Наказано вижити

Бідолашні, бідолашні жінки… — I

— Ах, до чого тут руни, билини й міфи? — засміялася Дагмар Фрайтаг своїм низьким басом. — Пийте горілку й забудьте ви цю нісенітницю!

Вона примостилася на стільці, підібгавши під себе ноги; сиділа по-японськи, чудом, хоч справді була висока, як і уявляв Штірліц, тільки ще вродливіша.

— Тобто? — спитав Штірліц, випивши з якоюсь невідомою для нього радістю солодку шведську горілку.

— Все дуже просто, — відповіла Дагмар. — Дівчині з хорошої сім'ї треба мати професію: емансипація і таке інше. Я мріяла бути офіцером генерального штабу, мені дуже подобається планувати битви, я гралася не в ляльки, а в олов'яних солдатиків, у мене ще й тепер зберігається найкраща в Європі колекція, є навіть червоноармійці, потім покажу. Хочете?

— Хочу.

— От… А тато з мамою уготовили мені майбутнє філолога. А що це за наука? Це не наука, це — прикладне, це як оформлення ресторану майстром зі смаком, котрий знає, як використати морене дерево, де можуть красуватися рибальські сітки і яким чином придумати в затишному куточку залу шматочок Іспанії — гладко побілені стіні, деталі старовинних екіпажів та багато темної листової міді.

— Ну-ну, — посміхнувся Штірліц. — Тільки ваша вузька спеціальність — тобто взаємозв'язок скандінавської й германської літератур — цілком генштабівська професія. Можете довести єдність кореня слів і однаковість їхнього значення? Можете! А звідси недалеко до проголошення обов'язковості приєднання Швеції до рейху.

— Боже мій, я це вже довела давним-давно, але й досі не приєднали! Та й до того ж я вичислила, що багато російських билин теж породили ми, бо князівсько-дружинний шар суспільства в росіян був спочатку нашим, скандінаво-германським, вони ж, предки, й занесли туди епічну творчість, а коли слов'яни дали нам коліном під зад — привезли сюди, на Захід, їхні билини…

— Це — за наукою? Чи знову ваш олов'яний генеральний штаб, щоб легше було обгрунтувати приєднання до нас Росії?

— І так і так, але обгрунтовувати приєднання Німеччини до Росії буде генеральний штаб червоних, — засміялась своїм дивовижним, раптовим сміхом жінка, — і аж ніяк не наш.

— Налийте ще горілки, га?

— Бутерброд хочете? В мене є сир.

— Чорт його знає… Все-таки, мабуть, хочу…

Дагмар легко й граціозно, якось зовсім несподівано підвелася з стільця; спідниця в неї була коротенька, спортивна, і Штірліц побачив, які красиві ноги в жінки. Він вивів дивну, вкрай досадну закономірність: красиве обличчя неодмінно поєднувалось з поганою фігурою; ніжні руки були чомусь у жінок з тонкими, як сірники, ногами; пишне волосся — і раптом товста, безформна шия.

«А тут усе чудово, — подумав Штірліц. — Природа наділила її всім за законами доброти, а не звичайної жорстокої логіки: «кожному — потроху».

І бутерброд Дагмар зробила смачний, маргарину намазала не тоненький шар, а видимий, жирний; сир, хоч і настругала майже прозорими смужечками, але поклала гіркою.

— Пийте і їжте, — сказала вона, знову легко й граціозно вмощуючись на стільці. — Я дуже люблю дивитися, як їдять чоловіки, не так страшно жити.

— Ви мені розкажіть про скандінаво-російські билини, — попросив Штірліц.

— Ви запрошуєте жінку в ліжко тільки після інтелектуальної розмови? З вами я згодна лягти зразу.

— Справді?

— Начебто ви самі не знаєте… У чоловіків вашого типу жінки закохуються вмить.

— Чому?

— У вас є надійність.

— Це — все, що треба?

— Можете запропонувати більше? Тоді купіть мені ошийник, я стану вашою собакою.

— Любите собак?

— Таке запитання може поставити італієць. — Дагмар знизала плечима. — Або ж іспанець… Тільки не німець. Хіба є хоч один німець, який не любить собак?

— Я вам дам новий псевдонім — «бритва». Згодні?

— Та хоч який завгодно.

— Отже, про билини…

— У вас є сигарети?

— Звичайно.

— Я хочу закурити.

— А взагалі ви ж не курите?

— Я кинула. В гімназії курила, іще й як курила. І пила горілку. І все інше…

— Молодець. Важко в навчанні — легко в бою.

— Так казав російський генерал Суворов.

— Цілком правильно. Тільки він був фельдмаршалом, якщо мене не зраджує пам'ять.

— Зраджує. Він був генералісимусом.

