Рузвельт прийшов до влади, коли заокеанський колос переживав період трагічного занепаду: чотирнадцять мільйонів безробітних, а як узяти до уваги, що кожний знедолений мав дружину й дитя, то понад сорок мільйонів жебраків і голодних населяло тоді Америку.
…Після смерті Вудро Вільсона адміністрацію Гардінга, Куліджа й Герберта Гувера цікавило тільки одне: особисте збагачення; «після нас хоч потоп»; їм було наплювати на потреби народу; конгресмени й сенатори виголошували красиві слова про національне благо, демократію й соціальну гармонію, тоді як поліція била страйкарів, заарештовувала демонстрантів, а шпигуни Джона Едгара Гувера вдень і вночі поповнювали свою картотеку на інакомислячих; до них віднесли не тільки комуністів, профспілкових діячів та радикалів; всі люди лівих переконань були під підозрінням; опорою й надією таємної поліції, її інформаторами й добрими друзями стали вкрай праві, що тримали у своїх штабах портрети Гітлера: «Ті, хто вимагає твердої влади, — напучував молодих співробітників ФБР Гувер, — не страшні, навпаки, вони — наш резерв; зрештою, німецький фюрер хоче лише вигнати з країни чужорідні елементи, навести економічний порядок і знищити лівих демагогів».
…Але Рузвельт прийшов у Білий дім не на коньку «твердої влади», а проголосивши «новий курс».
Перш ніж обнародувати свою економічну платформу, він звернувся до народу:
— Єдине, чого ми зараз повинні по-справжньому боятися, то це самої боязні, тобто страху! Ми повинні боятися безіменного, бездумного, нічим не виправданого страху, який паралізує всі наші сили, робить нас нерішучими, заважає нам перейти од відступу до наступу! Достаток — на порозі, але він неможливий, бо люди, які керували господарським товарообміном країни, через свою тупу впертість і нерозуміння нового часу зазнали поразки і спокійнісінько умили руки. Цих безчесних міняйл засудила громадська думка, люди відреклися від них і в серці, і в мислях своїх. Але американці не зазнали поразки! Вони не втратили віри в основні принципи нашої демократії. У важку хвилину американський народ вимагає відвертих і рішучих дій. Він вимагає дисципліни, порядку й керівництва. Він зробив мене зброєю своєї волі. Я приймаю цю відповідальність.
Рузвельт виголосив свою першу промову через місяць після того, як Гітлер став канцлером Німеччини, і за п'ять днів перед тим, як Герінг підпалив рейхстаг; десятки тисяч чесних німців кинули в тюрми й концентраційні табори; над країною мислителів і поетів нависла коричнева ніч страхіття.
А в той день, коли Рузвельт вступив на президентський пост, банкіри Америки зачинили двері Уолл-стріту; крах, банкротство, безвихідь…
Та Рузвельт знав, на що йшов, виставляючи свою кандидатуру.
Його «мозковий трест», який складався з людей обдарованих, поки що не досвідчених у всіляких політичних махінаціях, прийшов разом з ним до керівництва країною, маючи точно продуману програму. Над нею працювали люди різних переконань, темпераментів, політичних орієнтацій; їх об'єднувало одне, головне: відсутність страху перед догмами і віра в те, що Америку можна вивести з кризи без революції, про яку тепер відкрито говорили убогі робітники й голодні безробітні.
Разом з ним у Білий дім прийшов Гаррі Гопкінс[23]; виходець з бідної робітничої сім'ї, сам у минулому соціаліст, він очолив Управління соціального забезпечення, і, коли журналісти спитали його, які дискусії з підприємцями він має намір провести, Гопкінс відповів: — Голод — не тема для дебатів.
Рузвельту допомагав драматург Роберт Шервуд і міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес, що відповідав за природні ресурси країни, професор Тагвелл, який вивчав питання праці й заробітної плати, і поет Арчібальд Маклін; суддя Розенман, що спеціалізувався раніше на боротьбі з хабарництвом, і перша в історії країни жінка-міністр Френсіс Перкінс, яка вважала за свій обов'язок відвідувати заводи не менше як двічі на місяць, щоб зустрічатися з робітниками.
