Мед з дікалоном

Зі старого нотатника

Ми з мамою зараз гостюємо у її сестри, графині Росоцької. Раніше тітка з чоловіком один раз були у нас, у Лемберзі, ще до війни. Я тоді був іще геть малим, і дядько подарував мені коня. Звісно, не справжнього — бо де ж би ми його тримали у міській квартирі, а іграшкового, дерев'яного. Я добре пам'ятаю дядька Михайла, графа Росоцького. Ставний, із розкішними рудими вусами, в драгунському однострої. Від дядька пахло вином і сигарами, а од його гучного басовитого голосу, здається, хиталася люстра у нашій невеликій вітальні.

Дядька Михайла немає вже два роки. Полковник Росоцький загинув десь у Боснії. Його фото у жалобній рамці висить над каміном — усміхнений життєрадісний дядько стоїть, опершись на шаблю, на тлі винограднику. Мабуть десь там неподалік зустрів він свою смерть від серба-стрільця, що зачаївся у цих п'янких хащах, обвішаних важкими темними гронами. Бідна тітка так побивається за дядьком Михайлом... Вона залишилася самотою у цьому великому порожньому будинку наодинці зі спогадами.

Зараз ми гостюємо у тітки. Однак наш візит вимушений — у місті почалася справжня війна між поляками й українцями. Вимкнулася електрика, постійно стріляють. На вулицях лежать убиті. Мама каже, що це все скоро скінчиться і ми переможемо. Я дуже цього чекаю, бо тоді тато нарешті повернеться додому. Він був із нами лише кілька днів, коли повернувся з Великої війни — посивілий, змарнілий. Якось він прийшов додому, і на його кашкеті вже була інша, не бачена мною раніше кокарда. Він сказав мамі, що обов'язок його чести — у ці лихі часи бути разом зі своїми вояками, з якими пройшов Велику війну. Як він пішов, мама плакала.

Тут сумно і немає моїх однолітків, зате тихо і спокійно. Війна гримить десь далеко. Львів ми втратили, і напевно, в нашій квартирі вже хазяйнують нахабні поляки — перебирають мамині сукні й капелюшки, порпаються в моїх іграшках — ми з собою майже нічого не взяли. Та наші скоро повернуться і змусять їх усе повернути.

Але тут про війну нагадують лише літаки, що постійно пролітають над тітчиним домом. Летовище зовсім поруч від її маєтку. От би хоч раз пролетіти в літаку, чи хоча б просто побачити зблизька, торкнутися їхніх крил... Я раз навіть вилазив на саму верхівку старої груші, щоб краще роздивитися. Машина пропливла високо в небі, майнувши жовто-блакитними колами на крилах. Мабуть, полетів до Львова — там зараз наступають наші. Десь там і мій тато...

Я гортаю ці сторінки свого дитячого щоденника, котрий випадково знайшов серед якогось старого мотлоху в колишньому тітчиному маєтку. Доля знову закинула мене сюди.

Будинок було вже годі впізнати — розкидані казенні меблі, якісь папери гортав вітер, що рвався крізь вибиті шибки, і там, де була колись світлина з дядьком Михайлом, висів портрет Сталіна. Вочевидь, тут до останнього часу був якийсь уряд. Родинний цвинтар було сплюндровано, совіти воюють навіть із могильними хрестами.

Дивно, я дуже ясно пам'ятаю ті часи. Лише тата пам'ятаю погано — його обличчя ніби ховається у якомусь сяйві.

Як ми поверталися з міста, сталася прикра пригода. Коли над нами пролетів літак, злякалися коні; Наша бричка летіла по цілині, її трясло, щось тріщало всередині, й здавалося, вона зараз просто розвалиться. Коли несуть коні — дуже страшно. Мама щось кричала й міцно обійняла мене. Наш екіпаж мчав просто на літаки. Вартовий здалеку вимагав спинитись і загрозливо клацнув затвором, та побачивши двох наляканих жінок і хлопчика, одразу розгублено опустив кріса. Врешті, зрозумівши, що сталось, навперейми нам кинувся якийсь чоловік у засмальцьованій шкіряній куртці. Він повис на дишлі, і протягнувши бричку ще трохи, коні стали, надсадно дихаючи й косуючи на нас налитими кров'ю очима.

