Мед з дікалоном

Осінь

Осінь сіяла холодними дощами, вже відлунали щемкі та пронизливі крики відлітаючих журавлів. Вони тоді довго кружляли над містом, ніби вибачалися перед людьми за те, що мусять полишати цю землю. Холодний вітер мів жовтим кленовим листом, а ранками трава сивіла памороззю, й на зеленій каламуті калюж уже почала з'являтися квола і несмілива павутинка першого льодку. Петрик брів на роботу до мами. «Партію славить народ український» — бубоніли в голові гнусавим голосом Хведора Сидоровича, учителя української мови, незугарні рими кострубатого віршика. Знову двійка. От совіт прискіпливий, я ж лише три рази збився... Казати чи не казати? Петрику було шкода маму, вона ж засмутиться. Напевно, не казатиму — ухвалив він нелегке рішення.

Повз нього пролетіла чорна «емка», окотивши з ніг до голови холодною тванню. Він бачив бліде і зосереджене обличчя офіцера в синій фуражці. Далі виючи двигунами, скрегочучи металом, забиваючи подих чорним смердючим вихлопом, одна за одною йшли вантажівки, набиті ситими, вгодованими солдатами. Вони гидко реготали, і Петрику здалося, що з нього. На очі навернулися сльози.

«Горе ти моє»,— втомлено скаже мама і візьметься відчищати важке колюче пальто, перешите з батькової шинелі. Ні, про двійку точно не казатиму... Ще й ноги промочив. Дядько Миша, міліціонер, загріє чаю і суворо запитає: «Як справи, козаче?» Та він ніколи не слухає, що відповідає Петрик. Вони мовчки сьорбатимуть чай із черствуватим, але все одно смачним житнім хлібом. Дядько Миша добрий, дарма що совіт і міліціонер. А мама... У мами багато роботи, вона обліковець на шахті і звільниться лише наприкінці дня. Зате він у школі пише справжнім чорнилом, а не бузиновим соком. Потім вони повернуться додому, мама запалить керогаз, всепроникний солодкавий запах гасу зіллється із духом вареної бараболі, заясніє рівне полум'я червонястих вогників, що жваво шиплять під каструлею,— затишно, тепло і добре.

Тато усе більше мовчить та палить звернуті з газети ядучі самокрутки. Мама казали, що до війни він був зовсім не таким — веселим, дотепним, гарно грав на скрипці. Та повернувся з війни іншим: з однією бляшаною медалькою — «За взятіє Кенігсберга» і без руки, мовчазним і похмурим. Востаннє Петрик чув, як батько говорить — довго, запально, зриваючись на крик,— коли приходив дядько Павло. Тоді мама вигнали Петрика спати. Говорили вони щось про Україну, совітів, війну. Від дядька пахло добрим тютюном, лісовими багаттями та збройним мастилом, віяло якимись небезпечними таємницями. Й він завжди приносив то жменю круглих цукерок, сяючих колючими кристаликами цукру, то льодяника, часом — просто кілька кубиків сірого, твердого як камінь цукру. Петрик любив дядька, та мама казали, що про нього нікому не можна розповідати. Інакше — Сибір. То такий страшний край, де постійно тріскучі морози і ходять люті білі ведмеді. Ось нещодавно Іванка з п'ятого класу забрали туди разом із мамою, казали — його батько в лісі. Коли востаннє приходив дядько, Петрик чув, як мама казали йому: «Павлусю, братику, благаю, не приходь більше». Невже він дійсно більше ніколи не прийде?

Куди ж поїхали ці на машинах? Знову до лісу... Значить, завтра буде похорон — духовий оркестр знову бряжчатиме мідними тарілками похоронний марш, нещирий, як і ті віршики про Сталіна і партію. Знову глухо гупатиме величезний барабан військового оркестру, і нестимуть кілька трун, обтягнутих червоним ситцем... Старші хлопці якось взяли його подивитися на такий похорон, та Петрику не сподобалося. А цей у золотих погонах, з «емки», обіцяв «жестоко атамстіть врагам». Це ж і дядьку Павлу, він же теж, напевно, «враг».

Ось і мамина робота. Багно, розбите десятками вантажівок, сіра контора. Аби лише не потрапити на очі директору — він партійний і дуже суворий. Мама не раз плакала вдома через нього, певно, він її сварив. Мабуть, усі ці партійні такі — ось учитель, Хведір Сидорович, теж суворий і двійку ні за що поставив.

У конторі було тепло, в печі тріщали дрова.

— Доброго дня,— промовив Петрик.

— Як справи, козаче? — запитав дядько Миша і, як завжди, не слухаючи відповіді, пішов ставити чайник.

