Мед з дікалоном

Скельця

Він випив горня кави зі шматком хліба. Втім, яка ж це кава... Ерзац, замінник із перепалених жолудів і цикорію... Тепер годі знайти справжньої. Її немає навіть у теперішніх хазяїв життя, у них теж ерзац. Хіба на чорному ринку за американські доляри чи золоті монети із бородатими російськими царями — там є все: аравійська кава, англійський чай, цитрини та помаранчі, французькі коньяки та шампань, італійське взуття і навіть червоний кав'яр із далеких сибірських рік... А треба знайти лишень трішки цього білого кристалічного порошку, без якого немає сенсу у його, Генрика, існуванні. Він дістав із шухляди згорток — старий золотий медальйон із синьою емалькою. Трішки щипнуло сумління — це прикра жертва, цей медальйон — пам'ять про покійну Ядзю. Але інакшого виходу не має. Прожити — ще якось проживе, випадковими приробітками заробить на шмат хліба.

Він одяг старе потерте пальто, одів капелюха і подався на ринок. У якогось неприємного типа біля входу поміняв медальйон на кілька асигнацій — райхсмарок і пішов поміж рядами, біля старосвітських мідних самоварів, грамофонів, масивних чавунних прасок, старих платівок, романтичних порцелянових пастушок, швейних машинок, майже нових чоловічих костюмів і светрів — їх уже нікому носити — та іншого краму — того, що став непотрібним людям у ці лихі часи.

Він питався то в одного, то в іншого і врешті знайшов. Злодійкуватого вигляду неголений чолов'яга показав йому пакунок із білим порошком.

— Найкращий товар, пане. Із Германії.

Пан Генрик пом'яв пакетик пальцями — неначе не злежаний, не старий. Вже готувався розрахуватися, але в останню мить відкрив пакунок і попробував на смак той порошок.

— Даруйте, але це лайно, а не товар, пане. Найсправжнісіньке лайно. Це сода...

Як був малим, я збирав різнокольорові скельця. В мене їх було багато. Не лише брунатні чи зелені — такі є скрізь. А й шляхетні темно-сині, вишукані ясно-бурштинові, криваво-червоні, рожеві — мама дуже побивалася тоді за розбитим графином. Коли дивитися крізь них, світ здається іншим — веселковим, цікавішим, загадковішим за справжній. Крізь темно-синє скло — він холодний і таємничий. А коли подивитися на світ крізь рожеве скельце — він стає якимось дівчачим, цукерково-ляльковим. Це скельце найбільше любила Дарця. Були і збільшувальні скельця. Коли віднести їх далі від очей — світ перекидається і небо здається у тебе під ногами, а земля вгорі. І тоді люди ходять догори дриґом, як ті казкові антиподи з іншого боку землі. Але це було давно, дуже давно — ще у дитинстві.

Тепер я не люблю дивитися на світ крізь скельця...

Дарця сьогодні виходить заміж. Сьогодні Дмитра, і вже надворі справжня зима — з морозцем та снігом. Його намело стільки, що за заметами у каньйоні дороги ховаються навіть великі вантажівки. Сьогодні вранці по алярму виїхали німці — кудись на далекі села. Кілька посмугованих білим панцерників і два десятки вантажівок. До Дмитра дівка хитра, а після Дмитра — хоч комин витри. Про тих, хто у цю пору одружується, вже пліткують богобоязні бабусі під церквою: «Мабуть, уже конче треба було, ніяк уже було чекати».

Та Дарця не з таких. Не одному голову дурила, аж мені шкода було тих бідолах. А вона все сміялася. Та тоді життя було інакшим — ще живі були мама з татом. Їх німці рік тому розстріляли як заручників. А за кілька днів сусідка шепнула, що буде облава на молодь і всіх хлопців та дівчат забиратиму до Німеччини на важку роботу. Тієї ночі ми покинули наш дім, коли у двері сусідньої хати вже гатили прикладами поліцаї. Пізньої осені, мало не босоніж — у домашніх капцях, ми городами, потім лісом пробиралися до далекої рідні на село.

