Мисливці на мамонтів

ДОРОГА ДОДОМУ

Без зайвих слів вирішили повертатися додому. Було ясно, що лишатися тут далі не можна. Чоловіки, хоч і не так, як жінки, але теж побоювалися аммунів. Вони поспішали до куреня, як тільки здалеку помічали наближення туману. Мисливці знали: коли ці холодні білі істоти застануть людину далеко від житла, вони зроблять його сліпим. Тоді людина не знає, куди йти і де її домівка.

Крім аммунів, усе змушувало думати про повернення. Птахи відлетіли. Великі звірі теж вирушили на південь. Наближалася зима. Улла ще вчора бачив стадо північних оленів. Вони прямували туди ж, куди й птахи. А того ранку Уа з Ніздрею дізнались, що й хумми пішли. Свіжі сліди хуммів вели в долину Великої річки, а там звертали вниз за течією. Понад берегом простягалася їхня кочова стежка...

Хумми пішли! Червоні Лисиці підуть за ними!

Ніздря не промовив ні слова, він просто став згортати оленячі та песцеві шкури. Уа заходився їх зв'язувати. Ао порався біля мамонтової шерсті. Мисливці вже давно збирали її. Гострим краєм кремінних пластинок вони різали довгі пасма бурої шерсті й складали в кутку.

Ао запихав її в хутряний дорожній мішок.

Жінки повеселіли. Після вечері полягали, заспокоєні й раді.

З першими променями сонця весело вирушили в дорогу. Вона була далека й важка. Попереду — небезпеки й тривоги, холод і тумани, дощі й сердиті вітри, переправи через річки та струмки, грузькі трясовини та болота. Але зате там, у кінці шляху, на них чекають теплі землянки!

І Куолу їм тепер уже не страшний, адже вони всі їли серце хумми. Чого їм боятися? Ось чому вони сміливо вирушили в дорогу тим самим шляхом.

На південь від тундри мисливці зайшли в криволісся. Рівнини, вкриті мохом та лишайниками, змінив обрідний ліс; то там, то тут траплялися табуни оленів.

Нарешті почалася справжня лісова смуга. Ліс стояв густий і високий. Темною стіною простягнулися ялинові хащі. Їх змінювали білі берези, стрункі сосни. Понад річкою іти було легше, але й там шлях перетинали старі дерева, що впали з високого берега верхівками до води. Повінь восени і навесні щороку прочищала дорогу. Льодохід стирав молоду порость і зносив униз за течією все, що валялося на березі.

У листяних гаях було світліше й просторіше. Листя вже пожовкло. Вітер зривав його, воно спадало і встеляло килимом охололу землю.

В одному з таких гаїв Уа вистежив стадо північних оленів. За всіма правилами мисливського мистецтва Уа обійшов стадо і почав скрадатися проти вітру. Робив це він майстерно. Незабаром мисливець помітив старого самця-оленя та чотирьох самиць з молоденькими оленятами і став міркувати, який з оленів найближче має підійти до його засідки. Нараз щось темне впало з дерева...

Одна з самиць високо підстрибнула й, закинувши голову, прожогом кинулася через кущі. Вона бігла просто до того місця, де стояв Уа. Мисливець побачив звіра, що уп'явся їй у шию. Добігши до кущів, за якими причаївся Уа, олениця зупинилася. Коліна в неї підломились, і вона впала на землю, тремтячи всім тілом і брикаючи задніми ногами.

В одну мить Уа вискочив з-за кущів і щосили вдарив хижака списом нижче лопаток. Удар був такої сили, що кремінне вістря пробило серце; бризнула кров. На оленеві, що гинув, в судорогах звивалася темно-бура «унда» — хижа лісова росомаха.

Уа добив її і напився теплої крові.

— Ундо! Ундо! Віддай мені твою силу! Ундо! Ундо! Віддай мені твоє життя!

Покінчивши із звіром, Уа повернувся до олениці. Вона була ще жива, але кров струменем била із зяючої рани. Сили залишали її, погляд осклів. Вона витягнулася, сіпнула кілька разів задньою ногою і втихла.