Наказано вижити

Кінець

…Мюллер задумливо сидів перед дзеркалом, розглядаючи своє обличчя. Канонада не вщухала — бої йшли десь зовсім близько. Пора в дорогу.

Його обличчя було зараз іншим: тільки посвячені знали, що то за свіжий шрамик біля вуха — підтяжка. Ліва щока трохи перекосилась, наче після контузії, підборіддя заросло сивою щетиною, волосся перефарбоване в пістряво-сивий колір, підстрижене коротко, під «бобрик». У кишені поношеного, завеликого для нього піджака документи на ім'я Вернера Дрібса, члена Комуністичної партії Німеччини, звільненого з концентраційного табору «Орте» Червоною Армією, — прохання до всієї союзної влади допомагати йому. На руці наколоті цифри — номер ув'язненого.

Він дивився на своє відображення в дзеркалі, прислухався до канонади і згадував той день, коли Гіммлер вручав йому руни бригадефюрера. Він майже чув зараз ті овації, які гриміли в дубовому залі мюнхенського гестапо, бачив сяючі обличчя друзів і ворогів — вони вітали його стоячи. Він не забув, як потім, коли скінчився офіційний церемоніал, Гіммлер запросив нових генералів СС у банкетний зал і підняв за них бокал а шампанським, а Мюллер мріяв, щоб увесь цей цирк швидше кінчився і можна було б поїхати до Лотти. Дівчина кохала його — він вірив, кохала по-справжньому, і він її дуже любив. Але в залі почалися спічі, кожен хотів покрасуватися перед рейхсфюрером: йому подобалося слухати, як говорять підлеглі, тому Мюллер тільки о десятій зупинив свою машину біля невеличкого особнячка, де жила подруга. Світла у вікнах не було. «Заснула, моя хороша», — подумав він з ніжністю, відмикаючи двері своїм ключем, але в кімнатах було порожньо…

Тільки через три роки він дізнався, що Лотта була агентом Гейдріха, висвітлювала тих, кого готували до великого підвищення, грала кохання. Боже, як грала, нехай це тривало б далі, він би їй простив, але йому пояснили, що рейхсфюрер ніколи не дозволить йому розлучитися, це вплине на кар'єру, а Мюллер уже тоді знав, що рейхсфюрер має дитину від коханки і утримує цю жінку в замку під Мюнхеном, купує їй найдорожчі автомобілі, а його позбавив єдиної в житті радості. Хіба таке забудеш?!

Подзвонив Борман:

— Тримаєте пальці на пульсі нашої лінії?

— Поки ще тримаю. Ви скоро?

— Мабуть. Ваші люди дивляться за «сорок сьомим»?

— З ним усе гаразд.

— Будемо на зв'язку постійно.

— Тільки так.

Потім подзвонили з відділення гестапо, яке відповідало за район тієї конспіративної квартири, де був Штірліц:

— Російські танки зайняли рубіж за два кілометри від нас, групенфюрер! Хлопчики з гітлер-югенду пустили в хід фаустпатрони, червоні зупинилися…

— Спасибі. Всю документацію знищили?

— Так, абсолютно.

— Добре, чекайте вказівок.

Мюллер обережно поклав трубку, подивився на годинник і здивувався з такого збігу. «Чого це я дивуюсь, — подумав він, — годинник у кожному з нас. Я завжди чую свій внутрішній годинник, і надав мені чорт зв'язатися з Борманом, він же сліпий, як і його хазяїн! Мій, наш хазяїн — не відтирай себе, ти ж був на паях, нічого тепер на когось нарікати! Але ж Борман справді сліпий, тому що росіяни ніколи не стануть з ним говорити, це азбука! А раптом стануть? Адже в серпні тридцять дев'ятого, коли англійці почали свою волинку, а в небі пахло порохом, Сталін сів за стіл з Ріббентропом? І зараз у Москві знають від мене про те, як Герінг і Гіммлер ведуть переговори з англосаксами, Сталіну не могли не доповідати радіограм Штірліца. Борман правильно сказав, що Кремль знав про місію Вольфа у Берні —Штірліц виходить у них на самий верх… Ні, — впевнено повторив собі Мюллер, — Сталін не сяде за стіл з Борманом».

