Наказано вижити

Ось як уміє працювати гестапо! — I

…Бомбили центр Берліна; над Бабельсбергом не літали, тому світло в районі не вимкнули, хоч лампочки горіли, як завжди, тьмяно.

— Тільки, будь ласка, Ганс, — попросив Штірліц, — не кладіть мені цукру, я п'ю каву з сахарином.

Шофер озвався з кухні:

— Так ви ж худий, пане Бользен, це моєму шефові доводиться остерігатися кожного шматка хліба, завжди ходить голодний…

— Індійські йоги вважають стан голоду найкориснішим, — зауважив Штірліц. — Так що ми, німці, живемо в умовах піка корисності — майже всі голодні.

На кухні було тихо, Ганс ніяк не прореагував на слова Штірліца, мабуть, згадав інструкції Мюллера, як поводитися в різних ситуаціях.

«А може, все-таки я сам себе лякаю? — подумав Штірліц. — Може, хлопець справді приставлений до мене для охорони? Не країна, а гігантська банка зі скорпіонами, зрозуміти логіку вчинків практично неможливо, треба покладатися на свої власні відчуття… А коли я не зможу відірватися від мого стража і вийти на зв'язок з радистами, що мені тут робити? Який смисл перебування в Берліні? Я правильно зробив, що натякнув Мюллерові про можливість моєї особливої гри, нехай думає; судячи з усього, така відповідь влаштувала його, хоч справжньої розмови у нас ще не відбулося…»

Кава була чудова, приготовлена за турецьким рецептом; Штірліц спитав:

— Хто вас навчив так добре заварювати?

— Син групенфюрера, Фріц. Він був ученою дитиною, знав по-англійськи й по-французьки, цілими днями читав книжки й підручники. Він же й натрапив на рецепт, як треба готувати справжню каву. Не ставити на електричну плиту, а тримати над нею, стежити, коли почне підніматися піна; хлопчик називав це якось по-вченому, не нашою мовою, але дуже красиво… Зараз, я пригадаю, як він перекладав… «Ефект смакового вибуху» — ось як він мудро це називав…

— А де зараз син групенфюрера?

Ганс підсунув до Штірліца мармелад:

— Це варить моя мама, пане Бользен, будь ласка, пригощайтесь.

— Ви не відповіли на моє запитання…

— А ще я хочу просити вас покуштувати нашого сала… Тато робить його за старовинним рецептом, з рожевою прорістю, бачите, як гарно?

— Еге ж, — відповів Штірліц, зрозумівши, що хлопець нічого йому не відповість, — із задоволенням покуштую вашого домашнього сала. Звідки ви родом?

— З Магдебурга, пане Бользен. Наш дім стоїть на розвилці доріг, пригадуєте, поворот у напрямі до Ганновера і покажчик на Гамбург? Гарний дім, старовинний, з великою силосною баштою в садибі…

— Я часто їжджу цією трасою, любий Ганс, але, на жаль, зараз не можу пригадати ваш гарний старовинний дім… Напевне, під червоною черепицею, а балки каркаса пофарбовані яскравою коричневою фарбою?

— Ну звичайно! Отже, все-таки пригадуєте?!

— Починаю пригадувати, — сказав Штірліц. — Якщо вам не важко, будь ласка, зваріть мені ще кави.

— Зараз, пане Бользен.

— А може, пізніше? Ваша кава вихолоне, допийте, Ганс…

— Нічого, я люблю холодну каву. Син групенфюрера навчив мене готувати «айс-каву». Пробували?

— Це коли у високу склянку з холодною кавою кладуть шматочок морозива?

— Еге ж.

— Дуже смачно, пробував. А ви пили каву «капучині»?

— Ні, я навіть не чув про таку.

— Пам'ятаєте, в середні ліки жили капуцини, мандрівні монахи?

— Я не люблю попів, вони ж усі зрадники, пане Бользен…

— Чому ж усі?

— Тому що вони базікають про мир, а нам треба воювати, щоб знищити більшовиків та американців…

— Взагалі ви правильно, добре думаєте… Так от, про каву капуцинів… Це коли в гарячу каву кладуть морозиво і утворюється дивовижна шоколадна піна. Боюсь, що каву «капучині» ми з вами питимемо тільки після перемоги… Ідіть, любий, я не затримую нас більше… Приготуйте запарки кави на три чашки, я теж люблю холодну каву, мені ще треба буде попрацювати…

Коли Ганс вийшов, Штірліц витяг з кишені піджака маленьку таблетку снотворного, поклав її в чашку Ганса, закурив, глибоко затягся; зняв телефонну трубку й набрав номер Дагмар Фрайтаг, тієї жінки, справу якої передав йому Шелленберг.

