Мисливці на мамонтів

РОЗКОЛИНА

Відтоді як втікачі здибали мамонтів, жінкам стало ще важче. Мисливці нізащо не бажали втрачати з поля зору горбатих звірів.

Якщо вранці стада не було видно, Вовча Ніздря відшукував свіжий слід, і всі четверо чоловіків вирушали навздогін.

Хумми не робили великих переходів. Удень вони паслися у верболозах та на трав'яній заплаві, біля води, на ніч піднімалися у високу суху тундру. Вони, як і люди, не любили туманів.

На низині лежала крига. Вона громадилася тут віками. Щозими віхоли намітали зверху свіжі кучугури, щоліта сонце намагалося розтопити їх, та це ніколи йому повністю не вдавалося. Це й був край Великої криги.

В долину Великої річки заходив його південний виступ. Далі на північ він зливався з безкрайнім суцільним льодовиковим покровом, що тягнувся звідси безперервною товщею аж до Льодовикового моря. Що ближче до океану, то могутнішою ставала крижана товща.

Над фінськими та Скандінавськими горами льодовик лежав брилою понад кілометр завтовшки й повільно сповзав крижаними потоками на південь та південний схід.

В самому кінці південного виступу з крижаного грота пробивалися каламутні потоки води. Тут народжувалася Велика річка. До її вологих і грузьких берегів приходило стадо хуммів напитися.

На ніч утікачі запалювали багаття й смажили на ньому шматки оленини, викопаних із нір жирних пстругів або кидали на жар зубатих щук. На кожній стоянці вони втикали в землю свої списи замість жердин, яких тут важко було дістати. На них натягали оленячі шкури, виходив хутряний намет, що захищав уночі від холоду й туманів.

Ао прокидався вдосвіта. Він перший вилазив з куреня, любив постояти і послухати вранішні голоси. Тундра жила повним життям. У верболозі співали синьошийки. Полярні жайворонки, подорожники та жовті плиски подавали свої ніжні голоси.

Біля берегів річечок, озерець та калюж, що не висихали, метушилася хмара куличків, кричали червоноокі морські сороки, вилися чайки і вилохвості крячки, хижим льотом шугали темні поморники, квоктали в кущах білі куріпки, на воді крякали качки, гелготали гуси, ячали лебеді й відчайдушно дзвінкими й сумними голосами стогнали північні гагари.

Улітку дощі майже не йшли. Небо здебільшого було ясне. Тільки часом з криги наповзали тумани, і тоді тіло проймала крижана вологість.

Літо перевалило вже на другу половину. Ночі ставали довші й холодніші. Останні дні жінки почали часто плакати. Вони нічого не говорили, але чоловіки здогадувалися, в чому річ. Жінкам хотілося теплого житла. Вони стомилися переходити з місця на місце. Треба було зробити землянку, а тут місце непридатне. Палива теж мало. А на зиму потрібно багато-багато вогню. Мисливці й самі розуміли, що час іти, та все зволікали. Хто ж їх тримав? Хумми!

Щодня чоловіки йшли по слідах кошлатих страховиськ і вивчали їхні стежки й стоянки.

Якось Уа прибіг до вогнища захеканий. Він плеснув Ніздрю по спині й таємниче показав йому в бік криги. Мисливці одразу ж зникли разом з ним. Вони не повернулися того дня на стійбище.

Жінкам довелося ночувати самим. Вночі північний вітер нагнав снігову хмару. Пішов густий сніг і завалив кущі й купини. Було страшно. Час від часу, піднімаючи край завіси, жінки вглядалися в темряву ночі. Але нікого й нічого не було видно в нічних сутінках.

Чоловіки не прийшли й другого дня.

Що з ними трапилося? Нарешті жінкам увірвався терпець, і вони вирушили на пошуки.

