Наказано вижити

Інформація для роздумів — XIII (Ще раз про Максима Максимовича Ісаєва)

Штірліц лежав у кривавому нудотному напівзабутті. Тіло було чужим, ватяним, навіть коли намагався поворушити пальцями — в голові віддавало гострим, голчастим дзвоном і обличчя зразу ж вкривалося потом. Язик був великий, сухий, заважав дихати. Але найстрашнішим було те, що він не міг зосередитись, думка тікала від нього, вона рвалась, як ерзац-шпагат, і він ніяк не міг пригадати, про що ж він думав секунду тому.

«Ти повинен примусити себе, — важко сказав він. — Примусити, — повторив він. — Примусити… А що це таке? Навіщо? Навіщо я згадав це слово? Я й так весь час примушував себе, я стомився від цього… Ні, — заперечив він, — ти повинен і ти можеш себе примусити… Ану, спробуй примусити… Про що я? — тепер уже з жахом подумав він, бо забув, чому з'явилася думка про те, що він повинен себе примусити. — А ти згадай. Згадай… Примусь-таки себе згадати… Ага, я хотів примусити себе згадувати те, що дороге мені… Тоді почнеться ланцюг, а він, як добрий канат у горах… Яких горах? — не зрозумів він себе. — При чому тут гори? А, це, мабуть, коли батько привіз мене в Сен-Готард і була осінь, міжсезонність, людей немає, тільки прозорий дзвін на відрогах, стада паслися, на шиях корів дзвіночки, а який же це був чудовий передзвін, таке буває хіба що перед Новим роком, коли ти ще маленький і, прокинувшись, довго не розплющуєш очей, бо мрієш про те, що ж тобі подарує батько… Але ж я не сказав Мюллеру, як звуть батька? — злякано спитав він себе. — Я не сказав йому, що я ніякий не Ісаєв, а Сева Владимиров, і батько похований у Сибіру, його вбили такі ж, як він, тільки росіяни… Ну, а що буде, коли я йому сказав про це? Буде погаво. Він не сміє доторкатися до батькової пам'яті навіть словом… А ще він, маючи відомості, оберне їх проти мене, пошле телеграму в Центр, що Сева Владимиров на все згоден. А хто там пам'ятає, що я — Владимиров? Там і про Ісаєва знають троє. Бачиш, ти примусив себе, ти зміг примусити себе думати, тільки не засинай, потім буде важко, знову в голові буде мішанина, а це так страшно. «Не дай мне бог сойти с ума, уж лучше посох и сума…» Хто це? Ти повинен примусити себе, — виснажливо нудно наказав він собі, — згадай, ти пам'ятаєш… Це Пушкін — як же я можу це забути… Ах, яка чудова була в Пушкіна візитна картка, тут на картці пишуть усі посади, звання, кількість хрестів, пан професор, доктор, кавалер Рицарського хреста штурмбанфюрер Менгеле, дипломований лікар-терапевт. А треба б тільки одне слово — «кат»… А на візитній картці Пушкіна просто: «Пушкін». І хоч у кінці був нікому не потрібний «ять», зате яка чудова ця його картка — скільки в ній заперечення пошлості, яка гідність, яке відчуття особистості… Пушкін… Стривай, Максиме… Стривай… Чому ти пригадав про гори? Та це ж так ясно, — відповів він собі, — Сен-Готард, Чортів міст, Суворов, чудо-богатирі… А канонади чомусь зовсім не чути… — Він раптом жахнувся. — А що коли прорвалися танки Венка? Або есесівці Шернера? Або з Даллесом домовився Гіммлер?»

Штірліц схопився з лежака, відчувши — вперше за ці страшні години — м'язи спини. Зразу ж упав, бо ноги було сковано сталевими обручами, а руки заломлено за спину…

«Я — живий, — сказав він собі. — Я живий. Живий, і я чую канонаду. Просто вони били мене по голові, а Віллі вдарив у вухо тією пузатою кришталевою склянкою… Тому я став погано чути, це нічого, минеться, в російському госпіталі мені зроблять операцію, і все буде гаразд…»

Він безсило сів на лежак і тільки тепер відчув біль, що розривав усе тіло. До цієї хвилини болю не було, лише тупе відчуття власної відсутності. Так буває, мабуть, коли людина між життям і смертю: слабість і лунка тиша.

