Наказано вижити

Інформація для роздумів — II (ВСС)

Причина, яка змусила Москву послати полковника Ісаєва в Берлін, полягала ще й у тому, що Центру стало відомо те, про що в столицях союзних держав знали лише кілька чоловік. Причому далеко не все, що було відомо керівникам розвідок, доповідалося лідерам.

(Черчілль часто згадував, як під час свого першого візиту до Москви, тривожного літа сорок другого року, коли Сталін знову завів розмову про долю Гесса, про справжні причини його польоту до Шотландії, про те, що реакція Лондона на цю подію була досить дивна, він дав таку відповідь маршалу, яку заздалегідь приготували його помічники, зв'язані з службою розвідки. Російський лідер тоді поморщився:

— Таке пояснення не може задовольнити мене, бо — я переконаний — мої люди із розвідки далеко не все доповідають мені і, можливо, правильно роблять: по закону їхньої професії конспірація не є зло, а, навпаки, необхідність.)

У Москви були підстави для того, щоб з особливим інтересом ставитися до зростаючої активності американської секретної служби в Швейцарії не тільки тому, що її очолював давній ворог більшовизму і брат людини, яка відкрито заявила себе противником президента Рузвельта — причому не в дні миру, а тривожної воєнної осені сорок четвертого року, напередодні нищівного німецького контрнаступу в Арденнах, коли німецькі окупаційні частини ще стояли в Голландії і Норвегії, Данії і Італії, Австрії і Угорщині, а Червона Армія вела криваві бої з агресором в Угорщині й Румунії, в Польщі і Югославії.

Підстави для підозри щодо активності Даллеса і його колег давав аналіз даних, які дістала радянська розвідка від тих, хто не на словах, а на ділі боровся з фашизмом — на невидимому, а тому часом найнебезпечнішому фронті.

Два факти — з числа їм подібних — давали Кремлю всі підстави передбачати гірше, коли мова заходила про ВСС. Ці факти не були безпосередньо пов'язані з швейцарською резидентурою Донована, але, — вивчивши їх, можна було проектувати певні акції європейських філіалів ВСС на Німеччину.

І одним з фактів, який викликав серйозне занепокоєння Москви, був особливо таємний аспект стратегії американської секретної служби на Далекому Сході.

…Справа в тому, що тоді в Китаї був свій «Гіммлер», і звали його генерал Тай Лі — кривавий садист, начальник секретної поліції Чан Кайші.

Він був справді всемогутній; боротьба з японською агресією обходила його мало, він розумів, що головний тягар візьмуть на себе експедиційні війська американського генерала Макартура; насамперед — як і кожного ренегата — його цікавила боротьба з тими, кого він зрадив, з комуністами, що оселилися в Янані, на півночі країни.

Викрадення комуністичних борців проти японського мілітаризму; тортури в катівнях, які закінчувалися тим, що заарештований або втрачав розум, або вмирав у страшних муках: розстріли інакомислячих — це була робота Тай Лі, і він умів її робити зі смаком.

Стратегія розвідки знає три підходи до явища: перший підхід — створювати такі сили, на які потім можна буде спертися в боротьбі з противником; другий — шукати й знаходити союзників, справжніх подвижників боротьби з нацизмом та японським мілітаризмом; а третій підхід — його в основному й дотримувались люди Вільяма Донована — полягав у тому, щоб підкрадатися до сильних світу цього і обертати їх у своїх союзників, не має значення кого, нехай це буде хоч сам сатана.

Саме тому Карл Ейфлер, один із шефів ВСС у Індії, зацікавлений у тому, щоб відкрити надійний шлях з Делі — через Бірму — в Китай, звернувся до свого друга, генерала Стівелла, який командував у той час американськими ВПС на Південно-Східному театрі воєнних дій проти мілітаристів Японії, з проханням, щоб той допоміг йому налагодити контакти в Чунціні.