Він — уже вкотре — подумав, що зробив помилку. Ще є час, щоб махнути по ланцюгу ОДЕССи самому. «Це мій ланцюг у більшій мірі, ніж Бормана, хоча, звичайно, партія тримає в руках такі вузли, які мені невідомі, але ще не пізно, ще є вірні «вікна» на Захід… А коли Борман усе-таки втече? Чи домовиться з росіянами, що взагалі одне й те ж? Тоді мої дні лічені, Борман мені ніколи цього не простить, мене приберуть, це вже точно… Але те, що Штірліц повинен, зобов'язаний просто-таки зробити, буде моєю коронною партією. Сталіну буде важко не повірити в те, що візьме з собою Штірліц. Правда Гелена разом з брехнею, яку я заклав туди, — таке страшніше ніж будь-яка бомба. Правильно я обіцяв Борману — це підірве їх і наробить такого тарараму в Росії, що вони його не переживуть, це розхитає їх, брат стане проти брата, кров проллється, голови полетять… А коли безлюддя і страх, тоді привільно сусідам, дожити б, ох як хочеться дожити!»

…Йозеф Руа прийшов через десять хвилин після дзвінка. Він чекав виклику за два блоки від конспіративної квартири Мюллера.

— Братухо, — сказав Мюллер, — візьми цей саквояж, у ньому міна… Ти працював з такою в Мадріді…

— Це коли ти даєш до неї маленьку штучку, яку треба повернути?

Мюллер посміхнувся!

— Саме так.

Він витяг із шухляди столу пласке портмоне, простягнув Руа:

— Поклади в кишеню. Портмоне треба відкрити й закрити п'ять разів підряд, за шостим усе рознесе на друзки… Запам'ятай адресу…

Руа поліз по блокнот, Мюллер взявся за голову:

— Ти збожеволів?! Ні, все-таки кримінальники навіть твого рівня як малі діти! Я називаю тобі адресу про всяк випадок, мало що може статися; запам'ятовуй, записувати не можна. Пробирайся дворами, в тебе є година, щонайбільше дві…

Він продиктував адресу, попросив, щоб Руа повторив двічі, показав йому будинок і вулицю на розкладеній кишеньковій карті, потім сказав пароль, попросив кілька разів повторити.

— Не забудь закінчити словом «розпишіться». Той хлопець — його звуть Ойген, — до якого я тебе посилаю, ніби машина. Якщо ти сплутаєш хоч на йоту, він тебе прошиє з пістолета. Віддай йому саквояж, дочекайся, поки він проведе мимо тебе Штірліца в туалет. Ти пам'ятаєш Штірліца? Ти прибрав у його особняку мого шофера Ганса. Я тобі сто разів показував його фото. Після цього швидко йди звідти і, нікого не чекаючи, починай клацати портмоне. Як тільки пролунає вибух, тікай — там поряд росіяни, їх поки що притримують, але довго це не протягнеться, кінець, брат… Потім ляж на грунт, твої явки в мене в голові, жди зв'язку… Ти абсолютно чистий, в партії, слава богу, не був, а всі наші з тобою справи я спалив — так що ліпи із себе страдника, таких люблять. Але дуже не лізь, небезпечно, хоч допомагай росіянам, у чому тільки зможеш. Знадобиться на майбутнє… Ну, з богом.

Вони обнялись. Руа пішов, а Мюллер почав ступати по кімнаті, розучуючи ходу — легке накульгування і млявість у рухах.

…Роберт (теж з мюнхенських карних злочинців, саме він прибирав сина Мюллера Фріца), який стежив з вікна сусіднього будинку за всім, що повинно було відбутися, подзвонив Мюллеру зразу ж після того, як червоне полум'я вихопилося з вікон конспіративної квартири. Туга хвиля викинула на брук верхню частину тулуба Ойгена. Ліву руку було відірвано — тільки голова і права рука, наче піднята у вітанні…

…А Штірліц зробив так, немов виконував те, що було заздалегідь відрепетирувано Мюллером.

Вибуховою хвилею зірвало двері туалету; його вбило б на місці, але він устиг підняти руки. Страшенний біль пронизав лівий лікоть, рука висіла як хворостина. У вухах дзвеніло тонко-тонко, ніби влітку на півночі, біля фіордів, коли тьма-тьмуща комарів. Він вийшов у коридор. Пахло паленим. Усе вкрилося вапняною пилюкою. Вона клубочилась, як у кіноказках — важко, димно. Дух забиває.

