Мед з дікалоном

Ґандзя

Весна цього року вдалася рання. Вже в березні сніг згинув під лагідним промінням теплого сонечка. В небі цвірінькає якесь птаство. Настрій — весняний, радісний. Я поплескав по шиї свого Вороного. Гарний у мене коник. Буває, покладе голову мені на плече і підставляє вухо. Я з ним розмовляю, ділюся своїми бідами та образами. Він хоч і тварина, та все розуміє і відчуває. А якщо я маю шматочок цукру — обов'язково пригощу. Ось Басюк каже, що то вредно, і посміюється з мене в сиві вуса.

Я в полку недавно і почуваюся ще зовсім дитям поряд із моїми однополчанами. Наш комескадрону товаріщ Семенко, колишній матрос революційного міноносця «Смєлий», кличе мене ласкаво «салага».

Ми женемо петлюрівську контру, а я ще ні разу не був у боях, і мені якось ніяково перед старшими товаришами.

Наш полк учора перекинули сюди, у Вапнярку. Маленьке містечко, оку ні за що зачепитися. Закіптюжений і обісцяний будинок вокзалу з вибитими шибками, кілька обгорілих скелетів вагонів, двійко мертвих іржавих паровозів та нескінченне плетиво залізничних колій.

Я сидів на лаві та крутив самокрутку. От бачила б зараз мене моя Ганнуся... Я вже не той школяр, якого вона знала. У фуражці, з шашкою при боці, новенькою карабінкою за плечима — червоноармієць 1-го Червоного українського кінного полку. Ех, треба буде якось зробити фотокартку і вислати їй. Коли ми бачилися востаннє, то посварилися. Вона сказала мені, що я бовдур і, напевно, усі клепки з голови розгубив, якщо пішов до більшовиків, що її тато воюють за Україну і вона більше бачити не хоче москальського попихача, себто — мене. А я на прощання назвав її Ґандзею — вона страшенно не любить, коли її так називають. Я хотів багато чого сказати. Розказати про класову боротьбу, революцію і багато інших речей, про які чув на мітингу. А вийшло по-дурному — просто її образив. Наче я не за Україну йду воювати. Я теж за Україну — тільки без поміщиків і буржуїв. Образливо і прикро думати, що твоя кохана — контра. І чому її батько Опанас Свиридович пішов із петлюрівцями? Адже він — простий шкільний учитель, а ніякий не буржуй. Усього майна — то маленька хатина в передмісті. Можна сказати — справжній пролетарій, тільки не свідомий. Навіть мій тато, що мають невелику слюсарну майстерню, живуть краще.

А Ганнуся завжди стоїть перед очима — в білому гімназійному фартушку, вітер шарпає чорні кучері. Закусила від образи губки, в очах — сльози. Як би я хотів її побачити і перепросити! Їй-богу, повівся, як останній дурень...

Ні, мабуть, вона не контра, а просто заблуждається. Нічого, повернуся з фронту — перевоспітаєм, як каже товаріщ Семенко. І ніякий я не москальський попихач, а красноармєєц Першого червоного українського кінного полку. Хоч де правду діти, добре допомагають нам воювати за совіцьку Україну російські товариші. Без них нічого б не вдіяли з петлюрівською контрою. Наш полк — справжній Інтернаціонал: із чотирьох ескадронів лише наш — український. Є мадярські товаріщі, та найбільше — російських. Ось Басюк каже — вони нам, як брати, в імперіалістіческу одну вошу з ними в окопах годували.

Неподалік, на сусідній колії, вивантажувалася якась частина. Невисокі, жовтолиці й вузькоокі, схожі між собою, наче сини однієї неньки, червоноармійці швидко шикувалися на пероні. І озброєні — куди нам братися. На взвод по ручному кулемету системи Льюїса. Ото ж нам поміч буде — бо ж навіть я знаю, що кіннота без піхоти небагато варта.

Та товаріщ Семенко лише тихо матюкнувся кучерявим краснофлотським матюком і зі злістю плюнув у їхній бік.

— Що дивишся? — тихо запитав мене Басюк.— То китайці. Ось цими льюїсами вони підтримуватимуть із тилу нашу революційну сознатєльность. Нічого, малий. Панів виженемо, а тоді і з ними з'ясуємо стосунки, і з латишами, і з комісарами.

