Кривий будиночок

Розділ двадцять четвертий

Ми знову поринули в жахіття.

Саме про це я думав, коли ми з Тавернером виїхали з Лондона. Повторювалася наша минула поїздка. Вряди-годи Тавернер лаявся. А я безглуздо торочив про себе лиш одне: «Отже, це не Бренда з Лоренсом. Це не Бренда з Лоренсом».

Чи справді я вважав їх винними? Я був радий так думати. Радий уникнути інших, значно зловісніших можливостей…

Вони закохалися одне в одного. Писали одне одно­му дурненькі сентиментальні любовні листи. Тішили себе вірою в швидку, спокійну та щасливу смерть старого Брендиного чоловіка, але насправді я сумнівався, що вони всерйоз могли бажати його смерті. На мою думку, відчай та жадання нещасливого роману цілком задовольняли їх або навіть тішили сильніше за звичайне подружнє життя разом. Навряд чи Бренда була по-справжньому пристрасною: надто вже анемічною та апатичною вона видавалася. Жінка хотіла романтики. І Лоренс, як я гадав, теж більше насолоджувався розчаруваннями та невиразними мріями про майбутнє, ніж конкретним задоволенням плотських утіх.

Вони потрапили в пастку і, перелякавшись, навіть не спробували з неї вилізти. Лоренс через свою абсолютну дурість і не подумав, що треба знищити листи Бренди. Вона ж, очевидно, відповіді знищила, бо листів Лоренса так і не знайшли. І це не Лоренс прилаштував мармурову підпорку над дверима пральні, а хтось інший. Той, чиє обличчя досі ховається під маскою.

Ми під’їхали до дверей. Тавернер вийшов з машини, я — за ним. У передпокої стояв незнайомий мені чоловік у цивільному. Він привітався з Тавернером — і той відступив з ним убік.

Мою увагу привернула купа багажу, що лежала посеред коридору. На речі приклеїли бирки і вже готові були відправити їх. Поки я роздивлявся валізи, сходами спустилася Клеменсі й пройшла крізь відчинені двері внизу. Вона носила все ту саму червону сукню з накинутим поверх твідовим пальто та червоним фетровим капелюхом.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб попрощатися, Чарльзе, — сказала вона.

— Ви їдете?

— Сьогодні вирушаємо до Лондона. Наш літак вилітає завтра рано-вранці.

Клеменсі залишалася спокійною й усміхненою, але мені привиділася настороженість в її очах.

— Але ж ви ніяк не можете поїхати зараз.

— Це ж чому? — різко запитала жінка.

— Нова смерть…

— Смерть няні нас абсолютно не стосується.

— Можливо, й ні. Та все одно…

— Що ви маєте на увазі під цим своїм «можливо, й ні»? Це нас аж ніяк не стосується. Ми з Роджером були нагорі, завершували збори. І поки це какао стояло на столі в передпокої, ми жодного разу не спускалися.

— Можете це довести?

— Я ручаюся за Роджера. А він ручається за ­мене.

— І більш нічого? Ви чоловік і дружина, не забувайте.

Клеменсі спалахнула гнівом:

— Ви нестерпні, Чарльзе! Ми з Роджером їдемо… щоб розпочати власне життя. Навіщо нам, заради всіх святих, отруювати милу дурну стареньку, яка не заподіяла нам жодного зла?

— Ви могли хотіти отруїти не її.

— Ще менш імовірно, що ми хотіли отруїти дитину.

— Залежить від дитини, хіба ні?

— Що ви маєте на увазі?

— Джозефіна аж ніяк не звичайна дитина. Вона багато знає про людей. Вона…

Я змовк. У дверях вітальні з’явилася Джозефіна. Вона знову жувала яблуко, і поверх його рожевого боку очі дівчинки виблискували якоюсь моторошною насолодою.

— Няню отруїли, — сказала вона. — Як і дідуся. Правда ж, це страшно захопливо?

— Ти зовсім не засмутилася? — суворо запитав я. — Хіба ти не любила няню?

— Не дуже. Вона постійно за щось мене сварила. Вічно метушилася.

— Ти хоч когось любиш, Джозефіно? — запитала Клеменсі.

— Я люблю тітку Едіт, — відповіла вона. — Дуже люблю тітку Едіт. Могла б любити Юстаса, але він паскудно зі мною поводиться і його взагалі не цікавить, хто все це зробив.

— Джозефіно, тобі краще припинити своє розслідування, — сказав я. — Це небезпечно.