Примикав до «мозкового тресту» президента і член кабінету Уїлкі[24].
Великий бізнес ставився до слів — чи то були промови президента, виступи лівих, проповіді священиків, п'яне базікання психів, істерія фашистів — зовсім спокійно, бо не слово визначає світ, а діло, а воно неможливе без капіталовкладень, банківських операцій, будівельних проектів і зовнішньополітичних блоків, покликаних гарантувати найбільші прибутки.
Тому й передвиборні промови Рузвельта, і його перше звернення до народу Уолл-стріт сприймав як ще одну необхідність. Народу угодні свята, урочисті промови, обіцянки; нехай собі; свято кінчиться, портфелі розійдуться між потрібними людьми, все піде своєю чергою; армія і поліція впораються з тими, хто незадоволений; тюрма — хороше місце для того, щоб подумати; плебс треба вміти тримати в руках, все інше — владнається.
Однак Рузвельт через десять днів після того, як його родина переїхала у Білий дім, скликав спеціальну сесію конгресу і поставив вимогу про надзвичайні повноваження для себе.
Жоден президент Сполучених Штатів не мав такої гігантської влади, яку дістав Рузвельт; конгрес не зміг відмовити йому, бо вперше — після Лінкольна — народ стояв горою за свого обранця.
А наступного дня, вже маючи надзвичайні повноваження, Рузвельт тимчасово заборонив усі банківські операції в країні; урізав витрати на утримання величезного державного апарату; провів законопроект про національну економіку; заборонив вивіз золота; асигнував п'ятсот мільйонів доларів на допомогу населенню; створив цивільні загони для охорони природних ресурсів країни; провів закони про реорганізацію сільського господарства й промисловості; примусив уряд надати кредити домовласникам, щоб хоч якось вирішити катастрофічну житлову проблему; скасував сухий закон, на якому наживалися гангстери й підкуплені урядові чиновники; легалізував створення нових профспілок.
Великий капітал відчув, що все пішло зовсім не так, як передбачали радники корпорацій, які відали питаннями внутрішньої політики.
Перший виступив проти Рузвельта мільярдер Дюпон.
— Ми є свідками непродуманого наскоку уряду на всі сторони політичного, соціального й економічного життя країни.
Визнання Рузвельтом Радянського Союзу, встановлення нормальних дипломатичних відносин з Кремлем, відкритий виступ проти Гітлера підлили масла в огонь; король автомобільної промисловості Генрі Форд зібрав журналістів і заявив їм:
— Ми ніколи і ні в якому разі не визнаємо профспілки робітників автомобільної промисловості… Ми взагалі не визнаємо ніякої профспілки… Профспілки — це найгірше зло, якого ще не знав цей світ.
(Генрі Форд був перший і єдиний американець, якого Гітлер нагородив «Великим хрестом німецького орла»; на своїх заводах він забороняв робітникам на вечірках танцювати «розгнуздані негритянські танці типу чарльстон і шіммі»; дозволялося вальсувати чи виконувати танго; фокстрот теж «не рекомендувався»; суворо вимагалось дотримуватися старих традицій; начальник «особистого відділу» концерну Гаррі Беннет перевіряв походження кожного робітника, шукаючи негритянську, слов'янську, мексіканську чи єврейську кров у його жилах. Якщо знаходив — звільняв негайно.
Ще в двадцять третьому році Адольф Гітлер на одному з мітингів у Мюнхені сказав:
— Хайнріх Форд — справжній вождь зростаючого в Америці молодого й чесного фашистського руху. Мене особливо радує його послідовна антисемітська політика; ця політика є й нашою, баварською.
…Керівник заводів Форда у Франції Гастон Бержері був перший, хто вітав німців, які ввійшли в Париж; директор філіалу «Форда» у Мексіці Хуліо Брунет фінансував фашистську організацію генерала Родрігеса, який організував Путч проти прогресивного президента країни Карденаса.)