— Слухайте, а мені просто приємно бути у вас в гостях.

— Та ви ж не в гостях… Ви, як я розумію, у справі…

— Чорт з нею, з тією справою… Все одно ви її чудово проведете, я тепер у цьому не маю сумніву… З ким із моїх колег ви раніше були на зв'язку?

— По-моєму, про це не можна говорити нікому? Мене попереджав мій куратор…

— Мені — можна.

— Можна то й можна, — посміхнулася Дагмар. — Він відрекомендувався мені як Егон Лоренс.

— Він справді Егон Лоренс, це не псевдонім. Яким він вам здався?

— Славна людина, намагався допомогти моєму чоловікові… А може, вдавав, що намагався… Принаймні він був тактовний…

— Чому ви говорите про нього в минулому часі?

— Він у госпіталі. Його контузило під час бомбардування.

— Розкажіть усе-таки про скандінаво-німецько-російський епос, це страшенно цікаво. І давайте ще вип'ємо.

— Вам подобаються п'яні жінки?

— Чорт його знає… Не відчуваєш себе скованим… Це як на корті грати з партнером одного з тобою класу.

— Чому вас зацікавили епоси? — Дагмар знизала гострими плечима.

— Тому що ви мені приємні. А людина пізнається по-справжньому, коли вона говорить про свою справу.

— Це ви про чоловіків. Жінку пізнаєш, коли вона любить, годує дитину, варить чоловікові обід і дивиться, як він тривожно спить… Ні, я не психопатка, правда… Чого ви на мене так дивитесь?

— Я дивлюся на вас добре.

— Тому я й питаю.

— Розповідайте…

— Ви розмовляєте по-російськи?

— Читаю. Зі словником.

— Знайомі з фінським епосом? Чи з естонським? З карельським? Дуже гарна назва «Калевіпоег». Знаєте?

— Ні, не знаю… Чув краєм вуха… У нас є переклад?

— Ми не вміємо перекладати. Майстерно перекладають тільки росіяни.

— Чому це їм такий привілей?

— Стик Європи і Азії… Змішання мов; каравани в Персію, Індію, Китай; хазари, скіфи, Візантія, чудове вариво…

— Отже, «Калевіпоег»…

— А в росіян є билина про богатиря Коливана. Я проводила аналітичне порівняння, все дуже близько. А ще ближче до нас їхня прекрасна билина про Іллю Муромця.

Вимова в жінки була абсолютна, російське ім'я вона називала без акценту. Штірліц примусив себе не відводити очей від сигарети, яку він акуратно розминав пальцями, щоб не глянути на її обличчя ще раз, заново.

— Взагалі билини — це цікава штука, — зітхнула Дагмар. — Вони підштовхують до висновку, що в житті в усі часи неодмінно треба вижити, і не просто вижити, а перемогти, пробитися вгору, до слави, — тільки тоді не страшна смерть, бо тільки тоді ім'я твоє збережеться для потомства. Чим ти піднявся вище, тим надійніша гарантія незникнення… Ні, справді! Чому ви посміхаєтесь?

— Тому що мені приємно слухати вас.

— Пийте.

— Вихлещу всю вашу горілку.

— Я купую її на бони у шведському посольстві, там дуже дешево.

— Далі.

— А що — «далі»? У росіян був князь Володимир, він хрестив свій народ, став святим, дістав прізвисько Красне Сонечко. Чим князь був знаменитіший, тим більше його треба було славити, тим кращі про нього складали билини, в променях його слави опинялися родичі, близькі, — був у нього дядько, Добриня, друг і соратник Муромця… Коли напишуть епос про цю війну, ви будете у фокусі слави рейхсфюрера… Чудово, правда ж?

— Надзвичайно чудово… Тільки де логіка? Князь Володимир, дядько Добриня і богатир Муромець?

— Все-таки я жінка… Ми — почуття, ви, чоловіки, — логіка… Так от, є російська билина про те, як Муромець бився з своїм сином Борискою… Хоч іноді його називали Збутом, іноді Сокольником, а пізніше — Жидовином… Ілля, борючись із сином, дізнається, що цей Жидовин доводиться йому сином, і відпускає його, а той вирішив убити батька, коли богатир заснув… Не вийшло. Муромця врятував його чарівний хрест. Сила у старця сьомого віку була надзвичайною…

— Що означає «старець сьомого віку»?

