Мед з дікалоном

Чарочка

Цієї ночі наснився мені чудернацький сон. На моєму столі, на сніжно-білій накрохмаленій серветці, стоїть чарочка горілки, гарна така, із синього скла, вкрита дрібними сльозинками розталої паморозі. Моя рука тягнеться до неї, тремкі пальці вже беруться за тонку талію-ніжку, по горлу котиться сухий клубок у передчутті приємної крижано-вогняної хвилі, що розтопить, зросить суш у спраглому роті. І раптом вона, ця чарочка, як загорлає до мене громовим басовитим голосом осадніка Твардовського: «НЄ ВОЛЬНО!»

Тут я і проснувся в холодному поту. Лихий чоловік той Твардовський. Бундючний, як індик, все у легіонерському мундирі ходить, із револьвером при боці. А в неділю чи на празник стане, бува, на вулиці й періщить нагаєм того, хто перед ним шапку не скине. Не одного невинного чоловіка до Берези[2] відправив: підсуне нагана під стріху, а потім із поліцаями з обшуком іде. І до чого ж така погань сниться? Певно, не до добра. От Палажка моя покійна коби жива була, то сказала б до чого. Вона таке знала...

Голова болить, що боляче очима кліпнути, а замість крикнути на нахабного котяру, що похапцем доїдав на столі рештки вечері, з горлянки вийшло лише якесь шипіння. І так закортіло мені випити. Зранку як вип'єш — одразу ж настрій на цілий день. Я ж не п'яниця який, що пиячить просто так. У мене горе. Вже три роки, як зі мною немає моєї Палажки, а я все щодня сумую за небіжчицею. І сниться вона мені часто — стоїть мовчки, складе руки і дивиться на мене зажурено. А я не можу так, винним себе почуваю.

Та мертвим — царство небесне, а живим за себе треба якось дбати. Цю спрагу водою не заллєш. У мене кілька злотих іще лишилося від учорашніх зарібків.

Та шинок був зачинений. І не просто зачинений, а навіть вікна були навхрест забиті дошками. Отакої... Я ковтнув гіркий клубок ранкової спраги. А синя чарочка у паморозі танцювала перед очима. Взагалі-то я трохи затинаюся, лиш як перехоплю оковитої — мова ллється гладко і плинно, ніби проповідь з уст велемовного панотця.

Йой, либонь, таки треба до батюшки навідатися, у нього робота є. Хоч він і жмикрут трохи і, на загал, у нас у селі його недолюблюють — бо дуже суворий, обзиває нас комуністами та страхає геєною огненною, але все одно він завжди наллє після роботи.

Однак не так сталося, як гадалося. Хату я перекривав у панотця, наробився тяжко. Але надвечір квітку до крокв прив'язали. Вже й до столу із господарем сіли. Паніматка принесла борщу, гарячої бараболі з кропчиком, сала нарізаного, огірочків. Панотець молитву проказав, сіли до столу. А фляжки немає... Що то за проява? Не лізе шмат у горлянку, лише синя чарочка перед очима танцює. Ніби й запитати незручно, панотець добре розрахувався і навіть не торгувався, та душа моя страждає. От я і питаю обережненько: панотче, може б того, трохи горлянку промочити після праці, адже зробили немало...

Та панотець аж розсердився: ти, Каленику, ніби й чоловік добрий, роботящий, та від того зілля геть розум втрачаєш. Пиякам пряма дорога до геєни огненної разом із баптистами і комуністами. Я ж у неділю після служби про це у проповіді казав... Ет, ти...

Ні, достеменно щось тут не теє. Наче і не піст зараз, та й батюшка зазвичай чарочкою при вечері залюбки причащається. Ну, не був я в неділю на службі, хворий був. Якби знав, то прийшов би, нехай йому грець, щоб мене у баптисти чи того гірше — у комуністи не записували.

Вийшов я з батюшчиного обійстя, аж тут кум назустріч. А я йому й одразу: давай, Василю, по чарчині вип'ємо, тут трохи грошей заробив, та й горе у мене — знову Палажка снилася. Але кум лише рукою махнув: ет, куме, хіба ж ви не знаєте — не вольно тепер пити горілку: бойкот.

— Що це ще за проява,— розсердився я,— ми ж не дітваки малі, а дорослі чоловіки. Хто це нам горілку забороняє пити?

У мене аж руки самі в кулаки стислися. Невже піп? Та він наче і перелюбу не схвалює, та все одно в селі не всі хлопи тільки зі своїми жінками забавляються,— знаю, що й за кумом таке водиться, навідує часом одну вдовичку на околиці.

— Та якби ж то,— зітхнув кум.— Та, може, то воно і правильно — не пити. І грошам біда, і здоров'ю.

Еге ж. Щось тут не так,— думаю. Чи не подався мій кум до яких баптистів? І з якого то дива він править, як ото його Ксенька? Тьху, збабився чоловік наніц.

Настрій геть підупав. А та чарочка синя знову перед очима танцює і сміється. Так тоненько, дзвінко, кришталево...