А ось комісара в нас зараз немає. По-дурному загинув — учора випадково застрелився, коли чистив свого нагана. Ще Басюка тоді до особого отдєла тягали. Він мало під ревтрибунал не потрапив, що не вберіг товаріща комісара, хоч був поруч. Та Басюк — чоловік героїчний, його вся наша дивізія знає — тож усе якось владналося. Скоро обіцяли прислати нового комісара.

Але мене обсіли інші думки — я вже хотів був іти шукати в містечку фотографічну майстерню. Може, позичити у Басюка для фотознимку пару ручних гранат для більш хвацького вигляду? Я ж вістовий, мені гранат не положено.

Та ось мою увагу відвернуло щось дивне, небачене раніше. Рейками повільно сунула якась почвара — приземиста, багнисто-зеленого кольору. Земля двигтіла під вагою цього монстра, навсібіч наїжаченого кулеметними і гарматними стволами. На одному з вагонів білою фарбою писало: «Товарищ Троцкий». Механічна потвора повільно зупинилася, і з маленьких непомітних дверцят хвацько вискочив чоловік у засмальцьованій шкірянці. Він припалив папіроску і глянув на мене.

— Что, красноармєєц, не відал такіх раньше?

— Та ні,— сконфужено відповів я.

— Ето «Товаріщ Троцкій» — бронєпоєзд дрєдноутного тіпа, серії «Хунхузь». Ізготовлєн на Путіловском заводе,— з гордістю сказав він.

Я розглядав сталеві листи, подряпані кулями й осколками, ґудзики заклепок, грізні гарматні й кулеметні башти. Ось вона — зброя світової революції. Чого варті моя нікчемна карабінка і шашка супроти такої моці! Та й весь наш ескадрон такому нічого не вдіє.

— То ви нам у поміч? — запитав я.

— Нєт,— засміявся той,— самі управітєсь. Товаріщ Антонов-Овсєєнко пєрєбрасиваєт нас на Врангєлєвскій фронт, туда гдє жарчє. Ну всьо, в'юноша, что-то заболтался я с тобой.

Він кинув недопалок і зник за сталевими дверцятами.

Я ще довго дивився вслід бронепоїзду, що плавно набирав швидкість.

Товаріщ Семенко отримав наказ вирушати у напрямку Деражні до залізничного роз'їзду №N і вибити звідти петлюрівців. Цей роз'їзд чи полустанок — лише одна хатка наглядача і навсібіч — безкрайній степ, пустка, де за обрієм губляться рейки залізничного полотна. Коло будиночка — маленький садок: кілька ошатно підбілених і доглянутих яблуньок. Петлюрівських військ тут не було. Але захопили двох полонених — петлюрівського підхорунжого і залізничника — наглядача роз'їзду. Вони пили чай і нас зовсім не сподівалися. Взяли їх швидко — підхорунжий навіть не встиг схопитися за наган.

Обох допитував товаріщ Семенко. Виявилося, що вони — рідні брати. Петлюрівець попри те, що ще зовсім молодий, мабуть, зі студентів, виявився затятим — нічого не сказав. Його у тому яблуневому садочку розстріляли, або ж, як жартома каже товаріщ Семенко — шльопнулі. Гарна чорна чумарка з доброго сукна нам не по фасону, а от майже не зношені хромові чоботи дісталися мені, бо товаріща Семенка трохи тисли.

Під важкими краснофлотськими кулаками, харкаючи кров'ю, наглядач лише сказав, що брат чекав, коли повернеться Ґандзя.

— І когда ж она вєрньотся, ета дєвушка Ґандзя? — запитав Семенко.

— Скоро, товаріщ, скоро. Тільки трохи заждіть,— відповів наглядач. Якась недобра іскорка майнула в його очах. І чого це він скалиться перед смертю?

Залізничника теж розстріляли у тому садку.

Перед очима сплило обличчя моєї любої Ганнусі... Її карі очі, у яких завжди грають хитрі бісики... Згадався її дзвінкий сміх.

Цей петлюрівець-підхорунжий теж, напевно, кохав свою любу Ганю, Ганнусю, Ґандзю, та не дочекався. Хоч класовий ворог, та його якось трохи шкода. І дівчину шкода, бо наш комескадрону брутальний до женского полу.

Товаріщ Семенко розпорядився обшукати будинок. Знайшлася сулія доброго самогону, сало, буханець хліба, квашені огірки.

— Напевно, гарна дівчина ця Ґандзя, якщо той підхорунжий до неї аж сюди завіявся,— філософськи промовив Басюк.