Ми заблукали у лісових нетрях, уже не чули ніг під собою, коли нас перепинили.

Лісові примари з'явилися просто перед нами.

— Хто такі? Чого тут тиняєтесь?

— Від німців тікали, від облави,— відповіла Дарця жалібно. Ой, як же вона вміє зматкобожчитися.

Старший серед них, мій майбутній шваґро Славко, одразу розтанув, його очі стали по-телячому дурнувато-добрими, як у тих попередніх Дарчиних шанувальників. Та й Дарця не така як завжди, дивиться на нього широко розплющеними очима, без затаєної насмішки. Ще тоді я зрозумів, що то так просто не скінчиться. І ось тобі й маєш...

Він обходив весь базар, але більше того товару на базарі ні в кого не було, і пана Генрика охопив відчай. Він тримав у кишені кілька райхсмарок, він готовий був переплатити навіть ту нелюдську ціну, але щоб то була не сода. Він повертався додому, повільно сунучи ноги. Стареча втома, апатія. Без цього білого порошку нічого не буде...

На старій площі біля готелю якийсь молодий німецький офіцер ладнав фотоапарат на штативі. Він колега-фотограф. Аматор не буде носитися з важким штативом, щоб зняти пейзаж. А колега може допомогти, навіть якщо він німець... У пана Генрика проснулася надія. Він зібрав весь не надто об'ємний гімназійний запас німецької:

— Даруйте, пане офіцере, це найновіша модель лейки?

— Так, Leika-III,— байдуже відповів німець.

— Напевно, гарний фотоапарат. Я маю другу модель, хоч більше полюбляю старого цайса на фотопластинах. Але, як ваш колега-фотограф, порадив би вам знімати з он того місця, звідти буде більш вдалий ракурс, і ви позбудетеся цих прикрих бічних тіней.

— Дякую, либонь, ви маєте рацію,— здивувався офіцер.

— Вибачте, чи не маєте ви випадково закріплювача? Тут неможливо знайти доброго, лише наполовину з содою. Уявляєте? Вони його перемішують із содою! Це вбиває фотографію, вона швидко жовкне, і з часом зображення розчиниться у жовтій імлі, лишиться тільки нікчемний листок паперу. Я добре заплачу вам. Мені конче це потрібно...

Німець мовчки відчинив валізку, дістав пакетик із надписом «Agfa» і простягнув йому. Пан Генрик простяг гроші, та той відмовився брати.

Пан Генрик ішов додому в піднесеному настрої. Нарешті він зможе надрукувати фотосвітлини! Бо фото — це мить, яку закарбовано у вічність. Коли у магічному світлі червоного ліхтаря на папері постає зображення, народжується фотографія...

Сьогодні гарно. Низьке зимове сонце іскрить сніг на дахах, із коминів в'ються блідо-рожеві димки, дерева вкриті густою памороззю, навіть телефонні дроти обвисли під вагою інею. Я трохи малюю, не надто добре, по-аматорськи. Колись, може, спробую це відтворити. Хоч, напевно, вийде надто солодко і пасторально, як на різдвяній поштівці. Бо дійсність надто сувора і жорстока, це лише машкара, яку надягло залякане і голодне місто...

А Дарця сьогодні виходить заміж... Ще, здається, зовсім недавно вона була вредним дівчиськом. Тепер я розумію, чому перед весіллям молода з подружками плачуть дурними слізьми. Це буде інше життя, і Дарця для мене теж стане іншою — буде часткою чужої мені родини. Ось і в мене покотилася недоречна тепер сльозинка. Напевно, це від вітру...

Вони б уже мали під'їздити. Холера, запізнюються вже хвилин на десять... Це дуже погано — баритися ніяк не можна...

