Мисливці на мамонтів

ЩО СНИЛОСЯ АО

Тієї ночі Ао довго не міг заснути. Йому здавалося, що жаринка з багаття влетіла йому в груди. Там щось загорілося і пече його вогнем. У вухах і досі лунав розпачливий крик Канди:

— Уамма! Уамма!

Кров кипіла в ньому, коли він згадував погоню за Куолу, його звіряче виття і свою несподівану з ним сутичку. Чи впізнав його чаклун у вечірніх сутінках?

В його мозку спалахували й гасли іскри. Слів не було. Пізно поринув він у тяжку, неспокійну дрімоту. В землянці було душно й тісно, бо разом з Чорнобурими спали дванадцятеро гостей — мисливців Червоних Лисиць. Лежали всі покотом на оленячих шкурах. Над ранок йому приснилася Канда. Він бачив, ніби вона сидить у яру, біля струмка. Сидить безтурботна і не знає, що от зараз прийде Куолу й викраде її.

Ао мусить врятувати її. Ось він уже спускається в яр. Він поспішає, біжить, він уже близько. Ао хоче наблизитися до Канди, але в цю мить величезний кошлатий ведмідь вискакує з-за кущів і стає між ними.

Ведмідь дивиться на нього злобно, спинається дибки, йде йому назустріч. Очі в нього хитрі й злі, як у Куолу.

Ао хоче бігти і не може. Ноги наче спутані. А страховисько все ближче, ближче...

Ао скрикнув і прокинувся. Весь він обливався потом, а серце калатало, як у птаха, затисненого в кулак.

Куолу! Це був Куолу!

Ао підхопився і сів на хутряній підстилці. Дихати було важко.

Хтось уночі затулив для теплоти душник, і від цього в землянці ще нестерпнішим став сморід: чад від вогнища і їдкий дух сирих шкур, здертих з убитих оленів.

Ао на колінах підповз до виходу, одсунув заслінку і виліз назовні. Тут нічні жахи розвіялись, наче хмарки диму од вітру.

— А, стара видро! — шепотів він. — Це ти приходив? Ну, чекай!

Сонце ще не сходило, але було десь близько, за білою завісою туману. Звідти уже сяяли його промені й золотили світлі береги хмар. Ао зітхнув на повні груди.

Міцна молода радість била в ньому веселим джерелом. Спрага мучила його. Пити жителі селища ходили на дно яру. Ао збіг униз і почав зачерпувати жменею студену воду.