Штірліц спіткнувся об щось, нагнувся. Під ногами лежав Віллі з розтрощеним черепом. Машинально Штірліц витяг з кобури його парабелум, засунув у кишеню і пішов туди, де ще недавно чув голос… Саме там мали бути архіви Гелена. У кімнаті впала стіна, пил не осідав, але він почав навпомацки, витягнутою правою рукою, якою тільки й міг орудувати, шарити перед собою. Відчув метал. «Так точно, — сказав він собі, — ти правильно шукаєш, сейф стояв тут, він був відкритий. Тут повинні бути портфелі, подібні до тих, котрі мені якось показував Мюллер. А може, дочекатися тут наших? Вони ж поряд? Бій іде зовсім близько. А що, коли Мюллер пришле своїх? Він піде на все, тільки б урятувати ці матеріали. Ти повинен узяти все, що зможеш донести. Два портфелі, і більше нічого. А як ти їх схопиш, якщо ліва рука не годиться? Нічого, зубами, як хочеш — так і схопи. Спробуй узяти в одну руку. Ну то й що! Звичайно, важко, але ти донесеш, це ж дрібниці… Це все дрібниці в порівнянні з тим, коли тобі вивертають вуха й запитують, як звали батька, а потім починають бити ногами по обличчю — воно в тебе зараз, як після п'яної бійки, а в цій пилюці ти станеш схожий на клоуна — німці люблять, коли обличчя клоунів намазані яскраво-білою фарбою. Тоді дуже смішним здається червоний ковпак. Ні, в сейфі є щось іще. Біжи, біжи скоріш, Максиме, ти повинен встигнути добігти й повернутися сюди, пилюка осяде, ти повернешся, тільки зараз будь самим собою, поспішай, не стримуй себе — не можна чекати, Максиме, досить чекати, біжи!»

Він спустився по сходах, похитуючись, як п'яний, вийшов на безлюдну вулицю й повільно пішов попід будинками туди, де стріляли, і було це зовсім близько. Рука заніміла від ноші, але він ступав, нахилившись уперед, нічого не помічаючи довкола, в голові все ще дзвеніло, і скроні то стягувало якимось глибинним, рвучким болем, то відпускало, і тоді все перед очима кружляло. Він відчував млість і найбільше боявся упасти…

…А назустріч йому, провулком, притуляючись до стін будинків, ішов вісімнадцятирічний сержант розвідроти Гліб Прошляков. Він знав, що на сусідній вулиці хлопчаки сидять з фаустпатронами. Командир сказав, що жаль пацанів, наказав подивитися, як їх можна обійти… «Нехай живуть, сопляки. П'ятнадцять років — що вони розуміють? Обдурені. Перевиховаємо після перемоги». Він ішов, м'яко ступаючи, і думав, що через цих бісових дітей можна дістати кулю в живіт — надто вже тут порожньо. «Ох, не люблю я, коли з одного боку гримить, а з другого тихо, — неспроста це. Та й правда — неспроста…» Виглянувши з-за рогу, побачив німецького офіцера в чорному. «Ну, йди, іди, фріц, іди. П'яний, мабуть, гад, од страху нализався, а в портфелі, мабуть, щось тягне — напевне, годинники й персні. Ну, давай, ближче, іще ближче, я тебе по головешці садону…»

…І в цю мить Штірліц теж помітив його — в кожушку, надітому поверх гімнастерки, в пілотці з червоною зіркою, хвацько зсунутою на ліву брову, у приспущених чобітках — в армії Ієроніма Уборевича так чобітки приспускали ті, хто чудово танцював. Це було в двадцять першому. Особливий шик. Пам'ятають минуле й нинішні хлопчики, спасибі тобі, що пам'ятаєш, солдате. Не можна жити без пам'яті…

Штірліц відчував, як його обличчя аж затанцювало від щастя. Йому було важко всміхатися — рвані рани на лобі й підборідді кровоточили, але він все одно не міг стримати щасливої усмішки…

«Бач, скалиться, сволота, — подумав Прошляков, — вся морда в крові, черконуло, мабуть, добряче гада; ну й пика, ну й злість у ній, звір фашистський…»

…Штірліц підняв руку назустріч хлопчикові в пілотці з червоною зіркою. Він хотів підняти обидві руки, але ліва не піднімалась — висіла як мертва. Хвилина, дві, і я обніму тебе, синку, рідний ти мій…

«Але ж у портфелі в нього може бути міна, — з жахом подумав Прошляков. — Фанатик, може, якийсь псих, він її мені під ноги кине, воронка залишиться…»

Дзень! — вгвинтилася в стіну будинку над головою Прошлякова куля. Дзень!

