Кривий будиночок

Розділ дев’ятий

Бренда Леонідіс сиділа там, де я її залишив. Вона кинула на мене різкий погляд:

— Де інспектор Тавернер? Він ще прийде?

— Поки що ні.

— Хто ви?

Нарешті мені поставили запитання, на яке я чекав увесь ранок.

Я відповів відносно правдиво:

— Я друг родини і маю стосунок до поліції.

— Родина. Тварюки! Ненавиджу їх усіх.

Бренда дивилася на мене, а її губи тремтіли. Вона здавалася настороженою, переляканою і злою.

— Вони завжди поводилися зі мною як тварюки. Завжди. Від самого початку. Чому це я не могла вийти за їхнього любого таточка? Яке їм діло? У них у всіх купа грошей. Це він поділився. Їм би власних мізків не вистачило заробити стільки!

Вона продовжила:

— Чому чоловікові не можна одружитися знову, навіть якщо він трохи старий? Хоча він старим не був, тобто в душі. Я дуже до нього прив’язалася. Дуже. — Бренда Леонідіс із викликом на мене поглянула.

— Розумію, — відповів я. — Розумію.

— Певно, що ви мені не вірите, але це правда. Мені обридли чоловіки. Я хотіла мати дім, хотіла, щоб навколо мене метушилися, робили компліменти. Арістід казав мені приємні слова… вмів мене розсмішити. А ще він був розумним. Він придумував усілякі хитрі способи обходити всі ці дурні обмеження. Він був дуже, дуже розумним. Я не рада, що він помер. Мені прикро.

Вона відкинулася на дивані. Її доволі великий рот кривився вбік у дивній широкій посмішці.

— Я тут була щасливою. Почувалася в безпеці. Я ходила до всіх тих шикарних кравчинь, про яких раніше читала. Я була нічим не гіршою за інших. Арістід дарував мені прекрасні речі. — Вона випрямила руку, милуючись рубіном на ній.

На якусь мить її рука видалася мені котячою лапою з висунутими кігтями, а голос — муркотіннями. Вона все ще всміхалася сама до себе.

— А що в цьому поганого? — вимогливо запитала Бренда. — Я була доброю до нього. Робила його щасливим. — Жінка нахилилася вперед. — Знаєте, як я з ним познайомилися?

Вона не стала чекати, коли я відповім.

— То було у «Веселому трилиснику». Він замовив бовтанку на тості, і я принесла її вся в сльозах. «Сідай, — сказав він, — і розкажи, що сталося». «О, я не можу, — відповіла я. — Мене викинуть звідси за таку поведінку». «Не викинуть, — сказав він. — Я власник цього закладу». Я тоді придиви­лася до нього уважніше. Який смішний чоловічок, спершу подумала я. Але він випромінював владу, тому я все розповіла… Мабуть, вони вам уже наговорили, що я звичайна поганка, але це не так. Мене виховували належним чином. Батьки тримали крамницю найвищого класу з художньою вишивкою. Я ніколи не належала до тих дівчат, що мають безліч хлопців і швидко втрачають собі ціну. Але Террі був зовсім іншим. Ірландець, він їхав за море… Жодного разу мені не написав. Мабуть, я поводилась як дурепа. Ось так вийшло, розумієте. Я потрапила в халепу, наче якась безпутна служниця…

Її голос звучав презирливо у своєму снобізмі.

— Арістід був чудовим. Він сказав, що все буде добре. Сказав, що йому самотньо. Що ми відразу одружимося. Це скидалося на сон. А тоді я виявила, що він насправді великий містер Леонідіс. Йому належала безліч крамниць, ресторанів та нічних клубів. Нагадувало казку, хіба ні?

— Своєрідна казка, — сухо відказав я.

— Ми одружилися в маленькій церкві в Сіті й поїхали за кордон.

— А дитина?

Вона кинула на мене погляд, який, здавалося, блукав деінде.

— Зрештою виявилося, що ніякої дитини немає. Сталася помилка. — На обличчі Бренди майнула крива посмішка. — Я заприсяглася, що буду йому гарною дружиною, і свого слова додержала. Я замовляла всю ту їжу, що він любив, носила кольори, що йому подобалися, робила все, щоб йому догодити. І він був щасливим. Але ми так і не змогли позбутися його сімейства. Усі постійно приїжджали, лабузилися, жили за його рахунок. Стара міс де Гевіленд — вона вже точно мала поїхати, коли він одружився. Я так і сказала. Однак Арістід відповів: «Вона тут уже так довго живе. Це тепер і її дім також». Насправді йому подобалося тримати всіх поблизу й керувати ними. Зі мною вони поводилися жахливо, та він або не помічав цього, або не вважав за необхідне звертати на такі речі увагу. Роджер ненавидить мене… Ви вже бачили Роджера? Він завжди мене ненавидів. Він ревнивий. А Філіп такий зазнай­ко, що ніколи зі мною не говорить. І тепер вони вдають, наче це я вбила Арістіда. А я не вбивала. Не вбивала! — Вона нахилилась до мене. — Прошу повірте, я цього не робила.

