Мед з дікалоном

Останнє запитання

Він увійшов до хати і виструнчився.

— Слава Україні.

— Слава вождю,— втомлено відповів сивий чоловік з вицвілими блакитними очима.— Сідайте, юначе.

Він обережно присів на край ящика, що правив за стілець.

— Друже Омелюх, ви знаєте сотника Лиса?

— Так,— здивовано відповів той,— ми ще студентські друзі по Білокриницькій аграрній школі.

Співрозмовник спохмурнів.

— А, ця школа... Що ж, це буде важче, ніж я гадав. Отже, юначе, у нас є підозра, що Лиса завербувало гестапо. Ось тут,— старий показав пальцем на мапі, де умовну зелень лісу перерізала смужка дороги,— його загін потрапив ув оточення, і з перехоплених німецьких донесень виходить, що він знищений. Але їх бачили недалеко звідси — майже повна сотня. Щось тут не так.

Омелюх з ненавистю дивився у водянисті очі есбіста.

— А якщо німці брешуть?

Тонкий шар награної ввічливості випарувався, і той вибухнув гнівом.

— Я знаю, що ви думаєте про СБ! Та якби не ми, то тут не лишилося б жодної боївки. Краще розстріляти десять підозрілих, ніж проґавити одного справжнього зрадника — чи не так?

— Я вже десь чув щось схоже. Здається, це говорив Торквемада,— несподівано заперечив Омелюх.

— А... Ти ж із розумників. Забудь усю ту дурню, що вичитав із книжок. Зараз війна, і діють інші закони. Отже вам, друже Омелюх, доручається завдання — ліквідувати зрадника. Це єдиний вихід. Заарештувати й судити ми його не можемо — він мірошник[21], а їхні боївки зараз численніші та сильніші від наших. Лиса тут поважають і не повірять у те, що його завербували німці. Ви ж, друже Омелюх, теж не вірите? — гостро запитав есбіст.

— Ні, не вірю,— твердо відповів Омелюх.— Я надто добре його знаю.

Есбіст усміхнувся, хоч очі лишалися холодними і непроникними.

— Мені до вподоби ваша сміливість, юначе. Але це наказ Головного Проводу, і я не зобов'язаний нічого пояснювати. Утім,— він стишив голос і вів далі довірливим тоном,— Головний Провід цілком слушно вважає, що лише ми можемо та повинні вести далі боротьбу. Мірошникам і бульбашам немає місця в цих лісах. Коли їхні боївки втратять чільників, вони змушені будуть перейти до нас.

Сивий чоловік підвівся.

— Тож будьте вояком, друже Омелюх, а не манірною панянкою. Це наказ.

Сотник Лис схилився над мапою. Загін відірвався від переслідувачів і розчинився в густих лісах. Після останньої невдалої акції він утратив два десятки людей. Усе мало бути добре, якби не клята танкетка, що несподівано з'явилася на дорозі. Коли змовк кулемет, він здалеку побачив, як панцерник крутився на тому місці, де лишилися його хлопці, шматуючи вузькими гусеницями мертві тіла. Якби ж була хоч маленька гарматка!

Загін пройшов за цей тиждень понад сотню кілометрів лісовими хащами, зробивши лишень кілька короткочасних зупинок. Мітки хімічним олівцем на трофейній німецькій мапі вказували, що тут ворога не мало бути. Та й хлопцям потрібен відпочинок. Найбільше ж його вабили кілька дрібних квадратиків, що позначали населений пункт Pistchentsi. Напевно, це була цілком абстрактна назва для попереднього власника, немолодого обер-лейтенанта-резервіста, що знайшов вічний спочинок на чужій неспокійній землі. Та сотнику Лису цей хутір був добре знайомий...

Він запалив відвологлу цигарку. Деручкий солодкавий дим навіяв спогади. Дивні, наче з іншого, чужого життя, яскраві та світлі, надзвичайно далекі від цього суворого і жорстокого світу.

— Піду на хутір,— кинув Лис чотовому.

— Пане сотнику, тут неподалік бачили якусь невідому боївку. Напевно, стьопки[22]. Вони останнім часом поводять себе відверто вороже.

Лис кинув недопалок і рішуче розтоптав його.

— Ти лишаєшся за старшого. Коли щось станеться — знаєш, як чинити.

Вікно крайньої хати тьмяно світилося, тихо постукав у двері умовним стуком. У майнула якась постать, і Лисова рука мимоволі лягла на автомат.

Двері відчинив старий Галчин батько. Глипнув на Лиса й, наче не здивувавшися його несподіваній появі, промовив:

— Заходь, Степане, до хати.

