Наказано вижити

Опори майбутнього реваншу

Борман виїхав з Берліна на світанку.

Він відправився у Потсдам; тут, у лісі, в невеличкому особняку, обнесеному високою огорожею, що охоронялась п'ятьма ветеранами НСДАП і трьома офіцерами СС, яких виділив Мюллер, доктор Менгеле обладнав спеціальну лабораторію «АЕ-2». Так закодовано називався його госпіталь, найвища таємниця Бормана, про яку він не доповів фюрерові.

Саме сюди привозили — вночі, в машинах із заштореними вікнами — тих кандидатів, яких за його особистим дорученням відбирали для нього найдовіреніші люди рейхслейтера.

Менгеле робив тут пластичні операції; першого прооперували оберштурмбанфюрера СС Гросса, сина «старого борця», друга рейхслейтера, що захищав його на судовому процесі в двадцятих роках. Саме він підказав адвокатам ідею кваліфікувати вбивство, яке вчинив Борман, як акт політичної самооборони в боротьбі з більшовицьким тероризмом. Тепер, через двадцять два роки, Борман зорієнтував молодшого Гросса на майбутню роботу в сіоністських колах Америки; хлопець закінчив Ітон, його англійська була бездоганна, працював під керівництвом Ейхмана, допомагав Вальтеру Рауфу, коли той випробовував свої душогубки, де знищували єврейських дітей.

Менгеле змінив Гроссу форму носа, зробив обрізання й переправив татуйований есесівський номер на той, що наколювали євреям перед знищенням у газових камерах у концентраційних таборах, — «1.597.842».

Другим до лабораторії «АЕ-2» було доставлено Рудольфа Вітлоффа; він виховувався в Росії, батько, працював у торговій фірмі Сімменса-Шуккерта, хлопчик ходив до російської школи, мову знав досконало; практикувався у групі Мюллера, що займалася «Червоною капелою». Менгеле зробив Вітлоффу шрам на лобі, наколов — через шматок шкіри, вирізаної з лівого плеча російського військовополоненого, — портрет Сталіна і слова «Смерть німецьким окупантам».

Сьогодні Менгеле провів третю операцію: для проникнення в ряди радикальних арабських антимонархістів готувався Клаус Ньойман.

Борману треба було поговорити з кожним із трьох його людей: за законами конспірації ніхто з цієї трійки не повинен був бачити один одного.

Борман їхав зруйнованим містом і досі не міг відповісти собі, чи має він право поставити всі крапки над «і» в розмові з трьома обраними. Він вагався: чи просто орієнтувати людей на глибинне проникнення в тили ворога, чи сказати те, що було ясно всім: «Нашу битву програно, війна закінчиться найближчими місяцями, якщо тільки не станеться диво; вам випало відповідальне завдання — віддати себе великій справі відновлення націонал-соціалізму. Принадність нашого руху полягає в тому, що ми відкрито й недвозначно проголошуємо вседозволеність кращим представникам обраної нації арійців у боротьбі за панування сильних. Так, мабуть, ми в чомусь прорахувалися, виставляючи право самих лише німців на абсолютне й незаперечне лідерство. Треба було розпалювати полум'я національної винятковості в тих регіонах світу, де тільки можна запалити мрію стати першими. Так, ми зважимо на цю помилку в майбутньому, і ви, саме ви, будете тими охоронцями вогню, які повинні закумулювати в собі пам'ять і мрію. Німці так чи інакше стануть лідерами, коли пожар національної ідеї запалає в світі. Нема класів, це нісенітниця марксистів, одержимих таємною єврейською ідеєю, нема і не буде ніякого «інтернаціонального братерства», яке проповідують російські більшовики, — кожна нація думає тільки про себе; нема ніяких протиріч у суспільстві, якщо тільки це суспільство однієї нації; чистота крові — ось запорука благоденства суспільства арійців».

Борман розумів, якщо він зараз не скаже всієї правди своїм обранцям, то його справі — справі істинного, хоч і не оголошеного поки що наступника фюрера, — може бути завдано певної шкоди; але він добре розумів, що йому підібрали таких людей, яких виховано в сліпій, фанатичній вірі в Гітлера. Коли сказати їм відверто, що кінець рейху неминучий і близький, передбачити реакцію цих людей на слова правди неможливо. Він вправі припустити, що один з них негайно надішле листа фюрерові, в якому звинуватить Бормана в зраді, розповсюдженні панічних чуток і вимагатиме суду над зрадником. Уже було зафіксовано кілька доносів хлопчиків і дівчаток на своїх батьків: «Вони посміли говорити, що фюрер програв війну»; ці листи дітей показував Борману голова народного імперського суду Фройслер, плакав від розчулення: «З такими патріотами, як ці діти, ми подолаємо будь-якого ворога!»

