Наказано вижити

Остання гра

Після того як Мюллер упевнився, що Штірліц зв'язаний в Москвою, він до кінця зрозумів, як йому треба діяти, бо план його роботи проти Кремля складався з кількох фаз, безпосередньо одна з одною не зв'язаних, але все-таки підкорених єдиному генеральному задумові.

Тому, зустрівши Штірліца, він сказав:

— Дружище, йдіть-но до себе й переодягніться. У вашій шафі є вечірній костюм, хіба не так?

— Ваші люди навіть підкладку пороли, дивилися, чи не сховав я чогось у ватяні плечики, — відповів Штірліц. — Попередьте, щоб зашивали тими самими нитками, я спостережливий, групенфюрер, звик помічати дрібниці.

— Розпустились, — зітхнув Мюллер. — Покараю. Я ж їх особисто інструктував про ці нитки.

— І що ж ми робитимемо у вечірніх костюмах?

— Слухатимемо музику, — відповів Мюллер. — Рейхсміністр воєнної економіки доктор Шпеєр розпорядився, щоб електростанція постачала світлом зал філармонії; він прихильно ставиться до музичного директора Герхарда фон Вестермана, навіть з Геббельсом посварився: той наказав усіх оркестрантів забрати в «фольксштурм», а Шпеєр любить музику. Сьогодні дають концерт цього самого… боже мій, вилетіло ім'я… ну, глухий старик…

— Бетховен, — сказав Штірліц, важко глянувши на Мюллера. — Він помер, коли був майже одного віку з вами, ви ж себе стариком не називаєте…

— Не ображайтесь, Штірліц, це сентименталізм, а він заважає нашій роботі…

— Вечірній костюм я надіну, але без пальта ми у філармонії задубіємо, групенфюрер…

— Звідки знаєте?

— Я буваю там двічі на місяць, забули?

— Не думайте, що я постійно тримаю для вас особисту охорону, Штірліц. За вами наглядають тільки тоді і лише там, де це доцільно.

…Мюллер здав своє пальто в гардероб, де біля вішалок стояли інваліди, які щойно виписалися з госпіталів; ті старезні діди в чорних уніформах із золотими галунами, до яких так звикли берлінці, повмирали від голоду й холоду; інваліди працювали невміло, впускали додолу номерки, крекчучи й морщачись від болю, піднімали їх, лаючись собі під ніс; а втім, роздягалося всього чоловік тридцять, та й ті — помітив Штірліц — прийшли на концерт, піддягнувши під піджаки й фраки хутряні курточки.

Мюллер, вовтузячись, умощувався в кріслі. Це здалося Штірліцу таким бридким, що він насилу втримався, щоб демонстративно не відсунутися від нього.

Мюллер ніби зрозумів потаємне бажання Штірліца, посміхнувся й сказав:

— Витримка у вас могутня, я б на вашому місці гаркнув…

Коли почали «Егмонта», Штірліц зразу ж пригадав, як у Парижі, в сороковому році, в готелі «Фрідман» на авеню Ваграм він настроївся на московську радіостанцію «Комінтерн» і спіймав передачу з Великого залу консерваторії, коли в музичній поемі від автора читав Василь Іванович Качалов, а диригував Самосуд.

Штірліц відзначив тоді, що російська режисерська думка набагато обігнала німецьку; а втім, потяг музичного мистецтва рейху до хорових рішень класики, боязнь появи на сцені особистості, бажання збити всіх у кучки й поставити на чолі кожної функціонера НСДАП зле пожартувало з них: під час панування нацистів побудували чудові автостради, потужні верстати, надшвидкісні літаки, але не було створено жодної книжки, яка переступила б кордони тисячолітнього рейху, жодного фільму, опери, симфонії, картини, скульптури, які збудили б інтерес світової громадськості; нацизм з його гребінцем, із закликами до наслідування традицій (до пуття нікому не відомих), з його ненавистю до пошуку нових форм прирік народ мислителів і поетів на духовне зубожіння. Тільки молодий Герберт фон Кароян, якого полюбляв Гітлер, дозволяв собі бути оригінальним — його манера диригування відрізнялася від усіх. Коли Геббельс сказав, що такій аномалії пора покласти край — дезорганізовує інших музикантів, спонукає їх до вседозволеності й самовираження, — Гітлер заперечив:

— Кароян у музиці наслідує мою манеру говорити з нацією. Не заважайте йому бути самим собою, зрештою він пропагує тільки великих німців; як мені відомо, він не включає в свої концерти ні Чайковського, ні Равеля.