У хаті був хтось іще. Лис уловив чужий дух тютюну й одеколону, та умить оцінивши ситуацію, зрозумів, що він чужака не випередить. На столі поміж тарілок лежав парабелум і зовсім поруч — рука незнайомця. Лис демонстративно повільно зняв кашкета, перехрестився на образи й, обережно притримуючи за люфу, поставив у куток автомат-фінку. На столі парувала макітра з картоплею, стояла фляшка самогону, на тарілці лежало Ніжно-рожеве сало. Він непомітно розстібнув кобуру.

— Лисе, ти не впізнаєш мене? — запитав гість.

— Зачекай, ти ж... Петро Ковальчук! А ти змінився...

— Іти теж, Степане.. Подорослішав.

Обоє чоловіків обійнялися.

— За зустріч, Степане.

— За зустріч, Петре.

Цокнулися граненими шкаликами.

— А ти в мірошниках ходиш, Лисе? — раптом запитав Петро.

Лис здивовано подивився на свого давнього студентського друга.

— Не чекав, що ти в стьопках. Із Білокриницької школи ваших небагато вийшло,— він криво усміхнувся. Радість зустрічі миттєво згасла. Зависла неприємна мовчанка.

— А де Галя? — запитав Лис у старого.

Батько знову налив.

— Пішла до куми. Та просила допомогти.

Лис із Петром гостро переглянулися. Кожен зрозумів, що старий просто відіслав її з дому.

Розмова не клеїлася, і вони мовчки перехилили ще кілька шкаликів. Старий відчував напругу і намагався оживити розмову, та на його питання кожен відповідав уривчасто й стисло.

Повернулася Галя.

— Степане, тебе яким вітром сюди занесло? — запитала вона.

— Недобрим, воєнним, Галю,— відповів Лис.

Вона щось щебетала, намагалася бути гостинною і невимушеною. Старий захмелів і тихо куняв за столом. Якась двозначність ситуації, яку всі відчували, змусила піднятися обох. Галя провела Петра, доки Лис вовтузився з непоступливим ременем. Із-за дверей Лис почув шепіт.

— Петре, не приходь більше, між нами нічого не було і не буде. Забудь мене.

— Що ж, прощавай, Галю. Дякую за гостину.

Вона повернулася і зависла на шиї у Лиса.

— Я так чекала на тебе, молилася... Казали, що ти загинув, та я не вірила.

Від гарячого поцілунку в нього запаморочилось у голові. Вона потягла його до своєї кімнатки...

Темний грабовий ліс лише починав сіріти. Мовчазний осінній ранок хапав пронизливим холодом. Він нарешті вийшов на узлісся і глянув на циферблат годинника. Зелені цифри вже не світили містичним фосфорним вогнем. Була шоста ранку. Уже скоро. Він скинув із-за спини важку совіцьку снайперську гвинтівку і заліг у сиву від паморозі, хрустку траву. Маслянисті набої блиснули несправжнім тьмяним золотом. Він плавно пересмикнув затвор, розвернув м'ятий німецький офіцерський кашкет козирком назад і припав оком до прозоро-фіолетової лінзи оптичного прицілу...

— Я повернуся, Галю. Обов'язково повернуся до тебе. Знайду, де б ти не була, кохана моя,— він поцілував її.— Мені час іти.

Вона перехрестила його:

— Хай Бог береже тебе, вояче.

Лис закинув за спину автомат і пішов добре знайомою польовою стежкою, оминаючи хати з галасливими собаками і розбиту фірами дорогу. Холодний вітер пронизував утлу мишасту шинель, шмагав по обличчю невловимою дрібною мрякою, але він ішов і всміхався.

Війна, цей жорстокий і моторошний світ був десь далеко і здавався несправжнім, нереальним. Німці, польські аківці, далекі тепер совіти, нещирі, часом страшніші від ворогів союзники були далекими і нудними, як сторінка гімназійного підручника історії.

Щастя — чи має Лис на нього право? Він — один із тих маленьких людей, що збройно повстали проти двох циклопічних, нелюдських військових машин. Чи є у нього майбутнє?

Зненацька з дерева зірвалася зграя ворон. Лис миттєво схопився за автомата.

Сухо тріснув одиночний постріл гвинтівки, і за мить задеренчала вже марна й запізніла на вічність черга фінки.

Куля підкинула його тіло, і він упав у вологе пряне листя. Ще димився ствол автомата, що валявся поруч. Ось і все...

