Мед з дікалоном

Нє наш чєловєк

Лейтенант у новенькій шинелі з порожнім рукавом голосував флягою над розбитим важкою технікою шляхом. Туди, на захід, ішли валки танків, тягачів із гарматами, вантажівок, набитих солдатами у сірих шинелях,— ось натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків... Усе це незабаром перетвориться у тлін і закапітюжений брухт у черговій наступальній операції.. Втім, це вже без нього, йому треба в протилежний бік, додому...

Новенький штабний віліс, що нахабно виборсувався проти цієї могутньої течії просто перед радіаторами вантажівок під важкі шоферські матюки інших водіїв, врешті різко загальмував прямо перед ним.

— Домой, товаріщ лейтенант? — весело запитав геть юний хлопчина-шофер.

— Так, уже навоювався. Ти куди їдеш?

— До Їхві[24], а там до залізниці вже доберетеся.

Мовчазний лейтенант байдуже слухав нескінченні монологи свого балакучого попутника, не зронивши жодного слова. Віліс то підскакував на вибоїнах, то надсадно вив двигуном, виборсуючись із рідкого багна. Край блакитних озер і темних лісів, ніби і трохи схоже на рідну Волинь, та не таке — суворіше, чуже. Тут уже відчувалося холодне вологе дихання близького Балтійського моря.

А тили тут неспокійні, попри старання смершів. Чомусь водій звернув машину з головної дороги на якусь лісову просіку. Мабуть, керуючись якоюсь своєю шоферською логікою, він вирішив скоротити дорогу. Машина ледве сунулася під азартну шоферську лайку, пробуксовуючи, кидаючи з-під коліс грязюку, пірнаючи мало не по капот у глибокі калюжі.

— Тваю мать, підеш, внатяжечку, підеш, рідна,— то благав, то лаяв свою заморську машину шофер. Та за якихось півгодини, минувши три чи чотири повороти, вони вперлися у стіну лісу, шлях кінчився.

— Та ж Міхалич казав, що тут зрізати можна кілометрів двадцять. А я ж тут недавно. Відстоюватися годинами на узбіччях не хотілося, все сунуть і сунуть колони, та так щільно, що не протиснешся,— розвів руками шофер.

— А той Міхалич, напевно, забув тобі сказати, що Іда-Вірумаа — повіт неспокійний? — сердито запитав лейтенант, та глянувши на зніченого і переляканого хлопчину, додав: — Не кисни, якось виберемося, аби машина твоя не підвела.

Насилу розвернувшись, вони й далі блудили у лабіринтах лісових просік, аж коли нарешті у кінці темного тунелю зазоріла надія — ліс наче скінчався, і вдалині виднівся невеликий хутірець — кілька хаток, складених із потемнілих від часу нетесаних колод під незвично високими очеретяними дахами.

Мабуть, якимось своїм особливим чуттям він відчув небезпеку і встиг схопити автомата, якого безтурботний водій кинув собі під ноги, й вистрибнути з машини до того, як по склу цьвохнули кулі автоматних черг. Віліс на повному ходу в'їхав у дерево і перекинувся. Просто перед обличчям танцювало здійняте кулями брунатне пріле листя. Чорт, непросто ж пересмикнути затвор однією рукою. Нарешті піддався... Він зловив на мушку одного. Коротка черга — і літній чоловік із кошлатими сивими бакенбардами виронив із рук автомат і повалився на землю. Скільки ж їх? Іще троє, ні — четверо...

Намагаються обійти. Він перебіг до найближчого дерева — і за мить кілька куль впилося у його кору. Скупа коротка черга. Хтось розпачливо зойкнув. Одразу ж перекотився до пенька, що вгледів поруч. Іще одна черга... Хлоп у короткій чорній куртці спіткнувся і впав, а його кашкет покотився перекотиполем, підхоплений поривом вітру. Цей парубок уже ніколи не встане. Решта двоє, мабуть, вирішили відходити, перегукуючись не знайомою лейтенанту мовою. Довгі черги притисли його до землі, годі думати висунути голову. Та у короткому інтервалі він устиг — іще один впав, забарившись на якусь мить змінити спорожнілий магазин автомата. Останній — білявий хлопчик, майже дитина — стояв на видноті, розгублено озираючись, либонь, намагався усвідомити, що сталося, а затим кинув зброю і з плачем побіг.

