Мед з дікалоном

Літургія

Було це давно, мені літ десять тоді було. Якраз перед Великоднем мій старший брат Павло захворів. Мати від нього не відходила, бо кепсько йому було — наче у вогні горів, марив. А село є село, тут свято не свято, а робота завжди є. Худоба не питає, їсти хоче. Довелося мені йти в нічне, коней пасти. Як же мені не хотілося... Якби удвох, то хоч якось веселіше, є хоч із ким словом перекинутися.

Погнав я коней на один вигін, там часом ми з хлопцями бавилися. Знав, що не можна, та ніхто ж не бачить. Добра там паша, трава висока, соковита. То був якийсь давній цвинтар, ще подекуди кам'яні білі хрести траплялися, старі, пощерблені. Ліг на землю та й думаю. Гірко якось мені стало, образливо. Всі у церкві, правиться святкова служба, куриться ладан, горять свічки. Густим басом виводить отець Іван, гарно, урочисто співає хор, пахне вощиною і солодким димком ладану...

Я розвів багаття, бо під ранок завжди стає дуже холодно. Та й якось і не так страшно біля вогню. Ніч заступила, місяць уповні. Тихо форкають коні. Далеченько видно дзвіницю нашої церкви. Завтра можна усім охочим бити у дзвони, звісно, після старших хлопців, бо вони навіть при святі можуть потиличника відважити. Потім ми втомлені й радісні сядемо всією родиною розговітися. Мама багато усього смачного наготувала. Вже спечені пасочки, ошатні, рум'яні, рівним рядком стоять на печі. Звабливо пахне ковбаса, та не можна, гріх. А так хочеться хоч малесенький шматочок скуштувати!..

Стрімко, беззвучно літають у темному небі кажани, стрижуть вухами коні, сторожко вслухаючись у пітьму. Реготнув потойбічним сміхом пугач. Кажуть, що він завжди кричить до чиєїсь смерті. А то таки чиста правда, отак було, коли мій дід Панько помер...

Був би Павло, було б не так лячно, хоч він і розказує різні страшні історії про мерців і відьмаків, а потім регоче і глузує з мене. Мабуть, він сам ті небилиці сплітає.

Тривожно шелестить ліс неподалік. Коні перестали пастися, туляться один до одного. Вони щось чують у темряві, чогось бояться.

Знову зірвався вітер і розвіяв, розметав іскрами у пітьмі моє маленьке кволе багаття. Він вив, шарпав одежу, наче перед грозою, хоч небо було чисте і світили зорі. Стало холодно, моторошно... Білим привидом бовваніє поруч хрест. Він наче світиться у місячному сяйві. Там іще один, перекошений, вгрузлий у землю. Далі ще... А я не міг від тих хрестів відвести погляду. Білі, із поїденого часом вапняку, наче крилаті птахи, таких тепер не ставлять. Я підвівся. Увесь вигін був у хрестах, вони ніби світилися у місячному сяйві. Я ніколи не думав, що їх тут так багато. Глибоко вгрузлі у землю, деякі лежали на землі, інші не витримали часу і розкололися. Вони притягували погляд, наче вабили до себе. Господи, про що я думав, коли пригнав сюди коней? Не можна бути вночі на цвинтарі, це ж кожен знає. А це хоч і прадавній, та цвинтар...

Зненацька заіржав наш Буланий, налякано захропіли коні й помчали просто на мене. Я ледве встиг урятуватися від них за ближнім хрестом. Налякані коні щезли, десь у нічному мороці затих стукіт їхніх копит. От халепа, де ж їх тепер шукати? Та раптом серед могил я побачив постать. Може, то хтось із села, може, то тато вийшли мене навідати? Я побіг назустріч, та за кілька кроків одразу спинився. Розвівалися довгі білі одежі, обличчя ховав каптур... Я не знав цього чоловіка, він точно не з нашого села. Та й чи людина це? — пробігли дрижаки спиною. Я вкляк. Це ж, певно, мрець, що встав із могили!

Примара схилилася над хрестом.

— Ти чуєш мене, брате? — прошелестів голос.