Прошляков упав на коліна і, підкинувши автомат, прошив німця в чорному від живота. Той крикнув щось, Прошлякову навіть здалося — по-російськи. Прошляков дав ще одну чергу, а той, чорний, есесівець, усе ще біг на нього, захлинаючись криком… «І справді по-російському кричить, от гад, ти диви?!»

…А третьої кулі Прошляков не чув — вона вдарила його в серце. Наповал…

…Клаус Борхард, член гітлер-югенду, який стояв в охороні бойової позиції протитанкової групи, побачивши, як після його пострілу впав російський солдат, кинувся до штандартенфюрера СС, що лежав на землі нерухомо. Схопив його за руку, закинув її собі на шию, втяг у двір, спустив у підвал. Тут, біля телефону — зв'язок був підземний і працював безперебійно, — завмер блокфюрер партії партайгеносе Зіберштейн. Побачивши нашивки на кітелі пораненого, крикнув хлопчакам:

— Тягніть штандартенфюрера через підвали на командний пункт! Швидше!

…На командному пункті в репродукторі гримів голос Геббельса: «Армія генерала Венка, прорвавши позиції більшовиків, іде в Берлін, знищуючи все на своєму шляху! Настав час перемоги!»

Роздягнувши, Штірліца перев'язали, відправили на носилках — по системі підземних комунікацій — до центру: там готувався черговий прорив через останнє вікно.

Оберштурмбанфюрер, що керував проривом, теж помітив знаки розрізнення на петлицях Штірліца; схилився до людини в цивільному, штандартенфюрера Гауса:

— Наш…

Той сказав:

— Зв'яжіться з Крузе, він відповідає за канал ОДЕССи, а поки що нехай цього нещасного переодягнуть…

— Він не жилець…

Гаус різко відповів:

— От коли вмре, тоді тільки він перестане бути жильцем… Поки людина СС жива — вона жива!

Випадок є вияв закономірності: Червона Армія вирішила долю спланованої провокації Мюллера просто й однозначно, перетворивши папери Гелена в коричневе, безформне кришиво.

Через дві години танк Т-34 номер «24–9» під командуванням молодшого лейтенанта Нігматуліна, прорвавши оборону хлопчаків гітлер-югенду на Ванзеє і розвертаючись, переорав лівою гусеницею портфель, де лежали ті «документи» Гелена — Мюллера, які мали опинитися в руках росіян…

Командарм восьмої гвардійської Василь Іванович Чуйков завжди говорив тихо, неквапливо, немов зважуючи кожне слово. Тому, почувши рано-вранці Першого травня по телефону його дзвінкий, жвавий говір, Жуков здивувався — так незнайомо пролунав голос Чуйкова.

— До мене прийшов генерал Кребс, товаришу маршал! — доповідав Чуйков. — Як парламентер! Мені зараз переклали лист, який він привіз, зачитую: «Згідно з заповітом фюрера, який пішов від нас, ми уповноважуємо генерала Кребса ось у чому: ми повідомляємо вождю радянського народу, що сьогодні, о п'ятнадцятій годині тридцять хвилин, добровільно пішов із життя фюрер. На підставі його законного права, фюрер усю владу в заповіті, який він залишив, передав Деніцу, мені й Борману. Я уповноважив Бормана встановити зв'язок з вождем радянського народу. Цей зв'язок необхідний для мирних переговорів між державами, в яких найбільші втрати. Геббельс». І заповіт нам передав, товаришу маршал, а в ньому — список нового уряду…

Жуков відчув, як його злегка морозило. Він не зразу відповів Чуйкову, ковтнув клубок, що заважав дихати, прокашлявшись, сказав:

— Зараз до вас виїде Соколовський, чекайте на нього.