Мене пройняв жаль до Бренди Леонідіс. Пре­зирство, з яким родина Леонідісів говорила про неї, їхня готовність повірити в те, що вона скоїла злочин, — тепер це все видавалося геть нелюдяним. Самотня, беззахисна й зацькована жінка.

— А якщо це не я, то вони думають на Лоренса, — продовжила вона.

— А що з Лоренсом? — поцікавився я.

— Мені шалено шкода Лоренса. Він тендітний і на війну не зміг піти. Ні, він не боягуз. Просто дуже чутливий. Я намагалася підбадьорити його, зробити так, щоб він почувався щасливим. Йому доводилося навчати таких жахливих дітей. Юстас вічно кпинить із нього, а Джозефіна… ну, ви бачили Джозефіну. Ви знаєте, яка вона.

Я сказав, що ще не зустрічався з Джозефіною.

— Часом мені здається, що в цієї дитини не все добре з головою. Вона постійно чинить якусь жахливу підлоту, та й вигляд має дивний… У мене від неї часом мороз по шкірі йде.

Я не хотів говорити про Джозефіну, тому повернувся до Лоренса Брауна.

— Що він за один? — запитав я. — Де взявся?

Фраза вийшла грубуватою. Бренда зашарілася.

— Та ніхто особливо. Він такий само, як і я… Що ми можемо проти них усіх?

— Вам не здається, що ви трохи впадаєте в істерію?

— Ні, зовсім. Вони хочуть виставити все так, наче це Лоренс скоїв або я. Вони перетягнули на свій бік поліцію. Які в мене шанси?

— Не варто себе накручувати.

— А що, як це хтось із них його вбив? Чи хтось чужий? Може, хтось зі слуг?

— Відверто кажучи, бракує мотиву.

— Ох, мотив! А в мене який мотив? Чи в Ло­ренса?

Почуваючись дуже незручно, я промовив:

— Гадаю, вони можуть вважати, ніби ви та… ем… Лоренс закохані одне в одного. Що ви хочете одружитися.

Бренда виструнчилася на дивані.

— Яке лихе припущення! І воно неправдиве! Ми ніколи й словом таким не обмінялися одне з одним. Мені просто було його шкода, і я хотіла його підбадьорити. Ми були друзями, не більше. Ви ж мені вірите, правда?

Я і справді їй вірив. Тобто я вірив, що вони з Лоренсом, як Бренда й казала, були просто друзями. Але також я вірив, що вона, можливо, сама того не усвідомлюючи, справді була закохана в молодика.

Із такими думками в голові я спустився вниз, шукаю­чи Софію.

Коли вже збирався пройти до вітальні, Софія висунула голову з дверей кімнати далі по коридору.

— Привіт, — сказала вона. — Я тут допомагаю няні з ланчем.

Я хотів підійти до Софії, але вона вийшла в коридор, зачинила за собою двері й, узявши мене за руку, повела до порожньої вітальні.

— То як, — запитала вона, — ти вже бачив Бренду? Що ти про неї думаєш?

— Якщо чесно, то мені її шкода, — відповів я.

Софія кинула на мене вражений погляд.

— Розумію, вона й тебе спіймала на гачок.

Я відчув легке роздратування.

— Справа в тому, що я можу поглянути на цю ситуацію її очима. А ти, очевидно, ні.

— Яку ситуацію?

— Будьмо відверті, Софіє, хоч хтось у родині ставився до неї лагідно чи хоча б привітно, відколи вона тут з’явилася?

— Звісно ні. А чого б це ми мали бути з нею ла­гідними?

— Звичайна християнська доброта, не більше.

— Де взявся цей високоморальний тон, Чарльзе? Бренда, мабуть, чудово зіграла свою роль.

— Послухай, Софіє, ти, здається… Не знаю, що на тебе найшло.

— Просто я чесна й нічого не вдаю. Ти побачив ситуацію очима Бренди, як і сказав. А тепер поглянь на неї моїми очима. Мені не подобається дівиця, що придумує собі важку долю, аби таким робом вийти заміж за дуже багатого стариганя. Я маю повне право не любити такий тип жінок і не бачу жоднісіньких причин удавати протилежне. І якби ці факти були безсторонньо записані на папері, тобі б така жінка теж не сподобалася.

— А вона собі важку долю придумала? — запитав я.

— Про дитину? Не знаю. Особисто я вважаю, що так.

— І ти обурена тим, що твій дід купився на цю історію?

— Ох, дідусь на неї не купився, — засміялася Софія. — Дідуся ніхто й ніколи не міг надурити. Бренда була йому потрібна. Він хотів розіграти виставу «Кофетуа та жебрачка»9. Він точно знав, що робить, і все пройшло саме так, як він і задумав. З погляду дідуся, його шлюб був абсолютно успішним, як і всі інші його справи.

— А найняти Лоренса Брауна вчителем — це ще один успіх твого дідуся? — запитав я з іронією.

Софія насупилася.

