Мед з дікалоном

Марення

Його хода гучно відлунювала під високою склепінчастою стелею давнього єзуїтського колегіуму — величною будівлею у стилі класицизму, зведеною тут диваком-магнатом Чацьким, либонь, надто масштабною, надто вишуканою для цього маленького сонного містечка. Воно таким лишилося і зараз, наче немає ніякої війни... Мабуть, тому що тут немає різних урядів та штабів — немає тої гарячки та нервозності. Та й військ тут майже немає. Тут на постої лише кулеметна півсотня січових стрільців. Їхній командир, отаман Завберман, тимчасовий військовий комендант міста, одразу відвідав і наш шпиталь. Сухуватий, офіційний, із певним галицьким снобізмом щодо наддніпрянців — вочевидь, виходець із австрійського офіцерства, запропонував допомогу в облаштуванні, хоч насправді мало чим міг допомогти.

Це містечко поки що досить далеко від фронту. Та таких уже чимало ми полишили. Котимося перекотиполем, навіть не намагаючись зачепитися, втікаємо навіть перед сотнею кінноти...

Недавно залишили Здолбунів.

Тоді сіяв дрібний перший сніжок, і холодний вітер пронизував наскрізь. Коли шпитальні вози вийшли за місто, пролунали далекі вибухи.

Один із поранених звівся на ліктях і подивився в той бік. У його очах була безнадійна туга.

— Знаєте, що то було, докторе? Це вмирали наші панцерні потяги... Для них рейки скінчилися — далі поляки...

Скоро, мабуть, і наші рейки скінчаться. А десь на тому боці Дністра після важких боїв із галерниками гинуть рештки Галицької Армії — з польських радіоперехоплень виходить, що її вже не існує, вона розбіглася...

А ми і тут не зачепимося — полки по п'ятдесят-шістдесят людей, батареї без амуніції, і лише безліч різних штабів та урядів...

«Наші війська відходять на зарання підготовлені позиції для завдання рішучого удару супротивнику»,— зринула в пам'яті фраза з останнього наказу. Скільки вже було таких наказів... У можливість цього контрнаступу вже не вірить навіть наївна Галинка, сестра-жалібниця. Ми просто котимося, втікаємо, зрідка огризаючись. У вояка безнадійно відступаючого війська немає мрій, вони розтанули, згинули. Лишився лише обов'язок перед шістдесятьма хворими людьми й усвідомлення власної безсилості. Від тифу немає ліків. Хіба недосяжний і міфічний патентований американський препарат, байки про який ходять серед фельдшерів? Є лише морфій...

У Галинки червоні від сліз очі. Помер той хорунжий. До останнього говорив їй двозначні компліменти, сипав дотепами, читав якісь віршики... Кріпився хлоп щосили. А перед смертю марив, кликав якусь Катрусю.

Бідна щиросерда Галинка... Вона, здається, до цього ніколи не звикне. Та тут є лише один доктор — пан Бог. Та чи є він узагалі... Напевно, є, та на цьому клапті землі він одвернувся від людей. А може, просто спить богатирським сном десь на небесах і не відає, що тут робиться. А коли він урешті проснеться, одразу ж настане лад і благолєпіє. Знову засвітяться осяйні вітрини київських крамниць і ресторацій, замість п'яної червоної солдатні з'являться на вулицях панянки, вбрані за останньою європейською модою, у парадних буде чисто і чутно буде ароматами парфумів і доброго тютюну, а не смердітиме сечею. І скрізь будуть у пошані герої визвольної війни, оповиті вдячністю простих обивателів, прихильністю жінок і благоговійною повагою юнацтва. А казнокради у військовому і цивільному, галасливі та зрадливі політикани просто згинуть — як роса на сонці... Він саркастично усміхнувся. Всього лиш півроку тому, коли українське військо переможно вступало до Києва, це не видавалося знущанням. Мабуть, пан Бог таки спить.

Доктор запалив цигарку. Ядучий дим міцного тютюну лише їв очі, легше не стало. Він не спав уже другу добу. Оперував цілу ніч у сусідньому шпиталі. Просякнуті кров'ю бинти, нутрощі, відрізані руки та ноги — усе нашвидкуруч, похапцем. Військові лікарі насправді не лікують, а лише тимчасово повертають до строю.

Здається, закінчили... Він спробував заснути, та не зміг. У потойбічні свідомості знову була захляпана кров'ю операційна, скальпель, крики болю. Навіть уві сні він продовжував оперувати.

— Фронт, як нитка, на позиціях один стрілець на п'ятдесят метрів. Ми й тут не затримаємось,— гугнив басовитий голос за ширмою, — червоні можуть прорватися в будь-який момент.

Настійливе штурхання у бік.

— Пане докторе, знову привезли поранених.

Начальник шпиталю, Антін Онисимович, либонь, одлитий із криці. Здається, він ніколи не спить і не втомлюється.