Підрозділові Ейфлера, конспіративно названому «частина 101», генерал Стівелл не дозволив передислокуватися в Китай, але звів свого друга з давнім приятелем і суперником генералом Клером Шено, якого звільнили з американської армії в тридцять сьомому році і який відтоді командував ескадрильєю американських добровольців, що називали себе «літаючими тиграми». Шено був військовим радником генералісимуса Чан Кайші, його зв'язки в китайській столиці були серйозні; він вивчився таїнству тутешньої кулінарії, готував, як і належить мандаринам, сам: жінок до священнодійства не допускали; пили дуже міцну, теплу, солодку рисову горілку з маленьких чашечок, розмальованих пензлями з шерсті пацюка; саме на цих нічних бенкетах, що закінчувалися не раніше п'ятої ранку, і вирішувалися ключові питання політики.

Ейфлер познайомився в домі Шено з деякими сановниками уряду Чан Кайші, він обережно торкнувся питання про організацію своїх представництв на Філіппінах, у Таїланді і — в майбутньому — в Кореї, так само обережно прозондував можливість контакту з генералом Тай Лі, але, помітивши гидливість на обличчях співбесідників, вести далі розмову не став; на цьому й попрощались; поспішати треба на змаганнях, розвідка — особливо на початку операції — повільна, треба роздивитись, а вже потім настане солодка пора пристосування.

Після цього зондування Донован послав у Чунцін свого довіреного агента професора Ессона Гейла.

— Ви повинні створити в китайській столиці підпільний апарат ВСС, — напучував ученого «дикий Білл». — Це не означає, звичайно, що ви повинні займатися бюрократичною діяльністю, що вимотує душу; мені потрібно від вас тільки одне, щоб ви стали в Чунціні своєю людиною, нехай вас перестануть боятися, це — головне.

Гейл спочатку відлежувався в тому особняку, який йому допомогли орендувати військові, що з заздрістю цікавилися, хто йому платить такі величезні гроші за дім та обслуговування; через місяць, коли процес акліматизації — в прямому й переносному розумінні — закінчився, професор історії наніс кілька укольних візитів, результатом яких став постійний контакт з вихованим у США доктором Кунгом — міністром фінансів, братом чарівної й могутньої «мадам генералісимус».

Після того як знайомство перейшло в дружбу, професор Гейл одержав від Донована шифровану телеграму, в якій «дикий Білл» рекомендував зосередитися саме на цьому контакті; ніяких інших кроків, аж до вказівок з Вашінгтона, не робити.

Донован недаремно рекомендував Гейлу поступовість: саме в цей час він відправив у Китай свого другого суперагента, в минулому кореспондента «Юнайтед пресс» у Шанхаї, а зараз офіцера ВСС Аллана Лусея. (Стосунки Донована з ним були особливо довірливими, бо до того, як перейти у ВСС, Лусей працював у «відділі інформації» Шервуда, найближчої президентові людини. Працюючи з лібералом Шервудом, колишній ас журналістики був усе-таки душею з Донованом.)

Прибувши у Чунцін, Лусей націлився на капітана ВМС США Мілтона Майлса, що давно дружив з людиною, яка найбільше цікавила Донована, — з генералом Тай Лі. Ті два агенти ВСС, яких відправили в Піднебесну до того, як туди прибув Лусей, повинні були продемонструвати шефові китайського гестапо (чесні американські розвідники, що працювали у ВСС не для того, щоб допомагати корпораціям налагоджувати опорні точки в післявоєнному світі, а які відверто ненавиділи нацизм і мілітаризм, повідомляли в центр: «Тай Лі — не Канаріс, він — Гіммлер, контакти з ним ганебні для американської демократії»), що Вашінгтон має альтернативу: в нього вже є ключ — через міністра фінансів — до дружини генералісимуса, з оточення генерала Шено — до вищих сановників уряду й штабу ВПС Китаю; для Тай Лі таким чином настав час зробити вибір: або він починає працювати з ВСС і на ВСС, або Вашінгтон і надалі буде активний з тими сановниками, про яких уже знав «китайський Гіммлер».

