Мед з дікалоном

Останній бойовик

За вікном бідно умебльованої квартири, горлаючи маршову пісню, гупали важкими чоботями чужинські солдати. Ревли нетутешньою потугою заморські вантажівки-студебекери, один по одному снували верткі штабні віліси, лунало вже забуте «мать-перемать» водіїв, що не могли розминутись у тісних міських вуличках.

Він якось наче заворожено дивився на весь цей рух чужої і ворожої військової машини. Вимогливий стук у двері захопив його зненацька. За звичкою опустив руку до кишені.

На порозі стояв усміхнений майор-енкаведист. Він безтурботно усміхався, хоч кобура з пістолетом була розстебнута.

— Слиш, парень, на постой не прімєш? — запитав він.

— Ні,— похмуро відказав Іван.

— А почему? У тєбя і так наліцо ізлішек жилплощаді,— оскалився широкою посмішкою енкаведист і несподівано тихо додав,— вам привіт від тітки.

Іван здивовано дивився на майора.

— Вам привіт від тітки,— ще раз повільно і чітко, по складах вимовляючи кожне слово, повторив він.

— Він тітки Марії? — запитав Іван.

— Ні, від тітки Гані,— відказав той.

— Проходьте, пане майор, доведеться мені вас прийняти,— голосно, для невидимих сусідів, відповів Іван.

— Товаріщ майор,— засміявся енкаведист,— пани тєпєрича кончілісь, парень.

Він без запрошення всівся на кривий стілець, дістав із наплічника залізну банку тушонки і заходився її відкривати армійським ножем.

— Отже, товаріщ майор, які звістки від Головного Проводу? — запитав Іван.

— А ти, парень, не торопісь, достань-ка по стакану,— ніяк не виходив із ролі «товаріщ майор».

Звабливо забулькотів із фляги армійський спирт, і вони мовчки випили.

— А ти, друже Молот, щось утратив кваліфікацію. Якби я був справжнім енкаведистом, то взяв би тебе, як дитину.

— Сумніваюся, друже,— Іван криво усміхнувся і дістав із кишені затиснуту в руці гранату без чеки. Повільно, як факір на цирковій виставі, вставив чеку назад. «Майор» закашлявся щойно випитим.

Іван поляскав його по спині.

— Ну, то що каже Головний Провід? — знову запитав він, коли до зв'язкового повернулася здатність говорити.

— Друже Молот, тобі наказують перейти до глибокого запілля. Ми будемо боротися, та зрозуміло, що цю боротьбу зараз нам не виграти. Вони прийшли надовго. Тому ми формуємо підпільну мережу, що діятиме в далекому майбутньому. Попри молодість, ти маєш значний досвід підготовки і виконання бойових акцій, чудово стріляєш з обох рук, добре володієш прийомами боротьби дзю-дзютсу. Я привіз нові надійні документи. Ти повинен легалізуватися — закінчити університет, вступити до їхньої партії, робити кар'єру, тільки зависоко не залітай — спечешся. Там уже надто пильно дивляться. Тож, друже Молот, чекай, доки не надійде наказ Проводу...

На лікарняному ліжку лежав старий чоловік. До його руки з вузлуватими венами тяглися трубки-змії крапельниці. Повільний і невблаганно рівномірний стукіт крапель наче відлічував час до чогось... На стільці біля хворого сидів кремезний молодик у тісному на його широкі плечі білому халаті. З-під розстебнутого піджака визирало руків'я пістолета.

— Товаришу полковник,— звернувся він до свого колеги, що розвалився на вільному ліжку, закинувши ноги на бильце.

— Що?

— А якщо дід відкинеться, тоді справа — висяк? Ми ж навіть не знаємо, хто він. Пальчики не проходять по нашій картотеці.

— Заткнись. Док казав, що він може все чути,— сердито відповів той.

Зайшов лікар, узяв на кілька секунд в'ялу нерухому руку старого, щоб поміряти пульс, і затим зробив ін'єкцію в крапельницю.

