Мисливці на мамонтів

ОБЛАВА НА ОЛЕНІВ

Танок-заклинання скінчився, але присутні ще не розходились. Тільки Уамма, Балла та Огга побігли провідати своїх дітей. Балла бігла попереду, по-дитячому підстрибуючи на одній нозі.

Руда Уамма намагалася не відставати, але це їй погано вдавалось. Вона заздрісно милувалася, як легко біжить Балла. Позаду трюхикала Огга. Вона важко переставляла короткі ноги, засапалась.

Кашляючи й шкутильгаючи, попленталась у землянку до Родового вогню стара Каху. Вона важко спиралася на корявий костур. Губи її все ще ворушилися, наче вона ніяк не могла закінчити своє бубоніння.

І раптом сталося те, що назавжди утвердило за нею славу великої чаклунки.

З лісу вибіг високий мисливець.

Всі обернулися. Діти закричали:

— Каллі повернувся! Каллі!

Каллі вказав списом у напрямку болота.

— Чикчоки! — кричав він.— Багато оленів, як комарів! Багато!

Всі радісно заметушилися:

— Де чикчоки?

— На болоті! Мисливці женуть. Треба допомагати! В загін загнати!

Оленячий загін був по той бік яру.

Там на купинястому болоті було ввіткнуто два ряди високих жердин. Між собою вони з'єднані теж довгими жердинами, прив'язаними жмутками лози.

Це були дві високі загорожі. Через них не могли перестрибнути ні олень, ні дикий кінь. Загорожі в напрямку болота розходилися широким розтрубом. До берегової кручі вони звужувалися, наче лійка. Тут лишався прохід кроків із сім завширшки. Він вів на невелику загату — щось на зразок тераси, сплетеної з хмизу і замаскованої ялиновим гіллям. Знизу терасу підпирали тонкі жердини. Споруда була дуже хистка. Навіть людині ступити на неї було небезпечно.

Всі мешканці селища, крім старих бабів і хворих, взяли участь в облаві. Матері, дівчата, підлітки й діти років від семи й старші перебралися на той бік яру. Там залягли вони довгим цепом, сховавшись у низькому лозняку. Кілька дозорців на чолі з мисливцем Каллі поповзом пробралися вперед, щоб краще бачити все болото.

Чекати довелося недовго. Небавом із-за низькорослої вербової порослі показався живий чагарник. Він похитувався й рухався. Це були роги, самі роги — багато десятків гіллястих рогів, ще оброслих бурою шерстю, хрящуватих, повних гарячої крові.

Та ось з'явилися й самі олені. Неначе отара великих овець, спускалися вони від лісу до болота. Попереду простували самиці з оленятами, позаду — великі самці з величезними рогами.

Тварини йшли й оглядалися. Вони відчули небезпеку. Уже вловили її найтоншим відчуттям. По вітру вони впізнавали людину за багато кроків. Але вітер відносив запах селища в інший бік. Зате з тилу він ніс їм страшну звістку: двоногі близько. Це лякало оленів, змушувало йти все вперед і вперед.

Стадо наближалося. Вже долинало хропіння маток. Чітко можна було розрізнити й хрускотливий цокіт їхніх копит: той самий цокіт, що є особливістю північного оленя. Він походить від того, що під час ходи при натискуванні на землю подвійні копита їхні дуже розсуваються. Це полегшує ходу по болоту, по грузьких місцях. Коли копита піднімаються, чути хрускіт, від якого й пішла звуконаслідувальна назва «чикчок».

Оленячі матки час від часу кликали своїх сисунців, оглядалися на ліс і мордою підштовхували їх. Адже зупинятися не можна. Треба було хоч би там що йти, бо позаду за ними скрадалися невідомі, але страшні запахи. Останні ряди рогачів уже вийшли з чагарників, і тепер на видноті було все стадо.

У передніх рядах тварин наростала невиразна тривога. Звідкись із самої землі, з протоптаних між купинами стежок, починав вриватися в їхні ніздрі цей ненависний і моторошний запах. Небезпека чигала скрізь. Вона насувалася і від яру, і від берега річки, і ззаду, від узлісся.

Олені зупинились. Одні пильно роздивлялися навколо, інші повертали назад. Їхні голоси перетворилися на уривчастий рик, що злився в глухе басовите дудніння. І зненацька позаду прорізав повітря гучний мисливський крик, і чоловік з дванадцятеро нагоничів вискочило з-за кущів. Стадо разом рвонулося вперед і подалося навскоси до яру.

Вовча Ніздря щодуху біг попереду всіх. Поряд весело стрибав через купини високий і стрункий Ао. Він пронизливо вигукував свое власне ім'я:

— Ао! Ао!

Вовча Ніздря верещав і рикав, як дикий звір. Зіниці його палали.

Тим часом за знаком Тупу-Тупу жінки й діти вискочили з яру і з вереском кинулися напереріз. Матки сахнулися вбік, і все стадо почало вливатися в широку лійку загону.

Мисливці були вже близько і з криком замикали кільце облави.

Олені побігли між двома загорожами. Шлях звужувався. Оленята й матки збивалися тісною купою. Самці, як шалені, натискали ззаду. Грізні вигуки чоловіків, вереск жінок та дітей дуже наполохали оленів. Охоплені жахом, стрибали вони один на одного, душили маток і оленят. Передні ряди вже ринулися крізь вузький прохід на плетену терасу.

Тераса похитнулась і з тріском завалилася. Але стадо вже не могло зупинитись. Задні продовжували натискати. Матки й оленята купами падали з кручі. На самому краю олені спиналися дибки й намагалися повернути назад, але ті, що натискали ззаду, збивали їх униз і самі падали слідом за ними. Під кручею лежали вапнякові брили. Олені падали на них, розбивалися на смерть або калічили собі ноги. Самці, зупинені тиснявою, враз повернули назад і у відчаї подалися у зворотному напрямку. Мисливські списи не затримали їх. Вони збивали людей з ніг, перестрибували через них і бігли далі. Уцілілі матки й оленята кинулися за ними. За якусь мить загін спорожнів. Вирвавшись із нього, рогачі мчали через кущі й купини. Поранені і збиті з ніг люди стогнучи підводилися з землі.

Старий Фао стогнав, плювався і розтирав долонями синці та садна від оленячих копит. Тупу-Тупу стрибав на одній нозі й погрожував списом стаду, що втікало. Великий олень ударив його по хворому коліні, і тепер він майже не міг ступити на праву ногу.