Дійсність повернулася до нього шаленим болем. Тягучі миті наближали до нього постать, що підвелася з землі. Лис був спробував поворухнутися, але тіло не слухалося. Тільки відчував, як під шинелею гарячим струмком цебенить кров. Стрілець дістав пістолет і пересмикнув затвор.

Граната... Хоч би вдалося дотягтися до кільця. Тоді ця бляшанка репне вогняною квіткою — і він помститься й забере зі собою вбивцю. Та руки не слухалися. Світла пляма обличчя вже набула обрисів. Лис упізнав його.

— Петре, це ти?

Той мовчав.

— Петре, я знаю, що це ти. Це через Галю чи тому, що я мірошник?

Той опустив пістолет.

— Господи, Петре, що ж ти робиш? Збав мене від страждань, будь чоловіком, я ж і так не жилець...

Петро вистрілив...

Пітер Ковальчук, бізнесмен і шанована в цьому маленькому місті людина, кілька днів тому поховав дружину. Діти давно розлетілися та нагадували про себе лише поштівками на Різдво. Старий відчував себе у цьому великому будинку, де вже оселилося відлуння, самотнім, старим і нікому не потрібним. Безсоння і спогади — це все, що лишилося. Єдина розрада — з'їздити в неділю до церкви. Літній приязний священик завжди вислуховував його.

Цього ранку опустилася густа імла. Утім, старий хотів потрапити на недільну службу. Він сів за кермо, повернув ключ. Старий двигун колись дорогого та респектабельного авта загудів солідною басовитою нотою. Жовті фари розрізали імлу. Він їхав поволі та зосереджено пильнував сіру стрічку слизької дороги.

Раптом Петро зауважив постать на узбіччі. Либонь, якийсь із тих гіпі ловить попутку для своїх далеких та безцільних подорожей. Він ніколи не підвозив цих підозрілих нероб. Та за мить старий упізнав його. Мишаста німецька шинеля, закинутий за плече автомат-фінка, не припалена цигарка та сірі насмішкуваті очі...

Ні! Це неможливо... Старий вдавив педаль акселератора до підлоги. Машина рвучко подолала гарантовані виробником шість секунд розгону до максимальної швидкості. Його втиснуло в крісло, і лише за мить він побачив величезну вантажівку, що випливала з туману. Різко вивернувши кермо на межі непоправного, він ледве встиг уникнути зіткнення.

Петро Ковальчук спинив авто на узбіччі й послабив вузол краватки. Занило серце, з чола котилися краплини поту. Він заплющив очі та відкинувся потилицею до наголів'я крісла.

— Сер, із вами все гаразд? — ввічливо запитав поліцай. Петро навіть не помітив, коли позаду його авта на узбіччі зупинився патрульний мотоцикл.

— Так, усе добре,— старий силувано зобразив приязну усмішку,— до речі, ви не бачили за поворотом чоловіка у сірому пальті?

— Ні,— здивовано відповів той,— а що?

— Так, пусте.

— Щасливої дороги, сер. Будьте обережні,— поліцай скочив на мотоцикла і за мить щез у біло-молочній імлі.

— Що сталося? — стурбовано запитав отець Іван. Він уперше бачив Петра Ковальчука, шанованого та щедрого парафіянина своєї церкви, у такому стані. Завжди впевнений у собі й охайно вбраний, тепер Петро Ковальчук мав жахливий вигляд. Бліде обличчя, вузол краватки з'їхав набік. Старий був, безперечно, чимось наляканий.

— Панотче, я щойно бачив людину, яка загинула півстоліття тому за кілька тисяч миль звідси.

— Пане Петре, церква з обережністю ставиться до таких речей. Можливо, ви бачили просто схожу людину,— м'яким голосом промовив отець Іван.

— Я бачив його, панотче, як зараз бачу вас,— гаряче заперечив Петро,— він був таким, як і тоді, на Україні, коли ми зустрілися востаннє.

— Це було на початку сорокових? — запитав священик.

— Так, отче.

Священик на хвилю змовк, замислився.

— Пане Петре, ви лишилися наодинці зі своїми спогадами з тих лихих часів. Можливо, щире каяття і молитва зарадять цьому.

— Отче, він був моїм другом. Це я вбив його,— тихо промовив Петро.

— Моліть у Бога прощення,— суворо відповів священик.

Старий похнюпив чоло й мовчки кивнув.

— А ще,— отець Іван пом'якшив тон,— пораджу вам не як священик, а як друг — зверніться до лікаря. Ви кепсько виглядаєте.