— За стародавнім слов'янським численням це вік мудрості, з сорока до п'ятдесяти п'яти років… А тепер порівняйте Муромця з нижньонімецькою казкою про Гільдебранда і його сина Алебранда, коли вони зійшлися на битву біля Берна. Схоже? Дуже. Батько теж бився з сином, але помирився з ним у ту мить, коли підняв ножа, щоб ударити ним свою дитину… Молодий богатир устиг сказати старому те, що знав від матері… А вона розповіла синові, хто його батько… Сльози, радість, взаємне прощення… А кельтська сага про ірського богатиря Юзамора та його сина Картона? Вона ще ближча до російського варіанту, адже шлях пролягав із варяг у греки, а не з німців до персів. У битві батько, як і Муромець, убиває сина, але дізнавшись, кого він убив, плаче над тілом три дні, а потім умирає сам… Бачите, які ми всі близькі один до одного?

Штірліц знизав плечима:

— Що ж, пора об'єднуватись…

— Знаєте, чому я хочу, щоб ви залишились у мене?

— Догадуюсь.

— Скажіть.

— Вам страшно. Мабуть, тому й хочете, щоб я був сьогодні поряд.

— І це теж… А насправді річ в іншому… Не тільки чоловіки живуть мріями про вигаданих ними прекрасних жінок, які все розуміють, гарні в розмові, а не лише в ліжку. Справжній друг потрібен усім… Ми, жінки, вигадниці витонченіші, ніж ви… Знаєте, коли б ми вміли писати, як чоловіки, ми таких книжок понаписували б… І, між іншим, це були б чудові книжки… От мені й здається, що я вас дуже давно вигадала, а ви взяли та й прийшли…

Він прокинувся від того, що відчув на собі погляд, важкий і невідривний.

Дагмар сиділа на краєчку ліжка й дивилася йому в обличчя.

— Ви розмовляєте уві сні, — прошепотіла вона. — І це дуже погано…

— Я скаржився на життя?

Вона зітхнула, обережно погладила його лоб і запитала:

— Запалити вам сигарету?

— Я ж німець, — відповів він. — Я не маю права курити, — не випивши ковток кави.

— Кава давно готова…

— Дагмар, що вам говорив про нашу майбутню роботу Шелленберг?

З того, як вона здивовано поглянула на нього, він зрозумів, що Шелленберг з нею не зустрічався.

— Хто вам сказав, що я маю зустрічатися з вами? — допоміг він їй.

— Той чоловік не відрекомендувався…

— Він — лисий, з сивиною, ліва половина обличчя часом сіпається?

— Так, — відповіла жінка. — Хоч про це, по-моєму, я теж не повинна була вам говорити.

— Ні в якому разі. Ходімо пити каву. А потім попрацюємо, згодні?

— У Швеції в мене була няня… Росіянка… Вона мені розповідала, що в них під час обряду хрещення священик загортав волосину немовляти у віск і кидав у срібну купіль. Якщо кулька не тонула, то дитині судилося довге й щасливе життя… Ваша мама вам напевне казала, що ваша кулька не потонула, правда ж?

— Я ніколи не бачив мами, Дагмар.

— Бідолашний… Як це, мабуть, жахливо жити без мами… А тато? Ви добре його пам'ятаєте?

— Пам'ятаю.

— Він одружився вдруге?

— Ні.

— А хто ж вам готував обід?

— Тато чудово з цим справлявся сам. А згодом і я навчився. А потім я розбагатів і найняв служанку.

— Молоду?

— Так.

— Її звали Олександрін? Саша?

— Ні. Так звали ту жінку, до якої я прив'язаний.

— Ви згадували її сьогодні вночі…

— Мабуть, не тільки сьогодні…

— Я на вас ворожила… Тому, будь ласка, не зустрічайтесь сьогодні до вечора з людиною, в якої пронизливі маленькі очі й чорне волосся… Це піковий король, він має на вас зло.

Жінка пішла на кухню — акуратну, облицьовану деревом, — а Штірліц, підвівшись, подивився у вікно, на безлюдну, мертву вулицю й подумав: «Я — об'єкт гри, це — точно. І я не можу зрозуміти, як вона закінчиться. Я прийняв умови, запропоновані мені Мюллером і Шелленбергом, і, мабуть, зробив правильно. Але я для них занадто малий, щоб зараз, у такі дні, вони грали одного мене. Вони дуже розумні, їхні комбінації далекобійні, а я не можу збагнути, куди вони наміряються бити, з яких гармат і в кого саме. Чи могли вони мене розшифрувати? Не знаю. Але думаю, якби вони до кінця вичислили мене, то не починали б довготривалої операції — б'є дванадцята година, їм відпущено хвилини. Коли я пішов напролом із Шелленбергом, я правильно відчув єдино допустиму в ту мить манеру поведінки. А коли й це моє рішення Шелленберг передбачав заздалегідь? Але найнезбагненніше приховано в тому, чому ім'я Дагмар назвав Шелленберг, а попереджав її про мене Мюллер? Ось у чому загадка…»