…Борман відганяв від себе думки про те, що наближається; людина сильної волі, він привчився контролювати не лише слова і вчинки, а й думки. Та коли на початку березня він виїхав на два дні в Австрію, в район Лінца, у справах НСДАП, пов'язаних з розміщенням і зберіганням творів культури — як-не-як з Росії, Польщі і Франції вивезено картин і скульптур на дев'ятсот сімдесят мільйонів доларів, — і побачив особняки, де розмістилось евакуйоване міністерство закордонних справ рейху, «уряди у вигнанні» Болгарії, Хорватії, Угорщини, Словаччини, коли він відчув жалюгідні рештки колишньої величі, йому стало абсолютно ясно — кінець. Не відступи на фронтах, не оперативні зведення Мюллера — гестапо про те, що все розвалюється, не дані обласних організацій НСДАП про голод та хвороби в рейху, а саме відчуття малості підкосило його. Поки він перебував у бункері, поряд з фюрером, і заведений розпорядок дня точно повторювався з дня на день: безперебійно працював зв'язок, Гітлер вільно оперував з картами і повідомленнями міністерств, — йому, Борману, було спокійно, бо гуркоту бомбардувань не було чути в підземній імперській канцелярії, їжу подавали смачну, офіцери СС були, як завжди, чудово одягнені, генерали приїжджали для повідомлення з точністю до хвилини; панувала ілюзія могутності; рейх усе ще окупував Данію, північ Італії, Голландію і Норвегію, війська СС стояли в Австрії, ще трималися гарнізони в Чехословаччині й Угорщині; тривожним було становище на Сході, але ж нація повинна стояти на смерть, хто захоче піти на добровільне самогубство?! Червоні виріжуть усіх, це очевидно, отже, німці захищатимуть кожний будинок, перелісок, поле, кожен сарай — мова йде про фізичне існування нації, переможуть приховані, таємничі пружини крові…

Саме тоді, повертаючись з Лінца, Борман уперше усвідомив те, що сталося. І вперше йому треба було самому прийняти рішення, не чекаючи вказівки фюрера. І от саме тоді в його голові почав важко й лячно крутитися свій план порятунку. Спочатку йому страшно було признатися самому собі, що цей план остаточно визрів у ньому; він гнав думку від себе геть, він умів це. Та коли маршал Жуков почав готувати наступ на Берлін, коли Розенберг прочитав йому добірку передовиць «Правды» і «Красной звезды», Борман зрозумів: час вагань кінчився, настала пора активних дій.

У чомусь допоміг Геббельс, з яким він тепер увійшов у тісний блок, зовсім відтерши таким чином Герінга, Гіммлера, Ріббентропа й Розенберга.

Саме Геббельс у квітні прийшов до Бормана з перекладом статті, опублікованої в «Красной звезде» начальником Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) Александровим. Стаття називалася «Товариш Еренбург спрощує».

— Росіяни пропонують німцям тур вальсу, — сказав Геббельс, тріумфуючи.

Борман уважно прочитав статтю, в якій ішла мова про те, що існують різні німці, не тільки вороги; пора вже зараз думати, які стосунки між двома націями будуть після неминучої перемоги.

Геббельс усе ще говорив про наївність Сталіна, про те, що німці завжди залишаться ворогами диких азіатів, а Борман навіть заціпенів від шаленої думки: «А раптом Москва справді простягає руку йому, Борману? Чому не нав'язати цій статті саме такого смислу?»

Борман уже під кінець березня склав свій план порятунку, базуючись у своїх відправних посиланнях саме на такого роду припущення.

