Мисливці на мамонтів

В ЗЕМЛЯНЦІ УАММИ

Уа був високий і стрункий.

Якби його запитали, скільки йому років, він навіть не зрозумів би запитання. По-перше, він майже не вмів лічити. Якщо він хотів розповісти, що бачив чотирьох зайців, то загинав на руці чотири пальці. Будь-яке число, більше за п'ять, називав просто «хао», тобто багато. Та й у всьому селищі Чорнобурих нікому й на думку не спадало лічити роки. Важливіше було ось що: на верхній губі в нього вже засівався рудий пушок, а голос почав грубішати й ламатись. За останній рік він помітно виріс.

Дитинство Уа закінчувалося. Він уже давно з нетерпінням чекав того дня, коли дорослі дадуть йому до рук бойового списа, приймуть у гурт мисливців. Його братимуть з собою на пошуки оленів, полювати зубрів, носорогів, а може, й на диких коней. Щоправда, йому доведеться трохи помучитися. Він іще повинен витримати важке випробування. Але цього він не боявся. Він сам готувався до цього «іспиту на зрілість». І не раз, пішовши до лісу, він шмагав себе гнучкою лозиною по голій спині, щоб уміти, й оком не зморгнувши, терпіти найгостріший біль.

Він готовий хоч зараз на будь-які муки, аби тільки дістати право зватися справжнім дорослим мисливцем.

А поки що він іще хлопчик. Він мусить жити з сестрами та меншими братами в материнській землянці. Там було і душно і жарко.

У хижі битком набито жінок та дітей. Тут туляться чотири родини: родина його матері і трьох її сестер.

Біля матерів копошиться ціла купа великих і малих дітей, від цибатих підлітків до немовлят. Тільки в наймолодшої тітки одна дитина.

Над ранок повітря в землянці таке задушливе, що нічим дихати.

Люди починають один по одному вилазити надвір, щоб ковтнути свіжого повітря, освіжитися холодною водою.

...Уа підстрибом збіг у яр і пригорщею почав черпати крижану воду, яка, журкотячи, збігала з-під снігу. Незважаючи на червневі дні, було майже морозно. З півночі тягло вологим і холодним вітром.

«Старі люди кажуть,— згадав він,— у тому краю Велика крига. Влітку з-під неї тече вода. Там народжується багато струмків і ручаїв. І Велика річка витікає з крижаних воріт. Тільки це далеко, дуже далеко. Ноги заболять, поки дійдеш до Великої криги».

Уа зупинився біля струмка і в задумі почав дивитись у той бік, звідки линув вологий і холодний вітер.

— Бррр!..

Уа змерз і, тремтячи від холоду, стрибками побіг угору. Він спритно пірнув у дірку землянки. Повітря просякало в житло не лише через вхід, а й крізь невелике віконце над дверима. На ніч його, звичайно, затикали заячою шкуркою, але вранці поспішали відтулити, щоб було не так душно.

В землянці панували вранішні сутінки. Навіть звикле око ледве могло розрізняти в них постаті людей і звірині шкури, розвішані по стінах. На долівці лежали товсті оленячі хутра, вони правили за постіль. Житло скидалося на великий курінь або чум. Конічну покрівлю посередині підпирав міцний стовп. До земляних стін житла зсередини прихилений частокіл з ялинових жердин. Для міцності їх зв'язували ликом або гнучкою лозою.

Усі вже прокинулись. Матері годували груддю немовлят. Годували не тільки тих, які народилися цього року, але часто дво- і трирічних дітей. Матерям доводилося зараз дуже скрутно: уже два дні всі люди селища жили надголодь. Запасів їжі не було, діти пхинькали й просили їсти.

Матері дивувалися, куди це пропали мисливці-чоловіки. Ось уже кілька днів, як вони вирушили по здобич, і ніхто ще не повернувся. Мабуть, забули, що на них чекають, або полювання було невдале.

Початок літа завжди важка пора. Ягід, горіхів та грибів іще не було. Пташиних яєчок стало набагато менше. Більшість чикчоків — північних оленів — уже відкочувала в тундру. Якщо мисливцям не щастило вполювати якусь дичину, доводилося харчуватись чим прийдеться. Жінки збирали поблизу їстівні трави та корінці. Підлітки та дівчата, шукаючи їжі, відходили далеко від селища. Вирушали гуртом, щоб не було страшно.

Уамма щойно погодувала свого найменшого, п'ятого числом сина, Лаллу. Вона загорнула його в хутро, пошите з кількох шкурок зайця-біляка, і засунула в хутряний мішок. Тільки голівка його стирчала з мішка. Рожевий млинчик обличчя з гудзичком посередині та вузькими щілинками замружених очей здавався матері найкращим у світі. Уамма почепила мішок на ременях до стелі, біля самої стіни. Погано, коли дитина на долівці. На неї недовго й наступити в тісному й темному житлі.

