Наказано вижити

«А як же я?! Мені потрібні контакти на Заході!»

Кальтенбруннер подався в концтабір Флоссбург прямо від Бормана, не заїхавши навіть у головне управління імперської безпеки: справа, яку доручив йому рейхслейтер, була варта того.

…Борман, який приймав Кальтенбруннера в бункері, попросив свого ад'ютанта принести з буфету хорошої кави, звареної із зелених бразільських зерен, пляшку улюбленого айнціану, справжньої баварської горілки з Берхтесгадена, лимонів і мигдалю, обсмаженого в солі; налив у чарки запашного вишнево-яблучного самогонного зілля, випив, цокнувшись із своїм протеже, й сказав:

— Знаєте, що вам треба буде зробити, старина?

— Я не знаю, що мені треба буде зробити, рейхслейтер, але, якщо це в моїй силі, я зроблю.

Борман посміхнувся:

— У тому й принадність завдання, що це не в вашій силі… Треба поїхати в концтабір до адмірала Канаріса й сказати йому ось що: «Деякі зрадники СС, які втратили сором і совість, намагаються домовитися з вашими британськими друзями про те, щоб — продавши їм багатих в'язнів єврейської національності — дістати гарантію їхньої власної недоторканності. Для цього зрадники мають намір не послухатися фюрера і не дати вірним людям СС знищити всіх євреїв, а тіла їхні облити бензином і спалити, щоб не лишилося слідів. Мабуть, у чомусь зрадники досягнуть успіхів і якусь частину євреїв зможуть вивезти в Швецію й Швейцарію, бо переговори в нейтральних країнах уже йдуть. Отже, ви, адмірале, в найближчому майбутньому взагалі нікому не будете потрібні. Вашу провину доведено, і тільки завдяки мені, Ернсту Кальтенбруннеру — так, так, кажіть саме так, — вас досі не повісили на рояльній, тонкій струні, яка ріже шию. Тому я обіцяю вам, що цей концентраційний табір, де разом з вами в сьомій камері сидить ваш лідер Гердлер і пише для мене проект відбудови майбутньої Німеччини, роздавлять танки зелених СС після того, як вас стратять, якщо ви не погодитесь написати мені все про ваші опорні пункти в Іспанії, арабському світі, Англії, Штатах, Латинській Америці — особливо в Латинській Америці. Ми знаємо, що у вас там створено принаймні дев'ять великих банківських і нафтових корпорацій, які мають тенденцію до того, щоб розростатися вшир і вглиб. Ми хочемо мати від вас не тільки номери банківських рахунків і паролі для вільних операцій з їхніми грошима, але, головне, імена тих ваших людей, які і в майбутньому зможуть продовжувати роботу — як на вас, так і на мене. Питання репутації в діловому світі — питання питань; ви розумієте, що в мене є гроші, багато грошей, але мені потрібні бізнесмени з репутацією, які зможуть негайно реалізувати наші капітали, гарантувати, що не тільки надійно їх помістять у сейфи банків, але ми матимемо цілком легальні рахунки. Або ви пишете мені імена цих людей і я влаштовую вашу евакуацію з цього табору в інше місце — цілком безпечне, — або я перестану боротися за ваше життя». Вам ясно завдання, старина? Розумієте, як він викручуватиметься?

— Це я розумію, рейхслейтер… Я розумію, що ви ставите переді мною завдання, яке практично виконати неможливо… Ви вважаєте, що ця безнадійна розмова все-таки доцільна?