Петрик крізь вікно зауважив, що надворі щось відбувалося. Через ворота бігли озброєні люди у військовому. Та вони були якісь дивні, не схожі на тих, із вантажівок. Рипнули двері, повернувся дядько Миша з паруючим чайником.

— Стояти, руки вгору,— увірвався до кімнати чоловік з автоматом.

— На землю, малий,— крикнув дядько Миша і потягся до кобури. В ту ж мить гримнула коротка черга. Його відкинуло аж до вікна, чайник, повний окропу, брязнув об підлогу. На зеленій гімнастьорці розплилися криваві плямами, і розмазуючи руками кров по стіні, дядько Миша мовчки, без стогону чи зойку, поволі сповз у паруючу калюжу окропу, що одразу зачервонілася його кров'ю.

— Господи, що ж ви наробили,— закричав Петрик,— йому ж боляче, його пече.

Він заходився, плачучи, відтягати важке тіло дядька Миші з гарячої калюжі.

— Хлопче, мені шкода, та він мертвий,— промовив той чоловік.

— Що за стрілянина, був же наказ,— запитав знайомий голос. Хоч очі застилала солона пелена сліз, та він упізнав... Дядько Павло...

— Друже чотовий, той міліціянт схопився за пістоля.

— Гаразд, збирайте людей.

Дядько Павло пригорнув Петрика.

— Петрику, синку... Мені шкода, що так сталося. Цей міліціонер був хорошим чоловіком?

— Так,— шморгаючи носом, відповів той.

— Петрику, зараз такі лихі часи. Тепер трапляється таке, що двоє хороших людей мусять стріляти один в одного. Вони не винні у цьому.

— А хто винен? — розмазуючи сльози по щоках, запитав Петрик.

Дядько Павло спохмурнів.

— Ті далеко. Ти колись сам зрозумієш. Ходімо.

Вони йшли темним коридором.

— Петрику, ти вже майже дорослий хлопець. Не признавайся до мене там, надворі. Ти цим убережеш не лише себе, а й маму з татом. Все, біжи...

У дворі юрмилися люди — втомлені, сірі, брудні. Поруч стрункими рядами вишикувалися вояки. Там стояв і дядько Павло — попереду строю, з офіцерською планшеткою на боці. Їх було багато — двісті чи триста чоловіків. Двоє вояків привели директора і поставили під цегляною стіною шахтарського магазинчика. Кремезний чоловік у сірому німецькому кітелі без погонів й у вишиванці, мабуть, старший, ледь кивнув, і ті двоє пересмикнули затвори гвинтівок.

Петрику стало страшно — невже вони вб'ють директора? Петрику було шкода його, хоч він не був добрим і через нього не раз плакала мама.

— Люди,— звернувся до юрби командир повстанців,— чи справедливо керує цей чоловік? Чи не кривдить вас?

Хвилина недоброго, тривожного мовчання зависла в повітрі. Й урешті десь позаду пролунав несміливий голос: «Справедливо». Далі гукнув іще хтось, далі ще.

— Гаразд, іди,— кинув командир директору.

Далі вояки знесли надвір бухгалтерські книги, облили бензином і запалили.

Потім збили замок із дверей магазину і швидко розібрали те, що їм було потрібне.

— Люди, розбирайте, це ваше,— знову звернувся до юрби командир.

Ніхто не рухнувся, усі мовчали. Всі знали — хто-небудь донесе.

— Ну, нехай і так,— спохмурнів командир.— Люди, ми вже не здатні вас захистити, ви стомилися від війни. Ми йдемо. Хто впізнав серед нас родичів чи друзів — прощайтеся. Не знаю, чи ви когось із нас іще побачите.

Юрба мовчала. Врешті пролунав розпачливий жіночий голос:

— Хлопці, та ж не крайте душу, йдіть уже з Богом...

Вони пішли — мовчки, похмуро. Йшли назавжди...

Директор хапав людей і обіймав їх.

— Дякую, дякую, простіть мене,— та від нього відмахувалися. Врешті хтось із робітників промовив: товаріщ дірєктор, та дзвоніть же до енкаведе, хлопці вже дві години як пішли.

Вже наприкінці робочого дня під конторою завищала гальмами «емка», із вантажівок вискакували солдати.

— Ей, товаріщ, еті бандєри гдє? — гукнув когось із робітників капітан-енкаведист.

— В п..., товаріщ,— відповів той і зле плюнув йому під ноги.

А Петрику ще довгі роки снилося, як вони повертаються: навесні, по квітучому білому рясту, назустріч ішов дядько Павло, той кремезний командир, іще якісь люди, обличчя яких застигли у пам'яті — усміхнені й щасливі. Серед них чомусь йшов і міліціонер дядько Миша.