…Відправивши до Чуйкова генерала армії Василя Даниловича Соколовського, Жуков подивився на годинник, зняв трубку ВЧ і попросив з'єднати його із Сталіним.

— Товариш Сталін тільки що ліг спати, — відповів генерал Власик.

— Прошу розбудити, — повторив Жуков, усе ще відкашлюючись. — Справа невідкладна, до ранку ждати не може…

…Сталін здригнувся уві сні, почувши тихий, обережний стук у двері. Підвівся з великого низького дивана — на ліжку спати не любив, звичка спати на чомусь низькому лишилася з давніх років, ще з часів підпілля. Від різкого руху гулко застукотіло серце. Мигцем глянув у вікно — побачив попелясте небо, що ледь-ледь займалося голубизною, подумав, що, мабуть, сталося те, про що напередодні говорив начальник розвідки, і почав швидко одягатись.

…Узяв телефонну трубку, сказав коротко й глухо:

— Сталін.

Жуков, відчуваючи, як від хвилювання дере в горлі, доповів:

— Товаришу Сталін, до Чуйкова тільки що прибув парламентер з рейхсканцелярії…

— Генерал Кребс? — глухо запитав Верховний Головнокомандуючий і немовби пояснив: — Новий начальник німецького генерального штабу.

Жуков тоді не звернув уваги, що Сталін уже знає прізвище нового начальника штабу — він цілком був під враженням новини: Гітлера вже немає, — тому, не відповівши на запитання Верховного, відразу ж почав зачитувати текст заповіту фюрера і звернення до нього, до Сталіна, вождя радянського народу, нового канцлера рейху доктора Йозефа Геббельса.

Верховний ураз відзначив, що в листі Геббельса точно вказано, що саме Борману доручено встановити зв'язок з ним. Згадав учорашню розмову з начальником розвідки, який повідомляв, що за даними його людини з Берліна, саме Борман буде тим, хто запропонує негайний мир…

Подумав, що, мабуть, був занадто різкий, коли піддавав сумніву інформацію від якогось «дев'ятого», потім раптом уявив собі обличчя Гітлера, яке він часто бачив у кадрах кінохроніки, що йому привозив на дачу голова кінокомітету Большаков, і сказав, стримуючи хвилювання:

— Догрався, падлюка! Жаль, що живим його взяти не вдалося… Де труп?

— Генерал Кребс повідомляє, — відповів Жуков, — що труп спалили на вогнищі у дворі рейхсканцелярії.

Увесь той час, коли Жуков читав йому звернення Геббельса і заповіт фюрера, Сталін стояв біля столика, на якому було встановлено телефонні апарати. Трохи помовчавши, він сказав те, що було вже заздалегідь відлито у його мозку в точне формулювання:

— Ви передайте Соколовському, щоб він ніяких переговорів, крім беззастережної капітуляції, ні з Кребсом, ні з іншими гітлерівцями не вів. Якщо нічого надзвичайного не буде, не дзвоніть до ранку, хочу трохи відпочити…

…Кребс повернувся в рейхсканцелярію, Борман і Геббельс чекали його в конференц-залі, Бургдорф теж був тут — блідий, аж синій, очі червоні, на обличчі відчужена, очікувальна усмішка. Навіть крізь пахощі сухого одеколону пробивався важкий похмільний перегар.

— Беззастережна капітуляція, — сказав Кребс. — Вони вимагають беззастережної капітуляції. Ніяких переговорів… Відповідь треба дати до десятої ранку.

— Ну от, — сказав Геббельс, обернувшись до Бормана. — От і все. Тепер кінець! Я ж говорив вам, Борман!

Він повернувся й повільно, припадаючи на коротку ногу, пішов до свого кабінету.

Через півтори години його дружина Магда затіє гру з своїми п'ятьма дітьми. «Хто швидше вип'є склянку гірких ліків, заплющивши при цьому очі? Ану, раз, два, три!» Після того, як діти попадають на підлогу, вона застрелиться. Трохи пізніше Геббельс втиснеться грудьми в дуло пістолета і, тонко заверещавши, натисне курок.