«Я живий, — повторив він собі. — Ти живий, тому що можеш відчувати біль. А про ланцюг ти наказав собі згадати тому, що по ньому, як по канату в горах, можна добратися до щастя, до вершини, звідки видно далеко навкруги, наче в Оберзальцбергу. Будиночки на рівнині здаються менші за сірникові коробки, світ тому стає величезним і спокійним, а ти витягаєш з рюкзака хліб, ковбасу й сир, термос з кавою і починаєш бенкетувати… Стривай — найбільше щастя не в тому, щоб дивитися на світ зверху, в цьому є щось зневажливе. Ні, щастя— це коли ти живеш на рівнині, між людьми, але пам'яттю можеш підніматися до того, що приносить тобі найвищу насолоду… Дає силу вижити… Стривай, стривай, весь той час, поки вони били мене, я згадував одне й те ж ім'я… Я повторював це ім'я, як заклинання… Яке? Згадай. Ти повинен себе примусити, ти можеш себе примусити, не потурай собі, біль — це життя, нема чого звалювати на біль, ти мусиш пригадати те ім'я…»

Бахнуло поряд; хряснуло; забряжчали шибки…

«Сірін! — радісно згадав Штірліц. — Ти тримався за це ім'я зубами, коли вони били тебе, твої руки були в наручниках, і ти не міг ухопитися за рятівний круг, а цим кругом був Сірін, і ти тримався зубами, в тебе страшенно боліли вилиці не тому, що вони били тебе по обличчю, а тому, що ти не смів ні на мить розціпити зуби, ти одразу пішов би на дно… А хто такий Сірін? Звідки це ім'я? Зажди, це ж Єфрем, просвітитель із Сірії, тому й став на Русі називатися Сіріним… Як це в нього? Минає день, по слідах його йде другий, і навіть незчуєшся, як смерть стоїть уже в головах у тебе… Де мудреці, які писаннями своїми наповнили світ? Де ті, котрі дивували світ своїми творіннями, полонили мудруваннями? Де ті, які пишалися дорогим вбранням і спочивали на пурпурових ложах? Де ті, які дивували красою своєї зовнішності? Де ті руки, які прикрашались перлами? Де ті, що приводили в трепет своїм велінням і підкоряли землю жахом своєї величі? Спитай, землю, і вона покаже тобі, де вони, куди їх поклали… Он, усі вони разом лежать у землі, всі стали прахом… От за кого я тримався, поки вони мене мучили, і я витримав, спасибі тобі, сірієць Єфрем, спасибі тобі, людино духу… Спасибі… І про Сен-Готард я згадав неспроста, тому що батько саме туди взяв книжки, в яких були писання Сіріна й Никона Чорногорця… Пригадуєш, у пансіонаті, де ми ночували, була сердита хазяйка? Справжня відьма, волосся пістряве, на «добрий ранок» не відповідала — таке не часто зустрінеш у Швейцарії: вони ж добрі люди, в горах живуть, там злий не виживе, і батько тоді прочитав мені Сіріна, ще дуже сміявся… Як це? Нема звіра, подібного жінці лукавій, найгостріша зброя диявольська… І гаспиди, якщо їх приголублять, стають покірні, і леви, і барси, звикнувши до людини, бувають смирні; але лукава й безсоромна жінка, коли ображають її, біситься, приголублять — гонориться… Батько ще тоді запропонував перевірити істинність слів Єфрема Сіріна, і ми зійшли на перший поверх, і попросили кави, і стали говорити відьмі, який гарний у неї пансіонат і як чудово спати під перинами при відчиненому вікні, а вона буркнула, що на всіх не натопиш, клята німецька звичка відчиняти вікна, наче вдень не надихаєтесь тутешнім повітрям… Батько тоді підморгнув мені, повторивши: «Якщо приголублять — гонориться…» Останній раз я згадав Сіріна після того, як підпалили рейхстаг, коли Гейдріх зібрав шостий відділ РСХА і, плачучи справжніми сльозами, говорив про злочин більшовиків, які підняли руку на німецьку святиню, хоч майже всіх, хто слухав його, напереродпі мобілізували для виконання спеціального завдання, і закон про введення надзвичайного становища було вже заздалегідь надруковано й роздано тим, хто мав почати арешти комуністів і соціал-демократів… А Гейдріх плакав…» Штірліц тоді не міг збагнути, як можуть так гармонійно вміщатися брехня і правда в одній людині, саме в тій, яка планувала підпал, а зараз ридає за німецькою святинею…