Він вирішив відтепер ні в якому разі не заважати ні Гіммлеру, ні Шелленбергу в налагодженні контактів із Заходом. Більше того, Мюллер повинен буде допомагати їм у цих контактах, роблячи все, щоб жодна волосинка не впала з голови змовників. Але при цьому конче потрібно домогтися, щоб інформація про ці переговори повсякчасно, щогодини йшла в Москву, Сталіну. Нехай той жде, нехай думає, що в одну прекрасну, мить Гіммлер домовиться з Даллесом, нехай він живе під дамокловим мечем єдиного фронту європейців проти більшовиків. Хіба таке неможливе? Треба зробити так, щоб Гіммлер добився реальних результатів у цих переговорах, нехай собі! Треба умовити фюрера відвести із західного фронту практично всі бойові частини на Схід. Після цього вдарити по генеральному штабу, вигнати Гудеріана й привести на його місце Кребса — той розмовляє по-російськи, був у військовому аташаті в Москві (Кремль швидко вичислить персональні перестановки, там на це мастаки). А коли західний фронт буде відкрито американцям, коли їхні армії рушать на Берлін, треба звертатися до Сталіна з пропозицією миру; так, саме до нього, лякаючи його Гіммлером, — з одного боку, і некерованістю вермахту, його вищого командування, типу Гудеріана, Кессельрінга, Гелена, — з другого, пред'явивши йому, Сталіну, документи, які свідчили б, що Ялтинська угода стала аркушем паперу; нехай думає, кремлівський керівник уміє приймати парадоксальні рішення: або американці в Берліні і, таким чином, практично в усій Європі, або нова Німеччина Бормана, так, саме його Німеччина, яка буде готова відкинути армії американських плутократів і укласти почесний мир з Москвою, визнавши її — на цьому етапі — лідерство.

«Мало часу, — сказав собі Борман. — Дуже мало часу і надто багато стадій, які мені треба пройти. Дуже важко дотримуватися ритму в кризовій ситуації, та коли я все-таки зможу дотриматися ритму, з'явиться шанс, що дозволить мені думати не про втечу, а про продовження справи мого життя».

…Саме тоді він і згадав Штірліца.

…Саме тоді, повернувшись до Берліна, він подзвонив Мюллеру і викликав його до себе, доручивши підготувати матеріал проти Гудеріана і Гелена. Саме тоді він і спитав його, хто зможе зробити так, щоб інформація про таємні контакти Гіммлера і його штабу пішла в Кремль.

…Саме тому Штірліца й не заарештували негайно після повернення: він виявився тією ланкою, якої бракувало в комбінації, що починав Борман — на свій страх і риск, без вказівки тієї людини, яку боготворив і ненавидів водночас.

Ситуація в Німеччині створилася така, що ті функціонери рейху, які, раніше поставлені в ієрархічній градації на строго визначене місце, з точно затвердженими правами й обов'язками, являли собою певні деталі однієї машини, забезпечували її злагоджену роботу, зараз, напередодні краху, зневірившись у спроможності вищої влади гарантувати не тільки харчування і дах над головою, але й саме життя, були охоплені єдиною думкою: як вискочити з вагона, що мчить під укіс, у прірву.

Оскільки людям, які не мають справжньої суспільної ідеї, властива деяка гутаперчевість совісті, оскільки блага, які вони одержували, служачи фюрерові, були платою за злочин, безпринципність, покірність, боягузтво, зраду друзів, що потрапили в немилість, насильство над здоровим глуздом і логікою, ситуація, що склалася в рейху навесні сорок п'ятого, підштовхувала їх — в ім'я фізичного порятунку — до якогось фантастичного шабашу внутрішньої зради. Кожен, починаючи з Германа Герінга, «наці номер два», був ладен закласти улюбленого фюрера, тільки б мати бодай номінальну гарантію, що його самого не буде знищено.

…Мюллер, вислухавши Бормана, одразу зрозумів: про контакти Штірліца з секретною службою росіян говорити рейхслейтеру не можна ні в якому разі. У Мюллера був свій план порятунку, тільки він не міг навіть уявити собі, що його план до такої міри змикається із задумом Бормана. Тому він сказав:

— Якщо ви знайдете час прийняти Штірліца, рейхслейтер, якщо той наважиться повернутися до Німеччини, якщо він зможе подзвонити вам і йому пощастить доїхати до того місця зустрічі, яке ви йому назвете, я просив би вас — орієнтуючи його на майбутню роботу — особливо підкреслити таке: «Ваше головне завдання зараз зовсім відрізнятиметься від того, яке вже виконано. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб оберігати Шелленберга та його людей. Ви повинні гарантувати абсолютну секретність їхніх переговорів — не тільки для того, щоб марно не ятрити серце фюрера, а й для того, щоб ця інформація не змогла дійти до Кремля. Поки ще невідомо, хто по-справжньому скористається результатами переговорів у Стокгольмі і Швеції; важливо лише, щоб Москва ні в якому разі не дізналася про самий факт їхнього існування».

