Мед з дікалоном

Розвіяні вітром

Першого вересня 1939 року почалася війна... У будь-якому разі, вона не була несподіванкою для моєї родини. Радше це було очікування чогось невідворотного, фатального. Я тепер знаю, як вони стаються. Люди самі накликають їх брязкітливими військовими маршами, бризканням слиною гнівних промов по радіо, вивішуванням плакатів із зображеннями вояків із суворими й рішучими обличчями. Тато сказав, що буде війна, ще коли усі газети писали про Данцизький коридор[9].

Життя не дуже змінилося, хіба що чоловіки збирались у гурти і про щось стиха гомоніли, ніби на похоронах. Батько вечорами крутив ручки радіо, намагаючись крізь тріск далеких громовиць відшукати голоси європейських радіостанцій. «Семиламповий супергетеродин»,— наче якесь таємниче кабалістичне заклинання, багатозначно промовляв татів друзяка, інженер Левченко — колоритний чолов'яга із довгими козацькими вусами, що розмовляв із м'яким полтавським акцентом.

Та навіть наш телефункен, цей досконалий і складний витвір німецької інженерії, схований у солідній скрині з червоного дерева та з ручками, виробленими зі слонової кістки, не міг допомогти: із суперечливих повідомлень світових інформаційних агенцій годі було щось уторопати. Звісно, радіо — то лише радіо, а не дельфійський оракул...

На другий день на війну вирушив уланський полк. Гриміла мідь духового оркестру, лунко цокали підкови по бруківці... Тоді рясно вродили яблука, віття гнулися під вагою ясно-жовтих духмяних антонівок. Улани вузькою вуличкою їхали поміж парканів, повз щедрі яблуні, повз міщан, що мовчки скорботними поглядами проводили їх на війну... Та війна й досі для мене має запах антонівських яблук... Той полк невдовзі був ущент розбитий німцями десь на Помор'ї, залишивши по собі легенду про звитяжну шабельну атаку на круппівську крицю німецьких танків[10].

А у «Ренесансі» тоді йшов новий кольоровий американський фільм — «Розвіяні вітром»...

Хтось уночі повісив на паркані спанієля, що належав старенькому гімназійному учителю Мюллеру.

Тато ввечері знову крутить ручки телефункена. Німці бомбили Варшаву... Польські війська чинять героїчний опір і дають відсіч агресору... Оголошена суцільна мобілізація.

Батько повернувся з роботи ще до обіду. На ньому був новенький польовий однострій і по одній маленькій зірочці на погонах. Він мовчки обійняв маму і мене...

Жандарми заарештували Мюллера. У місті подейкували, що у нього знайшли радіостанцію і нею він наводив на місто німецькі літаки. Літаків ми тут іще не бачили. Та воно й не дивно — військ у місті не було. Я й досі не вірю, що цей жвавий, дещо ексцентричний дідок, який із ціпком постійно ходив лісами разом зі своїм песиком і збирав гербарії місцевої флори, міг бути таємним агентом німецької розвідки. Втім, як забрали Мюллера, у цьому ж почали звинувачувати українців...

Варшавське радіо ще передавало бадьорі й оптимістичні повідомлення, як ми усі були здивовані небувалою проявою. Відблискуючи інфернально-чорним лаком, сяючи шляхетним нікелем і хромом радіаторів, нечутно дрижачи потужними двигунами, місто заполонили розкішні автомобілі. У нашому тихому і бідному волинському повітовому місті була лише одна автівка — старосвітське, часів Великої війни рено аптекаря Фельдмана, що вже втратило здатність рушити з місця.

Роллс-ройси, паккарди, іспано-сюїзи, майбахи... Знервовані, смертельно втомлені водії у військовому, чоловіки у дорогих пожмаканих костюмах і несвіжих сорочках, розкішно вбрані жінки у запилюжених сукнях. У єдиному готелі «Замок Бони» місць було обмаль, і багато хто з них спав у своїх автах. Уночі ми здригнулися від далеких вибухів. Німецькі літаки шматували руїни замку, мертве безлюдне каміння. Вочевидь, хтось таки наводив німецькі літаки, але пілоти люфтваффе скинули бомби на ціль, що мала на мапі точнісінько таку ж назву, як і готель, де зупинився польський уряд.

Коли ми з однокласниками із захватом милувалися не баченими раніше лімузинами і хизувалися один перед одним мізерними знаннями, почерпнутими з ілюстрованих юнацьких часописів, та сперечались про кількість кінських сил і швидкість цих аристократів автомобільного світу, не почули зловісного бриніння в небі. За мить на колону почав шулікою падати німецький літак. Мене наче спаралізував липкий тваринний страх. Здається, я навіть бачив обличчя пілота у великих темних окулярах. Та він схибив, єдина маленька бомба, яку він скинув, вибухнула, нікого не зачепивши, далеко в садку, залишивши вирву, що курілася сивим димком із неприємним хімічним присмаком. З-за шторки лімузина, що проїздив повз мене, я впізнав знайоме із газет і сторінок підручників бліде обличчя. То був пан президент. У натовпі хтось глузливо засвистів. «Хай би гірше, аби інше»,— повагом промовив якийсь дядько поруч.