Після того як Майлс звів Лусея з Тай Лі і вони просиділи за вечерею майже півночі, легко ведучи розмову про життя, обговорюючи питання історії (особливо багато Тай Лі говорив про страхіття наркоманії, про безумство «опіумної» війни європейців проти його народу; але Лусей знав, що саме Тай Лі організував дванадцять секретних баз, де в'язні вирощували опіум для контрабандної торгівлі; після збирання врожаю нещасних знищували — секретність насамперед), з Вашінгтона надійшов наказ — подальші контакти з «китайським Гіммлером» припинити, «риба проковтнула гачок, не можна прискорювати події, нехай Тай Лі виявить активність».

Незабаром у Чунцін прибув новий посланець Донована, професор Мічиганського університету Джозеф Хейден, у минулому кореспондент «Крісчен сейєнс монітор».

Хейдену наказали не входити в контакти ні з ким із тих, хто вже був включений в орбіти попередніх посланців ВСС: «тільки акуратне зондування у найближчому оточенні Чан Кайші».

Однак Хейден копнув глибше за інших: він довів, що існують сильні антианглійські настрої серед тих, хто планував політику генералісимуса; найзапекліщим противником Лондона виявився саме Тай Лі, якого, як з'ясувалося, в сорок першому році заарештували британці в Гонконзі саме за те, що він являє собою тип справжнього нациста, його очевидні симпатії були на боці Гітлера, і він заздалегідь готував контакти з службою Канаріса, щоб у слушний момент зрадити союзників. Тільки втручання генералісимуса допомогло «китайському Гіммлеру»: його звільнили, але відтоді він став фанатичним ворогом Черчілля. ВСС це влаштовувало.

Хейден повідомляв у своїх шифровках Доновану, що «антианглійська карта» може і має бути розіграна, Тай Лі згоден завербуватися, потрібна санкція на виконання.

Донован, вірний своїй методі «ділити й владарювати», дозволив професорові Хейдену вилетіти до Австралії в штаб генерала Макартура; він хотів зафіксувати ставлення жорстокого генерала, який досить ревниво ставився до секретної служби, до тієї ідеї, яку намагався провести в життя його агент. Донован знав, що Макартур відмовить Хейдену; це дозволяло «дикому Біллу» розпочати інтригу в Вашінгтоні; він був готовий до неї; він ждав лише того моменту, коли Хейден — якщо тільки не вмре від розриву серця після прийому в Макартура — повідомить йому про провал своєї місії.

Хейден не вмер, хоч два дні пролежав у ліжку — підскочив тиск; лікар із штабу робив йому ін'єкції двічі на день; його звернення до Донована було витримано в драматичних тонах, що й треба для інтриги; найбільше «дикий Білл» цінив роботу, в якій його агенти навмання здійснювали те, що йому було потрібно, не здогадуючись навіть, що події, в які їх утягли, зрепетирували заздалегідь, розіграли найближчі співробітники Донована й вичислили наперед на багато ходів.

Донован подався з цими шифровками до військово-морського міністра Нокса, поскаржився, що армія — в особі вельмишановного Макартура — просто третирує розвідку, бо штабістів не цікавить Китай, оскільки майбутнє цієї країни зобов'язана гарантувати не армія, а флот і авіація Штатів, і попросив Нокса допомогти йому.

Той, не знаючи, звичайно, хто такий Тай Лі, не вникаючи в суть персоналій (як кожен «справжній американський патріот», він вважав, що світ починається й кінчається в Америці, все інше — околиці всесвіту), відправився в Білий дім і, не згадуючи — як і просив Донован — джерело інформації, звернувся до президента з проханням підтримати флот в організації серйозної розвідувальної бази в Китаї, проти чого досить легковажно заперечує армія в особі Макартура.

Президент, не підозрюючи, що задумав Донован, не міг не підтримати прохання Нокса; боротьба проти Японії має бути тривалою й кривавою, без добре налагодженої розвідки перемога неможлива.