Слухаючи в Парижі, окупованому гітлерівцями, російського «Егмонта», Штірліц відчув тоді високе почуття гордості — навіть у горлі пересохло — від того, що саме його революція, його Росія показала світові такий небачений и історії людства політ пошуку в мистецтві, який був хіба що в найкращі роки Еллади і Відродження.

Він згадував Маяковського, Ейзенштейна, Шостаковича, Кончаловського, Прокоф'єва, Яшвілі, Єсеніна, Дзігу Вертова, Радченка, Пастернака, Коровіна, Блока, Ель Лисицького, Таїрова, Мейєрхольда, Шолохова, він згадав фільми «Чапаєв», «Мати», «Ми з Кронштадта», «Веселі хлоп'ята», що тріумфально обійшли світ. Якому ще мистецтву випадала така завидна доля — протягом десяти років дати стільки великих імен, які, в свою чергу, породили своїх послідовників у світі?!

…Мюллер нахилився до Штірліца й шепнув:

— Егмонт явно відчуває потяг до більшовизму, відмовляється від компромісу.

— А хіба член НСДАП може йти на компроміс з ворогом?

— Я негайно прийняв би пропозицію катів, — шепнув Мюллер і дивно підморгнув Штірліцу.

Концерт припинили через десять хвилин: почався наліт англійців — гул їхніх «москіто» берлінці впізнавали одразу.

Повертаючись пішки на Принцальбрехтштрасе, Мюллер довго йшов мовчки, а потім сказав:

— Послухайте, дружище, ви — кмітливий, ви все зрозуміли правильно, і про мою спробу зблокуватися з усіма тими, хто думає про мирний кінець битви, і про нові стосунки між мною й вашим шефом, але головного ви не знаєте. І це не дуже велика біда… Головного не знаю я, тому й витяг вас послухати, як на сцені голосять голодні хористки. Працюючи багато років у тому кабінеті, який вам тепер добре відомий, я розучився вірити людям, Штірліц. Я не вірю навіть самому собі, розумієте? Ні, ні, це правда, не думайте, я зараз не граю з вами… Рубенау, Дагмар, відновлення припинених переговорів — навіщо все це?

— Мабуть, для того, щоб вести переговори далі.

Мюллер досадливо махнув рукою:

— Переговори йдуть постійно, Штірліц, ніхто їх не припиняв ні на хвилину… Шелленберг ще в сорок четвертому році літав у Стокгольм і в готелі «Президент» вів розмову про сепаратний мир з американцем Хьюїтом… Він уже влаштував зустріч екс-президента Швейцарії доктора Музі з Гіммлером. І було це не вчора і не через Рубенау, а п'ять місяців тому, напередодні нашого удару по англо-американцях в Арденнах, коли ті покотилися назад. І вони домовились. І Гіммлер дозволив вивезти з наших концтаборів багатих євреїв і знаменитих французів. Розумієте? Домовились. І Шелленберг прийшов до мене — після дзвінка Гіммлера — і одержав у мене право на звільнення двох тисяч пархатих і французиків. Але потім ми вдарили, й союзники стали тікати, і Гіммлер обірвав усі контакти з Музі, тільки Шелленберг ще метушився — в мене в досьє лежать про це всі документи… А після того як у січні Сталін почав наступ під Краковом і врятував американців, тому що ми повинні були перекинути із Заходу наші частини проти Конєва, рейхсфюрер знову зустрівся з Музі — і було це в Шварцвальді, поблизу Фрайбурга, дванадцятого лютого, ще до того, як ви поїхали до Швейцарії, — і підписав нову угоду… Розумієте? Підписав угоду, за якою зобов'язався кожні два тижні звільняти тисячу двісті багатих євреїв і відправляти їх у вагоні першого класу до Швейцарії. А єврейські фінансисти в обмін на це пообіцяли припинити антинімецьку пропаганду в тих газетах Америки, які вони контролюють… Ох, коли б Гітлер домовився з ними три роки тому! Коли б… Ці фінансисти зобов'язалися платити золотом Міжнародному Червоному Хресту через екс-президента Музі, а той, у свою чергу, купує нам на ці гроші бензин, машини й медикаменти… І вони вже йдуть у рейх, тому стали знову літати наші літаки, Штірліц, тому ми з вами досі їздимо на своїх машинах… Більше того, Гіммлер уклав пакт з американськими євреями з банків, який дає йому право на захист, бо, як з'ясовується, саме він, рейхсфюрер СС, врятував нещасних, приречених маніяком Гітлером на знищення, нехай за нього замовлять словечко… І таки замовлять, повірте…

