Мед з дікалоном

Миколай

Ми сидимо біля вікна і дихаємо на вкрите памороззю скло. Якщо довго дихати на ці химерні морозні візерунки, то зрештою з'явиться маленький прозорий острівець.

Надворі ясна місячна ніч і політує дрібний сніжок. Від дороги не лишилося й сліду, усе замело, і лише сніг сяє у місячному світлі коштовними іскорками. Надворі тріскучий мороз, і хоч грубка напалена, в хаті не дуже тепло. Але якщо залізти на піч і вкритися кожухом, то ми з Ганнусею не замерзнемо. Добре, що є багато хмизу — коли вирубали наш садок, гілля лишилося.

Зараз уже дуже пізно, але ми не спимо. Якби були тато з мамою, то вони б сварили нас. Та їх немає вже давно, і ми їх весь час виглядаємо. Тато з мамою поїхали в город. Збиралися вночі. Тато запряг наших коней і поклав у ноги щось довге, завернуте у рядно. Мама сварила тата: чи ти здурів, Свириде? Ти ж нас занапастиш. Та тато спокійно відповів: краще вже так, хоч одного товаріща та в лучший мір встигну відправити. Мама на те лише махнула рукою. В тата вже спухли ноги.

Товаріщі з комунії і так живуть добре, в них постійно грає музика, і звідти завжди пахне чимось смачним. То навіщо їх відправляти в той лучший мір?

На ранок прийшли комнезамівці, всю хату догори дриґом перекинули, щось шукали. Старий Крутюк кричав, що ми вороги народу й украли радгоспних коней, та все допитувався, куди тато з мамою поїхали, навіть наганом погрожував, але ми не сказали.

Щоночі він гупає у наші двері і виє, наче вовк: виходь, куркуляко, совіцька власть прийшла, я знаю, що ти тут... Ми вилазимо на запічок, ховаємося під кожуха й молимося. Ганнуся думає, що то чорт, але я знаю, що то Старий Крутюк, бо зранку скрізь лежать обслинені недопалки і сніг під хатою потоптаний підкутими чобітьми, такі є тільки в нього...

Минулої ночі ми з Ганнусею ходили на колгоспне поле і викопували з-під снігу мерзлу картоплю. П'ять картоплин, холодних та твердих як камінь. У теплі вони розмерзнуться і стануть морхлими та м'якими як ганчірки. Нічого, що пахнуть погано, їсти можна. На два дні нам вистачить. Добре, що об'їждчика не зустріли. Бо той нелюд лихий як собака, одразу нагаєм періщить, навіть маленьку Ганнусю не пожалів би.

Тато з мамою обов'язково повернуться і заберуть нас звідси до городу. Ми чекаємо на них і постійно виглядаємо. Вже скоро Різдво, і тоді мама з татом завжди дарують нам із Ганнусею гостинці від Святого Миколая. Мама розказувала, що цієї ночі він спускається з неба на землю і мчить саньми Україною, через степи, ліси, замерзлі ріки, розгонить чортів та всю нечисту силу і пильно вдивляється у віконця хат, де є дітки, і гадає, які б їм приготувати гостинці — пряники чи різочки і вуглинки. Та нам нічого не треба, аби лиш мама з татом швидше повернулися. Ми щовечора молимося за них. Молимося вдома, бо отець Іван іще на Покрову втік до города, а в церкві тепер зробили стайню. Вчитель казав, що Бога тепер немає. Та я не вірю, Він є, Він добрий і жаліє нас, лише допомогти не може, бо Він далеко, напевно, теж у городі, й не може дати ради усім тим лихам, що впали на нашу голову, не може спинити того страшного Крутюка, що нишпорить по запічках, штрикає землю довгим залізним прутом, вишукуючи останнє збіжжя, гупає ночами у наші двері, забирає людей із домівок у далекі табори.