Через годину Донован дістав дозвіл на виконання.

Через дві години про це знали його агенти в Чунціні.

Через два тижні в китайській столиці була створена «САКО» — «Китайсько-американська корпорація».

Генеральним директором затвердили «чунцінського Гіммлера», маніяка й садиста Тай Лі, його заступником — капітана Мілтона Майлса; щоб догодити адміралові Ноксу, капітан Майлс став водночас начальником «морської групи «Китай» — у складі цієї ж розвідувальної корпорації.

Отже, вперше в Китаї під одним дахом почали працювати фашистські костоломи генерала Тай Лі й борці за демократію з ВСС.

Маючи тепер такого агента, як Тай Лі, люди Донована, не гаючись, просувалися вперед: офіцер ВСС Девід Хеллвіл, один із шефів текстильної промисловості Нью-Йорка, і офіцер ВСС Ілля Толстой поїхали в столицю Тібету Лхасу, їх прийняв там далай-лама, і вони домовилися про організацію в цьому таємничому місті постійно діючої радіостанції ВСС.

Тай Лі висловив своє незадоволення, але діло було зроблено; коли ж Донован звернувся до нього з проханням дозволити організувати в китайській столиці філіал відділу моральних операцій, генерал несподівано став дибки.

— Пропаганда — найгостріша зброя розвідки, — сказав він агентові ВСС Герберту Літтлу, який прибув до нього на розмову з Вашінгтона. — Я не можу випустити цю зброю із своїх рук, тим паче, що у вас працюють ліві, а я хочу їх бачити в домовині, а не за столом.

Пиячили цілу ніч. Вранці Літтл і Тай Лі зачинилися у невеличкому будинку, що служив генералові кабінетом для особливо важливих занять. Звідти вони вийшли, коли сонце було вже високо. Подробиці розмови невідомі й досі, який хабар одержав «китайський Гіммлер», не зафіксовано у видаткових книгах ВСС; гроші Донована були безконтрольні, корпорація не скупилась; того ж дня Тай Лі підписав наказ про акредитацію в Чунціні штаб-квартири МО ВСС; він «випустив могутню зброю розвідки» із своїх рук, діставши за це анонімний рахунок в банку Базеля.

А вже після цього, в Каїрі, куди Рузвельт запросив Чан Кайші для консультацій з приводу зустрічі зі Сталіним і Черчіллем у Тегерані, Донован таємно зустрівся з китайським ренегатом і у звичній своїй відверто-грубуватій манері сказав:

— Генералісимус, мої люди працюватимуть у Китаї, хочете ви цього чи ні. Можете стріляти їх по одному, можете бити всіх разом — прилетять нові, гра відбулася, вибору у вас немає, краще вам довіритися мені, ніж мати в моїй особі ворога…

І Донован відправив у Чунцін полковника Джона Гогліна.

Прилетівши в Китай з рекомендаційними листами від кадрових офіцерів ВСС — асів журналістики братів Джозефа і Джона Олсоп та знаменитого режисера Меріана Купера, автора фільмів про легендарного «Кін-Конга», Гоглін побував у радників Чан Кайші й попросив їх вплинути на генералісимуса в тому плані, щоб з його боку не було заперечень проти контактів ВСС з партизанами.

— Досвід подій у Франції та Італії свідчить, — переконував Гоглін, — що саме комуністи й партизани є провідною силою в боротьбі проти агресорів, хочемо ми цього чи ні. Не знаючи їх, не маючи з ними надійних контактів, ми ризикуємо тим, що не зможемо загнати цих джинів у пляшку, коли скінчиться війна; треба думати наперед, ми не боїмося працювати навіть із сатаною, аби тільки бог був з Америкою!