Сніг почав танути, скрізь бігла вода. Яскраві промені сонця і нестерпний блиск снігового поля сліпили очі. Край льодовика лежали купи піску й каміння. Між ними текла вода. Йти було важко. Та й куди? Цакку заплакала. Вона робила так завжди за всіх скрутних випадків у житті. Канда вибралася на пагорок, щоб роздивитися місцевість. Навкруги видно було тільки темні вершини горбів. Серед них біліли відроги льодовика. Нижче шуміли стрімкі потоки каламутної води. Вдалині синіли пагорки, пойняті вологим серпанком.

Це була пора, коли царство криги рушило й почало повільно відступати на північ. Танучи, крига лишала на місці глину, пісок і каміння. Довгі пасма каміння громадилися тут і там. Піщані горби тягнулися правильними плетеницями. Вони позначали старі краї криги, коли обледеніння було ще міцнішим.

Між пагорками поблискували сині дзеркала стоячої води. Дрібні болотисті річки збігали низинками, пробираючись до верхів'я Великої річки.

З вершини пагорка Канда бачила десятки озер. В їхній чистій глибині відбивалося блакитне небо. Далі, за пагорками, озер уже не було видно, але по білих плямах туману можна було здогадатись, де була вода. Полярні сичі нерухомо сиділи на вершинах пагорків, їхнє біле пір'я сяяло на сонці, наче круглі снігові грудки.

Раптом на схилі льодовика показалися людські постаті. Канда радісно замахала руками. Це були Улла і Ао. Вони теж побачили її і почали бігом спускатися.

— Хумму піймали!

Це були перші слова, почуті жінками. Всі гуртом уже пішли на місце полювання. Тут товщу льодовика прорізували глибокі розколини. Вони доходили до самої землі. Добре втоптана стежка свідчила, що мамонти не раз переходили льодовик, перебираючись з одного кінця долини на другий.

Уа помітив: навіть вузькі розколини хумми не переступали. Вірний інстинкт підказував важким тваринам небезпеку, що їм загрожує. Гинули необережні. Лишалися жити ті, які боялися.

Придивившись, як ходять мамонти, мисливці вирішили перехитрити товстошкірих. У тому місці, де стежка наближалася до розколини, почались підступні приготування. Люди наносили низькорослих ялин і спорудили з них легкий місток кроків з десять завширшки. Проміжки між стовбурами щільно затулили верболозом, а зверху накидали снігу. Потім міцними держаками списів мисливці пробили довгий глибокий рівчак перед містком. Рівчак мав зображати свіжу розколину, що з'явилася тут поперек стежки слонів.

Копати було важко, і на це пішов цілий день. До ночі усе було готове. Тепер лишалося тільки чекати.

Коротку ніч мисливці перебули на кризі, тісно притулившись один до одного. Вранці влаштували засідку. Ось нарешті з'явилося стадо хуммів. Попереду, погойдуючи хоботом, ішов старий вожак з величезними бивнями. Він важко ступав по крижаній стежці; решта ішла слідом. Мисливці добре чули важку ходу велетнів.

Враз вожак зупинився. Він дійшов до рівчака, вуха його ворухнулися, хобот піднявся догори, пролунав уривчастий звук.

Тривога! Цієї розколини не було! До нього підійшла стара самка з слоням. Підступилися й інші старі та молоді хумми. Всі вони нерішуче торкалися хоботами краю рівчака і ворушили вухами. В цей час одне з слонят зійшло на вкритий снігом поміст. Тонкі ялини затріщали, і слоня гепнуло вниз разом з купою жердин, гілля та грудками снігу. Старі хумми сахнулися вбік. Слонихи заверещали, підкликаючи малих. Тривога охопила стадо. Швидше втекти від незрозумілої біди!

Тільки одна слониха лишилася біля розколини. Вона кликала, але ніхто не озивався. Слоня впало сторчма і застряло на самому дні. Падіння приголомшило його. Кошлата слониха марно кликала... Коли стадо відійшло, вона перестала верещати й пустилась наздоганяти його.