Мисливці на мамонтів

КУДИ ПІШЛИ ХУММИ

Мамонти і люди жили в одній країні багато тисяч літ. Коли люди навчилися полювати разом, вони стали перемагати найбільших звірів. Вовки, ведмеді, печерні гієни з їхніми страшними зубами відступали перед натиском людей з кам’яним знаряддям.

Мамонти довгий час були непереможні, але й на них зрештою почали полювати. Люди навчилися добувати вогонь. Наприкінці літа вони запалювали суху траву, влаштовували лісові пожежі, що наганяли жах на всіх звірів, і навіть на мамонтів. Люди навчилися підстерігати й відлучати од стада новонароджених слонят, щоб потім захопити їх. Вони навчилися влаштовувати пастки й загони, куди попадали й дорослі хумми.

Ось чому велике стадо мамонтів, незважаючи на свою силу, не стало чекати нападу цих пропахлих димом двоногих і вважало за краще уникнути неприємної зустрічі. Пройшовши кілька десятків кроків верхньою терасою, воно знайшло пологий спуск і почало поволі спускатися вниз, до води, на вологу смужку прибережного піску та відшліфованих камінців.

Ао, Улла і Вовча Ніздря спустилися слоновою стежкою слідом за стадом на берег Великої річки. Вони тріумфували. Здавалося, чарівна сила Матері матерів непоборно продовжувала діяти. Вони твердо вірили в те, що їм пощастить загнати мамонтів в околиці селища Червоних Лисиць.

А тоді...

Раптом Улла голосно скрикнув і простягнув руки вперед.

Звідси можна було добре бачити, як передня слониха повернула не на південь, а на північ. Хумми збиралися йти не до селища Червоних Лисиць, а зовсім в інший бік. Що ж це означає? Де ж допомога Матері матерів? Де її могутність? Як зупинити їх? Як змусити повернути назад?

Ао квапливо вихопив з мішка і підняв над головою чарівну статуетку. Вовча Ніздря зашепотів заклинальні слова. Всі троє почали кружляти навколо Матері матерів. Але ніщо не допомагало. Хумми вперто йшли своєю дорогою. Жоден з них не послухався заклинань.

Мисливці з подивом дивилися один на одного і на кістяну фігурку. Куди ж поділася її сила?

Раптом Улла схопив Вовчу Ніздрю за плече.

— Дивись! - прошепотів він зі страхом і показав на лісові верхівки дерев. Осики гойдалися і тріпотіли листям. Слабкий вітерець, який так недавно гнав дим від багаття на мамонтів, тепер змінив напрямок.

— Пущено за вітром, - багатозначно шепнув Улла і тривожно озирнувся навколо. Вовча Ніздря змінився на обличчі, а завжди сміливий Ао зблід; руки у нього тремтіли.

— Пущено за вітром! - повторив він, як відлуння.

— За вітром! За вітром! - прошепотів і Вовча Ніздря, і було видно, як волосся на його голові стало стовбурчитися. Так піднімається шерсть на загривку у вовка, коли він чує небезпеку.

Всі троє стали пильно вдивлятися в кущі. Гілки їх підозріло гойдалися. Не розуміючи причин зміни вітру, вони вирішили, що хтось сильніший в цих місцях став у них на дорозі. Це він знищив силу закляття, яке допомагало їм досі. Чиясь чужа чаклунська влада втрутилася в їх полювання і повернула все по-своєму. Хоча б один з хумм пішов до селища Червоних Лисиць!

— Це Куолу! - сказав Вовча Ніздря.

У тривозі мисливці спустилися до самої води. Тут проти гирла яру знаходилася та найдовша мілина, якою пройшли мамонти. Долина річки йшла прямо на північ. Там, десь далеко, за розповідями старих, ховалося озеро. З нього народжувався початок Великої ріки, а ще далі лежала Велика Крига. Звідти мчать холодні вітри і приповзають тумани.

Мисливцям було видно, як низка темно-коричневих мамонтів тягнулася ланцюжком біля самої води по м'якій піщаній береговій смузі. Над берегової терасою піднімалися майже прямовисні обриви високого, правого берега, порослого листяним лісом. Люди стояли в розгубленості. Тепер вони не намагалися наздоганяти звірів, але й випускати їх з поля зору їм теж не хотілося. Відстань між ними збільшувалася, хоча стадо було ще добре видно. Ао озирнувся і прошепотів:

— Дивіться, дивіться! ..

Він вказував пальцем на берегову кручу, під якою вони стояли.

Там в густому буреломі звалившихся з вершини берегового карнизу сухих дерев, ворушилося щось темне. Скоро гострі очі мисливців роздивилися молоденького хумму, який застряг головою серед товстих стовбурів. Він потрапив туди, коли впав вниз з високого берега. Це було те саме слоненя, яке так необережно розпустувалася, коли стадо хумм проходило по краю урвища.