Чан Кайші змушений був погодитися з тим, що «авіаційний технічний загін № 5329» — так було закодовано нову бригаду ВСС — відправився на північ Китаю, на кордон з СРСР. Очолював цю «справу» полковник Девід Баррет з військової розвідки, а курирував — двадцятип'ятирічний капітан Джон Коллінг, який представляв інтереси «Ферст Нешнл Сіті Бенк» у Гонконзі. Разом з ним на північ подалися капітан Вілфред Сміт і капітан Чарлз Стеллс…[15]

Про цей факт знали в Москві і не могли не ставитись до цієї активної розвідувальної діяльності на наших східних кордонах без виправданої підозри.

Знали в Москві й про другий факт — про те, що американська секретна служба вела боротьбу проти патріотів, які боролися у Франції на чолі з де Голлем.

…Коли впала Франція, Гітлер увійшов до Парижа, і старий маршал Петен, що зрадив ідеї великого народу, віддав владу у Віші колаборанту Шану Дарлану, адміралові, який не брав участі в жодній морській битві. В не окуповану ще частину країни спішно прилетів посол США адмірал Вільям Легі[16] у супроводі військового аташе полковника Роберта Шоу[17] і радника в питань культури Роберта Мерфі[18], давнього й близького співробітника Донована, який вважався, однак, «кар'єрним дипломатом»; його зв'язки з ВСС були таємницею для Державного департаменту.

Саме він і почав секретні консультації з губернатором Північної Африки генералом Максимом Вейганом. Смисл переговорів полягав у тому, щоб організувати допомогу продуктами й одягом населенню французьких колоній, що опинилися в жахливому становищі після поразки й капітуляції. Але Мерфі поставив умову, щоб Віші дозволило США направити своїх представників до Алжіра, аби американські продукти не потрапили в «нечесні» руки.

Звичайно, річ була не в тому, щоб стежити, до кого потраплять яєчний порошок і сухі галети: просто американці мали організувати розгалужену розвідувальну мережу на півночі Африки, розуміючи, що Гітлер цілком може готувати вторгнення з метою закрити Середземне море й зробити його нацистським «озером».

Первісна ідея ВСС була розумна й благородна, бо, судячи з усього, повинна була служити справі боротьби проти Гітлера.

Уряд Віші пішов на умови Мерфі, і на початку червня 1941 року дванадцять «продовольчих радників» висадилися в Касабланці й Алжірі, незважаючи на відкрите незадоволення Канаріса, Ріббентропа й Гіммлера. А втім, оскільки між США й рейхом тоді ще зберігалися нормальні дипломатичні відносини, то ця справа й закінчилася лише висловленим незадоволенням, та й годі.

У грудні 1941 року, коли Червона Армія завдала першої нищівної поразки Гітлеру під Москвою, Рузвельт і Черчілль зустрілися у Вашінгтоні. Саме тоді вперше постало питання про висадку союзницького експедиційного корпусу в Північній Африці. Спочатку ця операція планувалась як допомога повсталим французам. Мерфі уповноважили звернутися до Вейгана з пропозицією, щоб той узяв на себе місію командуючого армією французького Опору, хоч у Лондоні активно працював де Голль, а в самій Франції в підпіллі героїчно боролися комуністи; однак ні до де Голля, ні до комуністів не звернулись — погляд представників монополій у ВСС був спрямований на консерватора, людину дрімучо-монархічних переконань.

Звичайно, Вейган відмовився: «Я не можу зрадити мого друга Петена — цей герой Франції не заслуговує того, щоб його зраджували в тяжкі дні».

Мерфі почав шукати нову креатуру, щоб проголосити главу «патріотичної боротьби» французького народу Північної Африки. Йому допомогли люди ку-клукс-клану, які зоологічно ненавиділи негрів і арабів; вони ж і назвали свого кандидата — великого підприємця, що оселився в Алжірі, Жака Лемегра-Дебрюї. Головне достоїнство його полягало в тому, що він був близький до французьких фашистів — кагулярів, котрі в свій час намагалися підняти збройне повстання проти соціалістичного уряду Леона Блюма, одержуючи зброю й гроші від гітлерівського агента в Парижі Отто Абеца.

