Мисливці на мамонтів

АМУНИ

Щодня мисливці спускалися в розколину й приносили звідти нові порції м'яса. Одного разу вони добули двох песців. Проворні звірята вже встигли пронюхати, що погано лежить. Ночами вони підбирались до слоняти тим самим шляхом, що й люди. Тут уранці застав їх Ніздря і добив двома ударами палиці.

Якось Уа помітив стадо вівцебиків. Вони спустилися до річки на водопій. Уа з Вовчою Ніздрею підкралися до стада і вбили назимка. Їжі було вволю, зате мало палива. Доводилося м'ясо їсти сире. Це, до речі, їх не засмучувало. Значно гірше було те, що дедалі частіше насувалися густі тумани. Вони сповзали з льодовика майже щоночі.

Якось увечері Ао і Улла повернулися до куреня раніше за всіх. Вони принесли свіжу здобич і сподівалися порадувати нею дружин. Але жінки зустріли їх бунтом. Тільки-но мисливці з'явилися перед куренем, Балла і Цакку здійняли неймовірний галас:

— Аа! Аа! — кричали вони.

— Холодно! Аммуни! — волала Балла.

— Злі аммуни! Додому! Додому! — голосила Цакку. — Боїмося великих аммунів!

Розбуджений жіночим криком, у курені зайшовся плачем Курру. Тільки Канда не кричала. Вона лежала ниць і мовчки втирала сльози. Жінки дуже бояться аммунів.

Кожного разу, як з льодовика наповзав густий туман, жінки шепотіли: «Прийшли аммуни!» — і ховалися в курінь, намагаючись закутатися з головою.

Аммуни — це не просто туман. Туман — холодна пара, хмаринка, що повзе по землі, і більше нічого. Але для Канди, Балли і Цакку туман — це насамперед таємнича жива істота. Вірніше, цілий натовп якихось незрозумілих істот. Вони рухаються, повзають, летять і знову повертаються. Вони замишляють зло й приносять нещастя.

Ао і Улла зрозуміли одно: їхнім дружинам набридло жити в нових місцях. Їх мучить волога темних ночей. Вони знудьгувались за теплим житлом, за землянками селища. Але головне — їх страшенно лякають тумани.

Мисливці поклали на землю вбитого зайця і двох білих куріпок. Та вирішувати справу без товаришів не можна було. Треба дочекатися їх. Чоловіки стояли мовчки, спершись на свої списи. Жінки, плачучи, посідали на землю.

— Аа! Аа! Аа! — тягли вони, і сльози рясно бігли по їхніх щоках.

Вони плакали голосно, а самі стежили, як впливають на чоловіків їхнє голосіння та рясні сльози.

Іноді вони стомлювалися кричати й починали тихенько стогнати. Потім знову заходилися від плачу, скаржились і повторювали весь час ті ж самі слова.

Нарешті повернулися Уа і Вовча Ніздря. Крики залунали з новою силою. Мисливці здивовано поглядали на жінок, які гірко плакали. Час від часу вони переводили погляди на Ао і Уллу, і в їхніх очах можна було прочитати запитання: що скоїлося?

Нарешті Ао показав на жінок і промовив тільки чотири слова:

— Бояться аммунів! Хочуть додому!