Голос у неї був низький, майже бас; Штірліцу подобався такий голос, як правило, бог наділяв ним високих, худорлявих, спортивного типу жінок з обличчям римлянок.

«Ти завжди все вигадуєш, старий, — сказав сам собі Штірліц. — Ну то й що? — зразу заперечив він собі ж. — Це прекрасно. Треба нав'язувати явищам і людям, які тебе оточують, самого себе; непомітно, підкоряючись непізнаним законам, твої уявлення, твоя концепція, твої ідеї набудуть права громадянства, тільки треба бути впевненим у тому, що ти робиш правильно і що твоя ідея не є зло, тобто аморальність».

— Мені дозволив потурбувати вас дзвінком професор Йорк, — сказав Штірліц. — Моє прізвище Бользен, Макс Бользен.

— Добрий вечір, пане Бользен, — відповіла жінка. — Я чекала вашого дзвінка.

— У вас очі зелені, — ствердно сказав Штірліц.

Жінка розсміялась.

— Увечері, коли вимикають світло під час бомбардувань, вони жовтіють. А взагалі ви правду кажете, зелені, котячі.

— Чудово. Коли ви знайдете для мене час?

— Та коли завгодно. Ви де живете?

— У лісі. Бабельсберг.

— А я в Потсдамі. Зовсім поряд.

— Коли лягаєте спати?

— Якщо не бомблять — пізно.

— А якщо бомблять?

— Тоді я приймаю люмінал і завалююсь спати звечора.

— Зараз я обдзвоню своїх друзів — я щойно повернувся, треба з деким перекинутися кількома словами — і подзвоню вам ще раз. Може, якщо ви не заперечуєте, я приїду до вас сьогодні, тільки пізніше.

«Зараз пишуть кожне моє слово, — подумав він, поклавши грубку. — І це непогано. Головне, коли розшифровку записів передадуть Мюллеру: зразу ж чи завтра? І в тому і в другому випадку мій виїзд замотивований. Побачимо, який міцний його Ганс; він звалиться через сорок хвилин, дві години безпробудного сну гарантує це зілля. А втім, він може відставити свою чашку і не засне. Що ж, тоді я поїду разом з ним. Після бесіди з цією зеленоокою Дагмар зроблю прогулянку по Потсдаму. Її будинок стоїть, якщо мене не зраджує пам'ять, за три блоки від того особняка, де живе радист. А може, в Дагмар є зручний вихід у двір — доведеться перелазити через паркани, нічого не вдієш: Москва повинна знати про те, що тепер уже й Борман не заважає переговорам із Заходом і що в це діло буде включено серйозних людей як у Швейцарії, так і в Швеції».

Ганс повернувся з кухні, налив Штірліцу кави, допив свою, холодну, з сильнодіючим снотворним: запитав, що пан Бользен їстиме на сніданок: він, Ганс, чудово готує яєчню з шинкою.

— Спасибі, любий Ганс, але до мене приходить дівчина, вона знає, що я їм на сніданок…

— Пане Бользен, групенфюрер сказав, що дівчина загинула під час нальоту… Пробачте, що я змушений вас засмутити…

— Коли це сталося?

— А ще я вмію робити морквяні котлети, — сказав Ганс.

Він просто пускав повз вуха запитання, на яке йому не велено було відповідати.

— Я запитав вас, Ганс, коли загинула моя покоївка?

— Та я не знаю, пане Бользен. Я маю право відповідати вам лише про те, що мені відомо.

— От бачите, як добре, коли ви пояснюєте мені. Не дуже чемно мовчати, коли вас запитують, або ж розмовляти про інше.

— Так, це зовсім нечемно, ваша правда, пане Бользен, але я не люблю брехати. Як на мене, то краще мовчати, ніж говорити неправду.

— Ходімо, я покажу вам вашу кімнату.

— Групенфюрер сказав, що я повинен спати внизу. Мені треба блокувати вхід до вас на другий поверх. Якщо дозволите, я спатиму вночі у кріслі… Ви дозволите присунути його до сходів?

— Ні. На другому поверсі немає туалету, я вас тривожитиму…

— Нічого страшного, тривожте, я швидко засинаю.

— В даному разі я кажу про себе. Я не люблю тривожити людей даремно. Будь ласка, присуньте крісло… Ні, ще ближче до сходів, але так, щоб я міг ходити, не звертаючись з проханням до вас відсунутися вбік.