Штірліц похитав головою:

— Не думайте, що світ безпам'ятний…

Мюллер гірко усміхнувся:

— Пам'яті немає, Штірліц. Не забувайте про це. Дайте мені право редагувати «Фолкішер беобахтер» і «Дас шварце кор», а також складати програми радіопередач, і я протягом місяця доведу німцям, що політика антисемітизму, яка проводилась раніше, була кричущим порушенням указів великого фюрера, він ніколи не закликав до погромів, це все пропаганда ворогів, він хотів тільки одного: уберегти нещасних євреїв від гніву їхніх конкурентів. Пам'ять… Забудьте це слово… Злопам'ятство — так, але ця риса до поняття «пам'ять» ніякої причетності не має, лише до томливої жадоби помсти… І от, цей договір Гіммлера ми все-таки змогли поламати… Тобто що означає «ми»? Кальтенбруннер, не я, як на мене, то нехай єврей стане канцлером, усе програно, що буде, те й буде… Кальтенбруннер, мені здається, має свої джерела інформації з приводу того, що відбувається на Заході і в оточенні Гіммлера… Словом, я зробив так, що перехопили французьку шифровку в Мадрід про переговори Музі з Гіммлером, і Кальтенбруннер, звичайно, відразу ж доповів про неї фюреру. А той дав наказ: «Кожного, хто допоможе єврею, англійцю чи американцю, які сидять у таборі, буде розстріляно без суду й слідства».

— А коли б мова йшла про польських, французьких чи югославських в'язнів?

— Штірліц, треба ставити запитання так, як воно сформульовано у вас в голові: «Що було б, якби мова зайшла про російських ув'язнених?» Ви ж про це хотіли спитати? Відповідь ви знали наперед, не прикидайтесь, ви людина бувала.

— Якраз ця гра виходить саме в бувалих, — зауважив Штірліц.

Мюллер зупинився, витяг хусточку, висякався і тільки тоді розсміявся.

— Після нальотів, — сказав він, усе ще всміхаючись, — особливо навесні, в Берліні пахне осіннім Парижем. Тільки там смажать каштани, а в нас людське м'ясо… Але підемо в наших міркуваннях далі, я зацікавлений у тому, щоб послухати вашу думку про все, що відбувається, Штірліц… Справа в тому, що Шелленберг схилив до співробітництва обергрупенфюрера Бергера, начальника нашого управління концтаборів, і той зобов'язався не виконувати наказу Гітлера про евакуацію, тобто, прямо кажучи, про тотальне знищення всіх в'язнів. І Музі знає про це від Шелленберга. Але він не просто знає про це: він виконав прохання вашого шефа, і побував у Ейзенхауера, і передав йому карту, на яку нанесено розташування всіх наших таборів… Наносив їх туди Шелленберг… Особисто… І він же — мабуть, діставши від американців індульгенцію, — намагається зараз звільнити з табору французького міністра Ерріо, його колегу Рейно і членів сім'ї генерала Жіро… Кальтенбруннер заборонив мені випускати їх, і я сказав про це вашому шефу, і він зараз уламує Гіммлера, який боїться прийняти рішення — він роздавлений своїм страхом перед фюрером… Ось так, Штірліц… І з Швецією все йде, як по маслу… У мене вже два місяці лежить перехоплений текст телеграми шведського посла Томсена до Ріббентропа про бажання графа Бернадота зустрітися з Гіммлером, саме з Гіммлером… Я знаю, що Ріббентроп прислав до Шелленберга свого радника доктора Вагнера; той запитував, що все це означає; ваш шеф, звичайно, відповів, що йому про це нічого не відомо, хоча саме його люди підповзли до Бернадота і наштовхнули його на думку про зустріч з рейхсфюрером… Ріббентроп звернувся до Гіммлера, той відповів, що Бернадот — могутня фігура, але нехай з ним розмовляє він, Ріббентроп, а сам наказав Кальтенбруннерові послати до фюрера Фегеляйна[19] з проханням про санкцію на контакт із шведом. Гітлер вислухав свого родича й відмахнувся: «В період тотальної битви нічого думати про застольне базікання з членами королівських фамілій…» Але Шелленберг все одно зробив так, що Бернадот, не чекаючи відповіді Ріббентропа, прилетів у Берлін. І зустрівся з Ріббентропом, Шелленбергом і… З ким ви думали б? З Кальтенбруннером. І знову попросив аудієнції у Гіммлера, підкреслюючи при цьому, що його особливо непокоїть доля Данії, Норвегії й Голландії… І Шелленберг відвіз Бернадота до Гіммлера в його особняк у Хохенліхен… І вони домовились, щоб усіх датських і норвезьких ув'язнених було — порушуючи наказ фюрера — зібрано в один концтабір на півночі Німеччини. І за це люди із Швеції стали поставляти бензин нашій армії і СС… Так от я й запитую, навіщо Шелленберг втягує вас у дивну гру, говорячи, що він має намір відновити припинені контакти?