Пан Генрик радісно повернувся додому. Тепер є якісний закріплювач, і вечором можна буде надрукувати фотографії, адже негативів зібралося чимало. Потрібно буде встигнути якось у ті дві години, доки буде електрика. Втім, є ще досить часу, можна вийти на натуру. Сьогодні гарна днина для пейзажних знимків. Він склав до чохла штатив, зупинив свій вибір на користь старенького цайса. Пан Генрик добре знав місцевість, однак гарне фото — не лише цікавий ракурс, а й належне освітлення. Те ж саме місце, зняте у різний час, може мати зовсім інший настрій, по-іншому звучати, бо фотографія — це мистецтво. На стінах його оселі їх багато висіло. Єврейська дівчинка продає підсніжники. По-весняному радісна, щаслива. Її, мабуть, уже немає серед живих. Літній волинський дядько, темнолиций, покраяний зморшками,— бринить відчуття внутрішньої сили і мудрості, характер шекспірівських королів. Юна гімназистка у хутряній горжетці — точені риси обличчя й бісики в очах попри напускну серйозність. Лише фото може зловити й зафіксувати такі моменти, коли людина є собою, коли на якусь нетривку мить спадають оманливі маски.

Здається, ось тут мають вийти непогані кадри. Пан Генрик розчохлив штатив і взявся збирати його.

Нарешті удалечині я побачив весільну процесію — десяток кінних саней. Попереду молодий із дружбами, за ним молода — моя Дарця з дружками, потім свати, гості. Бадьоро біжать баскі коні із заплетеними у гриви стрічками, летить дрібний сніжок із-під саней, лине над принишклим скорботним містом весільна музика. На перших санях тріпоче на вітрові жовто-блакитний прапор.

Люди вже почали з церкви виходити, служба скінчилася, та ніхто не розходиться. Таки не таке це весілля, як інші. Усі гості при зброї, на санях вишитими килимками прикриті кулемети. Поліцаї, певно, щось прочули і забарикадувались у своєму будинку. Їх лишилося в місті не більше десятка, і стільки ж німців. Ті теж воліють не заважати — цілком резонно побоюючись засідки. Дійсно, на темних запилюжених горищах, крім нього, чатує ще з десяток добрих стрільців та кілька кулеметів, готових будь-якої миті вивергнути зливу куль у того, хто насмілився б завадити цьому весіллю.

Але коли Дарця виходила з саней — щось блиснуло. Ніби якийсь пустотливий малюк пустив сонячного зайчика осколком дзеркала. З тієї сторони наших немає — значить, це зачаєна смерть. Я миттю пересмикнув затвор і припав до скельця оптичного прицілу. Господи, аби встигнути вистрілити першим... Горища, вікна других поверхів, дерева... Ця оптика вихоплює лише якісь вісім метрів простору. Швидше, швидше потрібно знайти його... Ще раз блиснув зрадливий зайчик — це не випадковість, так відсвічує на сонці лише оптика. Чийсь далекогляд або... Навіть не хочеться про це думати. Я вб'ю будь-кого, хто спробує це зробити. Подвір'я, знов горища, дерева. Нічого немає... Нарешті — ось він. Перехрестя прицілу зійшлося на згорбленій постаті коло триноги. Вдих, закінчився вільний хід курка, закам'яніли ґратки прицілу, один крок поправки на відстань і вітер...

Та стрілець зупинився. Його чоло вкрили росинки поту, й він опустив гвинтівку.

— Господи, це лише фотоапарат... Я мало не вбив безневинну людину, цього старого дивака, котрого якийсь дідько поніс у цей час фотографувати місто...

Пан Генрик шукав гарний кадр. То зближував, то брав панораму. Йому наче здалося, що він побачив людину в одному з відчинених горищних віконець. Він покрутив об'єктив і в перекинутому догори ногами зображенні побачив чудовий кадр — хлопчик із гвинтівкою. Яка затамована динаміка у його позі, впевненість, загроза. Ось вона — людина своєї епохи. Він уже зібрався клацнути затвором, але кадр був утрачений, стрілець опустив гвинтівку та відвернувся. І лише зараз пан Генрик зрозумів, що той хлопчик цілився у нього. Защеміло серце, він намацав у кишені пачку цигарок і запалив...