Бургдорф застрелиться в своєму кабінеті, перед цим старанно поголившись і надівши чисту білизну. Він відчув якусь дивну насолоду від того, як гостра золінгенська бритва шкребе щетину на підборідді, і він весь час чутиме передзвін дзвіночків на альпійських луках біля швейцарського кордону, де він робив далекі прогулянки під час своїх коротких відпусток.

Кребс покінчить з собою після того, як вип'є пляшку вермуту і з'їсть бутерброд, намазаний російською червоною ікрою. Цю банку він зберігав три місяці — делікатес закупили офіцери з військового аташату рейху в Швеції і прислали йому на іменини.

…А після цього Борман викличе фюрера гітлерюгенду Аксмана її скаже йому:

— Готуйтеся до прориву. Через півгодини я приєднуюсь до вас, чекайте. — І — подзвонивши кудись по телефону від радистів — вийде в сад рейхсканцелярії у супроводі двох офіцерів СС, яких прислав Мюллер ще минулої ночі.

…Через сорок хвилин Борман повернеться, Аксман здивується, чому рейхслейтер не говорить ні слова, скупий у рухах, здається навіть трохи менший на зріст.

— У мене сів голос, — глухо пояснив Борман. — Усі накази віддаватимете ви.

Цим двійником Бормана був Вернер Краузе. Сорок сьомий. Пластичну операцію йому зробив доктор Менгеле. Найбільше мучився зі шрамом на лобі але все-таки виконав блискуче… Тільки от голос відрізнявся.

Прорив прикривало двадцять танків. Вони змогли пробитися крізь бойові порядки п'ятдесят другої стрілецької дивізії, взяли курс на північний захід, у напрямі до Гамбурга, їх наздогнали тільки на світанку другого травня. Розстріляли в упор з гармат. Двійника Бормана серед обгорілих, спотворених трупів тоді не знайшли.

…П'ятого травня рано-вранці підводний човен особливого призначення відійшов од пірса, занурився в море і взяв курс на Аргентіну. На його борту були Борман і Мюллер.

…Тринадцятого травня Штірліц опритомнів. Тиша була відчутна. В неї навіть запах був — особливий, морський, йодистий, коли хвилі розбиваються на мільйони холодних білих бризок і повільно осідають, і чайки квилять нестямно, і стрілчасте листя пальм тріщить на вітрі, наче погана декорація в оперному театрі. Десь удалині перемигуються вогники на березі, і в них — такий спокій і надійність, що аж серце щемить, і минулі роки здаються нереальними, ніби казка з щасливим кінцем.

Штірліц підвівся на ліжку. Стіни кімнати були білі. Схоже на Іспанію. Там такі ж побілені стіни, як у нас на Україні. Тільки іспанці люблять нефарбовані дерев'яні меблі, злегка прооліфлені, а українці фарбують свої стільчики й шафи. Вікно було зачинене дерев'яними віконницями, що грюкали на вітрі. Справді пахло морем. Сидіти він не міг — біль у грудях був невпинний, ріжучий.

Він відкашлявся, захлинувся кров'ю, застогнав, упав на подушку.

У кімнату ввійшов немолодий сивоголовий чоловік, витер йому обличчя, поклав, дбайливо укрив пледом, прошепотів:

— Тихше… Ми у своїх… Ви на явці ОДЕССи, все гаразд, ви уже в Італії, завтра вас відправлять до Іспанії. Небезпека позаду, спіть, вам треба відпочивати, штандартенфюрер… Ваше ім'я віднині Рудольф Дрок… Запам'ятайте, доктор Дрок…

…Двадцять сьомого жовтня 1945 року, заново навчившись ходити, Штірліц надіслав лист з Мадріда на відому йому адресу в Стокгольм.

Відповіді звідти не було. Війна скінчилася — опорну базу радянської розвідки ліквідовано.

…Тринадцятого жовтня 1946 року в Мадріді на авеніда Хенераліссімо до нього підійшов невисокий чоловік у важких, американського крою черевиках і сказав:

— Я представляю організацію, яку очолює Аллен Даллес, вам, мабуть, відоме це ім'я. Чи не погодились би ви пообідати разом зі мною? Нам є про що поговорити — не тільки згадати минуле, а й подумати про спільну роботу в майбутньому…

1982

Ялта — Берлін.