— Знаєш, підозрюю, так це і є. Він хотів, щоби Бренда була щасливою й не ниділа. Можливо, вирішив, що прикрас та одягу недостатньо. Можливо, за його розрахунками, хтось такий, як Лоренс Браун, хтось справді покірний, якщо ти розумієш, про що я, цілком підійде для такого. Забарвлена меланхолією чарівна дружба споріднених сердець мала утримати Бренду від справжнього роману десь на стороні. Не виключаю, що дід міг задумати щось таке. Розумієш, він був іще тим старим дияволом.

— Навіть не сумніваюся.

— Він, звісно, не міг припустити, що це призведе до вбивства… І саме тому, — Софія раптом заговорила з неймовірною пристрастю, — я думаю, що як би мені цього не хотілося, а Бренда не могла насправді скоїти злочин. Якби вона вирішила вбити його — або вони з Лоренсом вирішили таке разом, — дід би про все дізнався. Визнаю, що тобі це може видатися дуже надуманим…

— Правду кажучи, так і є, — відзначив я.

— Але ти не знав мого діда. Він би точно не став потурати власному вбивству. І ось знову! Ми вкотре вперлися в глуху стіну.

— Софіє, вона налякана, — промовив я. — Дуже налякана.

— Головний інспектор Тавернер та його браві хлопаки? Так. Певна, що вони здатні налякати. Лоренс, я так думаю, в істериці?

— Практично. Якщо чесно, він виставив себе в огидному світлі. Не розумію, що жінка може знайти в такому чоловікові, як він.

— Невже, Чарльзе? Лоренс насправді дуже сексуально привабливий.

— Такий миршавець, як він? — запитав я з не­довірою.

— Чому чоловіки завжди вважають, ніби протилежну стать здатна привабити винятково первісна людина? Лоренс вельми сексуально привабливий, але я не очікую, що ти це зрозумієш. — Софія поглянула на мене. — Бренда таки підчепила тебе на гачок.

— Не кажи дурниць. Вона навіть не вельми красива. І вона точно не…

— Намагалася тебе звабити? Ні, вона тільки змусила тебе її жаліти. Бренда не виділяється ані особ­ливою красою, ані винятковим розумом, але її вирізняє одна надзвичайна риса. Вона вміє сіяти незгоду. І вже посіяла її між нами.

— Софіє! — із жахом вигукнув я.

Софія підійшла до дверей.

— Забудь, Чарльзе. Я маю повернутися до ланчу.

— Я прийду й допоможу.

— Ні, ти зостанешся тут. Няню дратуватиме присутність джентльмена на кухні.

— Софіє! — покликав я, коли вона вже вийшла.

— Так, що ще?

— До питання слуг. Чому ні внизу, ні вгорі нікого немає? Де людина у фартушку й чепчику, що відчиняла б перед нами двері?

— У дідуся була кухарка, дві покоївки та камердинер. Він любив слуг. Звісно, він легко їх знаходив, бо платив купу грошей. До Клеменсі та Роджера щодень приходить жінка, яка в них прибирає. Вони не люблять слуг, а точніше, Клеменсі їх не любить. Якби Роджер щодня не обідав ситно в Сіті, то голодував би. Їжа для Клеменсі — це латук, томати та сира морква. У нас часом бувають слуги, але потім у мами трапляється черговий напад істерики — і вони йдуть. Тоді певний час у нас працює лише поденна прислуга — і зрештою все починається спочатку. Зараз у нас поденна прислуга. Няня з нами постійно, і вона допомагає в надзвичайних ситуаціях. Тепер ти все знаєш.

Софія вийшла. Я опустився в одне з великих парчевих крісел і поринув у думки.

Нагорі я побачив ситуацію очима Бренди. Щойно внизу мені показала своє бачення Софія. Я визнав правомірність її поглядів, які можна було вважати за позицію всієї сім’ї Леонідісів. Вони були обурені появою в своєму домі чужинки, що пробралася туди, як вони вважали, нечесним способом. І мали на це пов­не право. Як казала Софія: на папері ця історія мала б кепський вигляд…

Однак залишалося ще цілковито людське бачення, яке я вловлював, а сім’я Леонідісів — ні. Вони є і завжди були багатими та добре влаштованими в житті. Вони нічого не знають про спокуси, які знайомі знедоленим. Бренда Леонідіс хотіла мати багатство, красиві речі, безпеку та… дім. Вона стверджувала, що натомість робила свого старого чоловіка щасливим. Я співчував їй… Та чи співчуваю тепер?

Дві сторони питання — різні погляди. Який із них правильний?.. Який?..

Минулої ночі я спав дуже мало. Рано піднявся, щоб супроводжувати Тавернера. І тепер у теплій, сповненій ароматів квітів вітальні Маґди Леонідіс моє тіло розслабилося, втонуло в м’яких обіймах крісла, а повіки опустилися…

Я міркував про Бренду, Софію та фото стариганя. Думки затягнув приємний серпанок.

Я заснув.

9 «Король Кофетуа та жебрачка» — популярна в Англії XVI століття легенда про африканського короля, який до безтями закохався в жебрачку. Історія неодноразово надихала найрізноманітніших митців: існує безліч віршів, картин та скульптур про короля Кофетуа та жебрачку.