— Док, він прийде до тями? — запитав старший.

— Не знаю,— сухо відповів лікар.

Було спекотно. Перший секретар райкому закінчив промову і втомлено великим картатим носовиком витирав із лисини піт. Нарешті закінчилися всі ці офіційні промови, і через вуличні динаміки пустили «День Побєди». Святково вбраний люд зітхнув із полегшенням і прямував до виїзного буфета й пивних бочок. Скрізь гонилися невгамовні дітиська в піонерських галстуках, залишені напризволяще своїми учителями, і гучно лускали заздалегідь приготованими шпильками надувні різнобарвні кульки. Парад закінчився, за рогом на вантажівку скидали червоні транспаранти і портрети членів ЦК. Микола Степанович — професор місцевого педінституту — сидів на лавочці в парку з оберемком подарованих піонерами червоних перестояних тюльпанів і курив, заглибившись у свої думки.

— З Днем Перемоги вас,— перед ним стояв чолов'яга в цератовому кашкеті з одинокою медалькою на заношеному дешевому костюмі.

— І вас також,— байдуже відповів він, але за мить усвідомив, що знає цю людину. Він чекав на нього багато років...

— Вам привіт від тітки...

Вони сиділи в робочій їдальні й, не криючись, розливали фляжку горілки по гранчаках, закусуючи глевкими общєпітівськими котлетами. Та й хто б посмів у такий день зробити зауваження двом фронтовикам?

— Ви готові діяти, друже Молот?

— Так,— твердо відповів той.

— Це добре. Але Головний Провід вважає, що зараз розпочинати активну боротьбу не на часі. Ось тримайте,— він передав під столом складену вчетверо газету.— Це наша газета «Слово». А ви, друже Молот, чекайте вказівок. Ми обов'язково повернемось, наша війна не закінчена, наша перемога ще не настала...

О третій ночі в особливого пацієнта з сьомої палати зупинилося серце. Удари дефібрилятора, укол у серце повернули старого в сутінки коми...

Полковник після всього підійшов до лікаря.

— Док, він не повинен померти, роби що хочеш, але він мусить заговорити.

— Та пішов ти,— розізлився знервований важким чергуванням лікар.

Старий, охайно вбраний чоловік з'явився у парку десь місяць тому. Був він тихим і непомітним. Грав у шахи на невеликі ставки — грав не дуже добре, більше програвав. Напевно, утікав від своєї сварливої старої, а може навпаки — від гнітючої тиші порожньої квартири. Часто дивився на свій старомодний командирський годинник, час від часу щось записував у маленькому нотатнику — либонь, цікаві ходи шахової партії, щоб потім розібрати їх удома. Назвався Стєпаничем, імені ніхто не запам'ятав.

— Цікавий чоловік цей Стєпанич. Усі його бачили, та ніхто нічого про нього не знає. Розумний, усе більше слухав, спостерігав,— підсумував допит свідків Анатолій Іванович, полковник СБУ.

— Товаришу полковник, є результати експертизи зброї,— повідомив молодий лейтенантик.

— Ну? — з надією запитав той.

— Стволи чисті, ніде раніше не світились. Що цікаво — вони дуже старі. Обидва 1942 року випуску.

— Відлуння минулої війни... Знайдені на місцях боїв? — запитав полковник.

— Навряд. Зброя в чудовому стані, жодного сліду корозії.

— А автомобіль?

— Угнаний за два квартали від місця злочину, власник уже подав заяву.

На автобусній зупинці, поряд із білими клаптиками оголошень «куплю», «продам», «здам», вітер шарпав забутий жеківцями передвиборчий плакат «Не зрадь...» — вицвілий, змитий дощами і негодою, він виглядав скрижалями фальшивого пророка, єресіарха, що наважився до десятьох біблійних заповідей нав'язати людям іще одну — одинадцяту. Микола Степанович купив газету «Слово» і сів на лавочці.

У нього похолоділо всередині. На розвороті він побачив те, на що чекав усе життя...