Він прицілився. Ще мить, задеренчить автомат, посиплеться гаряче лушпиння стріляних гільз на м'який зелений мох, і обірветься ще одне життя. Зрештою, скільки ж тих життів на його карбі? Мабуть, десь там на чортячій рахівниці вже збилися рахувати. Лейтенант опустив зброю... Все одно, як не цей хлопчак, то хтось із хутора скаже кому слід про стрілянину в лісі. Напевно, то була родина — батько і сини... Вибачайте, хлопці. Жити хочеться...

Настала тиша. Лише вітер вив у верховіттях височенних сосон, і сичала пара з розбитого радіатора їхнього понівеченого віліса.

Лише зараз він відчув, що страшенно болить забите під час падіння з машини коліно і кривавить плече. Лейтенант сів на землю і довго й невміло чиркав сірником за сірником, затиснувши коробку підборіддям. Врешті вдалося припалити цигарку.

Коли хто до полону веде, сам піде в полон. Коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем. Звідси не вибратися, скоро прийдуть інші, мабуть, вправніші за цих хуторян. Він глянув на годинника. Шкода, скло тріснуло... Але золота волосінь секундної стрілки невблаганно відлічувала час, що лишився, забирала по хвилі життя.

Він почув стогін і, перемагаючи біль, звівся на ноги і якось дошкутильгав до машини. Водій був іще живим. У його очах стояли сльози.

— Болить, дуже болить. Я житиму?

Достатньо і першого погляду. Три кулі у животі — це страшна болісна смерть, байдуже, чи тут, у лісі, чи у шпиталі. Хлопчику лишилося страждати від сили дві години... Брехати він не має права.

— Ні,— відповів лейтенант.

— Пити, страшенно хочеться пити.

— Тобі не можна води, буде дуже боляче. Хіба трохи спирту...

Хлопець ковтнув і закашлявся.

— Не хочеться помирати...

— Смерть нікого не оминає, хлопче. Усі ми підемо туди, хто раніше, хто пізніше. Нам же доведеться помирати молодими. Якщо віруєш — помолися.

В очах юнака стояли сльози.

— Та ж Бога немає, товаріщ лейтенант. Там немає нічого. Так нам постійно казали.

— А ти сам у це віриш? — втомлено запитав той.

— Мабуть, ні. Але я не вмію молитися...

— Молися як знаєш. Бог і такі молитви чує...

— Мені дуже холодно, товаріщ лейтенант.

Той зняв свою шинелю і накрив нею хлопця.

— Товаріщ лейтенант, мені вже несила розмовляти. Але говоріть зі мною, мені буде легше. Ви життя бачили, ось і орден Червоної зірки заслужили, і медалі маєте.

— Дурний ти. Просто на війні таке трапляється, що йти в атаку безпечніше, ніж лежати і чекати. В першому бою, коли вбили нашого комвзводу, я підняв хлопців в атаку, а за нами й інші пішли. А німець, хоч затятий, та вже не той, що колись. Шмаркачі п'ятнадцятилітні та старі діди. Підняли ми їх на багнети.

А на ту оказію до нас командуючий фронтом приїхав із цілою тічнею штабних генералів. Напевно, дивилися за нами у далекогляди.

Очицями червоними нипає: «Кто пріказал?»

Хлопці, наївні душі, мене вперед випихають. А я ні живий ні мертвий — знаю, що наступати без наказу те ж саме, що і відступати, дяка одна. Та він мене обняв і поцілував: «Орьол, настоящій герой,— каже,— представить к наградє і проізвєсті в офіцери!» А від самого сивухою тхне — п'яний, скотина. Обтертися від тої слини хочеться, та стоїш навитяжку. А мене заціпило, треба було сказати — «служу Совєцкому Союзу», а я мовчу.

«Контузіло, навєрноє, парня».