Звали нашого рятівника Василь Євський. Він же і завіз нас до маєтку штабною автівкою.

На вечір до нас завітав сивий полковник із двома офіцерами. Вони були ґречними і перепрошували за клопіт, якого завдають своїм сусідством. Полковник говорив німецькою з сильним акцентом.

Тітка запросила їх на вечерю. Це був звичайний прийом, вони вели себе стримано, як і належиться, але я дивився на них, як на міфічних героїв. Цей полковник із важким прізвищем та сотник Євський прибули сюди з далекого російського міста Одеси. Але вони достеменно не росіяни, а українці. Бо я ж бачив росіян, коли ті вступали до Львова. Вони були в кудлатих шапках, бородаті та страшні. Тоді ми з мамою їх дуже боялися і не виходили з дому.

Третій із візитерів, поручник Кубіш, був австрійцем і на своїх колег дивився якось зверхньо. Він здебільшого мовчав, лише раз усміхнувся, коли полковник зробив помилку. Звісно ж, навіть я знаю, що негарно кпити з людини, що розмовляє нерідною мовою.

Сьогодні мама грала на роялі. Вперше за довгий час вона знову торкнулася клавіш. Мама чудово грає, особливо шопенівські ноктюрни. Її обличчя стає замріяним і якимось світлим та ясним, наче лик на іконі. Вона намагається навчити мене. Поки не дуже виходить, я це відчуваю, та мама мене хвалить. Увечері знову прийшли ці троє літунів. Ті ж розмови про довоєнне життя, про вже забуті мирні часи. Але тітка наче ожила, багато розмовляла, сміялася від незграбних дотепів полковника. Цього разу вона вже була не в жалобі. Поручник знову криво усміхався. Дивно, чому ж він тримається у товаристві неприємних йому людей? Втім, дорослих буває не збагнути. Мама з Євським грали у чотири руки. Звісно, у мами складніша партія і вона краще грає, але і він грав непогано. Дивно, але тато завжди казав, що музика — то справа не чоловіча. Либонь, тому, що сам не мав до неї хисту.

Я часто думками повертаюсь у ті часи. Епоха, коли танго вирвалося з борделів Буенос-Айреса і голос Ґарделя на грамофонних платівках полонив світ, що ще харчав кров'ю Великої війни. А тут два народи, колись пошматовані могутніми хижими імперіями, зійшлися в герці за землю, яку кожен вважав своєю. Мій тато зробив свій вибір. Чи був він вільним найманцем-кондотьєром? Напевно, ні, як і ті пілоти-росіяни. Він разом зі своїми вояками — галицькими ґаздами, рекрутованими десь із-під Дрогобича чи Тернополя, тоді дибив і рівняв із землею польські позиції під Львовом, стріляючи з австрійських гармат російськими снарядами іншого калібру, з фанатичною вірою у щасливу зорю свого командарма — колишнього російського генерала Трекова.

Сьогодні Євський з'явився з великим букетом жагучо-червоних троянд. Мабуть, він зробив щось недоречне, бо мама різко вичитала його. Вона говорила французькою, певно, щоб я не зрозумів. Однак я добре знаю ці інтонації. Букет лишився лежати на столі. Троянди були дуже гарними, це просто диво, де він їх знайшов.

Євський вийшов на ґанок і запалив цигарку.

— Так мені, дурневі, і треба,— промовив він сам до себе і, викинувши недопалок, усміхнувся і сказав мені: — Хлопче, поїхали із мною, я покажу тобі літаки.

— А можна з вами полетіти? — запитав я.

Той засміявся:

— Я б із задоволенням, та не хочу ще більше засмучувати баронесу.