— А мені більше не треба нічого розслідувати. Я все знаю.

На мить запала тиша. Джозефіна втупила похмурий незмигний погляд у Клеменсі. Я почув щось схоже на довге зітхання. Різко обернувся. Посеред сходів застигла Едіт де Гевіленд, але я вирішив, що це зітхала не вона. Звук долинув із-за дверей, крізь які щойно прийшла Джозефіна.

Я швидко підступив до них і розчахнув навстіж. ­Нікого.

Проте я все одно серйозно насторожився. По­вернувся до Джозефіни і схопив її за руку. Дівчинка їла яблуко й відсторонено дивилася на Клеменсі. Та за цією відстороненістю я помітив щось схоже на злобну втіху.

— Ходімо, Джозефіно, — сказав я. — Нам час поговорити.

Джозефіна, здається, хотіла запротестувати, але мені було не до дурних викаблучувань. Я силою повів дівчинку в інше крило будинку. Там була маленька вітальня, яку зараз ніхто не використовував. Я не сумнівався, що в ній нам не заважатимуть. Завів Джозефіну всередину, надійно зачинив двері та всадовив її на стілець. Тоді взяв стілець і собі й підсунув його впритул до дівчинки.

— А тепер, Джозефіно, час розкрити карти. Що саме тобі відомо?

— Багато всякого.

— Щодо цього я не маю жодних сумнівів. Твоя ­голова точно по вінця забита корисною і безглуздою інформацією. Але ти чудово знаєш, про що я. Правда ж?

— Авжеж знаю. Я не дурна.

Я не розібрався, стосувався натяк мене чи поліції, але пропустив його повз вуха і продовжив далі:

— Ти знаєш, хто підсипав отруту в твоє какао?

Джозефіна кивнула.

— Ти знаєш, хто отруїв твого дідуся?

Джозефіна знову кивнула.

— І хто вдарив тебе по голові, знаєш?

Ще один кивок.

— Тоді маєш поділитися всією відомою інформацією. Ти все мені зараз же розкажеш.

— Ні.

— Мусиш. Усе, що ти дізналася й розкопала, треба розповісти поліції.

— Поліції я нічого не розкажу. Поліціянти дурні. Вони вирішили, що це зробила Бренда чи Лоренс. Я не така дурна. Я прекрасно знаю, що вони цього не робили. Від початку мала підозру, хто це міг бути, а потім улаштувала щось схоже на перевірку… і тепер знаю напевно, що мала рацію.

Джозефіна завершила промову на тріумфальній ноті.

Я попросив у неба терпіння і почав спочатку.

— Послухай, Джозефіно, визнаю, що ти надзвичайно розумна. — Дівчинці полестили мої слова. — Але в тому, що ти розумна, не буде жодного сенсу, якщо ти помреш і не зможеш насолодитися своїм розумом. Дурненька, хіба не розумієш, що, поки ти так по-тупому зберігаєш свої таємниці, на тебе чигає постійна небезпека?

Джозефіна ствердно кивнула:

— Авжеж розумію.

— На тебе вже двічі скоювали замах. Під час першого тебе мало не вбили, а другий коштував життя іншій людині. Невже не розумієш, що, коли ти й далі ходитимеш будинком, проголошуючи на повен голос, що знаєш, хто вбивця, замахів тільки більшатиме і помреш або ти, або хтось іще?

— А в деяких книжках людей убивають одного за одним, — з ентузіазмом повідомила мені Джозефіна. — Вбивцю тільки тому й знаходять, що, крім нього, майже нікого не залишається.

— Ми не в детективному романі. Це «Три фронтони», Свінлі-Дін, а ти — дурне мале дівчисько, яке читає всілякої макулатури більше, ніж варто було б. Я змушу тебе все мені розповісти, навіть якщо доведеться витрясти з тебе всі кості.

— Я завжди можу вам збрехати.

— Можеш, але не будеш. На що ти чекаєш, урешті-решт?

— Ви нічого не розумієте, — сказала Джозефіна. — Можливо, я ніколи цього не скажу. А що, коли я люблю цю людину?

Вона замовкла, аби я мав час осмислити почуте.

— А якщо я й захочу про все розповісти, то зроб­лю це належним чином. Зберу всіх навколо себе, розкажу, як саме все відбувалося, наведу докази, а тоді абсолютно несподівано скажу: «Це були ви…» — Джозефіна драматично виставила вперед вказівний палець, і в цю мить до нас зайшла Едіт де Гевіленд.

