Мисливці на мамонтів

ПОМСТА КУОЛУ

Куолу ледве живий доплентався до своєї землянки. Рана була неглибока, але чаклун втратив багато крові. Він пролежав увесь день. Іза прикладала до хворого місця листочки. Рана перестала кривавитись.

Землянка Куолу нагадувала землянки інших жителів Великої ріки. В береговій кручі він викопав неправильної форми округлу довгасту яму, зверху прикрив її конусоподібною в'язкою жердин. Проміжки між жердинами затулив великими шматками білого бересту, а зовні вкутав жмутками сухої осоки, чагарника, очерету й рогозу. В покрівлі зробив димову дірку. Друга дірка, ширша — від річки, правила за двері.

Стіни всередині були обвішані хутрами звірів, жмутками рослин та рогами оленів. Кілька кінських черепів прикрашали куток, де жив Куолу.

Куолу лежав мовчазний і злий. Всі дружини не знали, як йому догодити. Чаклун вередував: то лежав, заплющивши очі, то вимагав води, а коли її приносили, перевертав посудину.

Через день він почув голоси Червоних Лисиць, які поверталися додому, і послав до них дружин за узвичаєною даниною.

— За прохід! А Чорнобурим сказати: Куолу видужає. Знатимуть скоро! Нехай чекають лихого вітру від моїх слів!

Так усім стала відома страшна погроза: Куолу хоче помститися.

Через десять днів сам Куолу сказав про це трьом мисливцям Чорнобурих. Він перестрів їх біля річки, неподалік від селища. На цей час рана його загоїлась. Чаклун почав знову виходити.

Куолу зажадав, щоб до його землянки привели Канду. Він хоче взяти її за дружину. А якщо не послухаються, всім Чорнобурим не здобрувати.

Серед Чорнобурих знялася паніка. Чаклун! Юсора! В його владі наслати з вітром будь-яку біду. Схоче заподіяти лихо — як урятуватись?

Жінки приходили умовляти Канду — нехай іде до чаклуна. Вони не хочуть через неї зазнати горя. Канда плакала. Ао зі списом у руці стояв перед куренем і погрожував кожному, хто підійде. Через день нова звістка: чаклун вимагає за дружину не тільки Канду, а й Баллу.

Ні та, ні та й слухати не хотіли про це. Але жінки бурчали й сердито зиркали на красунь. Матері пішли порадитися з Каху. Мати матерів узяла з вогнища палаючу гілку й обійшла з нею довкола землянок. Це трохи заспокоїло. Та незабаром знову селище охопив страх.

Почали хворіти люди, особливо діти. Щоліта діти хворіли. В цьому не було нічого дивного. Але цього року хвороба напосілася особливо зла. Тяжко захворів і помер один з дідів. Що день, то ставало тепліше й тепліше. Хмари мух і мошви вилися над селищем. Звалище було місцем, де вони плодилися. Мух ставало дедалі більше, вони літали всюди, швидко розносячи заразу.

Одного похмурого дня Ао, Вовча Ніздря, Уа, Каллі та Улла повернулися із вдалого полювання. Вони принесли молоде оленя, порізане на шматки. Мисливці були здивовані, що ніхто їх не зустрів. У мисливській землянці застали вони товаришів. Решта мисливців теж повернулися з доброю здобиччю.

І старі, і діти були ситі, та чомусь не було звичайних у таких випадках веселощів.

Усі жінки зібралися в землянці Уамми. На долівці посеред оселі сиділи зі скам'янілими обличчями Огга, Уамма та інші жінки. Перед ними була викопана неглибока ямка. Свіжа земля, відкинута на боки, лежала пухким валом.

Попід стіною сиділи інші матері й мовчки дивилися на два хутряні згортки на дні могилки.

Перш ніж покласти дітей у могилу, Уамма зняла намисто й наділа його на шию своєму Лаллу.

Цього ранку померли дівчинка і хлопчик — син Уамми і донька Огги.

Трупики поклали поряд і почали засипати землею. Могилка була така мілка, що дитячі тіла присипали тільки тонким шаром землі.

Разом з ними закопали берестяну чашку з горіхами, дбайливо поклали поряд круглий камінь — розбивати шкаралупу. Поставили й дерев'яну миску з водою. Коли тіні померлих захочуть пити, вони зможуть напитися, не виходячи з могили.

