Мед з дікалоном

Незнайомка

Сьогодні зранку я хвилювався, як школярка перед іспитами. Поголився, випрасував форму, до дзеркального глянсу наваксував чоботи і навіть трохи похляпав пику одеколоном. Столиця — то культура, тут усе не так, як у рідному Проскурові. Там хлопці за цей одеколон засміяли б. А тут усі так роблять. Затягнувся ременем із новенькою рипучою портупеєю і поклав до кобури свого потертого нагана. Наприкінці не втримався і зиркнув до великого венеційського дзеркала. Звідти глянув на мене хвацький старший співробітник з особливих доручень із рішучим вольовим обличчям. Третій кубик на петлицях іще був зовсім свіжим і навіть трохи виділявся кольором. Бо перші два вже вицвіли, і ще б якийсь дурень із доброго дива міг сплутати їх із червоноармійськими відзнаками. Бо у них — червоні, а у нас — крапові. Я теж раніше не знав такого кольору, та, мабуть, він є, бо так в уставі пише. Це темно-червоний, кольору важкої венозної крові.

Усміхнувся сам собі — ну геть як дівка перед приходом сватів. А гарну квартиру пришукали мені київські товариші — простору, з високими стелями. Мабуть, недавно якогось врєдітєля шльопнули. А на стіні картина — сидить упівоберта панночка в капелюшку з пір'ям, уся в чорному, і дивиться якось дуже гонорово. Напевно, викину — краще пригляну на базарі щось із хатками чи копичками.

Навіть у шафах іще дещо залишилося — здебільшого жіноче. Одну річ — щось дивовижне, невагоме, наче виткане з павутини, обшите мереживами,— я довго роздивлявся, тільки-но в'їхав сюди. Товариш Кац, із горвідділу, засміявся: село ти, товариш Микита, це пеньюар. Приобщайся до столичної культури.

Та я і не проти, я ж люблю ту культуру. Та мені б господиню до цієї хати. І щоб культурна була. Бо скажу чесно, набридло вже парубкувати і харчуватися по общєпітах. Хочеться затишку, спокою. Бо ж робота в нас нервова. Не один із котушок з'їхав і замість якоїсь контри чи врєдітєля собі в чоло кулю пустив зі службового нагана. А родина ж — то є ячейка общества.

Холера, щось я замріявся, вже треба бігти.

У великій залі було повно люду, всі у формі. Поважно розмовляли, відблискуючи тьмяним пурпуром ваговитих ромбів, губернські начальники і заступники, снували солідні прямокутники повітового начальства. Хотілося сховатись у якусь непримітну темінь, щоб, боронь Боже, випадково не штовхнути у цій тисняві когось із них. Та врешті почалося...

Першим виступив товаріщ Баліцький. Він говорив про нові умови, в яких ми мусимо захищати нашу соціалістичну державу, що ворог перейшов від прямої контрреволюції до диверсій і врєдітєльства, і в цьому став іще небезпечнішим. Та світовим імперіалістам...

Я не встигав слідкувати за думкою товаріща Баліцького і, наче загіпнотизований, дивився на його три ордени Красного Знамені й один — Трудового Красного Знамені. У залі була цілковита тиша, і чутно було навіть тихий дзенькіт цих орденів.

Потім виступив товаріщ Кацнельсон. Хоч і гебрей, та чоловік хоробрий. Він командував тією кавалерійською дивізією, що ліквідовувала банду Тютюнника. Нарешті я можу побачити цих легендарних людей, що зламали хребет буржуазним націоналістам й іншій контрі, що чинила запеклий опір нашій соціалістичній державі.

Потім почали нагороджувати. Як назвали моє прізвище, я пішов до трибуни. Ноги були наче дерев'яні. Товаріщ Баліцький щиро потис мені руку і пришпилив до гімнастьорки цю відзнаку. Овал, червона римська XV, згори — караючий пролетарський меч. Це, звичайно, не орден і навіть не медаль, а лише ювілейний жетон, та його дають не всякому. Дуже гарна річ, і до зарплати тридцять рублів.

Потім я зустрів товаріща Каца з якимись його знайомими — теж із кубиками в петлицях, і ми пішли до буфету. Махнули кілька стопок вірменського коньяку під керченський оселедець. Коньяк — це напій культурний, мені ж треба потроху ставати столичним. І як його вип'єш, не хочеться комусь заїхати в пику, а настрій, навпаки, філософський. Тягне на життєві роздуми. Попрощався я з колегами і вирішив піти додому пішки, хоч це і не близько.

...То, мабуть, було чудо. Не з того мракобісся, що насаджують попи, а справжнє... Знаєте, буває кохання з першого погляду. Вона йшла мені назустріч. У простенькому ситцевому платтячку, поверх піджак із комсомольським значком. Хвилясте біле волосся розсипане по плечах. А очі — сірі й таємничі, як поліська імла. Богиня...

— Стойтє, гражданська,— промовив я і схопив її за руку. Бо ж у столиці треба по-культурному говорити, на язикє мєжнаціонального общенія. Вона ж — одразу видно, що культурна. Либонь, учителька. Мені хотілося сказати їй щось ніжне, лагідне. Запросити в кіно чи в цирк... У столиці є ж куди повести культурну дєвушку.

— Пішов ти, козел,— просичала вона розлюченою кішкою, вирвала руку і побігла.

Марія, не витягуючи руки з кишені, поставила пістолет на запобіжник. Якби вчасно не відчула запах перегару і не зрозуміла, що той дурень-гепеушник не збирається її арештовувати, а просто шукає амурних пригод, то почала б стріляти. Цього б положила, ще шість пострілів, восьмий — у скроню.

Запізнілий страх, огидний, липкий, підкосив коліна. Вона сіла на лавочку і, зламавши кілька сірників, запалила сигарету...