Наказано вижити

Остання спроба

Від Зальцбурга дорога почала вгвинчуватися в гори; іще лежав сніг; лижний сезон тут — особливо на хороших схилах з північного боку — часом тривав до початку травня.

Штірліц був — як і всю дорогу від Берліна — затиснутий на задньому сидінні між Ойгеном Шрітвассером і Куртом Безе, машину вів Віллі Драхт, штурмбанфюрер з референтури Мюллера.

Інструктуючи групу перед самим від'їздом — після того як Штірліц ознайомився з особистими справами всіх офіцерів, що працювали в Альт Аусзее, в кабінеті шефа гестапо, — Мюллер повторив:

— Хлопці, я доручаю вам Штірліца. Запам'ятайте, що я всім вам скажу, і хай це запам'ятає Штірліц також. Коли він повернувся в рейх, після того, як блискуче виконав завдання в Швейцарії, його життю повсякчас загрожує небезпека. Двічі він дивом виліз із халепи. Якщо попаде в третю — йому не минути лиха. Тому, хлопці, я забороняю вам залишати Штірліца одного бодай на мить. Працювати — разом; харчуватися — разом; спати в одній кімнаті; навіть в туалет ходити разом… Запам'ятайте, хлопці, — він звернувся до трьох високих вайлуватих есесівців, — Штірліц — людина хворобливої сміливості. Він готовий іти проти ворогів з відкритим забралом. Це подобається рейхсфюреру, мені, звичайно, теж, але я відповідаю за його життя перед імперським керівництвом, саме тому відправляю вас із ним.

— Спасибі, групенфюрер, — сказав Штірліц, — я від усього серця вдячний вам за турботу, яку ви виявляєте до мене, але як бути, якщо в Лінці виникне потреба поговорити з тим, у кому я буду зацікавлений — у процесі розслідування? Розмова віч-на-віч — одне, а коли ми почнемо вести розмову на круглим столом, ніякого результату я не матиму…

— Вілла, звідки йдуть передачі на Захід, — відповів Мюллер, — оточена п'ятнадцятьма гектарами чудового парку. Паркан надійно захищає вас від ворога; підступи прострілюються з вишок; гуляйте собі по стежках і ведіть розмови віч-на-віч… Я розумію, в особняку ніхто з тамтешніх людей з вами відверто не розмовлятиме, їм відомо краще, ніж будь-кому, де, яким чином і з якої відстані прослухуються їхні розмови. Але вам доведеться записувати розмови в парку, Штірліц. І передавати їх Ойгену, а ви, — він подивився на Шрітвассера, — організуєте, щоб їх негайно доставляли в Берлін, це ваш клопіт, Ойген: Штірліцу немає потреби забивати голову дрібницями.

— Це не дрібниці, — заперечив Штірліц. — Ви мене, таким чином позбавляєте можливості прослухати свої розмови ще й ще раз, перед зустріччю з іншими співробітниками, я почну плутатися в іменах і фактах… Мені так трудно працювати, групенфюрер…

— Труднощі існують для того, щоб їх переборювати, — відрубав Мюллер. — Це все, друзі. Я вручаю вам Штірліца, якого люблю. Я пишаюся ним. Ви повинні повернути його сюди через тиждень і одержати заслужені нагороди. Хайль Гітлер!

— Групенфюрер, — сказав Штірліц, — а чому б мені не працювати в наручниках?

Мюллер засміявся:

— Коли б зараз становище не було таким напруженим, я прикувався б до вас, намазався б маззю для людини-невидимки й повчився майстерності інтриги, якою ви володієте досконало… Ви мені потрібні живим, Штірліц… Не сердьтеся, дружище, до зустрічі!

…В Альт Аусзеє вони приїхали, коли вже смеркалось; Віллі впав головою на кермо й голосно захропів; потім зітхнув і сказав:

— Я побив усі рекорди! Майже сімсот кілометрів за дванадцять годин! Я сплю, не будіть мене, тут так тихо й повітря чисте! На добраніч!