— А що ви хотіли, юначе? Я ж із Залізної дивізії, у нас усі залізні.

Та ти не залізний, хоч і намагаєшся якось триматися. Антін Онисимович глянув поверх окулярів і лише похитав головою.

— Колего, ви надто втомлені, вам не можна більше оперувати. Ідіть виспіться...

Михайло намагався заперечувати, хоча відчував, як тремтять пальці.

— Докторе Синицький, наказую вам негайно повернутися до вашого шпиталю,— голос Антона Онисимовича бринить металом. Ні, напевно, він таки залізний.— Наказ, пане докторе,— він вмисно, наче хвацький лейб-гусар, клацнув підборами.

Ці шістдесят людей повільно помирають, лиш ти й одна сестра-жалібниця, бідолашна Галинка. Нещодавно була ще одна — пані Ольга, розбитна рудоволоса чортиця. Говорила з кумедним російським акцентом. Та за нею прийшли — підкреслено ввічливий детектив із двома похмурими козаками. Із військовою контррозвідкою погані жарти.

— Навіщо ти це зробив? — лише з докором запитала вона. Втім, він нічого не робив — був надто заклопотаним і неуважним. Він спав із нею, та зовсім її не знав. Більшовицьку агентку, товаріща Ольгу, розстріляли наступного ранку. Розстрілюють чомусь завжди на світанні. І добровольці, і наші. Лише товаріщі розстрілюють безпринципно, будь-де і як-небудь, блюзнірськи порушуючи усі віковічні неписані правила та звичаї, перетворивши страту із похмурого ритуалу на щось звичне, буденне, навіть веселе. Для балтійського братішки вбити людину — «шльопнуть» — так само просто, наче грайливо ляснути по товстій драглистій дупі якусь п'яну курву.

Лунко звучать його кроки під давніми склепіннями. На нього чекає Галинка і шістдесят хворих. А може, вже п'ятдесят вісім. Двоє було дуже важких...

Знову палати, ін'єкції морфію, піт, гарячка, швидке нерозбірливе марення. Ці смерті сіє зовсім крихітне створіння боже — pediculus humanus corporis, одежна воша. Цей дрібний паразит відправив на той світ чи не половину українського війська.

— Пане докторе, я почергую ще, поспіть хоч трошки, ви маєте кепський вигляд,— просить Галинка.

Вона просто янгол, наша земля не гідна, щоб її торкалася ступня Галинки. Коли ми переможемо — куплю багато троянд, цілий оберемок, і посипатиму їхніми пелюстками землю перед нею. Ні, краще — коли просто виживу. Це менш фантастично.

Він приліг на тапчан в «ординаторській» — темному закутку, відгородженому старим простирадлом від палати з хворими. Та сон кудись вивітрився. Доктор дивився на стелю. Дивно, не помічав раніше цього розпису. Потьмянілі небеса, якісь темні обриси людей — годі розгледіти, мабуть, святих. Душам померлих звідси і летіти далеко не треба. Що б на це сказав старенький отець Лука, який щодня приходить сповідати хворих?

Він забороняв священику, пояснював, мало не погрожував револьвером, та марно. Потім махнув рукою, зрештою — це його обов'язок. Священики першими гинуть під час епідемій, навіть раніше за лікарів. Тих іще трохи рятує задушливий омофор карболки. Будь відвертим хоч перед собою, не грайся у цинічного товстошкірого доктора — ти боїшся підхопити тиф, щодня ловиш себе на думці, що шукаєш у собі перші симптоми цієї страшної хвороби.

Він урешті звівся з тапчана. Треба хоч якось заснути, розігнати щільну зграю чорних думок, що обсіли тебе. Завтра багато роботи, треба бути на ногах. Він зламав ампулу і набрав у шприц один мілілітр прозорої рідини. Повільно ввів під шкіру голку.

Спочатку наче вдарило, штовхнуло, потім звідкись знизу живота пішла хвиля приємного ласкавого тепла. Він заплющив очі. В пам'яті зринуло бубоніння старого професора: морфій — вєщєство сємєйства опіатов, содєржит ряд алкалоідов — морфін, кодеїн... Червоний корпус університету й біля нього люди в хакі. Ціла процесія — більшовики під проводом якогось губатого вождя урочисто несуть велику ікону. Наче абсурдна постановка божевільного авангардиста — на іконі цар Ніколай. Вони натхненно виспівують Інтернаціонал і розмашисто хрестяться.

У ці величні, майже вагнерівські, хори знову вривається голос професора,— дєйствіє морфія на організм сопровождаєтся состоянієм блаженства, льогкості тєченія мислі, пацієнт іспитиваєт состояніє ейфорії...