…Фінансисти змогли знайти ходи у Верховний суд США, і закон про промисловість, який прийняв президент, було визнано недійсним.
Але Рузвельт не здався. Він зібрав у Білому домі прес-конференцію, зачитав журналістам деякі телеграми, що він їх одержав, — суцільний потік послань, у яких просили «зробити бодай щось, аби врятувати країну», — і сказав:
— Мабуть, висновок Верховного суду має означати, що віднині уряд позбавили права вирішувати будь-які економічні питання. Що ж, побачимо, чи погодиться уряд з такою точкою зору.
І він провів новий закон — через конгрес, — який давав йому право створити «Управління по регулюванню трудових відносин».
І тоді люди картелів, великого бізнесу країни, таємно зустрілися в Нью-Йорку для того, щоб виробити єдину програму дій проти президента.
Джон Едгар Гувер продовжував працювати вшир і вглиб: провів красиву комбінацію, підштовхнувши злочинний світ до активних дій у великих містах, влаштував кілька перестрілок з гангстерами і довів президентові, що в період скасування сухого закону, в годину боротьби з організованим бандитизмом необхідно підвищити роль і значення ФБР; бізнес фінансував створення десятків фільмів про сищиків Гувера, про їхню мужню боротьбу за правопорядок; еталоном молодого американця мав стати поліцейський, який переслідує бандитів, стріляє в комуністів і врятовує доньку мільйонера від посягань негра.
ФБР, як і раніше, вело картотеки на лівих, ставило спостереження за прогресивними письменниками, допомагало людині Форда, начальникові його штабу Беннету, приховувати свої стосунки з главою мафії Аль Капоне, але при цьому зовсім не цікавилося справами фашистських організацій, розкиданих по всій Америці.
Форд і його люди, підтримуючи Гувера, гарантували Аль Kaпoнe й іншим лідерам мафії незриму допомогу; ті почали в країні найжорстокіший терор; ночами на вулицях все ще гриміли постріли; банди гангстерів були озброєні не тільки ножами й пістолетами, але й кулеметами та гранатами; в містах розігрувалися справжні збройні сутички; необхідність дальшого розширення ФБР, таким чином, диктувало саме життя.
А в ФБР сиділа людина монополій, яка тримала руку на пульсі життя злочинного світу. Усунути її було важко — заміни в рузвельтівському штабі для цієї людини не було; помилка політика, що гребував «чорною роботою», зло посміялася з президента: на чолі політичної і кримінальної контррозвідки країни стояв найлютіший противник нового курсу, зашорений консерватор, що мріяв про «сильну руку», коли слово «не можна» не обговорюється, вказівка керівника безапеляційна і підлягає беззаперечному виконанню, нова думка вимагає уважного цензурування, а чужокровні ідеї караються законом.
Як і Форд, директор ФБР не визнавав нових танців, як і Дюпон, вимикав приймач, коли передавали музику «чорномазих», як і Морган, носив лише традиційний одяг і взуття, і на кожного, хто приходив до нього в костюмі, купленому в Парижі чи в Лондоні, дивився з підозрою, як на відступника, схильного до чужих, отже, шкідливих, неамериканських віянь.
…Перші роки війни промисловці й банкіри — особливо та їхня частина, яка на відміну від Даллеса, Форрестолла і Форда не була зв'язана тісними діловими узами з націонал-соціалістським фінансистом Шредером, що платив Гіммлеру, — стояли разом з Рузвельтом, бо він очолював не просто демократичну партію, а й увесь народ Америки; але чим ближчою була поразка Німеччини, чим реальнішим ставав мир, в якому Об'єднані Нації повинні працювати пліч-о-пліч в ім'я прогресу, чим наполегливіше повторював Рузвельт свої слова про необхідність післявоєнної співдружності з Росією, тим організованіше оформлялася опозиція його ідеям і практиці.