Борман тоді подивився на Мюллера якось особливо — насторожено й оцінююче, але нічого не спитав: він, як і більшість вищих функціонерів НСДАП, волів жити за принципом дитячої гри: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати; якби Мюллер вважав за потрібне сказати щось таке про Штірліца, що змусило б його, Бормана, прийняти певне рішення, то це могло б, зрештою, завадити справі; нехай відповідальність буде на Мюллері, він же розуміє, якого рівня комбінацію задумано, хіба він залучить до неї людину, в чесності якої бодай трохи сумнівається? Звичайно, ні. А коли — так? Ну що ж, це його справа, він — професіонал, він знає, що на нього чекає, коли він провалить операцію. Треба вміти відводити від себе зайве, залишаючи в пам'яті тільки абрис головної ідеї; за деталі відповідають професіонали, я, політик Мартін Борман, висуваю концепцію, завдання моїх співробітників у тому й полягає, щоб зробити її реальністю; ясна річ, ніхто з них не стане діяти проти духу й букви нашої моралі й закону; я живу долею Європи, нехай таємна поліція думає про те, як допомогти мені, Борману, в моїй справі. Відповідальність за деталь лежить на виконавцях; з них і спитають; ідея — непідсудна!

…Тільки приїхавши в лабораторію «АЕ-2», Борман знайшов третю, найзручнішу форму розмови з кандидатами — веселу, дружню, відверту співбесіду товаришів по спільній боротьбі за світосяйні ідеали націонал-соціалізму.

Явки, номери банківських рахунків — словом, деталі — були давно відомі його людям, форми зв'язку обговорено; залишилося тільки висловити напутні поради.

Кожному належить побажати своє: Гроссу, до речі, й говорити нічого, чудовий спеціаліст у своїй справі — Ейхман набагато компетентніший від Альфреда Розенберга, бо практики завжди знають справу краще, ніж теоретики; Вітлофф розуміє Росію дуже добре, Мюллер і Кальтенбруннер високо цінили його ділові якості; Ньойман ріс в Александрії, його батько дружив там з родиною Рудольфа Гесса; розмову з кожним треба побудувати так, щоб сфокусувати їхню увагу на симптомах відродження ідеї націонал-соціалізму в світі. Саме цю проблему вони повинні усвідомити абсолютно точно — ніяких ілюзій; тільки тверезий аналіз фактів і нічого іншого. Борман навіть вирішив навести слова лауреата Нобелівської премії Карла фон Осецького, страченого в концтаборі після приходу Гітлера до влади. «Я скажу своїм хлопчикам, — думав він, — що ворога треба знати, як отченаш, бо ніхто так не розуміє тебе, як відкритий, безкомпромісний ворог, що не прагне до влади й слави (а втім, це одне і те ж)». Саме Осецький напередодні того дня, коли старий фельдмаршал рейхспрезидент Гінденбург прийняв фюрера і доручив йому створити уряд «національної єдності», сформулював суть того, що відбувається, так: «Камарилья з'являється лише тоді, коли аграрії відчувають погіршення свого становища, коли селяни починають шукати правду й знаходять її в тому, що їх оббирають єдинокровні юнкери, і аж ніяк не російські марксисти, американські буржуї чи безрідний єврейський капітал, а велика промисловість відчуває нову кон'юнктуру, яку можна виграти лише в тому разі, коли робітників приневолять твердою рукою до праці, а не до безконечних дискусій і страйків».

«Нічого, — думав Борман, — я виголошу слова цього паршивця Осецького про «камарилью», нехай вони почують це з моїх уст. Їм доведеться жити серед ворогів, треба вчитися не реагувати на образливі політичні метафори. Єдність крові, жадоба авторитету, сліпота мас, його величність випадок — на цих китах ми відродимось. А потім я дам їм зв'язки з Мюллером, якщо той проявить себе остаточно…»

…Менгеле, зустрівши Бормана біля воріт, сказав:

— У вас сьогодні по-справжньому чудовий настрій, рейхслейтер!

— Саме так, — відповів Борман і поплескав Менгеле по щоці.