Кривий будиночок

Розділ двадцятий

Дізнання проходило саме так, як я й очікував: його відклали на вимогу поліції.

Ми були в гарному настрої, адже минулого вечора з лікарні надійшли новини, що травми Джозефіни не такі серйозні, як усі боялися, тому вона скоро одужає. Наразі, як зазначив доктор Ґрей, відвідувачів до дівчинки не пускали — навіть рідну матір.

— Особливо рідну матір, — прошепотіла мені Софія. — Я доволі чітко пояснила це доктору Ґрею. Та й він сам добре знає маму.

Певно, я поглянув на Софію з недовірою, бо вона різко спитала:

— Не схвалюєш?

— Ну, просто будь-яка мати…

— Чарльзе, я рада, що ти дотримуєшся таких милих старомодних поглядів. Але ти ще не знаєш, на що здатна моя мати. Бідолашна нічого не змогла би з собою вдіяти, але точно влаштувала би грандіозну драматичну сцену. А драматичні сцени не підуть на користь людині, яка одужує після травми голови.

— Люба, ти дбаєш геть про все.

— Бачиш, хтось же мусить тверезо мислити тепер, коли дідуся не стало.

Я задумливо поглянув на дівчину і збагнув, що кмітливість до кінця не покидала старого Леонідіса. Тягар його обов’язків уже лежав на плечах Софії.

Після дізнання Ґейтскілл провів нас назад до «Трьох фронтонів», прочистив горло і врочисто промовив:

— Я вважаю своїм обов’язком виголосити перед вами всіма одне повідомлення.

З такої нагоди родина зібралась у вітальні Маґди. Цього разу мені випала доволі приємна роль ­людини за лаштунками. Я наперед знав, що скаже Ґейтскілл, і приготувався спостерігати за реакцією людей.

Ґейтскілл говорив коротко й сухо, добре стримуючи будь-які ознаки особистих емоцій і роздратування. Спершу він зачитав листа Арістіда Леонідіса, а потім і заповіт.

Спостерігати було цікаво. Я шкодував тільки, що не можу бачити все і водночас.

Я не звертав великої уваги на Бренду та Лоренса. Частка Бренди за цим заповітом не змінювалася. Насамперед я стежив за Роджером і Філіпом, а вже потім — за Маґдою і Клеменсі.

Спершу в мене склалося враження, що вони всі добре тримаються.

Щільно стиснувши губи, Філіп закинув красиву голову назад і притулився до високого стільця, на якому сидів. Він не промовив ні слова.

Натомість Маґду прорвало, щойно містер Ґейтскілл закінчив. Багаті переливи її слів заглушили тонкий голос правника, наче могутній потік — слабкий струмок.

— Люба Софіє! Як дивовижно, як романтично! Милий дідусик виявився таким хитрим і брехливим, наче той малюк. Невже він не довіряв нам? Гадав, що ми розгніваємося? Щось я не помічала, щоб він любив Софію більше за всіх нас. Але насправді це шалено драматично.

Раптом Маґда легко звелася на ноги, танцюючи, підійшла до Софії та сіла перед нею в пишному придворному реверансі.

— Мадам Софіє, твоя вбога і злиденна стара породженниця просить у тебе милостині. — У її голосі вчувалося скавуління кокні. — Кинь нам гріш, любонько. Твоя мамця хоче сходить у кіно.

Її зігнута в клішню рука різко сіпнулася в бік Софії.

Не ворухнувшись, Філіп промовив крізь стиснуті губи:

— Благаю, Маґдо, немає чого влаштовувати непотрібну клоунаду.

— Ох, але ж Роджер! — вигукнула Маґда, різко повернувшись до Роджера. — Бідний любий Роджер. Дідусик хотів прийти йому на допомогу, але не встиг і помер. А тепер у Роджера нічого немає. Софіє, — владно заговорила вона, — ти просто мусиш зробити щось для Роджера.

— Ні, — заперечила Клеменсі й ступила крок уперед. На її обличчі читався виклик. — Нічого. Взагалі нічого.

Роджер підбіг до Софії, наче великий привітний ведмідь, а тоді тепло взяв її за руки.

— Мені не треба ні пенні, мила дівчинко. Щойно вся ця справа проясниться — або ж затихне, що більше схоже на правду, — ми з Клеменсі виру­шимо до Вест-Індії17 на пошуки простого життя. Якщо раптом я опинюся в скрутному становищі, то звернуся до голови родини, — він доброзичливо до неї всміхнувся, — а доти не хочу ані пенні. Люба, насправді я чоловік простий — ось можеш у Клеменсі запитати.