— Падаждьом, пасмотрім,— мрійливо відповів колишній краснофлотець,— я совєршенно не протів пріятнова женскова общества.

Басюк усміхнувся у вуса.

— Чуєш, Семенко, я тобі, кнуряці, колись таки прутня одстрелю.

Я ніколи не міг зрозуміти, коли Басюк говорить серйозно, а коли жартує. Та товаріщ Семенко скосив оком на руків'я ваговитого басюкового мавзера і, здається, образився.

— Ми же нє только за диктатуру пролєтаріата, но і за свободную любовь кровь пролівалі. Бот когда всю контру пєрєбйом, вот тогда жизнь настанєт...

Басюк іронічно глянув на свого командира.

— А я свою кров проливав за невеличкий шмат землі, де побудую хуторець, посаджу садочок і обов'язково заведу пасіку. По-людськи жити хочу. А від совіцької власті мені більше нічого не треба.

Майбутнє, яке бачив Басюк, було без свободной любві й, можливо, навіть без товаріща Семенка.

— Ех, нє большевік ти, Басюк, а так, попутчік... А то давно би уже ескадроном командовал, а то і полком. Ти же за царя в унтерах ходіл,— зітхнув Семенко.

У п'яній балаканині злетіло дві години. Тривожно задзеленчав телеграфний апарат, та, як на ту біду, ним ніхто не вмів користуватися.

— Погорячілісь ми со смотрітєлєм,— скрушно промовив Семенко,— может, ето что-то важноє.

Апарат усе дзеленчав і дзеленчав, аж поки таки не змовк. Раптом до хати вбіг вартовий і повідомив, що наближається якийсь бронепоїзд. Семенко вийшов на поріг хати, позіхнув і навіть не підніс до очей далекогляда.

— Ето своі, я знаю етот бронєпоєзд. Ето «Товаріщ Троцкій» возвращаєтся. Басюк, налівай бистреє, а то братішки с бронєпоезда за нас всьо випйют і сожрут.

Він повернувся до мене:

— А ти сбєгай коней напоі.

Поки я викручував відро води з глибокої криниці, в хаті басовитий голос Семенка вже завів безкінечне краснофлотське «Яблочко».

Та щось мене непокоїло. Звідки взявся тут «Товаріщ Троцкій»? Він же вирушив на Врангелівський фронт. Може, командування завернуло?

Бронепотяг тихо на малих парах під'їжджав до станції. Раптом мені стало млосно. Башти повільно поверталися в наш бік. За мить застрочили важкі вікерси і максими, гучно гримнули гармати. Два десятки кулеметів змітали все живе. Дибилися і падали коні, бігали, не знаючи де сховатися, люди і теж падали, скошені градом куль із панцирника. Відро з водою шубовснуло назад у криницю. Я мчав до свого Вороного, припнутого за хатою. За мить я вже був у сідлі і божевільним чвалом погнав коня якнайдалі звідси.

Краєм ока побачив, як на поріг хати вибіг Басюк, прицільно стріляючи з льюїса по бійницях панцирника. Він щось кричав червоноармійцям, які метушилися під кулями, та майже одразу впав, перехрещений кулеметною чергою. Дебелий Семенко, люто матюкаючись, намагався пролізти крізь невелике віконце і застряг. За мить хатина наглядача розвалилася від вибуху снаряда, поховавши під уламками тіло колишнього революційного матроса з міноносця «Смєлий».

Кулемети бронепоїзда все не змовкали... Зненацька щось запекло під лопаткою.

У мене потьмяніло в очах, і я впав із коня. Було дуже боляче...

Зовсім поруч парував і сичав злим казковим змієм панцирний поїзд. На сталевому борті одного з вагонів великими літерами писало «Ґандзя», а трохи нижче — «Воля України або смерть», і намальована була оскалена адамова голова.

Ось чому перед смертю усміхався залізничник. «Ґандзя» — то не кохана дівчина його брата підхорунжого, а бронепоїзд дредноутного типу серії «Хунхузь», рідна сестра-близнючка «Товаріща Троцкого», викувана напередодні імперіалістіческої майстровитими путіловцями — тільки петлюрівська. Який же злий дотепник надумався назвати цю хижу панцирну потвору таким рідним і любим мені дівочим ім'ям?

Теплі губи Вороного лоскотали долоню, марно шукаючи у ній шматочка цукру...

— Вороний, мій вірний друже... Перекажи моїй любій Ганнусі, що я помер за Україну і совіцьку власть.