Петро Ковальчук понуро поплентався до авта. Він не знайшов розради у бесіді зі святим отцем. Здалося навіть, ніби священик чи то поставився легковажно до його розповіді, чи ж взагалі вважав його несповна розуму. Ледь діставшись дому, старий відчинив бар, узяв невідкорковану пляшку найміцнішого, що в нього було. На загал він пив дуже мало й рідко. Та тепер налив собі в склянку віскі майже по вінця й одним духом перехилив.

— Справді, нерви розхиталися. Треба ж таке! Увижатися вже почало,— промовив уголос сам до себе. Він знову намагався стати тим самим практичним і раціональним Пітером Ковальчуком, яким його знали всі.

День минув у якихось дрібних і нікчемних клопотах, які він собі понавигадував. Увечері сів біля телевізора. Сон не йшов, і він до глупої ночі дивився всілякі галасливі ток-шоу, чорно-білі бойовики, новини про якісь далекі й незрозумілі війни. Петро зрештою вимкнув телевізор і знову налив собі віскі.

— П'єш на самоті? — іронічно запитав його знайомий голос. Лис сидів за столом, закинувши ногу на ногу, і крутив в руках свою «дев'ятку»[23].— Може, й мені запропонуєш?

— Ти ж мертвий, ти несправжній,— не дуже переконливо заперечив Петро.

— Для тебе — ні, друже Омелюх,— спокійно відповів Лис.

На обличчі Петра несподівано сяйнула хитра п'яна усмішка.

— Тож, може, вип'єш зі мною, Степане? — і не чекаючи на відповідь, старий попрямував до шафи.

Обернувся до Лиса, але в руках замість двох келихів тримав рушницю — дорогого надійного напівавтоматичного ремінгтона, колись подарованого колегами по бізнесу. Тоді він ніяково усміхався — не зізнаватися ж їм, що він не любить зброї та ніколи не стане мисливцем, не долучиться до їхньої компанії поціновувачів цієї суто чоловічої розваги.

Та втім зараз, здається, саме той випадок, коли ця зброя стане в пригоді...

Оглушливо гримнув постріл. Зі стіни посипалося скло з обв'язаного жалобною чорною стрічкою портрету покійної дружини.

— Петре, тобі не набридло стріляти в мене? — презирливо кинув Лис. Він спокійно підвівся і поклав свою «дев'ятку» до кобури.— І навіщо ти познущався з портрета місіс Ковальчук? Вона у чому винна?

Петро ошелешено дивився на стіну. Грубий вовчий шрот змів обличчя покійної дружини з фотографії.

— Я йду, друже Омелюх, бо у тебе зараз будуть гості, не хочу заважати. Але я незабаром повернуся...

Старий прийшов до тями від виття поліцейських сирен. У кімнаті смерділо пороховим димом. Петро зі злістю кинув рушницю на підлогу. У двері наполегливо гупали дужі кулаки.

— Містере Ковальчук, відчиніть! Це поліція! — гучно вимагав незнайомий голос.

І стиха, з-за дверей, долинув уривок розмови: «...Мабуть, укоротив собі віку... Ще трохи — й висаджуватимемо двері».

— Іду, йду, зачекайте,— гукнув старий по дорозі до дверей.

— Що сталося, містере Ковальчук? — запитав суворий поліцай, тримаючи пістолет напоготові. За його кремезними плечима, на безпечній відстані, юрмилися стурбовані сусіди.

— Нічого. Випадково вистрілила рушниця,— Петро був блідим, і голос тремтів.

Поліцай попросив дозволу зазирнути до хати й пересвідчитися на власні очі, що все дійсно гаразд. За хвилину він вийшов і заховав пістолет у кобуру.

— Справді випадковий постріл,— кинув напарнику. Тоді повернувся до старого: — Містере Ковальчук, я не знаю, чи ви маєте досвід у поводженні з вогнепальною зброєю, але дуже прошу надалі бути обережнішім і не лякати сусідів. Наразі бажаю всього найкращого.

— Доброго дня, містере Ковальчук! — сяйнув білосніжною усмішкою лікар. Це був знаний фахівець, геть уся стіна кабінету була завішана дипломами поважних університетів і різними медичними сертифікатами та ліцензіями. Його всепроникний професійний погляд хвацько шукав якихось ознак, аби відразу поставити попередній діагноз.

— Докторе, мені ввижається людина, яка загинула дуже давно.

Лікар глипнув на Петра поверх тонких золотих окулярів.

— Ви страждаєте на безсоння?

— Так, докторе,— відповів Петро,— але ж ви не замкнете мене до божевільні?

Лікар знову посміхнувся, щиро та невимушено.