Другого дня зранку я вже отримав погони, добрі чоботи і взвод. Бої були дуже важкі. Нас кидали, мабуть, на найважчі ділянки фронту, а за спинами смерші з кулеметами сиділи. Та я швидко пообтерся. Ми ж набрані були із західної України, а офіцери майже всі — якісь зальотні, тільки на штрафбат гріхів не вистачило. Я у своєму взводі щодня по п'ять-шість людей убитими втрачав. Відчував себе бараном, що веде овець на забій.

А тут іще й за мене замполіт полку взявся. Підійде, бувало, ввечері, закурить папіроску, мені запропонує, і так лагідно давай «по душам» розмовляти. То про родину, то про школу, то ще про щось, а потім тихенько до політики, лінії партії і товаріща Сталіна. Я вже набачився таких і знав, до чого ці душевні розмови приводять. В учєбній часті під Москвою після таких розмов щодня смерші по десятку забирали. Потім їх ніхто не бачив. Тож я вар'ята ламав, темним селюком прикидався.

«Хороший ти офіцер, грамотний. Ось у нас деякі є після воєнних училищ, а менше тебе тямлять».

Я лише знизував плечима: «То, мабуть, так Бог дав мені охвіцером бути. Ось ви, товаріщ майор, на скрипці заграєте?»

«Ні, то ж учитися довго треба, і слух музичний мати».

Я й відповідаю: «А мій дядько Омелько заграв одразу, як взяв у руки. Бо в нього дар Божий до скрипки. А у мене, напевно, до війни».

«Та що ти мені тут мракобєсіє насаждаєш,— каже.— Записуйся у партію. Ти ж один на усю дивізію безпартійний офіцер».

«Товаріщ замполіт, ніяк не можна мені до партії».

«А це чому ж?»

Я йому книжечку з їхнім уставом з-за халяви дістаю.

«Я з усім согласний, що тут написано, крім одного — я християнин, в Бога вірую. Так уже тато з мамою виховали».

І так, і сяк він до мене, а причепитися ж ні до чого.

«Я ж не просив мене в охвіцери проізводити, якби ж знав, що вам, товаріщ майор, така прикрість буде, одразу ж відмовився б. Але ж то командуючий фронтом зробив. Напишіть йому рапорт, що я не достойний»,— кажу.

«Твою мать, не наш ти чєловєк, лейтенант. Больно уж мутний і хітрожопий. Ну, нічєго, і нє такіх на мєсто ставілі»,— лише прошипів.

Потім почав тиснути на мене через комбата, та я тут вивернувся — якось не повернулася наша полкова розвідгрупа разом із командиром взводу, і я написав рапорт про переведення. Його довго не підписували — чи то перевіряли щось, чи то замполіт до того руку приклав, але як не крути, більше охочих на те місце не було.

Тепер я підпорядковувався лише командиру полку. Ремесло те було мені не складне і, либонь, безпечніше за попереднє. Тут сподіваєшся лише на себе, своїх зарізяк і пана Бога, ніяка паскуда тебе не пошле якусь паршиву висотку штурмувати, щоб артилеристи встигли намалювати на мапі німецькі вогневі точки, поки всіх не покосять кулемети. Та й не любив наш полковник замполіта.

Що й казати, щастило мені тоді, всі живими верталися. Та до пори до часу. Якось на нічиїй землі натрапили на сигнальну міну, німці одразу ж із мінометів нас накрили. З десятьох до своїх вдалося дістатися лише мені й ще одному.

Вертаюся зі штабу, вже темно, лихий, як чорт, узяв казанка із захололою кашею і бачу: на галявині біля вогнища офіцери з горілочкою вечеряють. Тож і я до товариства побрів, та вчасно спинився.

«Не наш он чєловєк, не совєцкій. Я би с нім в развєдку не пошол,— чую голос замполіта.— Вот ти би, Іванов, пошол?» — запитує.

«Нєт»,— відповідає той і очі ховає. Боялися вони його, нещасні злякані лейтенантики. Дарма, що медальками й орденами дзеленчать. Навіть один одного боялися — хтозна, чи не твій друзяка бігає до особого отдєла.