Оскільки на порядку денному стояла висадка союзників у Північній Африці, Донован відправив до Касабланки й Танжера своїх найдовіреніших агентів.

Першим був капітан Роберт Солборг — син польського генерала, який служив у царській армії; після поранення на німецькому фронті його відправили в російську військову місію в США; тут його застала революція; як переконаний монархіст, у Росію він не повернувся, дістав американське громадянство, став військовим аташе США в Парижі, потім прийняв запрошення корпорації «Армко стіл» і зробився її представником у Франції; після капітуляції Парижа часто мандрував до Німеччини з своїм американським паспортом, але рапорти надсилав не у Вашінгтон, а в Лондон, у МІ-6 — секретну службу імперії. Донован запросив його у ВСС і послав керувати резидентурою в Лісабоні. Звідти ж у лютому 1942 року Солборгу й було доручено, зв'язавшись з Мерфі, розпочати контакти з французьким і арабським підпіллям у Північній Африці, щоб готувати грунт для вторгнення союзників.

Другим агентом Донована був герой першої світової війни полковник Вільям Едді. Вихований у Сірії, він чудово розмовляв по-арабськи, мав величезні зв'язки в Танжері, Тунісі й Алжірі. За кілька місяців Едді зумів підготувати двірцевий переворот у Тунісі, внаслідок якого мав прийти до влади новий прем'єр, ставленик Америки, але Мерфі, який грав разом з Солборгом фашиствуючих кагулярів, торпедував цю ідею, хоч Донован уже виплатив Едді п'ятдесят тисяч доларів, щоб той підкупив родичів туніського лідера, готових розстріляти свого однокровця.

— Кагуляри на чолі з Лемегром не простять нам вторгнення в справи французьких колоній, — сказав Мерфі Дотовану. — Нам зараз важливіше мати французів, ніж грати в двірцеві арабські ігри: нехай розстрілюють кагуляри, вони це вміють, нам поки що треба стояти осторонь…

П'ятдесят тисяч доларів списали, прем'єра залишили до певного часу сидіти в своєму палаці й спати з сімома молодими дружинами, а всю роботу зосередили на тому, щоб озброїти французьку армію в Північній Африці й підняти її на повстання проти німців, проголосити французький уряд у вигнанні й таким чином задушити як де Голля, так і комуністичне підпілля в Парижі.

Донован виділив на цей проект мільйон доларів; допомогли корпорації, особливо зацікавлені в післявоєнних зв'язках з Африканським континентом.

Гроші одержано, ввімкнено лічильник, — потрібен лідер.

Якраз у той час став популярним генерал Анрі Жіро, який щойно втік з німецької тюрми; він жив нелегально у Франції.

Але саме тоді П'єр Лаваль, що в минулому заявляв себе як лівий міністр, переметнувся до гітлерівців, виступив по радіо Віші з погромною промовою, вимагав видати ще жорстокіші антисемітські закони, і люди Шелленберга й Скорцені привели його до влади; Дарлан дістав пост військового міністра, а потім його взагалі витіснили в Північну Африку — замість підстаркуватого Максиміліана Вейгана.

І тоді, забувши ім'я генерала Жіро, Донован вирішив: як і в Китаї, грати «безпомилкову карту», тобто шукати ключі до колабораціоніста й зрадника Дарлана.

Звичайно, Рузвельт не знав і не міг знати про цю гру ВСС: йому подали звіт, з якого з усією очевидністю випливало, що де Голль дуже норовистий і некерований. Підтримуючи його, Штати хочеш не хочеш сприятимуть колоніальним претензіям Лондона й Парижа; Африка, як і досі, залишиться закритою зоною для американського «демократичного експерименту»; Жіро — надто «військовий», з ним не порозумієшся.

А втім, Донован поставив своє діло так, що йому не потрібно було схвалення президента; досить того, що президента проінформовано; питання довір'я — питання питань великої політики.

І все-таки вже після того, як ВСС «поставило» на зрадника Дарлана, Розенборо, агент Донована, який зондував контакт з людьми де Голля, переконався, що єдино серйозною фігурою серед усіх, хто очолював боротьбу французів за кордоном, є де Голль.

