Мед з дікалоном

Антон Санченко Машина часу інженера Камаєва

Якби я писав передмову, я б неодмінно почав її зі слів, що заздрю тим читачам, які лише відкривають для себе історичну прозу Юрія Камаєва.

Але мені довірили писати післямову, книга шановним читачем уже, сподіваюся, прочитана, і маю надію, що від дошки до дошки. Тож я краще почну з того, що привітаю автора: його оповідання нарешті отримали своє паперове втілення в ошатній збірці. Для автора це певний етап. Юрій не дуже поспішав його пройти, обмежуючись публікаціями в «товстих журналах» «Київська Русь», «І», у двох колективних збірках «Digital Романтизм», у «Новій прозі», на сайті «Гоголівська академія», у віртуальному часописі «Захід-Схід» тощо.

Юрій настільки не поспішав, що дав нам нагоду переконатися: видана книжка не є необхідною передумовою популярності автора. Дуже приємно і кумедно було читати на форумах, присвячених турам вихідного дня, серед дописів про пам'ятки його рідного міста Кременець, що, крім оглядин зруйнованого колись армією Богдана Хмельницького польського замку, варто завітати в гості до дуже цікавого письменника Камаєва і з ним сфоткатися. Сподіватимуся, що кременчани рано чи пізно усвідомлять вплив Камаєва на туристичну привабливість свого міста і включатимуть його помешкання й місце роботи до екскурсійних маршрутів.

Кременець, заледве кілька разів названий на ім'я,— місце дії більшості оповідань цієї збірки. У сполученні з тим, що герої Камаєва мають властивість переходити з одного оповідання до іншого і вже напевно вітаються вранці, зустрівшись на вулиці, це створює колорит якогось волинського Макондо — вигаданого містечка, загубленого посеред світових воєн, революцій, громадянської війни та мирних часів польської адміністрації Волині. Проте оповідання мають мало спільного з магічним реалізмом Маркеса, хоч і починав Камаєв як фентезійний автор,— київські фантасти досі бідкаються, що Камаєв перестав відвідувати їхні збіговиська і переключився на історичну прозу. Втім, якісь сліди захоплення фентезі й легендами читач, мабуть, помітив у кількох оповіданнях цієї збірки. А я от факту відходу автора від фантастики навпаки тішуся. І сподіваюся, що читач, який уже прочитав цю книжку, буде солідарний зі мною, а не з фентезійниками. Бо в Юрія поступово віднайшлася своя і тільки своя стежка.

Історична проза — не модна останнім часом «альтернативна історія», а саме ота, вже майже забута, глибоко історична проза,— заняття не для спринтерів. За час, який авторові-історику доводиться провести в читальних залах бібліотек, гортаючи підшивки старих газет, мемуаристику, енциклопедії тощо, детективник на вістрі пера розплутає вбивств на річний план якогось убойного відділку, а фантаст легким порухом комп'ютерної миші створить десятки вигаданих світів. І їх не лякатимуть дрібні недоречності, на кшталт архаїчних галер і модерних кліперів ув одному тексті й одному реченні. На всі можливі зауваження фантаст має законне право відповісти: в моєму вигаданому світі — саме так...

Між тим мені довелося стати свідком палкої дискусії на декілька сторінок між автором цієї книжки та одним прискіпливим фотографом-аматором із приводу такої дрібниці, чим саме бодяжили фотографічні реактиви спекулянти у воєнні часи. Бо те, що закріплювач був тоді нетривким, помітно з будь-якого аматорського фото тих часів. Камаєву помітно. Бо він має звичку ті фото розшукувати по сімейних архівах і роздивлятися. Читачеві, мабуть, уже зрозуміло, що того разу йшлося про оповідання «Скельця». Справа ж у тому, що Камаєв намагається відтворити вже втрачений нами у часі, але цілком реальний світ до найменшої дрібниці. І в ретельності своїй іноді нагадує аматора історичної реконструкції, якому вкрай важливо, скільки пар мідних ґудзиків було на мундирі українського авіатора зразка 1918 року. Від колег із Франції чи Польщі й адептів реконструкції Наполеонівських війн Камаєва відрізняє те, що більшість його читачів (каюся, я теж) не здогадуються навіть, що українське військо у 1918 році таки мало авіацію чи бронепоїзди...

А ще проза Камаєва цікава тим, що оті невідомі факти й цікавинки слугують лише першим поштовхом до захопливої оповідки й художнього осмислення дійсності. Наприклад, історію «горілчаного страйку» українців за часів польської монополії на горілку, зображену в оповіданні «Чарочка», я почув із вуст Юрія давно й чекав на оповідання на цю тему. Але тільки Камаєв міг додуматися викласти цю історію вустами теслі, що не встиг похмелитися перед початком того бойкоту польських винокурень.

Надихає також і те, що проблематика творів на теми минувшини перегукується з сучасністю. Тільки людина, що була за межами України останніх років із десять, в історії «військових заробітчан» з оповідання «Політика», які охоче «мобілізуються» до будь-якої армії, що проходить через їхнє село, аби вже за селом втекти з того війська, розжившись гвинтівкою чи й кулеметом, не прочитає прозорого натяку на сучасних «політичних заробітчан» на мітингах усіх кольорів. Може, хоча б сумний фінал того оповідання й загалом історії українських визвольних змагань часів громадянської війни примусить сучасних «політнайманців» замислитися. А є й оповідання, які просто зашкалюють своєю інтертекстуальністю й алюзіями на сучасність, як ось моє улюблене «Мед з дікалоном». І мені самому цікаво, як воно сприймається читачем, що не має можливості співвіднести цей текст із передовицями українських газет у час його написання, і головне — з дискусіями щодо літератури, які точилися між конкретними літераторами на конкретному сайті.

Можливо, мені це лише здається, а можливо, читач уже й сам помітив, що стиль автора теж змінювався за час написання цієї збірки, від оповідання до оповідання автор відточував своє перо, розписувався, і в останніх уже здається, що він і справді винайшов якусь машину часу, яка дозволяє йому підглядати в минуле. І це ще один доказ на користь необхідності існування «малої форми» — оповідань, новел, шкіців тощо, попри сучасну моду молодих авторів починати одразу з романів, добре ще, якщо не одразу з трилогій...

Тому хочу завершити цю післямову несподіваним проханням до читачів. Якщо книга Камаєва вам сподобалася, а я цього певен, не ховайте її далеко в своїй книжковій шафі. Дайте почитати ще й друзям та знайомим. Романи нехай собі продаються, а оповідання нехай більше читаються. А Юрій Камаєв нехай продовжує писати й радувати своїх шанувальників.

Так тому і бути.

Р. S. Поки я писав післямову, агресивна перевірка правопису від «Рути» весь час намагалася виправити мені «Камаєв» на «Катаєв». «Не Катаєв, а Камаєв!» — щоразу вголос обурювався я цим електронним менторством. Бо якби мені довелося порівнювати пана Юрія з кимось із попередників, я радше порівняв би його не з цим відомим одеситом, а з одним мешканцем хутора Мотронівки, на який уже провели інтернет. Юрій Камаєв — то Панько Куліш з інтернетом. І саме такі «старі нотатники», схоже, використовувалися паном Пантелеймоном для написання вальтерскотівських романів на кшталт «Чорної ради».