Інформація для роздумів — VII (Генерал Гелен)


Він тепер щодня згадував недавній візит Мюллера; перед його очима раз у раз виникало обличчя групенфюрера; він цятками бачив сиве волосся на лівій скроні, погано поголеній «татом-гестапо»; Гелен був майстром «деталі»; він любив повторювати:

— Як у кінематографі деталь визначає рівень талановитості, так і в нашій справі найменша дрібниця може виявитися поворотним моментом у грандіозній операції. Якби адмірал Канаріс не звернув уваги на ніжки Мата Харі, не запросив її в ресторан «Максим», а потім не відвіз у свою заміську квартиру — хто знає, як розвивалися б події на театрі воєнних дій і скільки німецьких солдатів згубили б англо-французькі мерзотники в мокрих і брудних окопах… Згадайте фільм більшовицького режисера Ейзенштейна про матроський бунт в Одесі; я не знаю, з наміром чи випадково покотилася коляска по східцях на набережну, але якщо це був задум, — то, значить, Ейзенштейн ніякий не росіянин, а справжній німець. Якщо це — випадковість, недогляд його асистентів, то й тоді шана й хвала йому, бо він уміє і в дрібницях помітити головне.

Хоч як це дивно, але саме погано поголене обличчя Мюллера примушувало Гелена раз по раз повертатися в своїх роздумах про майбутнє до чогось дуже важливого, яке він підсвідомо відчував, але поки що до кінця не зрозумів.

Він збагнув усе, повернувшись з прогулянки в ліс. Картина майбутніх рішень постала перед ним абсолютна — у всій своїй завершеності.

«Якщо такий акуратист, як Мюллер, — сказав собі Гелен, — не зміг добре поголитися, то він буде таким же неуважним до всього, що не вкладається в його життєву схему на той час, який відпущено усім нам, — до того моменту, коли настане крах. Тотальне стеження він зараз здійснювати не може. Він зберіг за собою лише найголовніші напрямки; все, що збоку, а тим паче за спиною — він уже не може охопити. Чим різкіший і несподіваніший буде мій вчинок, тим більше шансів на успіх, на те, що я зможу вирватися звідси на Захід».

Гелен довго готувався до дії, та, коли вже продумував до кінця всі повороти майбутньої операції, його вчинки відзначалися холодною стрімкістю.

…Він не одразу прийшов до думки стати військовим, хоч уся його родина належала до тих, кого називали «прусською кісточкою», а втім, сам він пруссаком себе не вважав, а мати його взагалі народилася в Голландії.

Але, вступивши в ряди армії після того, як підписали Версальський договір, за яким Німеччину було практично позбавлено права мати військові формування, Гелен виконав свій обов'язок справжнього патріота: імперія без військ неможлива, потрібно зробити все, на що тільки спроможний німець, щоб повернути країні могутню армію; майбутнє вирішує не верстат і плуг, вважав він, а багнет і гармата.

У 1923 році юний Гелен був обер-лейтенантом; закінчивши привілейовану кавалерійську школу, він став ад'ютантом заступника начальника генерального штабу; батько, один з ідеологів великонімецького націоналізму, випускав підручники історії, в яких закликав молодь до реваншу: «Ми — нація без життєвого простору!» Він перший почав друкувати карти для генерального штабу; сину кар'єра була забезпечена.

А коли Гітлер прийшов до влади, видавництво Гелена-батька було — за заслуги перед рухом — проголошено «зразковим народним націонал-соціалістським підприємством».

Під час вторгнення в Польщу Гелен був одним з наймолодших майорів вермахту; саме там він став офіцером зв'язку між генералами Манштейном і Гудеріаном.

Саме тут, у Варшаві, після перемоги, він познайомився з флегматичним полковником Кінцелем, який раз по раз сякав свого носа. Кінцель очолював особливий відділ генерального штабу «Іноземні армії Сходу». Гелен тоді вже став особистим ад'ютантом начальника генерального штабу Гальдера; саме тоді він по-справжньому звідав солодке відчуття служби на сильного.