Потягся я до сестри своєї, Христі. Не так до неї — вона теж мені парастаси за пияцтво правитиме, як до шваґерка Микити. Бо винен мені. Зробив їм гарну шафу, та якось грошей із близької родини брати не привчений, а шваґер могорич забарився поставити...

Однак Микити вдома не виявилося — до міста подався у якихось справах, а з Христею не домовишся ні до чого, з нашим поліцаєм і то легше.

Та племінник мій, Петро, вдома бун. Гарний парубок, розумний, роботящий — у наш рід вдався. Студент, зараз на вакаціях. Я минулоріч йому на іменини ліхтарика електричного подарував, на батарейках. Ще й до ювеліра пішов, щоб той напис вигравіював: «Петру від дядька Каленика на добру згадку». Гарна річ і потрібна — справа молода, не раз за північ додому вертається.

Я ж до племінника: чи не буде налити чарчинки?

А він глянув на мене якось здивовано і каже: не можна, дядьку Каленику, горілки пити тепер.

Я й не витримав, скипів: з чого б то не можна? Як шкода, так і скажи в очі.

Той знітився.

— Та не шкода. Просто не можна і край. Бо то є бойкот.

Не дуже я втямив його мови. Що то за таке той бойкот, не добрав, та допитуватися не хотів, надів шапку і мовчки пішов із хати. Близька родина, і на тобі — так за добро платять. Світ іще того не бачив — щоб по пляшку горілки аж до міста пхатися. Та що робити — запряг свого коника та й до міста. Недалеко я проїхав, аж назустріч того Твардовського чорти несуть, ще й разом із копівцями[3]. Кружляють круг мене на своїх баских конях, регочуть. Копівський поручник питає Твардовського: хто то є? А той: так, пияк один, з українців.

— Бандит?

— Ну, як українець — то й бандит,— відповідає Твардовський і регоче.

— Ну, то треба провести пацифікацію,— відповідає поручник і переморгується з Твардовським.

Враз мене стягнули з воза, здерли штани і давай нагаєм відходжувати. А ті шмаркачі копівці регочуть. Мене, старшого чоловіка, нагаєм? Не так боляче, як від образи аж сльози душать. Завжди міг за себе постояти, а тут...

Врешті відпустили.

— Ну що, хочеш, курвий син, вільної України?

Тут мене заїло, хоч я ж ніколи до політики нічого не мав.

— А ви, панове, як не старайтеся, все одно вона буде, урветься тоді вам із нас збиткуватися.

Заарештували тоді вони мене і повезли до міста. Замкнули до холодної. Два тижні там просидів. Потім був суд. Хотіли поліцаї політику приплести, але суддя лише посміявся і присудив до штрафу за порушення громадського порядку. На тому і поїхав я додому. Чарочка ще танцювала перед очима, та що з того, як усі гроші віддав у суді.

Але життя триває, тихе, плинне. І якась робота з'явилася — я ж неабиякий тесля і столяр. Не п'ю. У селі ніхто не п'є, і я сам із собою не буду — таки ж не п'яниця останній. А Палажка лише раз снилася — та вже ніби не сумна, усміхалася до мене. Як колись, коли ще молодими ми були. Аж серце в мене стислося. Цілий день тоді біля неї на цвинтарі просидів.

Вертаюся додому, аж стоїть біля ґміни пан Твардовський, зиркає люто на мене. Не скину перед ним кашкета, хоч би що. Проходжу поруч, а він за нагая. Й тут чую чийсь голос, спокійний, тихий:

— Добридень, пане Твардовський. Гарну ви кам'яницю поставили, тільки дечого не доробили.

Той опустив нагая та обернувся. За ним стояв пан Грушвицький, місцевий поміщик.

— І чого це я ще не доробив? — запитав Твардовський.

— Коліс, пане. Щоб додому, до Польщі, змогли її вивезти,— каже Грушвицький і усміхається якось недобре.

Твардовський розчервонівся, як рак, і потягся до револьвера.

— Гарно ж вам живеться, пане Твардовський, якщо ви без цієї пукалки межи люди боїтеся вийти.

Твардовський, наче бик, кинувся навкулачки на пана Грушвицького. Та той ухилився від важкого кулака і натомість коротко й різко вдарив Твардовського під дих. Той осів, здувся, наче старий міх, і впав на коліна. Хвацько ж пан Грушвицький навкулачки битися вміє, не інакше, як англійському боксу навчений.

— Ти, пане, добре подумай, перш ніж простого хлопа нагаєм ударити, бо так швидко дітей своїх сиротами лишиш,— презирливо кинув пан Грушвицький, повернувся і пішов.

— Зачекай, ти за це поплатишся,— прошипів Твардовський.

Другого дня понаїхало поліцаїв та копівців, знову когось забрали. Пан Грушвицький відбувся штрафом за порушення громадського порядку і лише посміявся з поліцая — таке задоволення, каже, і більше б дав.