Штаб планування ВСС підтримав думку Розенборо, бо цьому підрозділові дозволялося все, крім одного: люди, що конструювали політику, не мали права брехати — нехай дуже гірка правда, але правда, тільки правда, і нічого, крім правди…

Тоді агент ВСС Шепард почав більш предметні переговори з лівим Еммануелем д'Астьє де ля Віжері, який примкнув до голлістів. Той прибув у Лондон з півдня Франції.

— Ми, ті, хто б'ється зі зброєю в руках за свободу Франції, ніколи не дозволимо собі принизитися до того, щоб увійти в контакт з Дарланом. Навіть гідний поваги Жіро не може стати лідером Франції, яка бореться, бо всі ми визнаємо тільки одну людину — Шарля де Голля.

Проте Донован вирішив ні в якому разі не відступати від наміченого плану; але впертість корисна живописцеві, що дотримується правди натури й кольору; політик, який сліпо дотримується обраної лінії, рано чи пізно приречений на програш; уміння вчасно переорієнтуватися властиве талантам; Донован був здібним розвідником, а талановитим політиком — ніколи.

До Розенборо й Шеиарда не прислухалися, людям з відділу планування порадили «не метушитись під клієнтом»: задумане Донованом треба здійснити — та й годі.

Де Голлю було заборонено повідомляти про дату попередньої висадки союзників на півночі Африки.

Офіцерам ВСС запропонували утриматися від подальших контактів з його людьми.

Генерала Жіро таємно везли із Франції на північ Африки, але все-таки його висадили з підводного човна в Гібралтарі тільки на другий день після того, як англо-американиі висадилися в Африці.

Жіро урочисто вітали командуючий експедиційною армією союзників Ейзенхауер і майор ВСС Леон Достер.

Однак Жіро ошелешив Ейзенхауера, вимагаючи, щоб союзники негайно висадилися на півдні Франції й передали верховне командування йому, новому лідеру.

Ось тоді Мерфі й зустрівся в Алжірі з петенівським верховним комісаром Дарланом і запропонував: він, пронацист, зрадник Франції, чорний антисеміт і гітлерівський симпатик, оголошує перемир'я з англо-американськими військами, що висадилися, і, користуючись підтримкою ВСС, проголошує себе диктатором півночі Африки.

Анрі д'Астьє де ля Віжері, брат Еммануеля, підпільника, зв'язаного з лівими в окупованій Франції, був начальником секретної поліції в Дарлана. Кагуляр, але не фашист за переконаннями, а рояліст, він почав готувати змову проти Дарлана.

Молодий монархіст Фернан Боньє де ля Шапель убив Дарлана; через двадцять вісім годин його розстріляли; прохання про помилування скасував генерал Анрі Жіро.

На другий день Жіро призначив одного з найреакційніших петенівських генералів на пост голови надзвичайного трибуналу по розслідуванню обставин убивства Дарлана.

А після цього санкції обрушилися на голлістів з нищівною силою.

Усіх тих, хто підтримував генерала де Голля і його «Вільну Францію», заарештували й відправили в концентраційні табори на південь Алжіру, в пустелю.

…Так, переступивши через трупи багатьох політичних діячів, петенівські офіцери йшли до своєї могутності.

Сходи, по яких ВСС піднімався до могутності, було викладено з трупів політичних діячів.

— Хлопці, — повторював Донован, — усе можна, абсолютно все, якщо тільки це справді на користь Америці…

На «користь Америці», тим її корпораціям, які мріяли про володарювання в післявоєнній Німеччині, був Гіммлер з його апаратом придушення, тому Центр дуже уважно спостерігав за кожним кроком Донована і його головного загону в Берні.

Через те Ісаєв і мав бути тим лакмусовим папером, котрий якнайшвидше міг прореагувати на те, що відбувається, і передати сигнал тривоги з Берліна.