Кінцель ніжно перебирав папки з донесеннями від російської резидентури, що працювала під керівництвом заступника військового аташе в Москві генерала Кребса, довго й старанно сякався, говорив застуджено, без упину покашлюючи:

— Я даю більшовикам два місяці на те, щоб вони відкотилися за Урал. Колос на глиняних ногах приречений на те, щоб удобрити поле для німецьких колоністів. Дні Сталіна лічені.

Гелен дотримувався іншої точки зору; він любив читати, батько випускав і історичні книжки. Де-де, а в історії парадоксів хоч відбавляй. Проте, знаючи, що Кінцель тісно зв'язаний із службою обергрупенфюрера Гейдріха, Гелен, який надто стрімко підіймався вгору (він став уже підполковником), мовчав і підтакував.

Лише після того як війська вермахту відкотилися від Москви, він зрозумів, що настав час діяти.

…Батько Гелена, директор видавництва «Фердинанд Хірт, друкарня, й книжкова торгівля», записався на прийом до гаулейтера Бреслау, і той прийняв його наступного дня ввечері, після закінчення роботи, — знак особливої поваги.

— Я, змушений просити вас, шановний партайгеносе, — сказав він фюрерові окружної організації НСДАП, який сидів під величезним портретом Гітлера, — щоб ця наша розмова залишилася таємницею, бо я аж ніяк не хочу завдати лиха моєму синові Рейнгарду, а мова йтиме саме про нього.

— Ви знаєте, — відповів гаулейтер, — що слово партійного функціонера націонал-соціалістської робітничої партії твердіше за камінь і міцніше за сталь. Ви могли б говорити, не починаючи нашої розмови з такого прохання.

— Мій син служить у генерал-полковника Галь…

— Я знаю, — перебив гаулейтер, — будь ласка, суть справи, фюрер учить нас економити час, я даю вам п'ять хвилин, прошу вас укластися з вашим питанням…

— Йдеться про те, що підрозділ розвідки генерального штабу, який працює проти росіян, тримає зараз у руках людина, котра май родичів серед слов'ян.

— Ви збожеволіли, — ліниво озвався гаулейтер, але в його очах миттю спалахнув холодний вогонь. — Такий пост може займати тільки кристально чистий арієць.

— І все-таки, — вперто повторив Гелен-старший, — у дружини полковника Кінцеля є якийсь родич польської крові… Ні, ні, Кінцель чудовий офіцер, він робить усе, що повинен робити, і наше зимове вирівнювання фронту під Москвою аж ніяк не можна поставити йому в провину; хто міг передбачити такі морози?! Але все ж, коли я дізнався про це від Рейнгарда, то вважав своїм обов'язком повідомити вас.

Родичівство із слов'янами, як і звичайне знайомство з комуністами, передбачало тільки одне: негайне звільнення зі служби — до початку розгляду справи; є сигнал, і досить; якщо потім з'ясується, що на людину «звели наклеп» — їй знайдуть інше місце; рейх насамперед; особистим образам не повинно бути місця.

Кінцеля зняли з посади через три дні; це було безпрецедентно довго, бо за нього заступився сам Гальдер, але й це не допомогло, правда, полковник просидів зайві два дні в своєму кабінеті; якби не заступився начальник генерального штабу, його вивели б за ворота протягом двадцяти чотирьох годин.

Під час перевірки з'ясувалося, що в його дружини немає родичів низької раси, які компрометували б справжнього арійця, але діло зроблено — в кріслі Кінцеля вже сидів полковник Рейнгард Гелен; генерал Гальдер вручив йому срібні погони особисто через годину після призначення на високий пост.

На другий же день Гелен зібрав своїх помічників і повідомив їх, що він — за погодженням з начальником РСХА Гейдріхом — заміняє весь склад офіцерів армійської секретної служби, починаючи з полків, причому, якщо перший і другий відділи фронтової, корпусної, дивізійної і полкової розвідок, як і досі, виконуватимуть свої обов'язки — збирання секретних даних, саботажу і диверсій, — то роботу третіх відділів — контррозвідка, спостереження за особовим складом штабів вермахту — він, Гелен, віднині має намір координувати з шефом РСХА Гейдріхом.