Не товаришував я особливо ні з ким, та й поганого нікому не робив. А тут скипів, вийшов до них.

«А ти, кажу, падлюка, хоч раз у ту розвідку ходив? Чи, може, вів колись в атаку? Тебе ж на передовій я ще не бачив, усе у штабному бліндажі відсиджуєшся. Може, ви, хлопці, бачили?»

А ті мовчать, очі ховають.

«Лейтенант, как ти разговаріваєш со старшим по званію? Да я тєбя под трибунал!»

«Та будь ти хоч генералом, все одно б те саме повторив. Хочеш — веди до командира полку розбиратися,— (бачу ж — розхристаний, морда червона. П'яний як чіп, аж хитає ним).— А як хочеш щось казати — то в очі говори, а не як стара баба — шепчешся поза спиною».

Він за пістолет. Мабуть, ніхто не гадав, що все так скінчиться. Перша куля розтрощила ключицю, друга поцілила в руку. Хтось повалив мене на землю, бо я теж поліз до кобури, інші кинулися відбирати в замполіта пістолет. Згамселили його лейтенанти на синю сливку. Напевно, кожен щось своє замполіту пригадав — і чобітьми по ребрах. Навіть за мене забули, я за той час мало кров'ю не сплив.

Отямився у шпиталі. Гарячка, думки рояться недобрі. Що б іще з мене самостріла не зробили й під трибунал не відправили — бо стріляла та сволота зблизька. І хто я такий проти цілого замполіта полку? А доктор, що мене лікував, усе про німецького снайпера править. Я ж мовчу, намагаюся зрозуміти, що робиться. Він же не сліпий і не дурний, повинен добре знати, чим відрізняються рани від пістолетної та гвинтівочної куль.

Через два дні почалося зараження, і мені відрізали руку. Військові доктори швидко лікують — за три дні потому мене вже мали комісувати.

І несподівано до мене приїхав сам командир полку. Взагалі він був чолов'яга жорсткий, без жодних сентиментів.

Спитав, як здоров'я, що збираюся вдома робити. Згадав по матері німецьких снайперів.

«Та ви що, змовилися, про тих снайперів і доктор мені постійно торочить».

А він мене за грудки і тихо: «Ти, лейтенанте Вовк, гадаєш, що найрозумніший? Чи думаєш, я не знаю, що сталося? Я б ту сволоту за таке сам перед строєм розстріляв. Та руки в мене короткі для цього, в нього є своя лапа у політотдєлі армії. Та й думаю, що тобі це слідство теж не потрібне. Хоч хороший ти офіцер, грамотний, крутий як чортяка, і солдати тебе люблять, та й для мене ти загадка, наче сфінкс єгипетський. Щось надто багато ти знаєш і вмієш, як на селюка з глухої Волині, але то не моя справа — у чужу душу лізти. Тебе нагороджено орденом Червоної зірки, і ще від себе ось тобі — дві фляги спирту. Знаю, що не п'єш, але ними ти будь-яку машину спиниш, доїдеш додому, як король, першим класом. Щасти тобі, лейтенанте».

Взяв під козирок і пішов.

«Товаришу полковник, а що із замполітом?»

«Дали підполковника і перевели до штабу армії»,— відповів той не обертаючись.

Ось так я і поміняв власну руку на цей пентакль.

Я ж насправді не червоноармійський лейтенант Вовк, а чотар Голота сотні Крука Української Повстанської Армії. Як мене під час облави в місті схопили совіти, я вже добре знав, за який бік гвера тримати. А як почув, що облава не на упівців, а до совіцького війська — тихо викинув пістолет. Думав, якось викручусь. Це, мабуть, така покара мені за слабкодухість... Та який із мене офіцер — за спиною лише два курси семінарії. Хоч і священик був би поганий — прощати ніколи не вмів...

Та ти вже не мене, а янольські співи слухаєш, хлопче. Упокой Господи твою душу.

— А ви, братчики, щось трохи забарилися,— промовив він тихо до сірих постатей, що скрадалися лісом, і пересмикнув затвор свого ППШ...