Лаллу не заперечував. Він звик до свого мішка. Він був не голодний і тому заплющив очі й спокійно заснув у висячій колисці.

Уамма закинула руки за голову й почала закручувати жмутком своє довге золотаве волосся. З вигляду їй близько тридцяти років. Вона була дужа, гарна і ставна жінка.

Як і всі матері, в землянці вона ходила майже без одягу. Лише довга бахрома з лисячих, песцевих та вовчих хвостів, підвішених до хутряного пояса, утворювала щось на зразок короткої спідниці навколо її стану. Друга така ж сама бахрома — з хвостиків полівок, водяних пацюків та мишей — висіла на шиї.

Груди її прикривав хутряний нагрудник, наче коротка спідниця, зшита з пухнастих шкурок та білячих волохатих хвостів.

Закінчивши з зачіскою, вона підійшла до старшого сина. Уа лежав, закутавшись у хутро, і грів змерзлі руки й ноги.

— Вставай, Уа! — гукнула вона.— Риба в річці! Птахи в гніздах!

Вона ляснула його долонею по спині й голосно засміялася.

Хлопець схопився на ноги, й по всій землянці пролунав його гучний голос:

— Риба в річці! Птахи в гніздах! Хо, хо!

З десяток голосів озвалося йому з усіх кутків. І незабаром цілий гурт дітей, нашвидку натягнувши на себе хутряний одяг, почав збиратися на полювання. На галявині до них пристали діти з землянок інших матерів. Тут дітвора розділилася на дві групи. Дівчатка-підлітки вирушили на узлісся збирати їстівні трави, викопувати корінці та шукати в гніздах пташині яєчка. Кілька хлопчаків, завзятих любителів шукати яєчка, пішли з ними. Друга ватага попрямувала на берег річки. Це були найстарші підлітки. Риболовля потребувала не лише вміння, а й сили.

Рибу добували руками або риболовним списом. Вістря для такого списа виготовляли з кістки. За допомогою списа ловили тільки велику рибу, добути яку було не так-то просто.

Стара Каху, Мати матерів Чорнобурих Лисиць, сама вийшла, щоб провести рибалок.

Опівдні повернулися дівчатка. Вони принесли чимало корінців та їстівних лишайників. В окремий мішок було складено малі пташенята, знайдені у гніздах. Яєчок принесли мало, та й ті були засиджені. Час несіння уже минав. Їжі зібрали немало, але нагодувати нею всіх не можна було.

Знайдені яєчка віднесли насамперед Каху та іншим бабусям, які жили разом з нею в землянці Родового вогню.

Пташенятами нагодували дітей.

Надвечір повернулися рибалки. Вони принесли таки чимало великої риби. Але біда була в тому, що старі люди в Чорнобурих зовсім не їли риби. Це був пережиток сивої давнини: предки племені не знали риболовлі. Лише недавно Чорнобурі перейняли способи риболовлі в жителів Нижнього селища і навчилися пекти рибу на жару.

Але й досі діди, а особливо баби не їли риб'ячого м'яса — гидували. Тільки молодші зважувались їсти печену рибу, та й то лише тоді, коли не було ніякої іншої їжі.

На просторому майданчику запалили вогнище. Біля вогню зібралися всі мешканці селища. Матері кидали рибу просто в лусці на жар, який вони вигрібали палицями з вогнища. Там вона шкварчала й запікалась, поки шкірка не обвуглювалася від жару. Печену рибу роздавали усім, хто хотів. Не давали тільки малим дітям: вони можуть вдавитися кісткою.

Звичай вимагав будь-яку їжу спершу пропонувати старшим. Кращі шматки риби матері віднесли в землянку Родового вогню. Там жила сама Каху, Мати матерів селища Чорнобурих. Там жили старезні баби — охоронниці вогню. Цілими днями сиділи вони навколо багаття, підкладаючи ялинові гілки. Діди по черзі ходили до лісу по хмиз.

Коли жінки принесли рибу, бабусі одвернулись і сердито зашамкали беззубими ротами. Деякі почали плюватись.

Фао, найстаріший серед дідів, згорблений, але високий, підвівся на весь зріст і гнівно замахав кулаками. Його сірі очі грізно блиснули з-під кошлатих брів. Він зненацька рикнув на всю землянку, наче великий ведмідь. Жінки з вереском вискочили надвір і заходилися квапливо жувати їжу, якої не захотіли старші.

Другого дня сонце зійшло золоте і яскраве. Його проміння розігнало холодний серпанок туману над яром і купинястим болотом. Але в землянках матерів довго не відкривалися вхідні заслінки. Вчорашня їжа тільки ненадовго вгамувала голод. У житлі панував півморок. Людям не хотілося вставати зі своїх теплих місць.

Потім заплакали діти. Вони були голодні. Матері сердились і плескачами гамували малюків. Найкраще було немовлятам: вони наїлися материнського молока.