Після цього Гелен залишив генеральний штаб і зробив стрімкий вояж із Вінниці — де він розмістився по сусідству з ставкою фюрера — в Берлін, Белград, Софію й Гамбург.

Тут він зустрівся з ветеранами німецької розвідки, які розмовляли по-російськи так само вільно, як і рейхслейтер Альфред Розенберг; усі вони були вихідці з Петербурга й Москви, провели своє дитинство в маєтках під Рязанню й Нарвою, пам'ятали минуле, мріяли про те, щоб це прекрасне минуле знову стало реалією сучасного і — особливо — майбутнього.

Перший, кого відвідав Гелен, був генерал Панвітц; він зарекомендував себе у дев'ятнадцятому році, коли очолював збройні підрозділи, що розстрілювали німецьких радикалів; його нещадність Адольф Гітлер ставив тоді за приклад керівникам СА.

— Вагання в період криз неможливі; покоління простить ту кров, яка проллється на ниви, де зацвітуть вруна після того, як плевели буде знищено!

Оскільки фон Панвітц командував козачими з'єднаннями генерала Шкуро, розквартированими в Югославії, Голен провів з ним п'ятигодинну конференцію, намітивши план роботи по створенню міцного штабу, складеного з царських офіцерів, готових на все, аби тільки повалити більшовизм, домовився про відрядження до нього десяти найбільш перевірених козачих ватажків і подався до Вільфріда Штрік-Штрікфельда, майора запасу, який працював над вивченням і систематизацією тих даних, які передав нацистам генерал-лейтенант Власов.

Тому що в роки першої світової війни Штрік-Штрікфельд був царським офіцером, служив у білій армії і Росію знав чудово, Гелен доручив йому вести всі контакти з рейхслейтером Розенбергом і рейхсфюрером Гіммлером, які до Власова ставилися ревниво і передавати його вермахту поки що наміру не мали.

Після цього Гелен зустрівся з генералом Кестрінгом, який працював у апараті Кребса, коли той курирував військовий аташат у Москві, і запропонував йому очолити формування «патріотів російської національної ідеї, котрі згодні будувати свою державу на схід від Уралу».

І, нарешті, Гелен зробив візит ввічливості бригадефюреру Вальтеру Шелленбергу, попросив його порад, вислухав молодого шефа політичної розвідин з захопленою увагою, хоч знав куди більше, ніж цей красунчик, тільки виду не подавав, а вже потім поїхав до Мюллера.

— Групенфюрер, без вашої постійної допомоги я просто не зможу функціонувати: росіяни — люди непередбачених поворотів, для мене важливо, щоб саме ваші співробітники пропускали через своє сито всіх тих, кого відбере Штрік, а вже потім Панвітц і Кестрінг візьмуть під своє командування…

Через два місяці Гелена викликав Геббельс; секретна група «Активна пропаганда на Схід», яку очолив ставленик Розенберга прибалтійський німець фон Гроте, почала випуск листівок; писали пропагандисти Геббельса; Власов їх візував.

Рейхсміністр висловив міркування, що пропаганда Гелена занадто обережна.

— Сміливіше називайте речі своїми імена, — радив Геббельс. — Росіяни мусять підкорятися, вони не вміють мислити, вони повинні стати сліпими виконавцями наших наказів.

— Росіяни вміють мислити, пане рейхсміністр, — наважився заперечити Гелен, — їхні філософські й етичні школи, починаючи з Радищева й кінчаючи Соловйовим, Бердяєвим та Кропоткіним, я вже не кажу про Плеханова і Леніна, начинені вибуховонебезпечними ідеями; з погляду стратегії ми повинні зараз дати їм змогу вважати себе не такими вже й неповноцінними; після перемоги ми заженемо їх у гетто, але поки що стріляють партизани…

— Їх знищать, — відрубав Геббельс. — Нація рабів не має права на ілюзії…

Тоді Гелен звернувся до Скорцені:

— Отто, ви вхожі до фюрера, я прошу вас допомогти мені: не можна так зневажливо дратувати російського ведмедя, як це робимо ми. Я ненавиджу російське стадо не менше, а можливо, й більше ніж рейхсміністр Геббельс, але я виїжджаю на фронт і допитую полонених: наша нерозумна жорстокість примушує їх вживати заходів у відповідь. Скорцені похитав головою:

— Рейнгард, я не влізатиму в цю справу. Фюрер ніколи не піде на те, щоб санкціонувати бодай якесь послаблення в слов'янському питанні: якщо євреїв буде знищено тотально, то росіян — на сімдесят процентів; ми ж з вами читаємо документи ставки, немає сенсу воювати з вітряками.