— Коли я їду не в своєму «хорху», — озвався Штірліц, — у мене починає боліти голова.

Ойген, вилізаючи з машини, пробурчав:

— Це зрозуміло. Я, наприклад, у дитинстві завжди падав з чужого велосипеда. Звичка — нічого не вдієш, як кажуть англійські свині? «Звичка — друга натура», чи не так?

— Саме так, — відповів Віллі.

— У вас хороша вимова, — зазначив Штірліц. — Довго працювали в Англії?

— Я прожив три роки на Ямайці, обслуговував наше консульство, ото було райське життя!

…Ворота вілли «Керрі» відчинялися повільно: працював автомат; коли Віллі загнав машину в темний парк, з невеличкого будиночка біля шлагбаума вийшли два охоронники, зажадали, щоб вони всі пред'явили документи, довго звіряли фотографії в офіцерських книжках СС з обличчями тих, що приїхали, потім попросили вийти, підняли заднє сидіння, перевірили чемодани і, коректно пробачившись, сказали, що необхідно оглянути ще їхні портфелі, особисту ж зброю звеліли здати під розписку.

Потім вийшов третій охоронник, сів коло Віллі (темрява була непроглядна, щілинки, залишені в фарах, дорогу не освітлювали, асфальт петляв між соснами), показав дорогу в третій котедж — там було приготовлено дві кімнати.

— На добраніч, — сказав охоронник, викидаючи руку в нацистському вітанні. — Снідати будете тут же, на заскленій веранді, о сьомій тридцять. Здайте мені, будь ласка, ваші продуктові картки на повидло й маргарин.

— Заждіть, — зупинив його Штірліц. — Заждіть-но. Хто зараз чергує?

— Мене не уповноважували відповідати на запитання, штандартенфюрер! Без дозволу начальника зміни я не маю права вступати в розмови з тими, хто до нас прибуває, пробачте.

— Який у начальника номер телефону?

— Назвіть радіооператору ваше ім'я, вас з'єднають з ним негайно.

— Спасибі, — сказав Штірліц. — І покажіть моїм колегам, де тут кухня, як умикати електроприлади, — ми хочемо випити кави.

— Так, штандартенфюрер, звичайно!

Віллі вийшов з охоронником, а Штірліц, обернувшись до тих двох, що лишилися з ним, запитав:

— Хлопці, щоб у нас не було непорозумінь, скажіть відверто: хто з вас хропе?

— Я, — признався Курт. — Особливо коли засинаю. Але на мене можна крикнути, і я одразу прокинусь…

— Я не хропу, — сказав Ойген. — Я натренований на тихий сон.

— Як це? — здивувався Штірліц.

— Коли Скорпені мене готував до однієї операції на Сході, він примушував мене заспокоювати самого себе перед початком ночі, лежати на лівому боці і вчитися слухати своє дихання…

— Хіба таке можливе?

— Можливе. Я переконався. Навіть наркотик можна перебороти, якщо тільки настроїти себе на спогади про найдорожче… Це точно, не посміхайтесь, я пробував на собі. Скорцені велів нам випробувати все: він дуже ретельний у відборі людей для своїх груп.

— Ви мали асистувати Скорцені в Тегерані? — уточнив Штірліц. — Під час підготовки акції проти «Великої трійки»?

Ойген, як і мюллерівський шофер Ганс, наче й не чув запитання Штірліца, а говорив собі далі:

— Я пригадую, у нас був один хлопець, так він дуже голосно сміявся… Скорцені сам працював з ним, тиждень, не менше… Що ж вони робили, не знаю, але потім цей хлопець посміхався беззвучно, як вихована дівчина…

— Виховані дівчата не повинні голосно сміятися? — здивувався Штірліц, витяг з чемоданчика піжаму. — По-моєму, справжня вихованість полягає в тому, щоб бути самим собою… Голосний сміх — якщо він не патологічний — прекрасна людська риса.

Повернувся Віллі, сказав, що вода вже кипить, спитав, як Штірліц поставиться до ковтка бренді; перейшли на засклену веранду; почали бенкетувати.