Так помирала польська республіка, нерідна і неприязна до тутешнього люду...

Частину цих авт кинули напризволяще за двадцять кілометрів від міста, напевно, забракло пального. Машини стояли на узбіччі, вітер брязкав відчиненими дверцятами, шарудів кінським волосом оббілованих сидінь, із яких стриміли пружини — сусіднє село ще довго носило франтуваті чоботи із м'якої, чудово вичиненої телячої шкіри.

До нас знову зайшов інженер Левченко, спитався, чи немає новин від тата. Та від нього не було жодних звісток. Я лише чув, як мама ночами схлипувала, душачи сльози подушкою. Ми знову включили радіо. Варшава мовчала, і я випадково натрапив на якусь совіцьку станцію. Там грали бравурні марші. Та я зауважив, як зблід Левченко. Тут і я вслухався у те, що співали:

— Сюди скоро прийдуть совіти нас від німців захищати,— промовив Левченко,— а у мене з червоними давні порахунки.

Інженер Левченко безслідно щез із міста. Лише згодом я випадково взнав, що він був у минулому полковником дієвої армії Української Республіки й активним членом оунівського підпілля. Він повернувся за два роки — невдовзі по приході німців. Загинув Левченко восени сорок третього — убитий «випадковою» кулею під час міжоунівської усобиці...

Того дня мені не без труднощів удалося роздобути два квитки у «Ренесанс», і я ніяковіючи запросив Олену разом піти до кінотеатру. Звісно, вона не відмовила — це була розкішна пропозиція.

— О, це ж такий фільм! — защебетала вона.— Це про кохання, мені подружка Зося розказувала.

Вже потім я збагнув, що більшість дівчат, навіть ті, які не бачили цього фільму, носили зачіски такі ж, як у красуні-англійки Вів'єн Лі. Взагалі я не люблю фільмів про кохання, краще вже про гангстерів чи ковбоїв із Дикого Заходу, чи хоча би про Тарзана. Але ж я йду в кіно з Оленою...

Дивно, але фільм і мені сподобався. Просто навдивовижу — ми наче дивилися різне кіно. Олена дивилися про кохання, а я про боротьбу шляхетного Півдня із підлими і хамуватими янкі-північанами. Особливо вразив епізод пожежі Атланти — апокаліптична картина охопленого полум'ям міста.

Як і годиться, я тихцем поклав руку Олені на коліна. І вона не зупинила мого нахабства, а лише пригорнулася до мене. Коли ми вийшли з кінотеатру, вже сутеніло, і я, як ґречний кавалер, визвався проводити свою даму. А мешкала вона не близько — аж під Замковою горою. Оленка щебетала про Скарлет і Ретта Батлера, Скарлет та Ешлі, про їхнє трагічне кохання, що все могло б бути інакше, і він і вона могли б бути щасливими, якби...

Її зіркаті очі глипнули на мене.

— Поцілуй мене,— прошепотіла вона.

Ми зустрілися вустами, мене кинуло в жар від незвіданих досі відчуттів, крізь розхристану блузку я торкнувся вперше дівочих грудей. Пружні, гарячі, із затвердлими сосками, вони доводили мене до божевілля. І моя рука ковзнула по слизькій шовковій панчосі все вище і вище, плуталася в упряжі підв'язок, добралася до її мантечок, що ховали солодке, заборонене і гріховне...

Аж раптом низьке, пронизливе, наче зубний біль, гудіння стало свердлити свідомість, змусило відвернути увагу від коханої Оленки... На місто летіли літаки. Гудіння переросло в рев, і здавалося, незграбні, наче ноги у личаках, шасі крилатих потвор пропливали просто над нами, мало не торкаючись верховіть дерев. Озвалася запізніла сирена тривоги. Оленка притислася до мене і захлипала від страху. На місто посипалися бомби. Внизу пробігли доріжки спалахів, і пролунала запізніла громовиця вибухів. Вулицями, маленькі, наче мурашки, метушилися люди, жарким полум'ям палала електростанція і бідні єврейські квартали. Літаки скинули бомби і знову пропливли над нами. А ми, наче зацьковані звірята, лише тислись одне до одного, вже не думаючи ні про що. Єдина пожежна машина і десяток пожежників відчайдушно намагалися погасити місто, що перетворилося на величезне кострисько...

Хоч у мене були куди вагоміші підстави ненавидіти нацистів, та я ніколи не міг простити їм того, що не здобув тоді від чистої і наївної дівчинки, а отримав лише через два роки від дешевої пристаркуватої шльондри в Каїрі, й то тільки для того, щоб не брали на кпини однополчани. Я ще не раз і не два зустрічав ці німецькі літаки — Ju-87-штукас, виття двигунів яких заганяло на дно траншей навіть найбільших відчайдухів. Мабуть, лише я, зціпивши зуби, висаджував у пікіруючу смертоносну машину цілу обойму зі своєї гвинтівки. Звісно, знав, що то марно...