…Після того як Гелен склав свій розгорнутий меморандум про Червону Армію, після того як він приєднав до нього виписки з допитів перебіжчиків, дані перехоплених телефонних розмов у Росії і надіслав це — через Гальдера — в ставку, фюрер присвоїв йому звання генерал-майора; це сталося через кілька тижнів після того, як кращих офіцерів і генералів, що думали про долю Німеччини перспективно, повісили на рояльних струнах, почепивши за ребра на гаки, куди вішали м'ясні туші, або ж розстріляли у підвалах гестапо.

Саме тоді, приїхавши в Бреслау, до батька, — після того як закінчилася сімейна вечеря й чоловіки залишилися самі у великій, мореного дуба, бібліотеці — Гелен-молодший сказав:

— Все закінчено, батьку, ми програли і цю кампанію.

— А зброя помсти, — почав був батько, але зразу ж замовк, признавшися собі, що каже він це тому, що завжди відчуває на своїй спині холодні очі невидимого підглядача.

Підвівшись, Гелен-старший увімкнув радіо — йому як голові «народного підприємства» дозволили мати вдома приймач, у всіх інших зареєстрували або відібрали, — знайшов Відень (передавали уривки з оперет), зітхнув і похитав головою:

— Чи не занадто сміливо ти говориш, мій хлопчику?

— Так зараз говорять усі.

— Але ти генерал, а фюрер перестав вірити військовим після божевільного акту Штауфенберга.

— Акт був далеко не божевільний, батьку. Просто операцію не до кінця було продумано, не враховано саме цей фиктор страху… Його вдавили в кожного з нас, на жаль, не тільки у змовника, але й у того, кого покликано його карати…

Держава неможлива без страху.

Державний страх має бути зовсім особливим, батьку… Це правда, він потрібен, але він мусить бути цілком відміннім від звичайного, повсякденного, коли хочеш. Він, цей державний страх, повинен бути таємничим, всесильним, він — ніби провидіння, він карає лише тих, хто відступає, решта не повинні його знати; адже вівці позбавлені цього почуття, воно є тільки в того барана, який веде отару, чує вовка і при цьому звідує страх; усі інші лише повторюють його відчування і, як наслідок, вчинки… Я довго думав над тим, у чому прихована суть такого глобального поняття, яким я вважаю стиль… Погодься, що Севілья й Гренада, завойовані іспанцями, досі зберігають чарівність арабської архітектури, тоді як Барселона несе в собі ядро паризького чи берлінського раціоналізму. Прямолінійність Лондона — груба протилежність римським вулицям біля Колізею… Кожна культура, що виявляє себе в стилі, має свою таємничу часову тривалість… Час «третього рейху» історики обчислятимуть всього дванадцятьма роками, батьку, в наступному році ми будемо розгромленою державою…

— Рейнгард…

— Батьку, коли б я не був патріотом нації, я не говорив би так… Тепер тільки сліпці з партійного апарату Бормана повторюють завивання доктора Геббельса; ми, люди армії, повинні думати про майбутнє…

— Але чи можливе воно?

— Воно необхідне, отже, можливе. Настане час для створення нового стилю, батьку… Знаєш, я дуже настирливо випитував у Власова про причини, які змусили його перейти на наш бік… Він брехав мені… Він розчавлений страхом… Його бурмотіння про необхідність відновлення віри, про особливе покликання російської нації в боротьбі з червоним дияволом — переспіви того, що вкладав йому в голову мій Штрік-Штрікфельд… Власов заплутався сам у собі… Він виявився непідготовленим до поразки, а тому його роздавили, як мокрицю… А ми вже зараз мусимо бути готовими до того, щоб встати з попелу… Я думаю про це… Я поки що не прийшов до певних висновків, але все-таки вже зараз хочу просити тебе вийти у відставку і, пославшись на серцеву хворобу, виїхати з моєю сім'єю до Тюрінгії, в гори, за Ельбу…

…Повернувшись у генеральний штаб, Гелен наказав надрукувати свою «Червону біблію» в двадцяти примірниках, включивши туди лише соту частину тих матеріалів, які зібрав сонм його офіцерів, розкиданих по всіх підрозділах вермахту.