Чому саме зараз? Були ж і гірші часи, та тоді він був готовий діяти. Де ж вони були раніше, коли він був молодим, коли ще не лежали на цвинтарі під чужими іменами четверо з бойової п'ятірки? Тепер це майже неможливо — тремтять від старості руки, вже не той зір, він став надто повільним... Думки роїлися у голові. Він іще раз перечитав статтю. Ні, усе правильно. Це вирок зраднику, і він повинен його виконати.

Почуття провини переслідувало його все життя. Він згадував своїх давніх друзів і знайомих, вони часто приходили до нього уві сні. Той підірвав себе власною гранатою, забравши з собою кількох у малинових погонах, інший пустив кулю в скроню у сирій могилі лісової криївки, те миле смішливе дівча-зв'язкову закатували енкаведисти. Спливали у пам'яті обличчя людей, яких уже давно немає, вони дивляться з минулого йому у вічі з німим докором — ти теж мав бути серед нас, ти мав боротися.

Чому ж йому, вже старому діду, а не комусь із молодих? Та зрештою, що ж вони знають, що вміють і найголовніше — у що вірять, чого прагнуть?

Тільки й того, що можуть хихотіти у підворіттях, передаючи один одному косячка. Такі цього не зроблять... Він навіть намагався читати книжки теперішніх кумирів молоді — й закінчував усі не далі двадцятої сторінки. Ні, їх годі збагнути, там порожнеча, там же немає нічого, крім дешевої іронії і руйнівного скепсису...

Однак врешті він зможе позбутися цих страшних снів, цих болісних спогадів, зможе подивитися у вічі примарам із минулого. Колишній досвід підказував йому триматися якнайдалі від новітніх телевізійних націоналістів. Від цих провокаційно-радикальних молодиків з оперетково-патріотичними вусиками просто тхне спецслужбами. Невже це бачить лише він?

Удома спустився в підвал, молотом розбив цегляну кладку, що маскувала схрон. Ганчіркою обережно витер залишки мастила з совіцької самозарядної гвинтівки з оптичним прицілом. Два ТТ, кілька запасних обойм до них, схожі на хазяйське мило бруски вибухівки, тепер уже антикварний автомат системи Судаева, кілька гранат — цього краму вистачить, щоб виконати завдання.

Почистив і перевірив зброю. Плавно ходять тугі затвори, досилаючи жовтаві набої у ствол, готові вивергнути вогонь і свинець — усе справне і готове до дії... Справне, крім нього самого,— лише його торкнулася корозія — невблаганна і глибока іржа старості.

Він відкрив круглу бляшану коробку з написом «Леденцы лимонные». Бойова каса — п'ятдесят золотих п'ятірок із бородатим профілем російського царя — валюта, не підвладна часу, грошовим реформам, змінам режимів, вона пережила безліч нікчемних тепер папірців — червінців, злотих, окупаційних марок, совіцьких рублів.

Навіть у найважчі часи він не торкався цих грошей, беріг саме до цього дня...

Слідство у справі заходило в глухий кут. Жодних мотивів, ніякого зв'язку між жертвами і злочинцем. Лишалася хіба слабенька надія, що старий прийде до тями. Лікар сказав, що тому зосталося жити заледве кілька днів.

Для годиться допитали бомжів, що жили поблизу місця злочину.

— Блін, це точно Брюс Лі,— сказав із першого погляду на фото один із них,— він з'явився тут недавно. Історія — як в усіх тут. Бандюки заволоділи квартирою — казав, добре, хоч лишився живим.

— А звідки таке поганяло — Брюс Лі? — здивувався полковник.

— Бився класно, хоч і старий. На нього Бутиль наїхав — здоровий бугай. Так Брюс Лі того добряче побив, ще й руку йому зламав — щоб більше не приходив гроші у нас відбирати,— просторікував бомж із колоритним синцем під оком, що мінився гамою барв від темно-сірої до світло-зеленої.

— А це тебе теж Брюс Лі? — запитав полковник, указавши на синець.