— Але групенфюрер сказав мені, що я повинен бути вашою тінню скрізь…

— У вас яке звання? Капрал? Ну, а я — штандартенфюрер.

— Я вас охороняю, пане Бользен, а накази мені дає групенфюрер. Пробачте, будь ласка…

— Мабуть, ви хочете, щоб я подзвонив Мюллерові?

— Саме так, пане Бользен, будь ласка, не гнівайтесь на мене, але ви самі не похвалили б солдата, який не виконує наказу командира.

— Прошу нас, любий Ганс, подайте мені апарат, шнур подовжений, можете брати зі столу спокійно.

Ганс подав Штірліцу телефон, прикривши рот долонею, позіхнув, зніяковів і запитав:

— Чи можу я випити ще півчашки кави?

— А чого ж, звичайно. Погано спали сьогодні?

— Так, довелося багато їздити, пане Бользен.

Штірліц набрав номер.

Відповів Шольц.

— Добрий вечір, це Штірліц. Будьте ласкаві, з'єднайте мене з вашим шефом.

— З'єдную, штандартенфюрер.

— Спасибі.

Мюллер підняв трубку, засміявся своїм дрібним, жвавим, уривчастим сміхом:

— Ну що, вже почався нервовий приступ? Молодець Ганс! Далі буде ще гірше. Дайте мені його до телефону.

Штірліц простяг трубку Гансу, той вислухав, двічі кивнув, запитливо подивився на Штірліца, чи хоче той говорити з шефом, але Штірліц підвівся і пішов у ванну. Коли він повернувся, Ганс сидів у кріслі і тер очі.

— Лягайте, — сказав Штірліц. — Можете відпочивати, ви мені сьогодні більше непотрібні.

— Спасибі, пане Бользен. Я не заважатиму вам?

— Ні, ні, ні в якому разі.

— Але я інколи хроплю…

— Я сплю з тампонами у вухах, хропіть собі на здоров'я. Білизну візьміть нагорі, знаєте де?

І Ганс відповів:

— Так…

…Ганс заснув через двадцять хвилин.

Штірліц укрив його другим пледом і спустився в гараж.

Коли він вивів машину з двору, Ганс, похитуючись, підвівся з крісла, підійшов до телефону, набрав номер Мюллера і сказав:

— Він поїхав.

— Я знаю. Спасибі, Ганс. Спи спокійно і не прокидайся, коли він повернеться. Ти в мене молодчина.

…Штірліц зупинив машину в провулку, не доїжджаючи двох блоків до невеличкого триповерхового особняка радиста; він подзвонив, освітивши сірником прізвища квартиронаймачів — їх тут було четверо.

Радистом виявився немолодий німець, справжній берлінець, Пауль Лорх.

Вислухавши пароль, який Штірліц назвав пошепки, він лагідно всміхнувся, запросив Штірліца до себе; вони піднялися в маленьку двокімнатну квартиру, Лорх передав Штірліцу два крихітні аркушики з колонками цифр.

— Коли одержали? — спитав Штірліц.

— Учора вночі.

Перша шифровка повідомляла: «Чому зволікаєте з передачею інформації? Нас цікавлять нові дані щодня. Центр».

Друга якоюсь мірою повторювала першу: «За нашими відомостями, Шелленберг розвиває особливу активність у Швеції. Чи відповідає це істині? Якщо факт підтверджується, назвіть імена людей, з якими він контактує. Центр».

— Де передавач? — лише губами спитав Штірліц.

— Схований.

— Можемо зараз з'їздити?

Лорх заперечливо похитав головою:

— Я можу привезти його завтра під вечір.

— Було б добре зробити це сьогодні… Ніяк не вийде?

— Ні, я мушу бути на роботі о шостій, а ми тільки о п'ятій повернемося.

— Ждіть мене завтра чи післязавтра. Цілу добу. Викличіть лікаря, замотивуйте хворобу, але зробіть так, щоб ви були на місці. Ваш телефон не змінився?

— Ні.

— Я можу подзвонити… В мене досить складна ситуація… Мені зараз важко розпоряджатися своїм часом, розумієте… Ви все ще працюєте собачим перукарем?

— Так, але зараз доводиться стригти й людей… Тому я їжджу рано-вранці в госпіталь…

— Ваш телефон у довідковій книзі, як і раніше, зв'язаний з вашою професією?

— Так.

— Скільки ще залишилося собачих перукарів у місті?