Найцінніші матеріали він мікрофільмував у трьох примірниках, перший сховав у сейф, у шухлядку, на якій було написано: «Особисто для доповіді рейхсфюреру СС» (конче потрібний камуфляж — боявся гестапо; ті ніколи не наважаться лізти в те, що адресовано Гіммлеру, хоч він і не думав показувати цьому паршивцю свої архіви), другий примірник сховав у тайнику, обладнаному в тому домі, де тепер жила його родина в горах; а третій надійно закопав в ущелині, біля альпіністського пристановища Оландсальм, високо в Альпах, на кордоні з Швейцарією.

…І ось тепер, раз по раз повертаючись у думці до візиту Мюллера, який вирвав огризок його матеріалів, зібраних у «Червоній біблії», Гелен болісно шукав виходу: втеча з Майбаху-ІІ на Захід неможлива, його розстріляють як дезертира; чекати наказу істерика і маніяка, який зачинився у бункері, — значить прирікати себе на загибель; той, що тоне, мріє захлинутися в компанії собі подібних: не так страшно, егоїст і після смерті залишається егоїстом.

Гелен засинав і прокидався з думкою про те, як йому вибратися з Берліна, як дістати право на вчинок, і нарешті вночі, під час короткого перепочинку між бомбуваннями, його немовби хтось штовхнув у потилицю.

Гелен підвівся, охоплений жахом, пройшовся по кабінету, бо йому здавалося, ніби він забув те, що зараз бачив уві сні — рятівне й близьке, розжоване, лишилося тільки проковтнути.

— Так! — Гелен зупинився, полегшено засміявшись, ударив себе долонею в лоб. — Ох, ти, боже мій! Бур! Звичайно, я ж бачив уві сні Бура!

Саме він допитував вождя Армії Крайової, який підняв поляків на повстання у Варшаві, щоб не пустити туди росіян, протягом двох тижнів; вони оселилися в невеличкому особняку на березі Балтики, багато гуляли, проходили історію повстання по днях, годину за годиною.

Саме тоді Бур-Комаровський і розповів йому схему організації свого підпілля.

Саме ця схема лягла пізніше в основу гітлерівського підпілля, яке Гіммлер назвав — за пропозицією Гелена — «Вервольфом» — «перевертнем».

Але Гелен завжди віддавав іншим лише маленьку частку того, що мав; головне він зберігав для вирішального часу.

(Вперше він почав думати про те, як замотивувати свою втечу на Захід, коли полковник Бусе сказав, що продуктивна робота під бомбами просто неможлива; ці слова запали йому в голову; він не міг собі уявити, що Бусе, будучи агентом гестапо, виконував завдання Мюллера, впливаючи на Гелена таким чином, щоб той сам попросив Кейтеля звільнити його з поста; після розмови з Бусе Гелен двічі підкинув генерал-полковникові Йодлю думку про те, чи доречно обладнувати запасну штаб-квартиру; але той ніяк на ці слова не прореагував — у ньому теж буяв страх; він не росіян боявся, які стояли на Одері, а безликого дебелого чоловіка в чорному шкіряному пальті з рунами СС у петлицях; не країна, а величезне царство страху.)

…Вранці наступного дня Гелен подзвонив у бункер генералові Бургдорфу і попросив про аудієнцію.

