Мисливці на мамонтів

РАНОК У СЕЛИЩІ ЧОРНОБУРИХ

Літня ніч накрила темним наметом і селище Чорнобурих, і сусідній ліс, і всю долину Кам'яного яру, де мирно спали люди в своїх землянках. Землянки були викопані недалеко від яру і дивилися в нього темними отворами входів. Нижче виступали кам'яні брили вапняків.

Ще темніше було в лісі, що височів за галявиною.

Та літня ніч коротка.

Не встигли люди відпочити, як зі сходу зарожевіло крайнебо, провіщаючи народження нового дня. Світло перекинулось і на правий високий берег, де над водою по осипу ріс низький верболіз.

Дві сірі тіні виповзли з-під кущів і завмерли на місці. Поки вони не рухалися, їх важко було помітити. Раптом вони рушили вперед і темними грудочками сковзнули до самої річки.

Тепер їх можна було розгледіти ясніше. Це були два пухнастих звірятка завбільшки з невеличкого песика. Димчасте хутро літніх шкурок дуже добре маскувало їх у нічних сутінках. Сторожко роздивившись навколо, вони припали до води й почали жадібно хлебтати гарячими вузенькими язичками.

Це були песці, або полярні лисиці. Вони водилися в давнину там, де тепер простилаються чорноземні степи. А північні олені траплялися біля схилів Кримських та Кавказьких гір.

Лисички напилися, підняли мордочки, нашорошили вушка і втягнули ніздрями повітря.

Вітер хитнув тонкі лозинки і доніс сюди далекий, але терпкий дух людських нір. Запахло димом вогнищ, паленими кістками.

Песці жадібно ковтнули набіглу слинку і, глянувши навколо іще раз, кинулись туди, куди кликав їх манливий запах. Вони бігли по берегу плавними стрибками, наче пара сірих нічних птахів, які безшумно шугають над самою землею. Біля гирла Кам'яного яру песці зупинились і прислухалися до журкоту холодного струмка під іще не розталими в яру кучугурами снігу.

Нарешті вони опинилися біля похилого спуску й почали видиратися на високий берег, просто до землянок Чорнобурих.

Песці обережно підкрадалися до селища. Люди ще спали. Але тим дужче манили до себе песців смачні запахи.

На рівному майданчику перед входом до землянок було розкидано багато смачної їжі.

Скрізь валялися кістки. М'ясо на них об'їдене, але на багатьох можна було ще знайти присохле сухожилля та свіжі хрящі. Губчасті частини кісток, просякнуті кістковим жиром, були цілком їстівні. Траплялися й шматки м'яса, кинуті в дні достатку. Біля однієї землянки валялися риб'ячі кишки, голови щук та миньків.

Звірята охоче доїдали покидьки людської кухні. В передранковій тиші гулко лунало чвакання і хрускіт кісток.

Світало. В кущах уже щебетало птаство. Над болотом снувався пасмами туман. Надходив ранок, і свіже повітря ставало майже морозним.

Раптом затріщала і відсунулася заслінка біля входу до одної із землянок. Із темного отвору душної оселі висунулась кучерява голова. За нею показалась тонка постать напівголого юнака, майже хлопчика, з широким хутряним паском на стегнах.

Це був Уа, старший син рудої Уамми і найметкіший з-поміж її дітей. Уа виліз рачки з чорної дірки й роздивився навколо.

— Ф'ю! — свиснув він на песців.

Вони одбігли на кілька кроків і з цікавістю втупили оченята в людину. Уа свиснув іще раз, але песці залишилися на місці й продовжували його розглядати. Тоді хлопцеві стало страшно.

«Може, це перевертні? Може, це чаклуни з ворожого племені Лісових Сов? Чому вони так пильно дивляться? Може, вони хочуть наслати лихо недобрим ворожим оком?»

Уа дивився на них з острахом. Обличчя його видовжилося. Він уже був подався назад до землянки, коли нараз погляд його упав на купу білого каміння, акуратно складеного праворуч від входу. Уа згадав, що це чарівне каміння: над ним довго шепотіла сама сива Каху, Мати матерів Чорнобурих. Кожний камінець був позначений чорним вугіллям.

Тепер Уа знав, що треба робити. Якщо кинути в перевертня чарівним камінцем, від нього піде дим.

Уа схопив один з чарівних камінців і влучно жбурнув у лисичок. Песці завищали й притьмом шугнули в кущі.