Раптом утрутився несподіваний голос — Едіт де Гевіленд.

— Усе це дуже добре, — мовила вона. — Але ви мусите зважати й на зовнішній бік справи. Роджере, якщо ти збанкрутуєш і вислизнеш на край світу, а Софія не простягне тобі руку допомоги, підуть прикрі для Софії пересуди.

— А що нам до громадської думки? — зневажливо запитала Клеменсі.

— Ми знаємо, що тобі — нічого, Клеменсі, — відрізала Едіт де Гевіленд, — але Софія живе в цьому світі. Вона дівчина з добрими мізками й добрим серцем, і я не сумніваюся, що Арістід мав рацію, обравши її хранителькою родинних статків. І хоча пере­скочити через двох живих синів — трохи дивне рішення як на наші англійські смаки, та було б вельми прикро, якби поповзли чутки, ніби Софія жадібна й дозволила Роджеру піти на дно, навіть не спробувавши йому допомогти.

Роджер підійшов до тітки, пригорнув її та обійняв:

— Тітко Едіт, люба. Ви дуже впертий боєць, але все ніяк не можете зрозуміти одне. Ми з Клеменсі знаємо, чого хочемо — і чого не хочемо також!

Клеменсі сміливо виступила проти всіх. На її тонких щоках несподівано заграв рум’янець.

— Ніхто з вас, — мовила вона, — не розуміє Роджера. І ніколи не розумів! Не думаю, що взагалі колись зрозумієте! Ходімо, Роджере.

Вони вийшли з кімнати, а містер Ґейтскілл почав прочищати горло і складати документи. Його обличчя виражало велике невдоволення. Сцена геть йому не подобалася, це було чітко видно.

Нарешті мій погляд зупинився на самій Софії. Вона рівно стояла біля каміна — красива, з високо піднятим підборіддям і спокійними очима. Їй щойно заповіли величезні статки, але я міг думати лише про те, якою самотньою вона враз залишилася. Між нею і родиною постала стіна. Відтепер Софія перебувала окремо від усіх інших, і я припустив, що вона вже збагнула це й прийняла. Старий Леонідіс поклав на її плечі тягар — він чудово це розумів, як і вона сама. Арістід вірив, що плечі онуки достатньо сильні, аби витримати таку вагу, але тієї миті мені було її невимовно шкода.

Досі Софія не промовила ні слова. Насправді дівчині поки що не випадало нагоди сказати бодай щось, але вже скоро її змусять заговорити. Уже тоді я відчув приховану ворожість під маскою родинної турботи. Я припускав, що навіть елегантне лицедійство Маґди приховувало легку злостивість. А інші, ще темні­ші глибинні течії поки навіть не зринули на поверхню.

Прочистивши горло, містер Ґейтскілл виголосив чітку й розсудливу промову.

— Дозвольте привітати вас, Софіє. Ви тепер дуже заможна жінка. Я б не радив вам удаватися до… гм, поквапних дій. Можу повідомити вам, скільки ліквідних коштів потрібно для покриття поточних витрат. Якщо ви захочете обговорити майбутні домовленості, я буду радий дати вам свої найкращі поради. Домовтеся зі мною про зустріч у «Лінкольнз-Інн»18, коли добре й неквапливо все обдумаєте.

— Роджер… — уперто почала Едіт де Гевіленд.

Містер Ґейтскілл швидко втрутився.

— Роджер, — мовив він, — повинен сам про себе подбати. Він дорослий чоловік. Йому, здається, п’ятдесят чотири роки. І знаєте, Арістід Леонідіс таки мав рацію. Роджер не ділова людина. І ніколи нею не стане. — Він поглянув на Софію. — Якщо ви вирішите знову поставити «Ассошіейтед Кейтеринг» на ноги, не тіште себе ілюзіями, ніби Роджер зможе успішно керувати компанією.

— Мені й на думку не спало би знову ставити на ноги «Ассошіейтед Кейтеринг», — відповіла Софія.

Вона заговорила вперше, і голос її звучав чітко й діловито.

— Це було б ідіотично, — додала вона.

Ґейтскілл зиркнув на неї з-під брів і сам до себе всміхнувся. А тоді попрощався з усіма й пішов.

На кілька секунд, доки родинне коло усвідомлювало, що залишилося наодинці з собою, запала тиша.

Потім Філіп рвучко підвівся.

— Мені треба повертатися до бібліотеки, — сказав він. — Я змарнував багато часу.