Повернувшись до себе — Штірліц тоді жив у Шарлоттенбурзі, за мостом, навпроти «блошиного ринку», — він знову міг припасти пам'яттю до того рятівного, що давало йому сили жити, до російської мови, і він пригадав тоді саме Сіріна, і чув він голос батька, який так прекрасно читав цього веселого православного попа з Дамаска… «Хто встоїть проти спокус лиходія, коли побачить, що весь світ у сум'ятті, і що кожен тікає, щоб сховатися в горах, і одні помирають від голоду, а другі тануть, як віск, від спраги? Кожен із сльозами на очах питатиме другого: «Чи є на землі слово Правди?» І почує у відповідь: «Ніде». І тоді багато хто поклониться мучителю, благаючи: «Ти — наш спаситель!» Безсоромний же, прийнявши тоді владу, пошле своїх бісів у всі кінці сміливо проповідувати: «Великий цар з'явився до нас у славі!» Всі його послідовники носитимуть у собі печать звіра, лише тоді вони зможуть одержувати собі їжу і все потрібне… Щоб привернути до себе, вдаватиметься до хитрощів: «Не беру від вас дарів, кажу про зло з гнівом», і багато станів, побачивши доброчесність його, проголосять його царем… І почне лиходій на очах у глядачів переставляти гори й викликати острова з моря, але це буде обман, бо люди не зможуть знайти собі їжі, і жорстокі наглядачі стоятимуть всюди, і вмиратимуть немовлята в лонах матерів, і від трупів, що лежатимуть уздовж доріг, нестиме смородом…»

«Коли ми вивалювалися з машини, — згадав Штірліц дорогу з Лінца в Берлін, — запах був солодкий, тому що на узбіччях лежали вбиті й ніхто їх не ховав, нікому не було діла ні до чого, тільки до себе, але відплата настала не тоді, коли мала настати, не зразу після того, як злочинці підпалили рейхстаг і кинули в тюрму моїх товаришів, а через страшні дванадцять років; який байдужий час — ота таємна субстанція, що в ній ми реалізуємо самих себе!.. Або не реалізуємо зовсім…»

— Ей! — покликав Штірліц і здивувався: не говорив, в хрипів. Щось сталося з голосом. «Але ж голосові зв'язки не можна відбити, — подумав він, — просто я стримував себе щоб не кричати від болю, — а їм цього так хотілося, для них це було б щастям — бачити, як я корчусь, але я не зробив їм такої приємності, я кричав нишком, і тому в мене щось запеклося в горлі. Минеться». — Ей! — знову прохрипів він і вирішив, що його не почують, а йому треба було встати й відчути себе всього. Може, вони перебили мені ноги і я не зможу підвестися, не зможу ходити. Нехай вони прийдуть сюди, нехай відведуть у туалет, а може, Мюллер наказав їм не пускати мене нікуди або цей «добрий» лікар звелів тримати мене нерухомим, так йому буде зручніше потім працювати зі мною. Вони ж не приховують і кажуть: «Він працює». От сволота, як паскудять прекрасне слово «праця», та хіба вони одне це слово спаскудили? Вони спаскудили те слово, за яке загинуло стільки чудових товаришів. Вони ж посміли прекрасне й чисте слово «соціалізм» узяти собі, обгидивши його власництвом, арійською приналежністю! Ну й пройдисвіти! Але ж немає національного соціалізму, як немає національного добра, честі, національної мужності…»

— Ну, чого тобі? — спитав Віллі, прочинивши двері.