— Джозефіно, викинь огризок у смітник, — сказала вона. — Маєш носову хустинку? У тебе липкі пальці. Поїдемо кататися на машині.

Едіт де Гевіленд перетнулася зі мною багато­значним поглядом, який наче промовляв: «Наступні кілька годин їй буде безпечніше провести поза домом». Джозефіна вже збиралася обурюватись, тому Едіт додала:

— Поїдемо в Лонґбрідж на содову з морозивом.

Очі Джозефіни спалахнули, і вона видала:

— Мені дві порції.

— Можливо, — відказала Едіт. — Тепер іди вдягни шапку, пальто та свій темно-синій шарф. Надворі холодно. Чарльзе, краще сходіть із нею. Не залишайте малу саму. А мені тим часом треба підготувати кілька нотаток.

Вона сіла за стіл, а я повів Джозефіну в її кімнату. Едіт могла й не просити мене допомагати: я й сам збирався прилипнути до дівчинки, як п’явка.

Я не мав сумніву, що небезпека, яка чигає на дитину, десь поряд.

Уже коли Джозефіна під моїм керівництвом майже вдягнулася, в кімнату зайшла Софія. Вона неабияк здивувалася, побачивши мене.

— Чарльзе, ти перекваліфікувався у няньки? Я не знала, що ти тут.

— Я їду з тіткою Едіт у Лонґбрідж, — поважно сповістила Джозефіна. — Ми їстимемо морозиво.

— Бр-р-р, у такий день, як цей?

— Содова з морозивом завжди смачна, — відказала Джозефіна. — Коли тобі холодно всередині, тоді стає тепліше ззовні.

Софія насупилася. Вона видавалася стривоженою. Мене вразили її блідість і кола під очима.

Ми повернулися до маленької вітальні. Едіт саме промокнула пару конвертів і швидко підвелася.

— Можна вже їхати, — сказала вона. — Я попросила Еванса підготувати авто.

Жінка випливла в коридор, а ми пішли за нею.

Мою увагу знову привернули валізи із синіми наклейками. Чомусь вони викликали в мене напад невиразної стурбованості.

— Сьогодні такий гарний день. — Едіт де Ге­віленд натягнула рукавиці, дивлячись на небо. «Форд-тен» чекав перед будинком. — Хай холодний, але добре бадьорить. Справжній англійський осінній день. А які красиві дерева з голими гілками проти неба! Тільки один чи два золоті листочки висять…

Секунду або дві вона мовчала, а тоді повернулась і поцілувала Софію.

— Бувай, люба. Не хвилюйся надміру. Деякі речі треба гідно зустріти й пережити. Ходімо, Джозефіно. — Едіт сіла в машину, а дівчинка вилізла на сидіння поряд із нею.

Вони обидві помахали нам — і машина поїхала.

— Мабуть, вона має рацію і Джозефіні краще певний час побути деінде. Але треба змусити це дів­ча розказати все, що вона знає, Софіє.

— Найімовірніше, вона нічого не знає. Просто дере носа. Знаєш, Джозефіні дуже подобається бути в центрі уваги.

— Тут дещо більше. Вже відомо, що за отрута була в какао?

— Поліція вважає, що дигіталін. Тітка Едіт приймала дигіталін від серця. У неї в кімнаті стояла ціла пляшечка з таблетками. Тепер вона порожня.

— Едіт мала б тримати такі ліки під замком.

— Вона й тримала. Гадаю, хтось завиграшки з’ясу­вав, де вона ховала ключ.

Хтось? Але хто? Я знову поглянув на купу багажу й несподівано гучно видав:

— Вони не можуть поїхати. Їх не можна відпускати!

Софія здивовано поглянула на мене.

— Роджера і Клеменсі? Чарльзе, ти ж не думаєш…

— А ти що думаєш?

Софія безпорадно простягнула руки вперед.

— Не знаю, Чарльзе, — прошепотіла вона. — Я тільки знаю, що повернулася в жахіття.

— Знаю. Мені на думку спали ті самі слова, поки я їхав сюди з Тавернером.

— Бо це справжнісіньке жахіття і є. Ходиш серед людей, яких знаєш, зазираєш у їхні обличчя — і раптом вони змінюються. Тепер це не хтось, кого ти знаєш. Тепер це незнайомець, жорстокий незнайомець…

Софія заплакала:

— Ходімо надвір, Чарльзе. Ходімо надвір. Там безпечніше… Я боюся сидіти в будинку.