Іскриться місячним світлом сніг за вікном. Ми вдивляємось у ніч... Чи це сон? Чи марево? Сніжною цілиною мчать сани, запряжені парою баских чалих коней, вони зупиняються просто біля нашої хати. Це, певно, приїхав тато... Ми біжимо навперейми до дверей. Хтось тихо стукає.

— Марійко, Ганнусю, це я, дядько Миколай, я від вашого тата і мами.

Він зайшов до хати, кремезний, схожий на тата, у запорошеній снігом сірій шинелі, перетягнутий ременями. Поперед себе він тримав цілу купу пакунків.

Я добре пам'ятаю дядька, хоч лише одного разу бачила його. Вони довго про щось розмовляли з татом, і тоді дядько сказав:

— Свириде, продавай землю, продавай негайно, за що дають, бо йде велика біда.

Тоді вони з татом посварилися, посварилися страшно. Таким лютим тата я ніколи не бачила. Очі звузилися, уста побіліли. Він не кричав, а говорив тихо, карбуючи кожне слово.

— Миколаю, наші діди, прадіди на ній робили, стягувалися з останнього, ніколи, чуєш, ніколи не пущу вітром батьківщини. Через таких, як ти, все це сталося. Геть із моєї хати!

Дядько тоді мовчки встав і пішов.

Ми розгортали пакунки, що він привіз. Великий буханець духмяного житнього хліба, кусень городської грубої ковбаси, шмат сала, шербет, французькі булки із хрусткою шкоринкою, плитку шоколаду у сріблястій обгортці, кольорові крижинки льодяників — і навіть заєць! Не справжній, а іграшковий, плюшевий, у штанцях та з кумедною мордочкою. Такого в селі ні в кого немає. Ми плакали від щастя.

— Бідні, бідні дітки,— зітхнув він, тільки їжте потрошку, лишіть на завтра. Ваші тато і мама живі та здорові й скоро заберуть вас звідси, лише трохи потерпіть. Я буду наїжджати до вас.

Несподівано двері розчахнулись, і на порозі стояв Старий Крутюк, п'яний, із колючою сивою щетиною на давно неголеному обличчі, й у його руках танцював наган.

— Ага, кулацьке поріддя, зараз я з вами розберуся,— зловісно промовив він. Вернувся таки у село, Свириде...

Дядько повільно обернувся до нього. Як же він схожий на тата! У його сірих примружених очах майнув колючий сталевий полиск, уста стислись і побіліли.

— Вам чого, товаріщу? — тихо і спокійно запитав дядько.

Чи то червоні прямокутники на петлицях шинелі, чи то спокійний студений голос дядька, та Старий Крутюк опустив револьвер і зам'явся.

— Я ж того, товаріщ, я ж не знав, що то ви тут...

— Ну все, дітки, нехай вас Бог береже... А з вами, товаріщу, я хочу переговорити про генеральну лінію партії та її перегіби на місцях.

Старий Крутюк сполотнів...

Більше він ніколи не стукав ночами у двері та вікна, не кричав, не вив... Старий Крутюк десь пропав, щез назавжди у нічному мороці. Його шукали ті, з комуни, але не надто наполегливо, бо знали — сильно він пив, а зима того року була сувора. Знайшли його аж навесні, коли скресла крига на ставку. Впізнали лише за чобітьми.

Ми вижили, вижили завдяки дядьку Миколаю, який, спокутуючи якийсь свій гріх, темними ночами, повз застави НКВД, за півсотні кілометрів віз нам свою щедру краскомівську пайку, недоступну простим смертним країни рад. Він іще не раз приїздив, і ми виглядали його, до сліз видивляючись у темне вікно холодними зимовими ночами... Навесні повернулися тато з мамою, нас уже ніхто не збирався висилати у далекі табори, бо нікому стало працювати на землі, живими лишилася заледве половина села. Дядька Миколая не стало 1936 року. Він тоді командував полком десь під Харковом. Коли його прийшли арештовувати, звинувативши в участі у підпільній буржуазно-націоналістичній організації, він відстрілювався до останнього набою і наприкінці пустив собі кулю у скроню.