— Ойген, якщо вам не важко, подзвоніть черговому офіцерові зміни, запросіть його на чашку кави.

— Так, штандартенфюрер, — відповів той підводячись. — Буде виконано.

…Штурмбанфюрер. Хьотль був сивоволосий, хоч і молодий ще чоловік; він підняв свою чарку за благополучний приїзд колег із центру, поцікавився, яка дорога, чи багато бомбили, висловив сподівання, що це остання гірка весна, розповів два єврейських анекдоти; добродушно посміювався, поглядаючи, як реготав Віллі; справді, як дитина…

А ще є дуже смішне оповідання про великого єврейського лікаря, який умів лікувати всі хвороби, — провадив він, помітивши, як сподобалися його анекдоти. — Привели до нього кульгавого на милицях і кажуть: «Рубінштейн, ви найбільший лікарський маг у Відні. Врятуйте нашого Абрама, він не може стояти без милиць, зразу падає!» Рубінштейн взявся товстими пальцями з брудними нігтями за висячий ніс і став думати, а потім сказав: «Хворий, ти здоровий! Кинь милиці!» Абрам, як і кожен паршивий еврей, був боягузом і, звичайно, милиці не кинув. Рубінштейн знову пострибав круг нього й вигукнув: «Абрамчик, що я тобі сказав?! Ти здоровий! Та кидай милиці! Я тебе заклинаю нашим Ієговою!» І Абрамчик послухав горбоносого Рубінштейна, кинув милиці…

Хьотль замовк, поліз по сигарети.

Віллі не витримав, поквапив його:

— А як же Абрам?

Хьотль скрушно зітхнув:

— Убився.

Віллі мало по впав зі стільця від сміху; Ойген, криво посміхнувшись, сказав:

— Як тільки ми відкинемо росіян від Берліна, треба знищити всю єврейську сволоту. Дуже ми з ними панькались. Таборів набудували для цих свиней. У піч, усіх у піч, а деяких розстрілювати з дрібнокаліберних гвинтівок! Нехай наші хлопчики з гітлер-югенду набивають руку…

Штірліц підвівся, звернувся до Хьотля:

— Дружище, чи не підтримаєте мені компанію? Я завжди гуляю перед сном…

— З радістю, штандартенфюрер…

— За ворота штандартенфюрерові виходити не можна, — сказав Ойген, все ще важко дивлячись на Штірліца, хоч звертався до Хьотля, — Йому весь час загрожує небезпека, нас прикомандирував до нього для охорони групенфюрер Мюллер.

Хьотль, підводячись, запитав:

— А партайгеносе Кальтенбруннер в курсі вашого відрядження?

«Ага, — подумав Штірліц. — Хороше запитання».

— Він знає, — відповів Ойген. — У Берліні знають. Ми прибули, щоб простежити за організацією спеціального сховища для партійного архіву — особисте доручення рейхслейтера Бормана. А для цього нам доведеться трошки погратися з дядьком Семом, треба перевірити, чи не пробував він устромити сюди свого горбатого носа…

— Он як, — відповів Хьотль. — Що ж, ми всі до ваших послуг…

…Гуляючи по парку, Штірліц довго не проронив і слова; зорі на небі здавалися близькими, зеленими; тривожно переморгувались; і було в цьому щось гарячкове, як у досвітню годину, коли прощаються закохані, і ось-ось почне розвиднюватися, і настане безнадія й порожнеча, і в усьому відчуватиметься тривога, а після того як клацне замок дверей і ти зостанешся сам-один, спогади нахлинуть на тебе, і ти з жахом зрозумієш, що тобі сорок п'ять і життя минуло, не треба тішити себе надією, хоч це — головна людська риса, а іще — чекання чуда, але ж їх не буває більше, отих чудес…

— Хьотль, — сказав Штірліц, — для того, щоб я зміг успішно впоратися з дорученою мені справою, я сподіваюсь на вашу допомогу.

— Дякую, штандартенфюрер. Я до ваших послуг.

