Мисливці на мамонтів

КУБЛО ЧАКЛУНА

Три дні святкували Чорнобурі перемогу над страшним Куолу. Давно вже не було таких веселощів у заляканому чаклуном селищі. Танці навколо багаття змінювалися іграми, ігри — піснями й танцями молоді.

Коли ноги стомилися від танців, а горло від крику та пісень, із хижі мисливців вийшов Каллі. В одній руці він тримав бойового списа, в другій — смолоскип, що палав яскравим полум'ям. Це був смолоскип помсти. Його запалювали, коли збиралися воювати або хотіли відплатити за завдані кривди.

— Ходімо розкидати кубло чаклуна! Куолу довго знущався над нами, забирав дружин та дівчат і в Червоних, і в Чорнобурих. Чаклуна більше немає, а чаклунка ще є.

— Розкидати його кубло! — закричали мисливці й побігли по зброю.

Збиралися недовго. Більшість чоловіків, і навіть кульгавий Тупу-Тупу, вирішили помститися за учинені образи на дружині чаклуна, та всьому його кодлу...

Група мисливців обережно наближалася до стійбища Куолу.

Старші доньки Ізи давно вже мали свої сім'ї, купи дітей і жили у власних землянках, а численні чаклунові дружини не вміщалися в одній землянці. У них теж було по цілому виводку дітей, і всі вони харчувалися даниною навколишніх мисливців.

Гостроверхі дахи землянок-куренів і дим од палаючих багать мисливці помітили ще від узлісся. Навколо селища стриміло кілька високих жердин, на яких були поначеплювані черепи звірів: вовчі голови з вискаленими зубами, товстий ведмежий череп, оленячі черепи з величезними рогами. Шкурки лисичок, песців і куниць теж були насаджені на високі палі.

Мисливці з-за кущів пильно розглядали все, що відбувалося в селищі. Між літніми куренями не було ані душі. Коли б не стовпи сірого диму над покрівлями, можна було б подумати, що тут ніхто не живе.

А тим часом у землянці Куолу, низькій і темній, немов кротяча нора, життя йшло своїм звичаєм.

В усіх кутках на розстелених шкурах копошились діти, підлітки й немовлята. Кілька молодих жінок сиділи просто долі й зшивали міцними, як струна, сухожиллями, втягненими в кістяні голки, шкурки дрібних пушних звірів. Інші майстрували з цього ж матеріалу одяг, схожий на хутряний мішок з прорізами для рук та голови.

Красива, молоденька Ші сумно сиділа осторонь. Вона найтяжче переживала свою долю. Спершу дівчина день і ніч мріяла про те, щоб утекти. Але розповіді про жорстокість і чарівничу силу чаклуна позбавили її мужності. Адже від чаклуна нікуди не дінешся, він завжди знайде її за допомогою свого чаклунства. Він може мститися на відстані. Він перевертень і в подобі дикого звіра дожене її всюди, куди б вона не втекла.

Ші боялася не лише самого Куолу, але і його старшої дружини Ізи. Інші дружини запевняли, що Іза теж чаклунка і так само вміє насилати причину та хвороби. Легковірні жінки самі підтримували жах перед Куолу страшними розповідями про чаклунів та чаклунок, їхні чудеса й силу.

Старої чаклунки не було в загальній землянці. Вона сиділа на високій кручі й своїми далекозорими очима вглядалася вдалину.

— Так і є,— шепотіла вона.— Це повертаються хумми.

Далеко на півночі в заплавних луках вона давно вже помітила рядок темних цяток, що повільно наближалися до річки.

— Повертаються! — прошепотіла вона собі.— Досить! Нагостювалися! Час і додому!

І вона манила їх рукою, запрошувала кошлате стадо повернутися в свої ліси, де для них уже заготовано велику пастку.

— Додому! Додому! — повторювала вона, підкликаючи звірів до себе, і з радістю помітила, як усе стадо повагом почало спускатися до води. У тому місці, де був брід, стадо, певно, збиралося перейти на лісовий бік.

Чаклунка встала й, перевалюючись своїм опасистим і ситим тілом, рушила до землянки. Тільки-но вона встигла пролізти в дірку, що правила за двері, як з лісу вискочили Чорнобурі й з галасом оточили землянку.

— Гей, виходьте! — гукав Каллі.— Чаклуна вашого ми спалили. А то й вам буде те ж саме!

Із літніх куренів, з інших землянок почали вилазити перелякані жінки, та їм небавом пояснили, що боятися нічого, адже мисливці прийшли визволити їх із полону і провести додому.

Старший син Куолу, здоровань Уду, хотів був кинутися зі списом на Тупу-Тупу, але важкий кийок Каллі звалив його на землю.