Бургдорф, що пив тепер без упину — починав з раннього ранку, тримався весь день на вермуті чи «порту» і засинав лише на кілька годин перед світанням, — відповів, розкотисто сміючись:

— Якщо вас не розбомблять росіяни, приїжджайте прямо зараз, почастую чудовим обідом…

Гелен вирішивши здійснити ідею Бусе не через Йодля, а в ставці, розклав перед Бургдорфом свої документи — тисячну, звичайно, їх частину, — але той не слухав, каламбурив, згадуючи піші прогулянки в горах, поцікавився, коли Гелен останній раз був у театрі, і найбільше радів з того, що генерал вибрав собі кодову назву «30».

— Ні, але чому саме «доктор тридцять»? Я розумію, пан «п'ять» чи доктор «два», але «тридцять»?!

— Мені було тридцять, коли я вирішив присвятити себе боротьбі проти росіян, — відповів Гелен. — Отже, в моєму кодовому імені немає ніякої хитрості, звичайна символіка… Генерале, я прошу вас влаштувати мені аудієнцію у фюрера… Мені потрібно досить хвилин…

Бургдорф випив вермуту, палив собі ще, посміхнувся:

— А з Борманом не хочете порозмовляти? Який розумний, який скромний, чудо, а не людина…

— Генерале, — повторив Гелен, насилу приховуючи важку ненависть, що з'явилася в ньому до цього п'яного, але все-таки вилощеного генерала, — мова йде про долю німців… -

— Думаєте, про їхню долю ще може йти мова? — здивувався Бургдорф. — Ви оптиміст… А втім, я люблю оптимістів і тому постараюсь допомогти вам.

Через сорок хвилин Гітлер прийняв Гелена.

— Мій фюрер, — сказав генерал, — доля тисячолітнього рейху вирішується на полях битв, і вона вирішиться на нашу користь, у цьому немає ніяких сумнівів…

— Ну чому ж? — тихо заперечив Гітлер. — Навіть Шпеєр написав мені в своєму меморандумі, що війну програно… Ви дотримуєтесь протилежної точки зору?

Гелен ждав чого завгодно, але тільки не цих слів. Він зрозумів, якщо він загається бодай на секунду, втратить обличчя на якусь мить, все для нього буде скінчено; він навіть відчув болотяний присмак теплої води, коли хлопчиськом тонув, упавши з містка в озеро під Бреслау; помилка в розмові з Гітлером непростима, завершення її схоже на падіння у холодну воду, коли опускаєшся на мулисте, страшне дно, голова працює, руки гребуть, а до ніг прикована бетонна балка — тягне вниз, стрімко, важко, вперто, і немає порятунку; кінець; криваві бульки; розрив легенів…

— Я вірю в німецького солдата, мій фюрер, — відповів Гелен, — я вірю в нашу націю, яка ні в якому разі не потерпить іноземного, особливо російського панування… Отут, — він ще дужче притиснув папку з документами ліктем до ребер, — мій висновок про те, як у найкоротший строк налагодити активний терор у тилу росіян. Але я не можу працювати під постійними бомбардуваннями, мені потрібен хоча б тиждень для того, щоб поїхати на одну з альпійських баз і там звести воєдино список агентури, котрій можна буде передати всі склади зі зброєю і динамітом, які я заклав у російському тилу, підготувати список послідовності тотального руйнування засобів комунікацій на Сході…

— Ви надто довго доводите розумність очевидного, — сказав Гітлер. — Їдьте в Альпійський редут негайно… Я жду вас з докладним звітом через тиждень… І вітаю вас із званням генерал-лейтенанта, Гелен, я вмію цінити тих, хто думає так само, як я…

(Через шість днів Гелен разом із своїм штабом був не в Альпійському редуті, а в Місбаху, за тридцять кілометрів від швейцарського кордону. Там він відпустив шоферів і охорону, наказавши їм їхати до Берхтесгадена. А ще вище в гори з ним пішло всього п'ятнадцять чоловік — найближчі співробітники. Ночували в гірському пристанищі Оландсальм; вікна дерев'яної хатини вночі стали плюшевими від інею; місяць був великий і близький; сніг дихав пахощами осінніх яблук. Гелен випив чарку горілки й заснув, як дитя; йому снилися стрижі, що обганяли величезний літак…

Ця війна для нього закінчилась.

Прийшов час міняти стиль, бо наступала пора війни якісно нової.)


Загрузка...