Мед з дікалоном

Мед з дікалоном

Працюючи з розсекреченими архівами СБУ, що стосувалися часів громадянської війни, я віднайшов вельми цікавий документ — кілька списаних від руки і пожовклих од часу аркушів паперу. Він не стосувався предмету моєї розвідки, та можливо, його зміст може видатися цікавим сучасному читачу.

— На молітву шапкі далой! — гримить голос поруччіка Крігге. Ми усі скидаємо кашкети і хрестимося під гнусаве бубоніння отця-капелана.

Наш взвод у мішковитих, непідігнаних одностроях — цілковитий набрід, люд невійськовий. Здебільшого гімназисти або дрібні чиновники. Одним словом, видовище, напевно, вельми кумедне. Мені нещодавно дали нове військове звання — єфрейтор та значок «за отличную стрельбу», і тепер я замєстітель командіра взвода. За інших обставин я б добряче покпинив би з цих вояків, та зараз більше хочеться посміхнутися на кутні зуби.

Взагалі я — колишній офіцер, лейтенант флоту. Того страшного листопада 1918 був поранений під Моозундом і потрапив у шпиталь у далекому Петрограді. А далі — екзальтований скоморох Керенський, божевільний сифілітик і германський агент Ленін, дибенки-криленки — п'яні погромники у чорних бушлатах... Я порвав і викинув у каламутні води Фонтанки свій офіцерський білет і скерування на лінкор «Святой Павєл», зірвав золотаві погони і виміняв у одного знайомого братішки свою франтову офіцерську шинелю на матроський бушлат і безкозирку, та й із Божою поміччю живим повернувся додому, на Україну.

— В колону по трі становісь,— знову горлає Крігге. Нам видають по тридцять набоїв до цих архаїчних французьких мушкетів, мабуть, із часів кримської кампанії. Що ж, яке військо — така й зброя. Зажилив жмикрут Денікін для нас добрих гвинтівочок.

Наче красномовний Святослав-Завойовник, тримає промову наш командир, єго вискобородь поруччік Крігге.

— Наша рота должна прівєсті к повіновєнію дерзкіх і безбожних малоросійських крєстьян, етіх хохлацкіх башибузуков і малоросійскіх ірокезов, коториє, поправ устої нашого государства — православіє, самодєржавіє, народность — і заразившись большевіцко-гайдамацкім духом, воссталі протів законной власті. За вєру, царя і атєчєство, пуля — дура, штик — молодєц. Впєрьод, чудо-богатирі,— і вказавши абстрактно шашкою кудись на захід сонця, заволав: — Шагом арш!

Ми цілісінький день волочимо натерті в кров ноги курним степовим шляхом. Не інакше, як ідемо на хутори. Холера, чого-чого, а воювати за вєру-царя-атєчество з безбожними малоросійськими селянами мені зовсім не хотілося, навіть попри таку стрімку військову кар'єру. Спитаєте, як я опинився в Добрармії? Сам з'явився до військового комісара, щоб не потрапити під мобілізацію. Вольноопреділяющихся переважно залишили в місті в різних охоронних та комендантських ротах, мобілізованих же одправили десь під Орел і Царицин — в саме пекло війни. А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними.

Взагалі багато вже тут пройшло різних властей. Усе змінювалося із калейдоскопічною швидкістю. Спочатку були червоні — ходили строєм у шинелях із червоними бантами і співали Інтернаціонал. Мабуть, ці співи мали якесь містичне значення, на зразок індуїстських мантр, бо після них на базарах щезли продукти і знецінилися гроші. Ще вони носили всілякі гасла на червоних полотнищах. Здебільшого починалися «Да здравствуєт» (по-нашому — «Хай живе») або «Долой» (по-нашому — «Геть»). «Хай живе партія більшовиків», «Хай живе вічна дружба міського пролетаріату з товаришами селянами», «Партія більшовиків — покращення вашого життя вже сьогодні», «Геть жовто-блакитну чуму»... Та попри цей мартопляс, лютувала чрезвичайка, хапали і розстрілювали просто так, за найменшої підозри. Почалися голодні часи. Тоді я вночі ходив на хутори і виміняв грамофон та кілька платівок на мішок борошна. Якби зловив патруль — розстріляли б на місці як спекулянта.

Потім більшовиків вибили якісь вусаті дядьки в кожухах. По місту валялися трупи в шкірянках і шинелях з червоними бантами.

Повстанці обходили кожен двір, виловлюючи ненависних комісарчуків. Завітали й до нас до хати.

— Добридень вам. Скажіть, ви часом не комунія? — ввічливо запитав дядько з обрізом.

— Ні,— якось непереконливо відповів я.

— Та тобі що, геть повилазило, образів святих не бачиш? — прикрикнула на нього моя старенька мати.

Вони зняли кудлаті шапки і перехрестилися.

— Хлопці, може, по стаканчику? — запитав я.

Старший потупцявся, та не витримав.

— Ет, якщо в добрих людей, то можна.

Тоді горілки усім не вистачило. Зависла неприємна тиша. Я згадав про пляшку лікеру, що колись, іще до війни, привіз із Марселя, коли ходив на «купцях».

— Ти диви, яке ж воно добре — як мед з дікалоном,— із захватом промовив дядько, витираючи рукавом вуса.