— Розкажіть мені про ваших колег. Кого з них ви порекомендували б мені для виконання завдань центру?

— Прошу пробачити, але мені було б легше давати їм оцінки, знаючи, яке повинно бути завдання…

— Складне, — відповів Штірліц.

— Я почну з Докса, — сказав Хьотль. — Він живе тут з сорок другого року, з перших днів організації цього радіоцентру. Чудовий працівник, безмежно відданий фюрерові, зразковий сім'янин; гірськолижник, стрілець, бездоганний у поведінці…

Штірліц поморщився:

— Хьотль, я читав його анкету, не треба повторювати штампів, за якими нічого немає. Мене, наприклад, цікавить, за що він одержав догану обергрупенфюрера Кальтенбруннера в сорок третьому році?

— Не знаю, штандартенфюрер. Я тоді був на фронті.

— На якому?

— Під Мінськом.

— У військах СС?

Хьотлю були неприємні швидкі запитання Штірліца, тому він відповів:

— Ви ж знайомі з особистими справами всіх тих, хто працює тут, у обергрупенфюрера… Отже, вам відомо, що я служив рядовим у військах вермахту…

— У вашій особистій справі сказано, що вас розжалував Гейдріх. А після його трагічної загибелі вам повернули звання, нагородили й перевели на роботу у відділ Ейхмана. За що вас покарав покійний Гейдріх?

— Я дозволив собі говорити про те, про що не мав права говорити.

— А саме?

— Я дуже напився… І в компанії, де був друг покійного Гейдріха — я, звичайно, про це не знав, — я дозволив собі висловити сумнів, чи треба знищувати слов'ян. Я пожартував, — ніби чогось злякавшись, квапливо додав Хьотль. — Я, мабуть, невміло пожартував, сказавши, що частину слов'ян варто було б тримати в гетто, щоб потім, коли Росія відкотиться за Урал, було на кого виміняти Еренбурга… А Гейдріх був дуже скрупульозний у слов'янському і єврейському питаннях.

— І за це вас розжалували?

— В основному так.

— А не «в основному»?

— Я ще сказав, що ми переможемо росіян, коли вчасно укладемо мир на Заході.

— Коли ви примкнули до нашого руху?

— В тридцять дев'ятому.

— А до СС?

— Справа в тому, що я народився в Лінці, в одному будинку з групенфюрером Кальтенбруннером… Він знав мою родину, батько допомагав йому у важкі часи… Тому Кальтенбруннер рекомендував мене в СС особисто в сороковому…

— Що ще ви знаєте про Докса?

— Я сказав усе, що міг, штандартенфюрер.

— Гаразд, я поставлю запитання інакше: ви пішли б із ним виконати завдання? У тил ворога?

— Пішов би.

— Спасибі, Хьотль. Далі.

— Штурмбанфюрер Шванебах… Мені важко говорити про нього… Він хоробрий офіцер і безумовно чесна людина, але наші стосунки не склалися…

— Ви пішли б з ним на завдання?

— Тільки одержавши наказ.

— Далі…

— Оберштурмбанфюрер Растерфельд… З ним я готовий іти на будь-яке діло.

— З якого часу ви його знаєте?

— З сорок першого року.

— А вам відомо, що саме Растерфельд готував для Гейдріха матеріали про ваше розжалування?

Хьотль зупинився:

— Цього не може бути…

— Я покажу вам документи. Ходімо, ходімо, тримайте ритм… І останнє запитання: він знає, що ви спите з його дружиною? Може, у вас любов утрьох і таке інше? Чи все набагато серйозніше?