Найголодніші були діди й баби. Вони по черзі виповзали надвір і довго вглядалися в далечину, прикриваючи очі кістлявими долонями.

Сама Каху вийшла на майданчик і пильно дивилася на той бік. Потім вона повернулася до вогню й поманила рукою Фао.

Коли він присів біля неї навпочіпки, вона тихенько прошепотіла йому на вухо кілька слів і показала рукою на землянку Уамми.

У житлі Уамми діти особливо розкричалися. Несподівано хтось сильно штовхнув знадвору дверну заслінку, і вона впала на долівку. В отвір увірвалося світло й холодне повітря. Діти замовкли. Всі злякано оглянулись.

У двері просунулася біла голова, а потім до землянки рачки вповз дід Фао. Він роздивився навколо своїми червоними й сльозавими від їдкого диму очима й підійшов до шкури, на якій сиділа руда Уамма. Фао поплескав її долонею по плечу, мовчки показав пальцем назад, на вихід, і мовчки виліз із житла.

Уамма швидко накинула на себе хутряний одяг і вийшла слідом за ним.

У землянці Каху яскраво палало вогнище. Ялинові гілки тріщали й кидали вгору снопи іскор. Це було не просте вогнище. Це був незгасний вогонь, покровитель усього племені, джерело тепла й світла, оборонець від таємних ворогів та «лихого ока». Сірий дим струминкою здіймався вгору і виходив крізь покрівлю в димовий отвір. Він був відкритий. Дим клубочився під кроквами стелі й виснув над головами. Коли Уамма підвелася на ноги, їдкий гар почав щипати їй зеленаві очі. Вона нахилилась і поповзом наблизилася до вогнища. Навколо сиділи старі баби. Одні з них дуже товсті, інші — тонкі, кістляві й горбаті, всі в зморшках та складках, з дряблою, обвислою шкірою.

Мати матерів Каху сиділа посередині, на краю розстеленого хутра бурого ведмедя. Вона мовчки показала рукою на ведмежу шкуру.

— Танцювати будеш! Оленем! — мовила вона.

Уамма засміялась і скинула з себе одяг. Вона лягла ницьма на шкуру й поклала голову на коліна Каху.

Підійшов Фао. В руках він тримав хутряну торбину, з якої витрусив якісь різноколірні грудочки. Тут була жовта й червона охра, білі грудочки крейди та чорні шматки перепаленої кори.

Все це були фарби первісного художника-чаклуна.

Фао взяв вуглинку й кількома штрихами намалював на смаглявій спині Уамми фігуру олениці—самиці північного оленя — з випростаними в повітрі ногами. Готовий контур підфарбував крейдою та вуглинкою, і стало зрозуміло, що художник зображає весняне забарвлення оленя, коли біла зимова шерсть починає линяти клаптями, а натомість проступають плями коротенької і темної літньої. В передній частині тіла олениці Фао намалював довгасте коло, зафарбоване всередині червоним. Це було серце оленя, повне гарячої крові. Копита замалював жовтою фарбою, роги — бурою.

За знаком Каху Уамма підвелася. Бабусі одвели її за вогнище, так що малюнок могли чітко бачити всі, хто сидів у землянці.

— Тала! — сказала Каху.

Тала, тала! — повторили за нею хором усі інші.

Цим словом жителі селища називали оленицю. Тепер Уамма була не Уамма, вона стала духом самиці оленя.

На звіра її перетворили чаклунське мистецтво Фао і заклинання Каху. Наче маленькій дитині, Уаммі можна було навіяти що завгодно. Вона вірила словам більше, ніж очам, і уява, палка фантазія підкорили її собі цілком.

Від тієї хвилини, як Уамма почула слова Каху: «Ти тала! Ти самиця оленя!» — вона сама відчула себе оленицею. Вона стала німа— адже олені не розмовляють. Вона більше не всміхалась— адже олені не сміються. Вона відчувала, як на ногах у неї виросли тверді подвійні копита.

— Лягай! — сказала Каху.— Спи!

Уамма слухняно лягла ниць і замружилась. Двоє дідів принесли шкуру і вкрили її, а попереду поклали голову молодої олениці з шерстю й короткими рогами. За півхвилини Уамма вже спала і бачила себе уві сні оленем.

Каху назвала ще два імені: Балла і Огга.

Це були дві інші матері, які мали танцювати танок оленів.

Огга була маленька й товста жінка, Балла — струнка й худа. Огга — найбагатодітніша з матерів. Балла була молода й весела. У неї тільки одна дитина. Два роки тому її привів із роду Вуррів мисливець Каллі, і вона лишилася жити з Чорнобурими.

Фао розмалював обох жінок. Вони були розфарбовані так само, як і Уамма, і так само закутані в оленячі шкури. Всім трьом наділи на шию по священному намисту з оленячих зубів, а на талію— тоненький ремінець, до якого іззаду прив'язали по короткому оленячому хвосту.