— Ні, що ти, начальник. Брюс Лі був добрий, як Дід Мороз — позавчора роздав нам усім гроші. Не уявляю, де він стільки увірвав,— мав не менше кількох тисяч. Ще й малим усім купив морозива і пішов від нас. Більше ми його не бачили. Хороший був чоловік.

— Чому був? — запитав полковник.

— Раз ви питаєте, начальнику, значить, він того? — хитро примружився бомж.

Він совав шахи в парку, крадькома стежачи за площею. Ні, вони тепер не ті, що колись... Він зможе... Ось один із них — у джинсовій куртці, щодня на тій самій лавочці з газеткою, пола відстовбурчується від пістолета. Інший, у шкірянці, постійно курить біля газетного кіоску. Ще двоє — на тому боці площі. На пласких дахах двох будинків поруч — він готовий був закластися — позиції снайперів. Микола Степанович подякував за гру і розрахувався зі старичком-отставнічком за програну партію.

Вони бояться... Охорона скрізь — біля урядових установ, біля їхніх будинків, навіть у деякі міські квартали вхід лише за спецперепустками. Але охоронці вже не ті — надто помітні, надто невмілі.

На своїй старій бежевій «копійці» він за кілька днів зумів простежити маршрути чорного урядового БМВ — поворот за поворотом, щезаючи за мить до того, як його помітять. Про це авто він прочитав у нещодавно купленому автомобільному журналі та з прикрістю дізнався, що перед ним — броньована модифікація.

Одного разу йому здалося, що він побачив зв'язкового. Той самий карбований профіль, колючий погляд сталевих очей. Він сідав до маршрутки. Микола Степанович підбіг, та бус уже рушив.

— Не може бути, мабуть, здалося...

— Старий відстежував жертву і робив це вміло й непомітно. Чудово маскувався в будь-якій соціальній групі. Враховуючи його вік, ці уміння він отримав десь у період війни. На це вказує і його зброя. Що скажете, панове офіцери? — полковник нервово закурив сигарету.

— Він, безперечно, професіонал. Імовірно, він був у якійсь із диверсійних груп НКВД або ГРУ,— висунув припущення молодий лейтенант.

— Гаразд, працюйте з архівами,— відповів полковник. Він не дуже сподівався на успіх — найцікавіше зберігалось у Москві, і по багатьох справах іще не вийшов термін секретності. А їхній клієнт, здається, з таких.

Він визначив слабке місце. Це ресторан. Сюди того не супроводжують два авта з мигалками. Тут проти нього лише двоє — озброєний водій і охоронець. Він побував там, усередині. Довелося купити дорогий англійський костюм, краватку і швейцарський годинник. Він під'їхав на таксі, недовго розмовляв зі швейцаром, імітуючи канадійський емігрантський акцент. Почитав меню і карту вин, запитав, чи готують борщ, і врешті замовив щось незрозуміле зі складною квазіфранцузькою назвою та келих рядового мерло. Розрахувався — разом із чайовими вийшло без малого три його професорські пенсії.

Усередині нічого не вийде. Той обідав у приватному кабінеті, обидва охоронці очікували перед замкнутими дверима. Єдиний шанс — перехопити у момент виходу з авта. Але тоді охоронці пильнуватимуть. Вони молодші й спритніші — одразу зрешетять його кулями, доки він вихоплюватиме пістолет.

Він знову побачив зв'язкового — сідав до таксі — сивий, в окулярах, у доброму костюмі. Жовте авто загубилось у потоці машин. Ні, знову здалося... А якщо ні? Може, зв'язковий відчуває стеження і тому не виходить на контакт? Чи просто перевіряє його?

— Його впізнав швейцар із ресторану. Старий був добре вбраний, розмовляв українською з емігрантським акцентом. Розраховувався готівкою. Це все,— повідомив оперативний — Може, цей викопний термінатор зі спецслужб? Росія, Штати, Ізраїль?

Полковник іронічно хмикнув.

