Мед з дікалоном

Ніхто не сміє

Вітряною морозною ніччю стрімко мчала пара чалих коней, тихо шурхотіли полоззя саней по свіжому снігу.

— Вйо,— періщив батогом коней сивовусий літній дядько. Поруч із ним сидів молодий чоловік у кожусі.

— Не поспішайте, наздоженемо, ми ж утричі легші від них. Дайте їм від'їхати далі від села.

Та старий не зважав і гнав коней щодуху. За поворотом лісової дороги показалися інші сани, вже чутно було п'яне базікання. Ті, що їхали ними, були в доброму гуморі, і здається, вже допивали з горла пляшку горілки, котру пустили по колу.

— Куди ж ти стільки? Іншим лиши, діжко ти бездонна,— сердився фірман.

— Вистачить іще на тебе,— реготнув у відповідь інший.

— От злидень, аби понюхати залишив,— фірман допив до дна, обернувся щось додати — й укляк...

— А це що таке до дідька? Хлопці, стріляйте! — закричав він, зірвавши голос на вереск.

Та вони не встигли схопитися за зброю, як загриміла автоматна черга та кілька пістолетних пострілів. Один із коней спіткнувся, сани зупинилися. Двоє чоловіків підійшли до них. Старий похитав головою — добра рука у вас, пане директоре, всіх наповал.

Поранений кінь силувався звестись і косував на них вологим оксамитовим оком. Чоловік зітхнув, дістав пістолет і вистрілив тому у вухо.

— Прости мене, Господи. І вбивати гріх, і шкода, щоб мучився...

Голодним вовком завивав за вікном пронизливий вітер, що мів, крутив жорсткою сніжною крупою. Сон ніяк не йшов, і Кость вирішив почитати газету при тьмяному світлі гасової лампи. Суміш бензину та олії безбожно коптила — де тепер дістанеш той керосин? Він одяг окуляри. Все те саме: німецька армія веде переможний наступ проти більшовизму та світового жидівства... великий фюрер німецького народу сказав... Кость байдуже пробіг очима заголовки передовиць. Господи, які ж вони схожі із совіцькими! Ніби писала одна людина. Проте все це надсилалося з Рівного, а туди, либонь, із самого Берліна. Лише остання сторінка, про справи місцеві, друкувалася тут. Накази коменданта, прізвища заручників, списки розстріляних. Знову кілька знайомих... Кость відклав газету і несподівано побачив вогник у вікні сусідської хати. Що то за проява?

Він підвівся, накинув пальто.

— Костю, ти куди? — почувся сонний голос дружини.

— До вітру, спи собі,— відповів той і про всяк випадок дістав зі схованки і засунув до кишені пістолет, про існування якого не знала навіть жінка.

Та хата вже другий рік стояла пусткою. Мабуть, якісь волоцюги залізли. Кость добре пам'ятав той день, коли востаннє бачив її господаря. Жарке літо, полудень, сонце виграє на мідних трубах духового оркестру, що грає Інтернаціонал. Директор сільськогосподарського технікуму, Тимофій Володимирович, у новенькій військовій формі із кубиками на петлицях, каже щось про фашистську Німеччину, яка віроломно напала, про товариша Сталіна та швидку перемогу. І ці дітваки під лемент матерів і скорботне мовчання батьків рушають колоною кудись до міста. Із них ніхто не повернувся... А на четвертий день потому в місто в'їхали перші німецькі мотоциклісти...

Бровко, якого добрий господар запустив на ніч у сіни, подивився на Костя сумними винуватими очима і, ніби вибачаючись, мляво махнув хвостом — виходити надвір за господарем він не мав жодного бажання. Кость побрів до сусідської хати навпростець, через замети. Про всяк випадок пересмикнув затвор і рішуче постукав у двері.

— Хто там? Забирайся, я стрілятиму,— почувся хрипкий голос із того боку дверей.

Кость притулився до стіни.

— Чого заліз до чужої хати? — спитав він.

— Це мій дім, забирайся.

Із того боку почулося рішуче клацання затвора.

— Тимофію Володимировичу, це ви?

— Так.

— Це Кость Пилипович, сусіда ваш.

Двері відчинилися. На порозі стояв Басюк, вірніше, тінь того Басюка, котрого знав Кость. Геть виснажена примара із запалими очима, загостреними вилицями, у пошарпаній та брудній формі совіцького лейтенанта. Дірчастий ствол його фінки дивився просто у живіт Костю. Врешті Басюк знесилено опустив зброю.