— Дві дами, вони спеціалізуються на пуделях. Чому ви шепочете? Я цілком надійний.

— Звичайно, звичайно, — так само беззвучно відповів Штірліц. — Я не маю сумніву у вашій надійності, просто я стомився і в мене нерви на грані, пробачте…

— Хочете міцного чаю?

— Ні, спасибі. Може, вам подзвонить мій… одним словом, шофер. Його звати Ганс. Він приїде за вами — якщо не зможу я — на моїй машині. Номер машини есесівський, не лякайтесь, усе гаразд. Стригтимете мого пса в тому разі, коли я сам не зможу прийти до вас. Але я повинен прийти до вас неодмінно. Ось текст шифровки, передайте її завтра до мого приходу.

…Мюллер вислухав керівника особливої групи спостереження, пущеного за Штірліцом, записав адресу Лорха й сказав:

— Спасибі, Гуго, чудова робота, знімайте з нього ваші очі, мабуть, він поїде зараз до цієї самої Дагмар Фрайтаг. Відпочивайте до ранку.

Потім Мюллер запросив доктора філології штурмбанфюрера Герберта Ніче з відділу дешифрування й запитав його:

— Докторе, якщо я дам ряд слів з ворожої радіограми, ви можете її прочитати?

— Яка довжина колонки цифр? Скільки слів вам відомо з тих, що зашифровано? Які це слова? Міра достовірності?

— Хм… Та краще б вам не знати цих слів… Ви розкасуйте ті слова, котрі я вам назву по групах, що працюють поза нашим приміщенням… Слова, котрі я вам назву, небезпечні, докторе… Якщо їх знатиме хтось третій у нашій установі, я не дам за вас і понюшки тютюну… Отже, ось ті слова, які обов'язково звучатимуть у шифрограмі… «Дагмар», «Стокгольм», «Фрайтаг», «Швейцарія», «Даллес», «Мюллер», «Шелленберг», «Бернадот»; цілком можливо, що з провокаційною метою будуть названі святі для кожного члена партії імена рейхсмаршала, рейхсфюрера і рейхслейтера. Більше того, цілком можливо, що згадуватиметься ім'я великого фюрера німецької нації… Я не знаю, який буде шифр, але, мабуть, він виявиться таким же, яким оперувала російська радистка…

— Та, яку заарештував Штірліц? У госпіталі?

— Еге. Штірліц зумів виявити її саме в «Шаріте», ви цілком праві.

Мюллер витяг із сейфа перехоплені шифровки, поклав їх на стіл перед Ніче й сказав:

— Поки суд та діло, спробуйте помудрувати з цими цифрами, підставивши сюди такі слова… «Вольф», «Даллес», «Шлаг», «пастор», «Мюллер», «Швейцарія», «Берн», «Шелленберг»… Можуть згадувати імена Гіммлера і Бормана в паскудному, наклепницьому підтексті. Якщо не всі, то більшість цих слів, я думаю, є в цих цифрах… Я залишусь ночувати тут. Так що дзвоніть, Шольца я попередив, — він мене негайно розбудить…

Шольц розбудив його о шостій, коли вже світало; небо було високе, попелясте; сьогодні не бомбили, тому не було димних пожарищ і не літала ще тепла, невагома крематорська кіптява.

Доктор Ніче поклав перед Мюллером розшифрований текст:

Мюллер заплющив очі, а потім м'яко загойдався в кріслі — сміх його був беззвучний, він хитав головою і гмукав, ніби застудився на вітрі. А коли йому передали шифровку, яку надіслав Штірліц через Пауля Лорха після його розмов з ним, з Мюллером, з Шелленбергом і з Борманом, шеф гестапо відчув таку втіху, таку солодку радість, якої він зазнав лише в дитинстві, допомагаючи дідусеві працювати в полі навесні, коли наступала пора догляду за саджанцями на їхньому винограднику.

Він мав право на таку радість.

Він домігся того, що Штірліц став сліпим виконавцем його волі: віднині питання можливої конфронтації між Кремлем і Білим домом перестало бути абстрактною ідеєю. Якби таке сталося — Мюллер врятований. А втім, шанси його і Бормана на порятунок збільшились незмірно, навіть якщо збройної конфронтації між росіянами й американцями не станеться — все одно, розвідка червоних не може не зацікавитися тим, як і надалі реагуватимуть на мирні переговори Борман і він, Мюллер; від них же залежить, припинити їх чи навіть сприяти, щоб вони продовжувались…