Борман випив ще одну чарку й відповів:

— Хто із стародавніх сказав, що «Париж вартий меси»? Ви юрист, повинні пам'ятати…

— Ну, по-перше, цей вираз приписують Генріху IV, але мені здається, що француз не міг відлити таку фразу, треба шукати аналог у стародавніх римлян…

— От і пошукайте. А в кінці розмови наступіть йому на мозоль: «Шелленберг, — підсумуйте ви, натякаючи на те, що вам відомо все про все, навіть про їхню розмову віч-на-віч, коли красень віз старого адмірала в тюрму, і той, цілком можливо, назвав йому деякі імена, а чого ж, міг?! — вже дещо відкрив мені, відкриє все до кінця, і ви розумієте, чому він зробить тільки так і не інакше, чи варто вам іти в небуття, після того як вас обіграв ваш учень?» Це все, про що я вважав за потрібне сказати вам. Хайль Гітлер!

…Кальтенбруннер підвівся назустріч Канарісу, широко всміхнувся, простяг руку; той запитально, але водночас недовірливо заглянув у очі обергрупенфюрера, руку потиснув; начальник головного управління імперської безпеки відзначив, як схуд адмірал, якою пергаментною стала його шкіра на скронях і біля вух, і поцікавився:

— Прогулянок вам і досі не дозволяють?

— На жаль, — відповів Канаріс. — І це, мабуть, найприкріше покарання з усіх тих, що випали на мою голову: без двогодинного моціону я стаю зовсім хворою людиною…

— Двогодинну прогулянку не дозволяють робити ваші британські друзі, — зітхнув Кальтенбруннер. — Нальоти бандитів Черчілля мають характер геноциду, ми боїмося, що вони розбомблять цей табір і всіх його мешканців, тому вас і тримають у бункері, а от хвилин на сорок — подихати повітрям у лісі — я згоден вас зараз запросити. Не відмовитесь підтримати компанію?

Проте, перш ніж вивести адмірала в ліс, Кальтенбруннер походив з ним по аппельплацу, взявши його під руку, щоб ув'язнені на власні очі побачили дружбу нинішнього шефа РСХА з колишнім керівником армійської розвідки Німеччини.

У лісі пахло пріллю; сніг уже розтав; листя було таке ніжне, що здавалося, і воно більше часу проводить під землею, як німці в бомбосховищах; бруньки цього року якісь дуже великі, вибухові; діброви здавалися нереальними, лункими, порожніми через те, що в лісі не було чути людських голосів (колись тут завжди гралися хлопчики, повертаючись на хутори зі школи); не працював жоден мотор (завжди в цю пору року тут провадились очисні роботи, зрізали торішній сушняк); лише пронизливо і глузливо кричали сойки та ще десь у кущах страшно стогнав пугач.

— Хтось помре, — сказав Кальтенбруннер. — Пугач — птах нещастя.

— Після року в тюрмі ці звуки здаються мені символами щастя, — озвався Канаріс. — Ну, розкажіть, що на фронтах? Нам же не дають ні газет, ні листівок…

— А як ви самі думаєте? Де, по-вашому, стоять англійці н американцями? Де росіяни?

— Росіян ми затримали на Одері, — замислено відповів Канаріс, — а західні армії, мабуть, ідуть з півдня до Берліна.

— З півночі також, — відповів Кальтенбруннер. — А росіян поки що затримали на Одері. Не думаю, щоб це тривало довго.

— Ви приїхали до мене з пропозицією, як я розумію. В чому вона полягає?

— Мені було б цікаво вислухати ваші міркування, пане Канаріс…

Канаріс зупинився, закинув руки за голову й розсміявся:

— До вішальника приїхав той, хто має його стратити, але при цьому дотримується рицарський політес! Я — «пан», а не арештант номер п'ятдесят два! Дорогий Кальтенбруннер, за ті хвилини, що ми з вами гуляємо, я зрозумів: у вас є про що мене спитати, викладайте карти на стіл, спробуємо домовитись…

Кальтенбруннер закурив, пошукав очима, куди кинути сірника, — в лісах, які посаджено біля хуторів, завжди ставили урни для сміття, обгорткового паперу й порожніх консервних бляшанок; не знайшов, засунув у коробку, хоч знав, що це погана прикмета, але переступити в собі австрійця, відданого німецькій ідеї, не зміг — порядок, тільки порядок, нема нічого вищого за порядок; почав говорити повільно, повторюючи майже слово в слово те, що йому дозволив сказати Борман.