Я заховався за якийсь камінь. «Отче наш, що єси на небесах... Нехай святиться ім'я Твоє...» — гаряче повторював я слова молитви. Та примара не щезала, і мене охопив відчай. Кров холола в жилах від цього. Я боявся, що мрець побачить мене, боявся зустріти погляд його мертвих очей.

Щось застогнало, болісно, страшно, і потім пролунало тихе:

— Я чую тебе, брате.

Мені було дуже лячно, та я все ж визирнув зі своєї схованки. Із землі зводився чоловік із закрученим за вухо оселедцем та в білій свиті з кривавою плямою навпроти серця. Чорні палаючі очі дивилися кудись повз мене, у бік села. Синювата рука лежала на руків'ї шаблі.

— Ти чуєш мене, брате? — знову прошелестів тихий голос.

— Я чую тебе, брате,— застогнало з могили. Звідти зводився ще один мрець у малиновому жупані з пістолями за поясом та з розкраяною головою...

Вони підіймалися із могил, бліді, страшні. Дехто з них в руках тримав свої стяті голови. Та знов і знов лунало: «Ти чуєш мене, брате?..» — «Я чую тебе...» Ціле військо піднімалося із землі, відсвічувала місячним світлом зброя, темніла червона китайка й оксамити...

— Чи усі тут? — запитав той самий голос.

— Усі, брате...— почулося у відповідь.

Вони підняли корогву і поволі пішли...

Не знаю, що мене повело за ними, що пересилило той жах, який охопив мене. Вони йшли і йшли, я втратив лік часу. Врешті вони спинилися посеред якогось поля.

Той, що вів їх, припав до землі.

— Ти чуєш мене, брате? — пролунав знову моторошний потойбічний шепіт.

— Я чую тебе, брате...

І знову один по одному почали підійматися із землі мертві. Вони були іншими... Вбрані хто у захисного кольору френчі, хто у сірі чумарки, але так само усі з важкими ранами, розкраяними головами, простреленими грудьми...

Той, що будив їх усіх, почав правити святкову службу. Тихо, моторошно виводили басовиті голоси урочисту літургію. Мене аж пробирало до кісток, я стояв зціпенівши, наче заворожений.

І коли пролунало останнє «Амінь», вони ніби розчинились у поранковій імлі...

Я потому нічого не пам'ятаю. Знайшли мене непритомного за двадцять кілометрів від дому. Я весь трусився і не міг навіть слова вимовити. І переляк викачували, і скільки мати грошей і курей вивозила по докторах! Та не було на те ради... Стукнуть гумовим молоточком по коліну, посвітять ліхтариком в очі, призначать якихось пігулок, а воно не допомагає. Аж якось сусідка, баба Параска, сказала, щоб повезли мене до міста, там один дід є, звуть його Кривим Омельком. Різне про нього говорять, та якщо вже він не допоможе, то ніхто більше не зарадить.

Не любили на селі бабу Параску, подейкували, що відьма вона. Як у корови молоко пропаде, то на неї казали. Сплакалася мама, та послухала її. Піду хоч до дідька, каже, аби дитину свою врятувати.

Привезли мене в город, завели до дідової хати. Страшний був той Кривий Омелько, сам наче вийшов із могили. Довге сиве волосся, темне зморшкувате обличчя розкраяне глибоким рубцем, єдине око таким самим вогнем палає. Навіть мама його злякалася, не хотіла відпускати мене самого до нього. Та що було робити?

Довго дивився він на мене, наче душу пронизував, пропікав наскрізь своїм поглядом, та й каже тихо, майже пошепки:

— Послухай мене, малий. То наші мертві, вони шкоди не вчинять. У двадцятому році я теж мав лежати разом із ними на тому полі, коли, витративши усі набої, наша бригада піднялася у відчайдушну і безнадійну багнетну атаку на червону кінну лаву. Вилягли хлопці всі як один — дві тисячі душ. А як живі за нас не пам'ятають, то ми самі собі служимо. Іди, дитино, з Богом...

— Мамо,— заволав я не своїм голосом і кинувся тікати з тої хати від того страшного діда.

І з тих пір щороку на поминальному тижні я замовляю службу за упокій їхніх душ.