Слоненя впало головою на купу бурелому і переломило собі спинний хребет. Він ще рухав вухами і хоботом, але це були вже останні, передсмертні руху.

Швидкими стрибками мисливці добралися до слоненяти, перелазячи зі стовбура на стовбур і розчищаючи собі дорогу серед хащ засохлих, знівечених гілок. Один бік маленького хумми був сильно обідраний, і уламок гілки глибоко встромився йому між ребрами.

Оглушивши слоненяти міцними ударами по голові каменем з гострими краями, Ніздря взявся вістрям свого списа розширювати його рану. З рани тонкою цівкою побігла темна кров. Ніздря підставив зроблену з берести черпалку і набрав теплої мамонтової крові. Випив до дна, не відриваючись, і передав черпалку Уллі. Молоді мисливці взяли приклад з Ніздрі.

За повір'ям, життя молодого хумми увійшло в них разом з кров'ю. Тепер вони всі троє озброїлися крем'яними ножами і збиралися вже вирізати собі по шматку ще теплого м'яса, як раптом чийсь сердитий окрик змусив їх здригнутися.

Високо над собою, на самому краю урвища, вони побачили огрядну напівголу людину. Одна тільки вовча шкура охоплювала його стан. Довге волосся пасмами розсипалося по плечах. Волосатий чоловік махав сучкуватою палицею.

— Наші хумми! - кричав він, розмахуючи руками. — Наші хумми! Чуже м'ясо! Погано ганятися за чужою їжею!

Волосатий кричав і верещав щосили і люто погрожував палицею.

— Це Куолу. Це він пустив вітер на хумм, - прошепотів злякано Вовча Ніздря.

Мисливці відскочили геть від слоняти і швидко збігли вниз, на піщану терасу. Зуби в них цокотіли від страху. Куолу нахилився, підняв із землі каменюку й жбурнув її з висоти на мисливців. Вовча Ніздря упав ниць на пісок і обома долонями затулив голову. Ао і Улла зробили те ж саме. Так лежали вони нерухомо, відкинувши набік зброю і припавши обличчям до землі.

Куолу ще й далі кричав. Він жбурляв каміння, погрожував, що не дасть їм спіймати жодного звіра, що зіпсує їм будь-яке полювання.

Мисливці відійшли вбік і знаками показували розгніваному Куолу, що відмовляються од своєї несподіваної здобичі.

— Глядіть мені, глядіть! Не бачити вам більше хуммів, ні старих, ні молодих...

Він виразно махав руками в тому напрямку, куди йшли хумми, і зловтішно реготав, показуючи на північ. Мисливці оглянулись, і тепер їм стало зрозуміло, чого реготав Куолу. Мамонти вже ввійшли у воду і почали перебрідати річку. На тому березі простелилась широка заплава. Річка в цьому місці була широка, але мілка. Вода слонятам сягала лише до черева. Вони сміливо ступали за матерями, і все стадо спокійно переходило. Вряди-годи хумми зупинялися, щоб напитися вдосталь і побризкати з хоботів на спину собі чи іншим. Напившись і скупавшись, стадо почало виходити на протилежний берег. Мисливці стежили, як хумми лінивою ходою віддалялися в глиб заливних лук. Вони обережно пробиралися між озерами та грузькими болітцями, порослими зеленою осокою.

За широкими луками, далеко на півночі, бовваніла вузька смужка синього лісу. Хумми прямували туди. З кожним кроком їхні тємні туші все меншали й меншали, поки з величезних тварин вони не перетворилися на ланцюжок рухомих комашок.

Куолу набридло дивитися на стадо, що віддалялося. Він перестав реготати, нахилився й знову жбурнув каменюку.

— Сердитий,— мовив Улла й несміливо глянув на Куолу.

— Краще ходімо додому,— сказав Ао.— Нічого немає.

— Матерям їсти треба. Старим, дітям хто принесе їжу? Матері матерів потрібна їжа,— додав Ніздря.

Треба було домовитися з Куолу, щоб іще більше не розгнівити його. Якщо вони підуть забороненою дорогою, він може зіпсувати будь яке інше полювання. Не можна було й думати про домівку, поки не матимуть якоїсь великої здобичі. Мисливці вирішили йти далі новими місцями, до того ж проти вітру. Звірі чуткі, і якщо до них долинає людський дух, вони ховаються і втікають.

Щоб задобрити страшного Куолу, Улла приклав руки рупором до губ і закричав:

— Куолу! Куолу! Хумми пішли, не треба нам хуммів. Бери собі слоня. Візьми здобич. Ми підемо. Пощастить — принесемо жирний шматок і Куолу.

Куолу посміхнувся, мовчки махнув рукою, і мисливці рушили далі.