Штірліцу знову здалося, що той зовсім не відходив од нього.

— В туалет пусти.

— Лий під себе, — засміявся Віллі якось дивно, гавкотливо. — Підсохнеш, морозів більше не буде, весна…

«Він нічого не розуміє, — збагнув Штірліц. — П'яний. Вони без упину п'ють — так завжди буває в боягузів. Вони нахабні, коли всі вкупі і над ними є хазяїн, а варто залишитися самим, їх починає душити страх, і вони п'ють коньяк, щоб їм не було так страшно».

— Ну, гляди, — прохрипів Штірліц, — гляди, Віллі! Гляди, собако, ти можеш мене розстріляти, якщо накаже Мюллер, і це буде за правилами, але він не міг тобі наказати, щоб ти не пускав мене в сортир, гляди, Віллі…

Той підійшов до нього («Я правильно вичислив, — зрозумів Штірліц, — я натиснув у те саме місце, яке в нього тільки й відчуває біль, я влучив у ціль його страху перед шефом, — все інше в ньому атрофовано, рослина, а не двоногий»), зняв наручники, відстебнув сталеві обручі на щиколотках і сів на стілець.

— Валяй, — сказав він. — Іди…

Штірліц хотів був підвестися, але зразу ж упав, не відчувши свого тіла; біль знову зник — запаморочлива дзвінка ватяність. Нудить.

Віллі засміявся. Знову вибухнув снаряд — тепер ще ближче. Будинок струсонуло. Віллі встав, похитуючись, набливився до Штірліца і вдарив його чоботом у криваве місиво обличчя:

— Вставай!

— Спасибі, — відповів Штірліц, тому що біль знову повернувся до нього. «Спасибі тобі, Віллі, зло породжує добро, це точно, я переконуюсь у цьому на собі, як не повірили. Одне слово — досвід. Ох ти, як же болить усе тіло, га?! Тільки обличчя в мене наче немає, немов гарячий компрес поклали; а чому так важко розплющувати очі? Може, лікар уколов у повіки, щоб я не міг більше бачити їхні обличчя? Все одно я їх запам'ятав на все життя… Почекай про все Життя… Не треба… Він би не колов мені повіки, вони просто випекли б мені очі сигаретами — нема нічого простішого… Отже, їм поки ще потрібні мої очі…»

…Він повільно став підніматися з підлоги, руки тремтіли, а він безперестану повторював собі рятівні слова — «Примусь себе!». Виплюнув кривавий шматок, прокашлявся й сказав своїм звичайним голосом, уже чуючи себе:

— Ходімо…

— Почекай, — відповів Віллі, виглянув у коридор і крикнув: — Хто ще не закінчив роботу, замовкніть! Я не сам!

Штірліц ішов, похитуючись, чіпляючись розпухлими пальцями за стіни, щоб не впасти. Біля дверей, оббитих червоною шкірою, він зупинився, знову виплюнув кривавий шмат — його втішало, коли він бачив, як кров розтікалась по акуратних білих шпалерах у блакитну трояндочку — нехай спробують відмити. Це ж ранить їхнє серце: така неохайність. Зараз, мабуть, ударить. І справді, Віллі ударив його по голові. Штірліц упав, упав у темну безпам'ять.