Які ж вони милі і приємні люди. І співають просто чудово — «Ми наш, ми новий мір построім...» Йому захотілося приєднатися до них, долучитися до цього екстатичного дійства, та він зненацька усвідомив, що вбраний у стрілецький однострій. То було б якось недоречно, це наче прийти в оперу в костюмі для верхової їзди. Навіщо засмучувати цих милих людей? Він тихцем проскочив усередину. Довго йшов сходами та звивистими коридорами. Ось нарешті знайомі двері — як то він аж тут опинився? Це анатомічний театр. Але тепер той не видавався, як колись, ні таємничим, ні страшним. На демонстраційному столі двоє якихось людей препарували череп трупа. Вони чомусь не були одягнутими в білі халати. Один із чоловіків був маленьким, опецькуватим і лисим, другий — худим, із виразно семітськими рисами обличчя і чорною цапиною борідкою. Той, що з цапиною борідкою, вправно різав кумачеве полотнище на стрічки з різними гаслами, другий швидко запихав їх у череп.

— Аґхіінтєґесний ґєзультат получаєтся, товаґіщ Тґоцкій, єслі к нашим пґолєтаґскім лозунгам добавіть несколько чеґносотєнних,— зауважив лисий.

Як же гарно вони це роблять — вправно, швидко! Коли ті закінчили, труп підвівся і впевненою ходою пройшов повз нього. Як живий, навіть кумач із вух не стирчить, хіба в очах трохи червоним просвічує.

Це чомусь навіть не лякало, просто було цікаво. Зрештою, що поганого в тому, що є люди, у яких голова напхана гаслами замість мозку? У тебе ж мозок є, ти ж здатен мислити.

Дуже свербів ніс, та це відчуття не було неприємним.

Знову у голові лунає бубоніння професора: «Вторая фаза дєйствія морфія характєрізуєтся радостью, восторгом, мислі о нєпріятном тєряют свою актуальность». Я ж здатен критично мислити, це ж були просто галюцинації, це морфій. Який чудовий розпис на стелі! Серед темних грозових хмар, поцяцькованих восьмикутними золотими зірками, зображено фігури святих. Двоє трохи схожих між собою суворих бородатих старців. Мабуть, Петро і Павло. Павло дивиться просто на тебе. На кого ж схожий цей святий? Та це ж Антін Онисимович, а білі шати — це не біблійні одежі, а лікарський халат, накинутий наопаш поверх військового однострою.

А другий — невже отець Лука?

Святий усміхнувся: «Ви, юначе, добрий лікар. За інших умов я б залюбки взяв вас до себе асистентом. Та, на жаль, від сьогодні я більше не практикую, тепер у мене є інші обов'язки».

О, це неабияка честь, адже Антін Онисимович до війни був успішним і авторитетним у київському медичному світі хірургом. Але чому він більше не практикує? Адже у нас і так бракує лікарів,— здивувався Михайло.

В коридорі лунали голоси, чувся тупіт чобіт. Рвучко розчинилися двері, й у палату ввірвалися якісь солдати з гвинтівками.

— Сюди не можна, тут тиф,— навперейми білою чайкою кинулася Галинка. Один із солдатів ударив її багнетом. Вони вбивали хворих у ліжках. Спокійно, без ненависті, перемовляючись, із папіросками в зубах.

Михайло висунув шухляду столу й дістав револьвер. Поволі, зосереджено, один по одному вклав у барабан свого нагана сім набоїв. Йому ще не доводилося вбивати людину. Не з якихось химерних релігійних переконань, на кшталт толстовства, ні, він у першу чергу військовий і стріляє дуже незле. Але він доктор, вбивати, зрештою, не його морока. Та це, напевно, не люди, це ж ті самі безмізкі ляльки, манекени з анатомічного театру. Намагаючись гучно не клацнути, звів курок, застебнув на всі ґудзики френч, одів кашкет і різким рухом зірвав простирадло, що відділяло його «ординаторську» від палати. Він стріляв швидко і влучно. З їхніх голів вилітав кумач та висипалися літери більшовицьких гасел.

Манекени падали на підлогу мертвими — вони ж бо не можуть жити без гасел, одразу вмирають. Здається, це тривало цілу вічність, аж поки наган замість пострілу лише безпомічно клацнув — закінчилися набої. За мить кремезний бородатий червоноармієць, що встиг отямитися від переляку, уміло вгородив доктору багнета під ліву кишеню френча.

Після знищення двох шпиталів і революційних експропріацій майна буржуазного контрреволюційного елементу Перший український кінний полк червоного козацтва під командуванням тов. Грибенка, який розтягнувся на виході з міста у довжелезну валку, зустріла з вигідних позицій кулеметна півсотня січових стрільців отамана Соломона Завбермана. Рештки полку, що втікав порожніми полями, покинувши гармати і більше трьох десятків возів революційно експропрійованого майна та військової амуніції, були вщент вирубані посланим на ліквідацію прориву полком кінних гайдамаків.

Надвечір місто облетіла звістка про те, що сьогодні вранці стотисячна Галицька Армія форсувала Дністер і розпочала бойові дії проти червоних, та про початок загального наступу українських армій...