— Переночуйте сьогодні у нас, пане директоре, а завтра вже обживетеся в себе. У теплі, повечеряємо.

Басюк нарешті усміхнувся.

— Спокуслива пропозиція, това... тьху, пане Костю. Та я вже й не директор.

Зірвана з ліжка господиня швидко ладнала вечерю, Кость дістав фляжку самогону, і вони мовчки випили по стакану.

— Наш ешелон того ж дня вщент розбомбили німецькі літаки ще під Дубном. З усіх — може, десяток живими лишилися. А ті діти живцем згоріли — якийсь ідіот замкнув вагони, щоб не розбіглися... А мені ще довелося повоювати. Під Києвом потрапили в оточення. Безліч люду там полягло — цілий Південно-Західний фронт згинув через тих нездар. Три армії, мабуть, із півмільйона люду положили, тисячі танків та гармат німцю залишили. Із людей наших стільки років жили тягнули на те залізяччя, щоб потім лишити його на полях у перші тижні війни. А солдати... Не хотіли вони воювати... Зрештою, наприкінці того всього одного чорта на іншого вирішили поміняти, зброю кинули... Мабуть, за всю історію воєн такої ганьби ще не було.

А ті, що не хотіли здаватися, виходили через болота малими групами. Нас десять чоловік тоді було, та лише мені пощастило живим звідти вибратися. Хтось у болоті потонув, хтось на своїй міні підірвався, кількох убили в перестрілці з німцями. Спочатку хотів наздогнати своїх, та там рівно, як стіл, дороги німцями забиті — і вдень, і вночі сунуть, не ховаючись, із ввімкнутими фарами... Вони машинами їх наздогнати не можуть, куди вже мені?

Та зрештою, подумав, а що я їм тепер винен? Що живим у тій бійні залишився і не згинув у тих безнадійних трясовинах, куди вони нас загнали? Що мусив вужем вночі проповзати поміж німецьких чобіт через дурноверхих червоних генералів? Напевно, треба ж було пройти це пекло, щоб спала полуда з очей, щоб врешті побачити те, що усі довкола і так знали.

Німецька газета пішла на самокрутки, і в хаті завис сивий дим від міцного самосаду.

— А тут що робилося? — запитав Басюк.

— Теж нічого доброго. На початку ніби трохи легше стало, навіть технікум на якийсь час запрацював, та потім почали забирати хлопців до Німеччини на роботи, й усі розбіглися. Тепер німець лютує, людей розстрілюють, продрозкладку наложили, лебенсраум. Сидимо і гадаємо, чи сіяти навесні, чи ні, все одно нічого від того не залишиться.

— Теж невесело,— Басюк затягся самокруткою і крізь хмару сивого диму несподівано усміхнувся,— кого-кого, а вас зі зброєю не думав побачити. Подумати — вчитель ботаніки з пістолетом. Куди світ котиться?

Кость скосував погляд на жінку, яка люто на нього зиркнула з-за печі, та махнув рукою.

— Та те добро у сорок першому край шляху валялося, підібрав. Зрештою, ви, пане Тимоше, мало мене знали. Та й не варто тоді було. Я не вперше зброю в руках тримаю.

Кость знову налив, і вони випили.

— У вісімнадцятому, як розвалився Юго-Западний фронт — гадав, навоювався. Одне бажання було — відмитися від окопних вошей. Спалив тоді свій мундир поручника царської армії і пішов учителювати. Дивно, навіть у тому хаосі ще працювали школи. Просто люди на те все перестали зважати. Мінялися влади — часом двічі за день, жмути різних нічого не вартих грошей. Когось хапали і розстрілювали, когось мобілізовували, когось грабували. Однак я вважав, що мене це не повинно обходити і я мушу робити свою роботу.

Втім, і мене допекли до живого. Якось повертався я зі служби — сіє холодний осінній дощ, парасольку, як на біду, забувся вдома. А за той час власть знову змінилася — вулицями сунуть війська, місять багнюку солдати, зморені коні тягнуть гармати — не перечекаєш ті валки, щоб дорогу перейти. Змок, як цуцик. Аж тут — як Пилип із конопель — солдатик. Миршавенький, дрібний — карабінка більш за нього, очиці бігають злодійкувато, на пузі багнет австрійський бовтається. І до мене — братішка, савсєм мої сапогі прохуділісь, подмогні міровой революції. Давай меняцца.

Та я, кажу, завжди був за мірову революцію, але не з руки просто посеред вулиці, давай відійдемо хоч трохи із цього багна.