— Батьку… — непевно, майже з благанням промовила Софія.

Я відчув, як вона затремтіла й відступила, коли Філіп кинув на неї ворожий погляд холодних очей.

— Даруй, що не вітаю тебе, — сказав він, — але все це мене шокувало. Я б ніколи й подумати не міг, що рідний батько так принизить мене, знехтувавши відданістю — так, відданістю, — яку я плекав усе життя.

Уперше крізь кору крижаної стриманості пробилася жива людина.

— Господи! — крикнув він. — Як він міг так зі мною вчинити? Він завжди був до мене несправедливим, завжди.

— О ні, Філіпе, не думай так! — вигукнула Едіт де Гевіленд. — Не сприймай це як чергову образу. Це не так. Коли люди старіють, вони природним чином повертаються до молодшого покоління… Запевняю тебе, справа лише в цьому… Крім того, Арістід мав дуже гостре ділове чуття. Я часто чула, як він казав, що подвійний податок на спадок…

— Йому було байдуже до мене, — відрізав Філіп тихо й шорстко. — Головним завжди був Роджер. Роджер. Що ж, принаймні, — незвична злостивість потьмарила красиві риси його обличчя, — батько усвідомив, що Роджер — дурень і невдаха. Тому викинув із заповіту і його.

— А як щодо мене? — запитав Юстас.

Досі я не помічав Юстаса, але тепер зауважив, що він аж тремтить від гніву. Його обличчя зайшлося багрянцем, а в очах, як мені здалося, бриніли сльози. Його голос затремтів і зірвався на істерику.

— Яка ганьба! — верещав Юстас. — Просто бісова ганьба! Як дідусь посмів так зі мною вчинити? Як він посмів? Я ж його єдиний онук. Як він посмів надати перевагу Софії? Це нечесно. Ненавиджу його. Ненавиджу. Скільки житиму, не пробачу. Брудний старий тиран. Я бажав йому смерті. Я хотів забратися геть із цього будинку. Я хотів сам собі бути господарем. А тепер Софія знущатиметься з мене й насміхатиметься, всі матимуть мене за повного дурня. Краще б мені вмерти на місці…

Голос хлопця зірвався — і він вибіг із кімнати.

Едіт де Гевіленд різко цокнула язиком і проше­потіла:

— Жодного самоконтролю.

— Я розумію, що він відчуває! — вигукнула Маґда.

— Не сумніваюся, — уїдливо відказала Едіт де Гевіленд.

— Мій солоденький! Я мушу піти за ним.

— Що ж, Маґдо… — Едіт поквапилася слідом.

Їхні голоси змовкли. Софія так і дивилася на Філіпа. Мені здалося, що в її погляді читалося благання. Але якщо й так, то воно залишилося без відпо­віді. Цілковито опанувавши себе, батько холодно поглянув на Софію.

— Ти чудово розіграла свої карти, Софіє, — мовив він і вийшов із кімнати.

— Це було жорстоко! — вигукнув я. — Софіє…

Софія простягнула до мене руки, а я її обійняв.

— Люба, на тебе забагато звалилося.

— Я розумію, як вони почуваються, — відповіла дівчина.

— Твій дідусь іще той старий диявол. Він не мав би скидати на тебе це все.

Вона розправила плечі.

— Він вірив, що я зможу впоратися. І я зможу. Шкода… Шкода тільки, що Юстас так переймається.

— Він переживе.

— Справді? Не знаю. Він із тих, хто страшенно ­супиться. І шалено прикро, що батько так засмутився.

— Проте з твоєю матір’ю наче все гаразд.

— Вона трохи невдоволена. Приходити до доньки й просити грошей на п’єси — проти її правил. Але ти й озирнутися не встигнеш, як вона бігатиме за мною, щоб я поставила «Едіт Томпсон».

— І що ти скажеш? Якщо це зробить її щасливою…

Софія вивільнилася з моїх обіймів і задерла підборіддя.

— Я скажу «ні»! Це паскудна п’єса, і мати не зможе зіграти ту роль. Не бачу сенсу кидати гроші на вітер.

Я тихо розсміявся. Просто не зміг стриматися.

— Що таке? — підозріливо запитала Софія.

— Я починаю розуміти, чому дідусь залишив усі гроші тобі. Софіє, яблуко від яблуні недалеко падає.

17 Історична назва островів Карибського моря.

18 Почесне товариство «Лінкольнз-Інн» — один із чотирьох юридичних закладів («судових інів») Лондона, до якого належать баристери Англії та Вельсу.