Канаріс слухав не перебиваючи, згідливо хитав головою, часом прискорюючи крок, а часом зупиняючись.

— Ось так, — закінчив Кальтенбруннер. — Це все. Вам треба буде прийняти рішення.

— Я, звичайно, назву ряд імен, рахунків та паролів для того, щоб вам відкрили сейфи в банках, але це означає, що мене негайно й безумовно стратять, обергрупенфюрер. Я, на жаль, знаю умови гри, які ви визнаєте: корислива, цілеспрямована і самопожираюча аморальність… Я назву вам імена, але, повірте, коли б ви справді захотіли досягти успіху, то вам треба охороняти б мене так, як доведеться охороняти свою сім'ю в найближчому майбутньому. Але ви не зможете зламати себе, в цьому жахливість вашого становища, мій молодий друже.

— Ви помиляєтесь у двох моментах, пане адмірал. По-перше: знищивши вас, я ризикую підвести тих наших людей, які прийдуть з паролем у банк; цілком можливо, що у ваших банках всі варіанти обговорено заздалегідь. По-друге: знищивши вас, я втрачу Іспанію, де ваші позиції загальновідомі, а Іспанія — той плацдарм, звідки дуже зручно нам тимчасово передислокуватися в Латинську Америку.

Канаріс похитав головою:

— Ви не додумали розмови зі мною, Ернст. Не гніваєтесь, що я звертаюсь до вас так фамільярно?

— Мені це навіть приємно, пане адмірал.

— Бачите, як славно… Отже, ви прибули сюди, підкорюючись чиїйсь вказівці, самі ви до мене на наважилися б поїхати: я досить добре знаю вас і спостерігав вашу роботу останні роки дуже уважно. Мабуть, вас послав рейхслейтер… Ви нікого не підведете, бо поки що й Ріббентроп має радіозв'язок з нашими посольствами за кордоном, і армія може виходити за своїми шифрами на наші військові аташати в Швейцарії, Іспанії, Аргентіні, Португалії, Швеції, Парагваї, Бразілії, Колумбії та Чілі. Ваші люди посилають з моїм паролем тих агентів, якими ви не дорожите, — кожна розвідка, що поважає себе, має такого роду контингент, який не жаль віддати на заклання в ім'я успіху великої операції… Отже, післязавтра ви одержите в своє користування рахунки й налагодите контакт з моїми могутніми банківськими контрагентами, запропонувавши їм — для легальної реалізації — своє золото. Це — по першій позиції. По другій: мої зв'язки в Іспанії були особливо сильні, коли ми крушили там комуністів, а потім вели гру проти Черчілля, щоб він завдяки поганій репутації генералісимуса Франко не здійснив своєї ідеї — висадки військ на Піренеях… Він тоді раз і назавжди вирішив би питання і з Гібралтаром, і з республіканськими ілюзіями гарячих басків та каталонців — під виглядом антинацистської боротьби на півдні Європи. Тепер час упущено, Рузвельт зміг стримати шаленого Уїнні, отже, мої можливості значно послабились: у політиці найцінніше питання часу, в якому тільки й реалізується сила. Думаю, апарат партії має там набагато міцніші опорні бази, ніж я серед фаланги Франко і співчуваючих їй військових. Інша справа, я міг би стати корисним, якби мав від вас гарантію, котра переконає мене, що я вам потрібен — на латиноамериканському й далекосхідному напрямках…

— Які потрібні гарантії?