— А де ж Іза? — кричав Каллі.— Тягніть сюди стару відьму!

Ізу попід руки привели на розправу.

— Ми вбили твого Куолу і не боїмося нікого. Ми їли серце хумми біля Великої криги. Тепер не боїмося твого чаклування і твоїх заклинань!

— Стривайте! — голосно вигукнула Іза, хитро примруживши очі.— Іза прижене вам ціле стадо хуммів. Тільки не займайте мене і моїх дітей! Не руйнуйте моєї домівки! Ідіть мирно додому. І за це я нашлю вам ціле стадо хуммів.

— Де ж ти їх візьмеш? — запитав Тупу-Тупу.

— Покладіть ваші палиці. Куолу був великий чаклун, він навчив мене приманювати звірів і птаство. Скажи, Тупу-Тупу, щоб вони мене не чіпали.

— Прижени нам хуммів, і ніхто тебе не скривдить.

— То покладіть палиці. Отак. Тепер дивіться!

Іза моторно сковзнула в свою землянку й за хвилину знову з'явилася, тримаючи в руках дві довгі запалені ялинові гілки.

Пританцьовуючи й присідаючи, чаклунка спочатку обійшла навколо землянки, махаючи над своєю головою запаленими гілками й бубонячи щось незрозуміле. Потім вона підійшла до купки сухих ялинових шишок, зсипаних біля житла, присіла навпочіпки й заходилася розкладати їх на землі, ввесь час стиха примовляючи:

— Хумми! Хумми! Хумми!

Виклавши довгий ряд з двадцяти чи тридцяти шишок, піднесла над ними тліючі гілки.

Чаклунка пошепотіла ще трохи, враз швидко підвелася з землі й стала обличчям до розкладених шишок. Далі почала махати руками, ніби кликала до себе.

— Ну ось! Тепер ідіть за мною! — сказала вона, скінчивши свої заклинання.

Іза підняла з землі димлячі гілки й повела за собою всю юрбу присмирілих месників. Стежка тягнулася кущами і незабаром вивела всіх до високого берега.

— Ось! Погляньте самі!

— Ах! — голосно вигукнув вражений Улла.

По той бік Великої річки низькою рівниною заплавних луків з півночі прямувало велике стадо мамонтів. Вони один за одним повільно наближалися до тієї стежки, якою навесні йшли звідси в далеку тундру.

З висоти крутого берега добре видно було їхню спокійну ходу. Попереду стада цього разу, коливаючи товстим хоботом, велично ступав старий самець з великими бивнями. За ним услід крокувало ще кілька дорослих самців. Далі маячив ряд самиць, яких можна було впізнати по коротких і не дуже великих бивнях. Поряд з матерями або позаду них трюхикали слонята, що підросли за літо. За місяці північної кочівлі вони стали ніби поважніші і вже не пустували так, як навесні.

Все стадо розтягнулося довгою вервечкою з великими проміжками поміж окремими тваринами. Ті мамонти, що йшли останніми, здавалися зовсім дрібними комашками, проте можна було добре розгледіти, що замикали похід самці.

Мисливців глибоко вразив успіх чаклунських заклинань Ізи. Вони самі впевнились у їх могутності. Як можна було тепер мати сумнів щодо чарівничого мистецтва старої чаклунки?

— О! Вона, певно, знає слово, яке знав і Куолу,— шепотілися між собою мисливці.

— Видно, що вміє чаклувати!

— Гаразд,— мовив Тупу-Тупу і підійшов до Ізи.— Тепер ми самі бачимо, що ти можеш зробити добро, якщо захочеш. Зроби так, щоб хумми прийшли в наш ліс. Ми піймаємо хумму в нашу яму і принесемо тобі багато м'яса.

— Добре,— відповіла Іза. — Я прижену хуммів до вашого лісу. Я прижену вам і інших звірів. Ідіть мирно додому й не піднімайте палиць на Ізу, на її дітей та внуків.

Так несподівано закінчився, на щастя Ізи та її стійбища, цей похід месників, які збиралися жорстоко розправитися з усім численним потомством ненависного чаклуна. Жіночі хитрощі чаклунки виявились сильнішими за люті наміри цих простодушних дорослих дітей природи.

Каллі вивів з ненависної землянки чаклуна щасливу Ші, з якою був розлучений стільки днів. Інші визволені дружини Куолу теж майже всі забрали своїх дітей, щоб повернутися з ними в селище Чорнобурих.

Дві чи три старші жінки побажали залишитися тут. Вони вже давно звикли до Ізи та її стійбища й не захотіли міняти це звичне для них житло.