Впала обложена Варшава, і потроху почали повертатися з війни наші вояки — оброслі щетиною, брудні, обдерті, наче старці. Польська армія вже перестала існувати. Ми чекали на тата, та марно. Містом пішли чутки, що скоро сюди прийдуть совіти.

Оленка, побачивши мене, шарілася і відверталась при моїй появі. Мабуть, їй було ніяково за себе. Мені теж, хоч дуже хотілося до неї заговорити, та я не знав, як почати...

Із самого ранку в місто входила військова колона. У сірих шинелях, якісь змарнілі, погано вбрані — у багатьох підошви чобіт були примотані до халяв телеграфним дротом, дехто взагалі йшов у личаках. Офіцери їхали на возах і лузали насіння. Їх зустрічали під блакитно-жовтим[11] і червоним прапорами хлібом і сіллю. Серед совітів їхній штатний ритор-політрук одразу ж видав наперед завчену полум'яну промову про величний історичний момент возз'єднання України, кінець польського гніту і визначну роль у цьому комуністичної партії і особисто товаріща Сталіна, батька усіх народів, у тім числі й українського. Серед міської делегації був і мій гімназійний друзяка, Славко. Він був у вишиванці і тримав коровай.

У Бресті відбулася спільна німецько-совіцька мілітарна дефіляда, і нарешті через кілька днів ми отримали коротеньку поштівку від тата зі штампом німецької військової цензури. Він писав, що потрапив у полон і наразі перебуває в офіцерському концтаборі. Він живий і здоровий.

Мама плакала від щастя. Бо вже тоді поміж люду прошелестіло зловісне слово — Катинь.

Я знічев'я пішов подивитися на новий радянський фільм «Чапаєв». Раніше я совіцького кіна ніколи не бачив. Я вийшов із «Ренесансу», що віднедавна став кінотеатром імені товаріща Дзержинського, з відчуттям гидливості та здивування від цього витвору на сірій подряпаній плівці.

Через два місяці родини польських офіцерів вислали до Казахстану. Дарма, що тато був учителем, і офіцером йому довелося пробути лише кілька днів. З нами був і старенький Мюллер — він недовго пробув на волі. Людина шляхетна і горда, він не прийняв допомоги навіть від моєї матері — не хотів обтяжувати нікого, знав, що нам усім ведеться дуже важко. Коли лютої і вітряної зими він умирав у своїй убогій холодній хижі — марив яскравим різнотрав'ям весняного степу і дикими казахстанськими тюльпанами, яких ніколи не бачив...

Не хочу більше згадувати про ті шевченківські місця. То було виживання, і з цього чистилища мені вдалося вирватися лише тоді, коли англійці почали формувати армію з полонених і висланих поляків під командуванням генерала Владислава Андерса.

Іран, Свята Земля, Єгипет... Я бачив ті піраміди. Був у пеклі Тобрука та Ель-Аламейні, штурмував монастир Монте-Касіно. Ці назви мало що кажуть тутешнім людям, а там було чимало українців. Наші мертві лежать скрізь — від африканських пісків до полярних морів. По закінченні війни переді мною відкрилося багато різних шляхів, та я вибрав найважчий — вирішив повернутися. На Україні лишилися мої рідні.

Мене не забрали у табори — напевно, тоді ще трохи побоювалися міжнародного розголосу і своїх колишніх союзників. Лише відібрали нагороди і документи. Але пильне око я відчував іще дуже довго. Матері невдовзі дозволили повернутися на Україну, але не на Західну. Там тоді йшла жорстока партизанська війна.

Повернувся з полону тато. Ми не бачили його дев'ять довгих років. Вісім років німецького offlag'y і рік совіцьких фільтраційних таборів. Почорнілий, схожий на тінь, він був у канадському однострої без погонів із нашитим червоним кленовим листком на рукаві й у важких військових черевиках[12]. Здавалося, що лише ці черевики і тримають його на грішній землі й не дають пориву вітру розвіяти тата, як те зів'яле листя, забрати його від нас назавжди... Тата не стало через два роки — він помер від сухот.

Однокласник Славко став одним із відомих повстанських командирів і закінчив життя на власній гранаті у лісовій криївці сорок сьомого року. Дивно — майже усі, хто тоді зустрічав освободителів хлібом-сіллю, були членами ОУН[13], більшість із них полягло сорок першого в тюрмі, скошені автоматними чергами просто у своїх камерах енкаведистами, що поспішали втекти від стрімко наступаючих німецьких військ.

Оленка загинула в сорок шостому на допиті у підвалі МҐБ. Вона була зв'язковою УПА. Мабуть, тоді вона вже не була тією наївною дівчинкою, поціновувачкою сентиментальних фільмів, а радше загартованим і незламним учасником українського резистансу, та все одно, я так і не зумів стати її Реттом Батлером чи хоча б Ешлі Вілксом, бо не зміг тоді, у вересні тридцять дев'ятого року, просто підійти і заговорити до неї.

Я повернувся до рідного міста у п'ятдесят третьому і не зустрів нікого з друзів чи просто знайомих. Їх усіх розвіяло злими вітрами...