…Мюллер — до вчорашнього дня, до чергової зустрічі з Шелленбергом — не знав про ці переговори всієї правди; якась частина інформації надходила до нього, звичайно, але, готуючись до останньої гри із Штірліцом, не відкриваючи карт Шелленбергу, він попросив «милого Вальтера» пояснити йому цю ситуацію докладніше. Шелленберг, зацікавлений у добрих стосунках з Мюллером, не здогадуючись, що в того є свій, особливий план дій, відкрив шефу гестапо те, що він вважав за доцільне відкрити.

При цьому Шелленберг не знав того, що було відомо Мюллеру про Штірліца; цей козир тато-Мюллер беріг від усіх як зіницю ока, бо пов'язував з цим свою коронну операцію, яка стане для нього порятунком у майбутньому; те, що він задумав проти Росії, буде дуже гучним, про це так заговорять у всьому світі, що автора такої комбінації опікатимуть найсильніші люди Заходу; ті вміють цінити мобільний розум, здатний на кардинальні акції; Мюллер — здатний, таке Гелену й не снилося — педант, одним словом.

…Слухаючи Мюллера, Штірліц відчував нестерпне бажання закурити; пальці були холодні як лід; але він, примусив себе хмикнути:

— Отже, все те, що я робив у Берні, було просто метушня й ширма для чогось дуже важливого, недоступного моєму розумові?

— Моєму — теж, — відповів Мюллер. — Тільки в Берні ви не метушились, а допомагали мені й Борману зрозуміти механіку приводних пасів. На жаль, ми так і не зрозуміли смислу цієї механіки, хоч один з пасів перерубали…

— А що ж бідолашний Вольф?

— Вони зараз тимчасово вивели його з гри. Мені здасться, вони вважають його своїм головним резервом; усе-таки Вольф контролює понад півмільйонну армію в Італії, це чогось варто…

— То навіщо ж Шелленберг втягує мене у відновлення того, що не було зруйновано?

— Мене цікавить це більше, ніж вас, Штірліц. Чим вище становище людини в тотальній структурі, яка тепер на грані краху, тим більше вона занепокоєна не загальним, а особистим…

— Хочете, я спитаю про все це Шелленберга?

— Він вас пристрелить. Зразу ж. Ні, так не можна… Думайте. У вас є ніч на роздуми. А потім приходьте до мене, і спробуємо обговорити це удвох ще раз.

…Через три години Мюллер прочитав розшифровану телеграму Штірліца в Центр про те, що він йому тільки-но розповідав.

«Гопля! — посміхнувся Мюллер. — Нехай Сталін думає; нехай думає про тих, хто тут, у Берліні, стоїть зараз в опозиції до Гіммлера; нехай він думає про американців; нехай він думає про те, що Гіммлер ось-ось домовиться з Даллесом; нехай вибирає, він тепер може вибирати: я себе запропонував йому, Борман — тим більше, тоді як в Америці дедалі дужче консолідуються ті сили, які стоять в опозиції до Рузвельта й відкрито ненавидять Кремль…»