…Мюллер прийняв ще дві таблетки коли, які йому подарував Шелленберг, і не кваплячись почав переодягатись. Усе. Кінець. Жаль Ойгена. І Віллі жаль, а ще більше жаль Гешке, тямущий хлопець, але якщо дозволити їм піти — тоді вся гра виявиться блефом. Штірліц — людина особлива, він піддавок не прийме, та й у Москві сидять міцні люди, вони калькуватимуть товар. Їм просту «липу» не всучиш… Щоб завершити свою коронну партію перед тим, як втекти звідси під гуркіт російської канонади по стежці ОДЕССи, він може пожертвувати цими хлопцями, розумними й вірними йому, він просто мусить віддати їх на заклання — так розраховано його комбінацію… Навіть якщо в будинок влучить снаряд і Штірліца пристукне разом з ними, документам, які зібрано там, віритимуть. Вони ж шукатимуть Штірліца і знайдуть його — в крові, зі слідами тортур. І це буде як передсмертний лист вірної їм людини, вони з'їдять його дезінформацію, повірять йому, і він, Мюллер, саме він, зробить так, що в Москві проллється кров, багато крові, — ах як це важливо для його справи, коли ллється кров; кров виходить — сила виходить, сила виходить — пустеля настає…

…Мюллер зняв телефонну трубку, набрав номер, почув знайомий голос: на цій опорній точці ОДЕССи гаразд; тільки п'ятий абонент не відповів; мабуть, влучив снаряд. Шоста й сьома чекали. Все, порядок, де Борман?

…Наказ про висадження в повітря штолень в Альт Аусзеє, де зберігалися картини, ікони й скульптури, вивезені з усіх країн Європи, надіслав Геббельс. Про це Борман — в метушні останніх годин — не знав.

…Кальтенбруннер тяжко очухувався після нічного темного пияцтва. Боязко оглядаючись, немов ждав, що хтось от-от схопить його за руку, проштовхував у себе чарку коньяку — в першу ж мить, як тільки розплющував очі. Закурював гірку сигаретку «каро», найдешевшу (раніше він завжди цим бравував). А вже потім одягався, виходив у кімнату, де працювали секретарі. Зацьковано цікавився останніми новинами з Берліна, все ще — в глибині душі — сподіваючись на диво.

Саме тут, рано-вранці, йому й передали послання Геббельса.

— Де команда підривників Аусзеє? — спитав Кальтенбруннер і налив собі ще одну чарку коньяку. — З'єднайте мене з ними.

Секретар, який щойно приїхав разом з Кальтенбруннером з Берліна, тутешньої обстановки не знав і відповів, що має запитати номер, бо він якийсь особливий; їх же засекретили, вони живуть на конспіративній квартирі, здається, чи не за словацькими паспортами…

— Я з'єднаю вас, обергрупенфюрер, я в курсі справи, — сказав Хьотль. Він тепер не відходив від Кальтенбруннера ні на крок. — 3 вашого апарата. Ходімо. — І він розчинив двері в його кабінет.

Тут, коли вони залишилися самі, Хьотль — вкотре уже за останні дні — згадав Штірліца — його спокійне обличчя, мигдалевидні примружені очі, ледь поблажливу усмішку, його слова про те, як треба тиснути на Кальтенбруннера, щоб той не зробив непоправного, — і сказав:

— Обергрупенфюрер, ви не будете дзвонити підривникам.

Той підвів своє видовжене, коняче обличчя. Брови поповзли вгору, зробивши його маленький лоб зморшкуватим і в'ялим.

— Що?!

— Ви цього не зробите, — повторив Хьотль, — хоча б тому, що американський представник у Берні Аллен Даллес сів за стіл переговорів з обергрупенфюрером Карлом Вольфом лише після того, як той запевнив, що врятує картини галереї Уффіці. Я ладен зробити так, що Даллес дізнається про ваш мужній вчинок. Ви не послухали Геббельса, ви врятували для світу вічні культурні цінності — це посилить ваші позиції, особливо після зради Гіммлера, — під час майбутніх переговорів із західними союзниками… Якщо ви не зробите цього, то…

— То що?! Що?! Я зараз зроблю інше: я зараз накажу розстріляти вас…

— Ну що ж, наказуйте, — відповів Хьотль, намагаючись підігнати від себе постійне видіння: обличчя Штірліца, змучене, з чорними тінями під очима. — Тільки ви вб'єте свій останній шанс… Ніхто не зможе сказати американцям про Ваш благородний вчинок, крім мене…

— Як же ви скажете про це Даллесу? Чому ви думаєте, що він взагалі слухатиме вас?