— Напрямок думок вірний, товаришу майоре. Перекинемо цю гнилу справу контррозвідці — нехай шукають, хоч луснуть, а самі їдьмо усім відділом на вихідні рибалити. Я навіть проставлю усю випивку, якщо вам вдасться переконати шефа, що цей ветхий вісімдесятилітній дід — діючий агент, скажімо, СВР чи ЦРУ.

Він збирав пляшки, рився по смітниках разом із такими, як сам... Від нього тхнуло. Людина без житла, без документів, без будь-яких прав. Бомж... Чомусь нікого не дивував тверезий і гострий погляд цього старого, те, що час від часу він щось записував у маленькому нотатнику. Зрідка їх ганяли менти, але не по-справжньому, а так, для годиться, щоб бомжі своїм виглядом не травмували психіки добропорядних громадян.

Маленький нотатник був повністю списаний цифрами і незрозумілими скороченнями. Микола Степанович, у цьому задзеркальному світі — бомж на прізвисько Брюс Лі, роздав цим нещасним людям, які з ним ділили шматок хліба, рештки грошей, купив безпритульним дітлахам морозива і пішов, щоб ніколи більше не повернутися...

Свою бежеву «копійку» із зайвою зброєю і документами втопив тихої ночі у чорній дніпровській каламуті за десяток кілометрів від міста. Він був готовий, акція спланована і підготовлена. Ось лише шляхів відступу немає. Щоб виконати атентат, достатньо одного смертника, щоб утекти і лишитися живим після цього — потрібно ще хоча б троє-четверо людей, що забезпечать відхід.

Та це й нереально — йому не втекти, він не встигне змішатися з ошелешеним натовпом, не пірне в метушню підземки, в щільно набиті вагони, де вічно спішать у своїх справах жителі столиці. Його завжди дивувало — куди? Щоб улягтися вдома на дивані, закинути ноги і ввімкнути телевізор? Зрештою, яке вже це має значення?

Чорне лискуче БМВ повільно вирулювало зі стоянки. Несподівано з правого боку його сильно вдарив старезний синій москвич. На зупинці хтось хихикнув, згадавши попсовий анекдот про «мерс» і запорожець.

Дверцята БМВ розчинились, і з авта синхронно вилізли два кремезні молодики.

— Дєд, ти чьо, афігєл?

— Хлопці, хлопці, та все ж нормально, це лише фара, я заплачу,— старенький в окулярах поліз до кишені. Двоє з БМВ потяглися до зброї. Дідок простягнув водію «бехи» синю двохсотгривневу купюру.

— Да ти, бомжара, ваще нє фільтруєш, на какіє бабкі попал? — скаженів водій.

— Зараз, зараз, хлопці,— метушився старий,— у мене ще є, я заплачу.

Та з кишені старого замість грошей з'явився воронений ствол пістолета, й одразу гримнули постріли. Він стріляв із двох пістолетів, із двох рук, постріл за пострілом всаджуючи в їхні міцні треновані тіла майже по обоймі. Ті дурні подарували йому кілька зайвих секунд — лишили відчиненими двері машини.

— Стаять, брасай аружиє! — почув за спиною зірваний на фальцет крик. Це вже не вкладалося в простенький сценарій коротенької п'єски, яку він так довго придумував і вивіряв. Він не дивлячись вистрілив через плече на голос.

У відповідь гримнув постріл. Та старий не звертав уваги і йшов до мети. За мить до того, як його шарпнула куля, він устиг опустити в салон лімузина репане яйце гранати.

Пересилюючи біль, він обернувся. За спиною підскочив від вибуху п'ятитонний броньований лімузин. Молоденький сержантик-пепеесник цілився в нього з табельного Макарова. Микола Степанович, ні, тепер він Молот — бойовик ОУН, ішов назустріч молоденькому, з переповненими жахом очима, хлопчику. Затворна рама ТТ від'їхала, скінчились набої. Він викинув порожню обойму, поставив нову й лунко пересмикнув затвор. Міліціонер не стріляв, його заціпило від жаху. Старий пройшов повз нього, не зводячи з мушки пістолета. Чому не вбив? Він же знав, що той за мить вийде зі ступору і вистрілить в спину... В останню секунду, перед втратою свідомості, він знову, вже ясно, побачив зв'язкового з Головного Проводу. У темному плащі, довге сиве волосся шарпав вітер — той похмуро спостерігав з другого боку вулиці.