Та згодом більшовики повернулися з бронепоїздом і встелили вулиці дядьками в кожухах. Потім більшовиків вигнали хвацькі й задерикуваті французькі морські піхотинці. Вони рішучо і швидко стусанами розігнали кволу і нечисельну демонстрацію місцевого пролетаріату із транспарантами «Антанта — геть».

Далі їх змінили нащадки героїв Термопіл — грецька піхота на смішних віслючках із сумними очима. Не знаю, напевно, у їхніх штабах гадали, що це військо зупинить махновську кінноту і кулеметні таврійські тачанки, та махновці не забарилися. Вулицями поміж трупів у нетутешньому світлому хакі бродили осиротілі сумні віслючки...

Десь далеко гримнуло кілька пострілів і зацокотів кулемет.

— Примкнуть штикі, рассредоточиця в цепь,— закричав поруччік і, вихопивши шашку, повів нас уперед, за вєру, царя і атєчество.

Та наша офензива по усмірєнію малоросійських крестьян закінчилася катастрофою. Ми потрапили під щільний перехресний вогонь кулеметів, а стріляли ці хуторяни вельми влучно. Поруччік Крігге лежав поряд і, люто смикаючи затвор, матюкав на чому світ стоїть хутірських аттіл та підступних мазепів. Я для годиться шмальнув зо два рази у білий світ. Врешті поруччік змовк назавжди, отримавши кулю просто у чоло. Із сотні тщедушних чудо-богатирів ув окулярах живих лишилося зо два десятки. Я, як старший за званням, зміг врешті виконати свій обов'язок — скомандував кинути зброю, приправивши команду для переконливості кількома питомо військово-морськими зворотами, щоб ніякому екзальтованому дурнику не закортіло героїчно загинути.

Нас, сіромах, вишикували у центрі неусмірьонного села, серед юрби озброєних до зубів повстанців.

— Пане отамане, що робити з цими? — запитав хлоп у кубанці та з кавказьким кинджалом за поясом.

— Одпустити, то ж дітлашня,— відповів дядько із довгими шевченківськими вусами.— А ти,— вказав він на мене,— лишися.

В мене сіпнуло серце. Не обманеш лиху долю, не шльопнули п'яні братішки в Петрограді й не розстріляли червоні комісари, так свої українські дядьки не пошкодують шнурка чи набою для горе-добровольця. За відсутністю охвіцера для гілляки може і єфрейтор згодитися.

— Пам'ятаєш, як пригостив мене тим медом з дікалоном? — зненацька запитав отаман,— тож мушу тобі оддячити.

Він повів мене до хати. Парував густий червоний борщ, вареники зо сметаною, щедра яєшня зі шкварками з двох десятків яєць і багато різних смаколиків, які в напівголодному злиденному місті видавалися за блюзнірську розкіш. А метка молодичка все приносила і приносила нові страви. Лікеру, звісно не було, був самогон, і його було багато. Отаман і той хлоп у кубанці лише пригублювали, зате я після усіх цих небезпечних пригод чаркував повним стаканом.

— Пане отамане, ви за Махна? — запитав я.

Той засміявся.

— Ні, ми за Україну.

Ми багато говорили про політику, потім — про літературу. А той хлоп у кубанці виявився неабияким знавцем красного письменства. Каже, у вісімнадцятому, в Києві, коли служив у чорних гайдамаках, то з сотником Скрипкою самого Михайла Булгаківа зустрів на розі Володимирської і Малопідвальної. Ось таке буває. Потім ми трохи сперечалися щодо роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Бо я більше полюбляю коротку форму, та той хлоп у запалі суперечки схопився за нагана. Буйна українська натура, справжній козарлюга...

Врешті стемніло.

— Давай, хлопче, підвеземо тебе додому, бо щось ти трохи перебрав,— запропонував пан отаман.

Ми всілися на тачанку. Стрімко рвонула четвірка баских коней. Наче над землею летів наш екіпаж по степовій цілині, не шукаючи шляху. Куди мчиш ти, таврійська тачанко, куди несе тебе четвірка вороних? Кого ще скосять твої кулемети, в кого поцілять твої шалені візники, що всього лиш рік тому їздили повільними та сумирними сивими волами? Чи здобудуть українські отамани волю, чи ще гірше ярмо своїм нащадкам?..

Як хильнеш чарчину, гарно виходить, хоч записуй. Тільки на щось схоже. Чи то здалося? Та мої ліричні роздуми перервала розмова моїх попутників.

— Пане отамане, може, до Махна завітаємо? Бо ж немало той харциз крови християнської пролив — справжній ворог України і друг комунодєржавія. В Гуляйполе якісь письменники приїхали. Візьмемо батька голіруч, там напевно усі перепились,— запитав хлоп у кубанці.

Отаман заперечно похитав головою.

— Ні, хай Махно сам собі в'язи скрутить, ми краще почекаємо. Любов з червоними в нього не надовго. А які письменники приїхали?

Той у кубанці скривився.

— Читав я їх. Який отаман, такі й письменники. Накокаїнені пияки, а що вже матюкаються — революційні матроси й ті шаріються. Ті книжки в руки гидко взяти. Таке писати, а потім тими ж руками хліб святий брати чи лоба хрестити... Сором один.

— Та тобі дай волю — всіх із кулемета покосиш, нікому буде Україну розбудовувати. Може, воно нам не подобається, а в європах так пишуть. Хтозна... Головне, щоб не так, як у москалів. Геть від Москви,— замріяно промовив отаман.

Я незчувся, як заснув...

На цьому оповідь переривається, нижнє стоїть примітка іншою рукою.