— Слухатиме, — відповів Хьотль. — Він уже слухає мене. І я признався йому, що підтримую контакт з ним — за вашою санкцією… Це — на вашу користь… А врятування Альт Аусзеє ще більше зміцнить ваші позиції… Карл Вольф це зрозумів перший і зараз відпочиває на своїй віллі в Північній Італії під охороною американських солдатів…

— А що мені робити з телеграмою Геббельса? — розгублено спитав Кальтенбруннер. — Що ж я йому відповім?

— Ви думаєте, він ще жде вашої відповіді?

Хьотль зняв телефонну трубку і, перш ніж набрати номер, знову згадав Штірліца, коли той казав: «Нав'язуйте Кальтенбруннеру дію, вони самі не вміють діяти. Вони розчавлені їхнім же кумиром, Гітлером. У цьому їхня трагедія, а ваш порятунок…»

— Алло, «Яструб», — почувши відповідь есесівського підривника, сказав Хьотль, — говорить «Орел» за дорученням «Вищого»: без його вказівки операція «Обвал» не має права бути проведена…

«Яструб» розсміявся — п'яний. Щось сказав напарнику, потім просипів:

— Послухайте, ви, «Орел», у нас є наказ «Вищого» провести «Обвал», і ми його проведемо, якщо він особисто його не скасує! Тим паче, що танки американців зовсім близько… Ми вже приготували рюкзаки… Після роботи, коли ми її закінчимо, запрошуємо вас на альпійські луки, там загар хороший і корови недоєні…

Хьотль збагнув, що гестапівець зараз покладе трубку, тому він — мимоволі наслідуючи Штірліца — натиснув:

— Послухайте, ви мене, мабуть, неправильно зрозуміли… «Вищий» зараз дасть вам особистий наказ, він біля апарата…

Хьотль простяг трубку Кальтенбруннеру. Той гриз ніготь на мізинці, вправно, як білка горіх. Дивився на Хьотля червоними настороженими очима. Штурмбанфюрер затулив мембрану долонею і шепнув:)

— Скажіть, що надійшла безпосередня вказівка рейхсміністра Геббельса: до особливого наказу з Берліна не підривати… Ну, говоріть же!

— А якщо він мене не послухає? — спитав Кальтенбруннер, і Хьотль з острахом зрозумів, який ідіот керував ним усі ці роки, чиї накази він виконував, кому поклонявся, хто розклав його, зробивши безхарактерним, дрібним і підлим боягузом, нездатним бути людиною — тільки виконавцем чужої волі…

— Пригрозіть розстрілом, — сказав він. — Тоді послухає.

Кальтенбруннер узяв трубку, відкашлявся; гавкаючим, знайомим усім у РСХА голосом з жахливим віденськи акцентом відчеканив:

— Тут «Вищий»! Вказівку, яку передав вам «Орел», виконувати беззаперечно! Цього вимагають вищі інтереси рейху! За невиконання наказу — розстріл! Доти, поки я особисто не накажу, штольню не підривати!

…Воістину зв'язок випадкового й закономірного є виявом діалектичного закону людського буття.

Випадковість поїздки Штірліца в Альт Аусзеє, закономірність його аналізу Хьотля, точне передбачення ним поведінки Кальтенбруннера в кризовій ситуації, обгрунтоване знанням механіки, моралі нацистського рейху, глибоке розуміння безідейності, первісної аморальності гітлеризму — всі ці компоненти закономірності й випадковості привели до того, що саме він, полковник радянської розвідки, російський інтелігент Максим Ісаєв, вніс свій вклад у те, що скарби світової культури, викрадені нацистами, не були поховані на сімсотметровій глибині штольні Альт Аусзеє.