А за тиждень пана Твардовського вбили. Коли він повертався пізно ввечері з міста, біля лісу на нього чекали. Не взяли нічого — ні зброї, ні грошей, хоч їх із собою немало мав. Коні самі довезли мертвого додому.

Тоді півсела по допитах тягали, та ніхто ніц не чув і не бачив. Поліцаї шаленіли — схопили пана Грушвицького і ще кількох молодих хлопців, що до Просвіти ходили. Тоді з самого Львова адвокат приїхав, і невдовзі потому всіх випустили — доказів катма, всі мали багато свідків, що у той час були в іншому місці, й нічим той суд так і не скінчився.

А я знаю, хто вбив. Спитаєте, звідки те мені відомо, що навіть учені поліційні криміналісти не допетрали?

Я теж тієї ночі чекав на пана Твардовського. Тоді, коли у холодній сидів, аж кров кипіла від люті. Така образа лише кров'ю змивається. Зле ще мене знав пан Твардовський. Я і германську війну пройшов, і після того воював, і в боях задніх не пас. Тільки цього нікому не казав, навіть Палажці — гордитися було нічим, бо за червоних, у першій конній. Гадав, розіб'ємо оцих панів, а потім візьмемося за комісарів. Бо в нас — і зброя, і сила. Та вони розумнішими виявилися, висмикували нас по одному. В Радивилові мене заарештувало чека — за довгий язик: говорив, що думав. Молодий, дурний був. Кинули до пивниці. Сидів, чекав своєї долі. Та дивлюся — один, два допити, а з третього вже ніхто не повертається — видно, в розход пускають. Не став дочікуватися своєї черги — ввечері попросився до виходку і зловчився по дорозі тихо зарізати конвоїра його ж власним кинджалом, та й чкурнув додому — слава Богу, недалеко було, за ніч манівцями добрався. Тільки досі гидко за власну дурість, що за ту червону погань воював. І з того часу зарікся зброю до рук брати, багато образ спускав, та цього разу допекли до живого. Викопав свого нагана, почистив, змастив, уклав сім куль у барабан, на виїзді з лісу засів у корчах. За якийсь час трійко хлопців приїхало, ровери свої сховали неподалік. Почув тихі голоси та клацання затворів — я цей звук ні з чим не сплутаю, тож не висовувався. Хтозна, що в них на думці.

Дивлюся, їде Твардовський, я його коней добре знаю. Ті, що на роверах приїхали, перепиняють бричку — голоси геть молоді, один ліхтариком присвітив.

— Він? — питає один, мабуть, старший із них.

— Так,— а у цього голос наче знайомий, забожитися можу — хтось із села.

— За вироком революційного трибуналу Української військової організації...

Гримнув постріл, за тим іще два.

— Все, вшиваємось,— сказав старший.

Потім, як на ровери вони посідали, ніби щось тихо брязнуло, наче невелике щось на землю у них випало. Але вони поїхали, не почули.

Я почекав трохи, доки вони від'їдуть, і підійшов до брички. Мертвий пан Твардовський, як чіп, півголови знесено кулями. Хто ж мене випередив, на себе мій гріх узяв? І що то в них упало? Я взявся шукати. Ніч темна, безмісячна. Навпомацки мало не до світанку рачкував, навіть гільзи познаходив. Врешті знайшов їхню згубу...

Другого дня пішов до сестри Христі, ніби у якійсь дрібній справі. Про те, про се поговорили. Із шваґром Микитою про політику трохи посперечалися. А коли виходив від них — у воротях Петра зустрів.

— Ось тобі, племіннику, подарунок мій,— і простягаю згорток.

Той розвернув і зблід. Там ліхтарик лежав, якого я йому колись дарував...

— Звідки він у вас? — лише запитав.

— Знайшов там, де ти загубив,— відповідаю,— от лише одне хотів тебе запитати, бо ти студент, хлоп учений. Поясни мені, що то таке — бойкот.

— А то, дядьку, коли люди домовляються, скажімо, якийсь товар не купувати. Як то тепер — горілку, адже гроші за неї йдуть на розбудову ворожої нам держави...

Півроку люди трималися, та врешті заарештували організаторів — активістів товариства «Відродження». У них знайшли антиурядові летючки і зброю. А далі якось тихо все скінчилося і стало, як було,— хто не пив, той і не п'є, хто заглядав у чарку раніше, той знову за старе взявся.

Вже й зима настала. На другий день Різдва кум Василь у гості запросив. Заходжу до нього — а він виносить дві сині чарочки, налиті по вінця — геть у паморозі, такі, як ото мені тоді снилися, і ставить на стіл, на накрохмалену білосніжну серветку. Взяв тоді мене регіт нестримний, аж сльози течуть. Кум на мене дивиться отетеріло, а я аж заходжуся.

— От, Василю,— кажу,— посміялася чарочка з мене, а тепер моя черга. Вибач, куме, не п'ю я тепер, не хочеться зовсім...

Події оповідання відбуваються у 1932 році на Волинь коли на запровадження польською владою державної горілчаної монополії українці відповіли бойкотом алкоголю.