Ясний гострий біль пронизав його єство. Він розплющив очі. Це була лікарня — запах хлорки і медикаментів важко з чимось сплутати. Далі, в неясній імлі, він бачив якісь постаті у білому. Життя? Навіщо? Чому цей сержантик схибив?

— Друже Молот, ваша бойова акція не була схвалена Головним Проводом.

Поряд із ним, вбраний у френч англійського крою і вишиванку, стояв зв'язковий.

— Я ж сам бачив вирок! Адже політичне керівництво не вказує бойовій організації, що і як робити. Боївка діє автономно і, виходячи зі своїх можливостей, сама обирає ціль,— здивувався Іван.

— Я теж знаю закони конспірації. Але «Слово» давно вже не орган Головного Проводу, тепер це просто газета. Ти, друже Молот,— як снаряд, що пролежав із часів війни і вибухнув уже тепер, без будь-яких причин. Зараз інший час — барвистий, рекламний, слова тепер мало що важать. Наприклад, те, що тоді вважалося зрадою, тепер називають компромісом, що тоді вважали брехню — тепер називають рекламою. А ти прийшов з іншої — простої і зрозумілої — чорно-білої епохи, з часу вождів і героїв. Зараз доба так званих загальнолюдських, гуманних цінностей. Тепер боротися за справедливість пістолетом і гранатою — дикість. Навіть ірландці склали зброю і стали звичайною нудною парламентською партією. Ти цього, вочевидь, не зрозумів,— відповів зв'язковий.

— Зрада — це завжди зрада. Невже люди до неї звикли?

Зв'язковий іронічно посміхнувся.

— А ти? Ти теж упродовж багатьох років сидів на партсобраніях і слухав цю кафкіанську маячню. Ти ж був серед них. Ці люди живуть двома правдами — одна для кухні і курилки, друга — для торжествєнних мєропріятій. Ти був не кращий від них — очікування завдання стало ширмою, за якою ти ховався від власної совісті.

— Хто ти? — несподівано запитав Іван. (Це було його справжнє ім'я, дане батьками при хрещенні, давно вже незвичне після десятка псевд і фальшивих паспортів).

Той лише усміхнувся.

— Хто ти? — повторив Іван.

— Я той, хто подарував тобі життя. Тебе просто забули твої провідники. Тепер вони давно вже лежать на цвинтарях по всьому світу. Інші, кому пощастило вижити, доживають нормальне життя, оточені люблячими дітьми та онуками. А ти змарнував мій дар...

Старий лежав із широко розплющеними очима і щось беззвучно шепотів. Він або не чув запитань, або їх просто ігнорував. За кілька хвилин потому він помер...

У скорботній тиші палати несподівано гучно пролунав поліфонічний рингтончик мобільника — «Наша служба і опасна, і трудна...»

Полковник узяв трубку. Він відповідав лише «так точно» і «єсть» — говорив із керівництвом.

По закінченні розмови він обвів поглядом присутніх.

— Товариші офіцери! Водій і охоронець, що взяли машину без дозволу міністра, перевозили на дачу водія пропановий балон. Через нещільно закритий вентиль стався пропуск газу в салон автомобіля. Внаслідок припалювання цигарки газ вибухнув, тіла викинуло з машини. У нас є офіційний акт експертизи, у кого були власні версії — прошу їх забути. Це наказ керівництва. Виходячи з державних інтересів, нам не потрібний розголос цієї справи.

Вже на виході з лікарні до полковника підійшов лікар.

— Полковнику, може, вам це якось придасться. Я вмію читати по губам і знаю, що шепотів старий перед смертю.

— І що?

— Він просто молився...