Три бабусі сиділи над могилкою. Це були Мати матерів Каху та ще дві найстарші жінки.

Каху сиділа скарлючившись на землі, і старечі губи її ворушилися. Вона бубоніла незрозумілі слова. Одна з жінок тримала жмут гілок ялівцю. Час від часу простягала одну з них до вогнища. Гілка спалахувала, і бабуся передавала її Каху. Та махала гілочкою над могилкою, і духмяні пахощі палаючого ялівцю сповнювали землянку. Коли гілка догоряла, Каху кивала головою, і та сама стара жінка запалювала нову гілку, а друга висипала з торбинки жменю сірих вуглинок. Каху кидала їх на могилку і приплескувала долонею до землі. Гачкуватий ніс її майже впирався в підборіддя, сиві пасма спадали на плечі.

Потім Каху обійшла навколо землянки та обкурила її ялівцем.

Несподівано пролунав тоненький голосок Уззи, восьмирічної доньки товстої Огги.

— А навіщо їх закопали? — Вона показала пальцем на свіжу могилку.

— Їм там буде краще,— сказала Огга.— Вони житимуть під землею.

— Під землею темно,— сказала Узза.

— Вони підуть туди, де живуть тіні,— прошамкотіла бабуся, яка запалювала яловець.

— А навіщо? — приставала Узза.

— Як навіщо? Вони померли, а куди ж подітися тіням? Ось ти спиш, а твоя тінь ходить. Так і вони. Вони сплять у могилці, а тіні житимуть. Погано, коли тінь мертвого по землі ходить.

— А чого їм у нас не жити? — цікавилась невгомонна Узза.— Ми б з ними гралися. Або пішли б до лісу по ягоди.

— Дурна! Якщо тінь ходитиме по землі, люди лякатимуться. Захворіти навіть можна, якщо зустрінеш. Нехай собі ходять під землею. Там є такі самі ліси, і річки, і травиця. Там їм буде добре.

Діти оточили бабусю й почали допитуватись, що таке тіні.

— Тінь — така сама людина, тільки ніби дим. Зараз, опівдні, маленька, а ввечері стане велика. Коли людина ляже спати, куди тінь дівається? Ось ти сон бачиш? А це тінь твоя літає і все бачить. А коли людина помре, її треба провести під землю. Там їй буде добре. Там у річці вона ловитиме рибу, в лісі збиратиме ягоди. Усе як тут, так і там. Тільки треба про тінь подбати, а то вона розгнівається і чимось може зашкодити...

Каху ще раз вернулася до могилки й пошепотіла над нею. Це вона вмовляла тіні лежати смирно, не виходити з-під землі та не лякати живих.

Ні Каху, ні Огга, ні Уамма не розуміли, що таке смерть. Вони не знали того, що це — неодмінний і природний кінець усього живого. Якщо людина загине в бою або на полюванні, це ще можна зрозуміти. Це переможець забрав силу у переможеного або звір виявився дужчим і переміг мисливця.

Та коли хтось помирає, лежачи в своїй землянці,— це загадка, і над нею треба добре подумати. Тут не обійшлося без злого ворога. Хтось відняв життя не силою, а чаклунством, нашептом. Хтось наслав спочатку хворобу, а потім і смерть. Хтось подивився лихим оком, від якого втрачаєш здоров'я. Лихо можна «наслати» здалеку. Можна наслати хворобу з вітром. Треба лише знати такі слова. Можна зробити це з помсти. Але не кожен здатний таке зробити, а тільки хто вміє.

Хто ж винен, що померли діти Огги та Уамми? Хто зумів згубити стільки Чорнобурих?

Звичайно, Куолу! Адже він погрожував помститись і помстився.

А все це через Червоних! Не хочуть поступитися чаклунові, от він і злує.

Коли Улла разом з Ао та Вовчою Ніздрею ввійшли до землянки мисливців, вони одразу відчули щось непевне. Ніхто не запросив їх сісти біля вогнища. Ніхто не запитав про полювання. Їх зустріли ворожими поглядами. Ніхто не промовив жодного слова привіту, їх вважали винуватцями гніву Куолу та його страшної помсти.