Я й так був на сьомому небі від щастя. Ми ходили між крилатими машинами, що вишикувалися на полі. Великі розвідники-«альбатроси», у яких окрім пілота є ще зорець-стрілець, маленькі супроти цих металевих птахів мисливці «ньюпори» та «вуазени». На їхніх парусинових крилах багато латок — слідів від ворожих куль. Я зачаровано торкався руками шорстких фюзеляжів та холодного металу гвинтів. Диво, як ці незграбні та вразливі на землі машини могли злетіти у небо.

На льотне поле виїжджав «альбатрос». Я впізнав полковника попри те, що він був у летунських окулярах і шкіряному шоломі. Літак трохи пробіг зеленим моріжком і, відірвавшись од землі, почав набирати висоту, поволі перетворюючись у малесеньку цятку на небі.

Я не зрозумів, що сталося, та Євський зблід. Тут і я збагнув, що не так — чомусь несподівано перервалося басовите гудіння двигуна і настала тиша. «Альбатрос» спробував розвернутися, та щось не вдалось, і важка машина полетіла шкереберть, наче безпомічна тріска. В останні миті пілоту наче вдалося вирівняти літака, та вже виявилося запізно. «Альбатрос» полковника врізався в землю. До палаючих уламків кинулися всі, хто був поруч, і на мене ніхто не зважав. Я визирав із-за спин вояків, що гасили піском полум'я. Потім понесли на ношах два обгорілих мертвих тіла. Темні летунські окуляри полковника тріснули чи то від удару об землю, чи то від температури, і замість жвавих карих очей я побачив сліпі спечені більма. Це дуже страшно...

Спогади дитинства найяскравіші, їх нічим не витравити з пам'яті. Я й досі згадую цих пілотів, що на ненадійних, старих та небезпечних машинах протистояли значно чисельнішому ворогу, озброєному найновітнішою тоді військовою технікою. Я схиляюся перед їхньою мужністю. Що зібрало цих людей під одними прапорами? Мого тата — австрійського аристократа, летунів із Одеси, хвацьких сотників та поручників — переважно священицьких дітей, дядьків із-під Стрия та Тернополя, російського генерала Трекова? Україна — це ідея, це віра, яка вбиває своїх вірних. Це як Чаша Святого Граалю — світла мрія, якої годі дістатися.

Якби вони тоді перемогли, то того жаркого червня я б, мабуть, зустрічав своїх теперішніх однополчан у небі на літаку із зовсім іншими розпізнавальними знаками... Якби...

Та сьогодні мене послали до одного невеликого волинського містечка для координації операції проти українських партизанів. Полковник Келлер — типовий тиловий бюрократ, що не вельми уявляє можливості й завдання сучасної авіації. Мені ледве вистачило терпцю пояснити йому неефективність авіаудару по цих лісових хащах. Хоча — чого кривити душею? Я просто не хочу цього. Мені огидна ця війна, у якій мене змусили брати участь.

Я був свідком комічної ситуації — перекладачка, як би це сказати, ну, не зовсім правильно переклала мову одного місцевого. Вона й гадки не мала, що я розумію українську, хоч я мало не зареготав. Її звати Марія, вона українка, але у неї чудова віденська вимова. Я дістав для неї за неймовірні по тутешніх мірках гроші букет чудових червоних троянд і пляшку шампану. Марія не схожа на інших, вона особлива. Цей крицевий полиск, що часом проковзує у погляді її сірих очей, мене трохи бентежить. Вона не схожа на тих улесливих колаборантів, що стеляться просто під ноги, вона інша. Невже Марія — теж одна з тих лицарів Святого Граалю? Моя матуся каже, що мене ваблять фатальні жінки. Втім, наш полк за кілька днів перекидають кудись під Курськ, у саме пекло. Там добре, коли з завдання повертається шість машин із десятьох. Тож чого мені боятися? Потрібно із вдячністю ловити кожну мить справжнього життя. Хтозна, скільки мені одмірено? Один виліт, два, десять?