— Як перший етап співробітництва: я пишу те, що вас цікавить, ми оформляємо договір по-діловому, дороги назад немає, Лондон тепер просто не розуміє мене; якщо ви ознайомите англійців з таким документом, моя репутація буде підмочена в очах секретної служби короля; ви надсилаєте до Швейцарії мою інформацію, а я готуватиму для вас справу в латиноамериканському напрямку… Ернст Рем починав працювати з лейтенантом Стресснером у Болівії, але ж зробив Стресснера генералом я, і саме я передав йому фото фюрера з дарчим написом…

— Швейцарія виключається… Ми просто не маємо права страхувати себе фактом ознайомлення ваших британських друзів з нашим — якщо ми домовимось — договором про таємне співробітництво, бо це означало б добровільно віддати Лондону ваші зв'язки, ваші корпорації і моїх людей. Скоріш, до розмови виявились непідготовленим ви, а не я. Або ж ви вірите мені, і ми починаємо вже зараз думати про майбутнє, або ви мені не вірите, і я змушений робити так, як мені наказано. Даю вам на роздуми два дні, я повернусь до вас у суботу, о дванадцятій.

— Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні… Тим паче, що гуляємо ми не більше як півгодини, а це така насолода, подаруйте мені ще десять хвилин, любий Ернст… Я згоден написати прямо зразу ж, не гаючи часу… Мені потрібно буде приблизно місяць для того, щоб сформулювати проблему й позначити дані…

— Пане адмірал, — суворо перебив Кальтенбруннер, — у вашому становищі найнебезпечніше перехитрити самого себе. Не треба… Ви ж знаєте, що місяць мене не влаштує: ми з вами обидва розуміємо, чому ви попросили саме тридцять днів в обмін на ваші знання… Отже, півгодини, за які ви напишете огризок, справи не вирішать. Кілька днів — це хороший строк, мало що може статися за два дні, зараз кожна хвилина повна несподіванок…

— Ернст, а що буде з вами, коли фюрер дізнається про вашу зі мною розмову?

Кальтенбруннер хмикнув:

— Ви лякаєте мене? Я охоплений страхом! Я готовий написати рапорт на самого себе! Пане адмірал, коли ви зустрічалися з представниками британської секретної служби і вели з ними досить ризиковані розмови, у мене в сейфі лежала копія вашого рапорту Кейтелю про те, що конче потрібно провести зустріч з ворогом, під час якої можливі «непередбачені напрями розмови». Ви — стратег хитрості, пане адмірал; не тільки Гелен називає вас своїм метром, але й я — у якійсь, звичайно, мірі…

Канаріс посміхнувся:

— Це комплімент… Любий Ернст, скажіть мені щиросердно: ви справді вважаєте, що талант Адольфа Гітлера і на цей раз виведе Німеччину з кризи? Не поспішайте, підождіть… Якщо ви все ще умовляєте себе, що так воно й буде, то подальша наша розмова марна, а коли ви нарешті наважились відповісти собі на це очевидне запитання, то, мабуть, ви стоїте перед вибором шляху в майбутнє… Я розумію, про що ви думаєте, цікавлячись моєю інформацією, знанням, як ви сказали… Але ж ви могли б стати рятівником нації, зважившись на те, що самі ж придушили рік тому: путч, ліквідація фюрера, звернення до Заходу, розпуск партії — притому що ви й ваші колеги залишаються на ключових постах державної машини, гарантуючи її протистояння більшовицьким полчищам.

— Пане адмірал, я приїхав до вас як політик, а не як зрадник…

— Замініть слово «зрадник» на «мобільний емпірик», і вас приймуть у будь-якому клубі, любий Ернст, не можна тепер вбачати майбутнє нації в особі фюрера…

Кальтенбруннер поглянув на годинник, щоб приховати розгубленість і збентеження: Канаріс зараз сказав те, про що він сам уперше подумав — боязко, жахаючись — два дні тому, коли повертався з штаб-квартири Гіммлера; палахкотіли сполохи на сході; з Балтики дув вологий вітер, а у вухах майже дзвеніли слова рейхсфюрера: «Думаючи про себе, Ернст, німець тепер мусить думати про майбутнє Німеччини…»