Відійшли за ріг, вийшли на місточок. Там сухіше, кажу, товаріщ, нема ж резону ноги промочити.

Ладниє у тєбя ботінкі, англійскіє, сносу не будєт,— хвалить він і роззувається. Та і я знімаю черевики. Він розвертає брудні, аж чорні онучі і кладе за пазуху, з кишені дістає чисті й намотує їх на ногу. Тут я вихопив у нього з-за пояса ту австрійську ножаку і встромив у живіт. На фронті ж ходив у багнети — не курсистка нецілована, а тут бридко стало, ніби за якісь черевики людину вбив. І той солдатик іще стоїть, харчить, силкується багнета витягти. Та врешті я прийшов до тями — зіпхнув його з містка і пожбурив за ним його подерті чоботи. І якось стало на душі легко і ясно, відлетіла уся полуда попереднього досвіду, все те, що було у кількох пудах тих добрих книжок, котрі прочитав. Істина проста — мені чужого не треба, але ніхто, чуєте — ніхто не сміє забирати у мене мої черевики. Додому вже не повертався. Знав: одразу за військами вже вночі хазяйнуватиме чрезвичайка. Закінчив ту війну я хорунжим першої партизанської гайдамацької бригади. Як відступали — тиф звалив, Орися мене виходила, тому за дріт до поляків і не потрапив.

— Непростий ви чоловік, пане Костю,— засміявся Басюк.

— Та й ви, пане директоре, з довоєнних часів сильно змінилися,— усміхнувся Кость.

Тут у двері загрюкали, зайшовся злим гавкотом старий Бровко.

Басюк накинув на плечі господаревого кожуха й опустив автомат під стіл, тримаючи палець на курку.

— Відчиняйте, поліція,— і не дочекавшись, доки господар дійде до дверей, самі ввалилися до хати. Пес люто загарчав і вчепився в чобіт першому поліцаєві.

— Ах ти курва,— той вихопив пістолета. Гримнув постріл, востаннє заскімлив старий пес.

Кость тримався збоку, намагаючись не опинитися на лінії вогню.

— А це хто? — запитав старший, вказуючи на Басюка.

— Сусід.

— Аусвайс є?

— Атож, я до сусіди через хату, щоб чарку випити, буду документи брати з собою,— оскалився недоброю усмішкою Басюк.— Як хочеш, ходім, принесу той папірець.

Басюк блефував, бачачи, що вони не місцеві.

— А це що? — запитав поліцай.— Самогон? — він понюхав фляжку.— Так і є. Ти знаєш, що це злочин проти Райху і тебе потрібно заарештувати і доправити в тюрму?

Кость бачив, що це лише вистава. Вони вже добряче випили, але їм, мабуть, не вистачило.

— Ну, фляжку ми конфісковуємо. А лебенсраум здав?

— Аякже, маю документ,— відповів Кость. Він краєм ока бачив Басюка. Той був аж блідий від люті й усміхався недоброю усмішкою, не випускаючи руки з-під столу.

— Самогон — важкий злочин проти великого фюрера. Тому ми забираємо у тебе кабанчика на користь Райху.

— Бога бійтеся — ми ж усе здали. Як нам тепер до весни дожити? — запричитала Орися.

Поліцай обернувся до неї.

— Ми й твого чоловіка можемо до тюрми закрити.

— Нехай забирають,— незворушно промовив Кость.

Поліцаї посунули до хлівця — регіт, веселі матюки, гримнув постріл. Вони засунули тушу на свої сани.

— Ми ще повернемося перевірити, чи женеш ти далі самогон і чи тим не шкодиш великому Райху,— реготнув поліцай, коли сани вже рушили.

— Ніхто, чуєте, ніхто не сміє...— нечутно прошепотів Кость услід.

Тиміш Басюк (псевдо — лейтенант Яворенко) — колишній директор сільськогосподарського технікуму, керівник партизанської формації Фронт Української Революції бульбівської[14] орієнтації Її сили оцінювалися від двохсот до шестисот бойовиків. Першим на теренах південної Волині почав бойові дії проти німців. Діяв невеликими мобільними групами. Бойові акції ФУР були надзвичайно зухвалими й успішними. Зокрема — викрадення серед білого дня важких друкарських машин із Кременецької типографії що була розташована за квартал від гестапо, спільна із ОУН(б) блискуча операція по звільненню Кременецької тюрми. Загинув за нез'ясованих обставин восени 1944, за деякими свідченнями — ліквідований СБ.