— Містере Ковальчук, я не бачу в цьому потреби. Ви, напевно, недавно зазнали важкого стресу?

— Я поховав дружину...

Лікар швидко щось занотував на папірці.

— Вам не можна хвилюватись і потрібен абсолютний спокій. Ось рецепт — поприймайте ліки. По одній пігулці тричі на день. А оце — перед сном. І все буде гаразд. Я на вас чекатиму за тиждень...

Щоправда, Петро почував себе не дуже добре від цих ліків. Дійсність була наче в імлі. Сон був схожий на темне провалля, після якого наставало важке ранкове похмілля. Однак і Лис не приходив уже дні зо два...

Петро відчув полегшення та цілковиту байдужість до всього. Він за звичкою проглянув ранкову місцеву газету. Спинився на колонці некрологів, набраних дрібним петитом. «Щиро скорбимо», «Невтішна вдова і діти», «Нагла смерть забрала любого...» Цікаво, що напишуть про нього? Якими брязкими і несправжніми словами підсумують його життя?

— Так, Петре. Ці лискучі труни, букети, піп — вправний і точний, що повторює одне і те ж день у день. Ти також відчуваєш фальш?

Лис сидів поруч, у бездоганно відпрасованому кітелі з білосніжним комірцем.

— Господи, це знову ти? Доктор казав...— якось ображено вимовив Петро.

— Старий партизан — поганий партизан. Петре, це ж просто жалюгідно... Я часом навіть трохи вдячний тобі за те, що мені не довелося дожити до твоїх літ. Але ти ж, мабуть, не знаєш, що тоді схибив — ти відвернувся, коли стріляв із пістолета, й куля лише роздробила мені щелепу. Через твою слабкодухість я вмирав три дні сам у лісі.

Петро обхопив руками голову:

— Лисе, чого тобі треба? Чому ти не з'являвся раніше?

Той іронічно усміхнувся.

— Петре, ти був надто заклопотаний зароблянням грошей. У тебе ж навіть на дружину та дітей не вистачало часу, куди вже мені... А я лише хочу отримати відповідь на те, останнє запитання — чому ти мене вбив?

— У мене був наказ ліквідувати тебе як агента гестапо.

Лис розсердився.

— Друже Омелюх, це ти можеш розказувати дітлахам із Пласту. Ми ж із тобою — колишні партизани й усе розуміємо. Адже ви просто тихцем відстрілювали наших командирів. Звісно, з високою метою. Та це на совісті ваших чільників. А я про нас із тобою.

— Степане, у мене не було вибору...— голос Петра тремтів.

— Чому ж? Ти міг, наприклад, сказати, що не зустрів мене. Ваші есбісти цілком могли в це повірити... Або ж запропонувати поєдинок,— Лис відверто кпив,— як у вестернах Карла Мая, яким ми захоплювалися у гімназії,— хто швидший: ти чи я, моя «дев'ятка» чи твій парабелум?

У Петра затряслися руки.

— Степане, прости мене.

— Петре, я лише хочу від тебе щирої відповіді на те, останнє запитання. Я надто довго цього чекав,— Лис дивився на нього з докором.

Петро, зціпивши зуби, мовчав, ледь стримуючи сльози.

— Я кохав Галю...

— Петре, я прощаю тебе. Але чи Він простить? — Лис без жалю, з полегшенням кинув на землю зброю і військове реміння й повільно пішов просто в осяяне холодним сонцем вікно.

— Зажди, Степане,— гукнув йому Петро.

Лис обернувся.

— Я з тобою, Степане, я стомився тут...

— ...Колишній член Парафіяльної Управи нашої церкви, колишній голова місцевої філії інженерного товариства, член багатьох братських, допомогових і ветеранських організацій, палкий український патріот, батько міцної української родини, надзвичайно сердечна, чуйна людина...— завченим речитативом бубонив отець Іван. А по усміхненому просвітленому обличчю покійного стікали краплини дрібного холодного дощику — такого ж, як і того похмурого ранку сорок третього...

Політична боротьба між різними крилами ОУН після розколу набрала форми терактів, вбивств політичних опонентів та подекуди відкритих збройних сутичок між загонами ОУН(б) з одного боку, та бульбівськими і мельниківськими військовими формуваннями з другого. Почався розбрат із убивства бойовиком ОУН(б) (за деякими свідченнями радянським агентом) в серпні 1941 в Житомирі двох авторитетних діячів проводу ОУН(м) М. Сціборського та О. Сеника. Навіть попри це на південній Волині до осені 1943 р. боївки ОУН(б) та ОУН(м) діяли спільно.