У тутешньому офіцерському касині пристойний рояль. Здається, я тут граю на ньому перший — клавіші геть запилені, мабуть, їх іще ніхто не торкався від початку війни. Марія дотепна: коли місцевий есесман почав допитуватися, що я грав, вона видала не схваленого чільниками Райху Шопена за раннього маловідомого Вагнера. Взагалі ненавиджу цього шваба, його бундючну, наче наперед прораховану арифмометром, помпезну музику та всю ту давньогерманську дурню, що так подобається плебею-єфрейтору.

Мене завіз додому цей мовчазний поручник-австрієць. Він нічого не сказав про те, що сталося. Щойно подали каву, до вітальні ввірвався Євський. Його однострій та обличчя були вимащені сажею, кобура револьвера чомусь розстебнута. Всі змовкли і здивовано дивилася на нього.

— Поручнику, ви каву з цукром п'єте? — запитав він і, не чекаючи відповіді, висипав усю цукерничку просто йому в горня.

— Що ви собі дозволяєте? — обурено підвівся Кубіш.

— Карбюратор полковникового «альбатроса» схожий на ярмарковий льодяник. Це ви підсипали до пального цукор. Поручнику, вас заарештовано,— Євський потягся за револьвером, та поручник відштовхнув його і вистрибнув у прочинене вікно. Сотник двічі вистрілив, та схибив, поручнику вдалося дістатися авта. За мить Євський вскочив у нашу бричку. Та він, вочевидь, не встиг наздогнати авто, бо незабаром із летовища здійнялися один по одному два мисливці-«ньюпори». За півгодини повернувся один. Вечором знову прийшов Євський. Цього разу він був у бездоганно відпрасованому однострої та білих рукавичках, незворушний і офіційний. Він повідомив про смерть полковника. Тітка сприйняла це з кам'яним обличчям. Вона лише промовила: я хочу, щоб його поховали на нашому родинному цвинтарі.

Мене вразив хрест на могилі полковника: Євський зробив його з двох авіаційних гвинтів — із загиблого «альбатроса» і збитого ним поручникового «ньюпора».

Я був ув Одесі. Це далеке місто для нашої родини чомусь стало чимось більшим, ніж абстрактна географічна назва. Десь там похований мій батько і мало не загинув я у щільному зенітному вогні ворожого крейсера. Тоді я ледве зміг вибратися із палаючого некерованого літака.

Як і дядько Михайло, тато лежить десь серед виноградників. Пройшовши важкі бої та численні герці із залогами червоних панцерних потягів, він дійшов аж до Києва. У далекогляд уже ясно було видно золоті бані Святої Софії, а передові частини переможно входили у знелюділе, залякане більшовиками місто. А далі пішли поразки і неслава. Та після двох змін прапорів Галицької Армії він таки змив із себе цю ганьбу і по-лицарськи поліг разом зі своїми вояками — стрільцями повсталої проти більшовиків галицької бригади. Кажуть, під час розстрілу вони взялися за руки і заспівали давню військову пісню. Мій тато, барон Отто фон Греслау, помер українцем.

Василь Євський, один із найкращих пілотів-асів Російської імперії, загинув на летовищі під Римом, випробовуючи новий літак для Української Республіки, тоді, коли Республіці вже було не до того. При виході з піке через надмірне перевантаження захлинувся двигун його літака. Слідство визнало аварію нещасним випадком, хоч я гадаю, що такий пілот як Євський знав про цю ваду нового винищувача.

Графиня Росоцька до своїх останніх днів носила жалобу. Вона цілковито втратила інтерес до життя і тихо згасла від якоїсь загадкової хвороби, що так і не змогли діагностувати лікарі.

Ми одразу ж покинули тепер чужу і неприязну до нас країну. Спадок, що залишила тітка, дозволив нам безбідно жити у Відні. Я найняв детективів, щоб узнати долі тих людей. На жаль, нікого з них зараз немає серед живих. Я полишаю це містечко, полишаю Марію. Навряд чи ми ще побачимося, хоч іскра почуття, що майнула між нами, ще якийсь час бентежитиме мене. Клята війна...

Здобуто з планшетки німецького офіцера, що їхав автівкою шляхом із Крем'яним на Дубно, застріленого стрільцями Часом і Голотою поблизу села Андруга 19.Х.1943 р.