Хьотль знову зупинився; Штірліц витяг сигарети, закурив, не поспішаючи кинув сірника в сніг, зітхнув:

— Отак воно, Хьотль. Ви, звичайно, належите до недоторканних, бо вас повернув зі Сходу обергрупенфюрер Кальтенбруннер, але система перевірки РСХА працює незалежно від того, хто тебе опікає нагорі… Веселіться як хочете, тільки не попадайтесь! А ви попалися! Ах, чорт! — вигукнув раптом Штірліц і якось дивно впав на лівий бік. Підвівшись, непомітно витяг із спідньої кишені плаский диктофон, вийняв касету, порвав плівку, поставив касету на місце, засунув диктофон у кишеню й тихо сказав: — Ви зрозуміли, що я впав, послизнувшись? Тому, коли повернемось, ви спитаєте при моїх колегах, чи не дуже я забився… Мої колеги не сплять, хтось із них іде слідом за нами, але на відстані, тому ви зараз напишете мені особисто зобов'язання працювати на гаулейтера Айгрубера і на НСДАП, ясно? Штірліц дістав блокнот, простяг Хьотлю:

— Швидше, Хьотль, швидше, це в ваших же інтересах.

— Що писати? — запитав той; Штірліцу здалося, ніби в Хьотля почався алергічний приступ. Навіть у темряві було видно, як він зблід; Штірліц одразу це зрозумів, бо під очима у штурмбанфюрера раптом залягли чорні тіні.

— Та що спливе на думку, — відповів Штірліц. — Зобов'язуюсь працювати на гаулейтера Верхньої Австрії… На випадок зради… І так далі…

— Я не можу писати на ходу…

— І не треба. Я почекаю.

Хьотль написав текст, простяг блокнот Штірліцу; той навіть не глянув, перегорнув сторінку й спитав:

— Зір хороший?

— Так.

— Подивіться сюди.

Хьотль нахилився і відразу ж одсахнувся: в блокноті Штірліца була записана остання радіограма, відправлена з Альт Аусзеє невстановленим оператором на Захід.

— Хьотль, — сказав Штірліц, — передайте вашим шифром… Тихо, тихо, не метушіться… Я не збираюся вас губити, я зацікавлений в вас так само, як і Кальтенбруннер… Передайте вашим шифром мої цифри… А якщо надумаєте відмовитись, я не поставлю за вас і пфеніга…

«Це моя остання спроба, — думав Штірліц, — хоча це один шанс із ста, але все-таки це шанс».

У шифровці він повідомляв Центру, де перебуває зараз, затиснутий трьома гестапівцями. І вперше відверто признався, що сили його кінчаються. Якщо Центр знайде за потрібне організувати його втечу на Батьківщину, наліт на віллу Кальтенбруннера в Альт Аусзеє цілком можливий. Віллу охороняють дванадцять чоловік, але принаймні сімох він, Штірліц, рискне взяти на себе, якщо тільки одержить відповідь, яку йому передасть Хьотль.

…Через годину Даллес одержав дивну радіограму з Альт Аусзее від агента «Жозефа»; під цим ім'ям був зашифрований Хьотль, який запропонував свої послуги ВСС восени сорок четвертого року в Будапешті, працюючи разом з Ейхманом по торгівлі євреями; провернули добрячий бізнес, кілька мільйонів франків, і не папірцями, а бензином і військовими вантажними машинами; один з випущених в обмін на це фінансистів подзвонив у американське посольство, передав текст, який сказав йому Хьотль. З цього й почалося.

…Цифри Штірліца, що передав у Берн Хьотль, спеціалісти ВСС розшифрувати не змогли. Але оскільки Штірліц був змушений назвати адресу, куди треба передати його шифровку, люди Даллеса негайно навели довідки і встановили, що там жила людина, яка мала у свій час зв'язок з групою радянського розвідника Шандора Радо.

…Даллес попросив, щоб до нього прийшли найближчі його помічники, Гюсман і Геверніц, познайомив їх з новиною й запитав, по-доброму посміхаючись у прокурені вуса:

— Ну, що робитимемо? Думайте, хлопці, завдання надзвичайно цікаве… Підемо на контакт з російською розвідкою? Чи утримаємось?

Даллес мав вичерпну інформацію з приводу того, що зараз відбувалося у Вашінгтоні; він розумів, що ситуація склалася у вищій мірі складна. Він був певен, що на Рузвельта тиснуть сили, які стоять за тією фінансовою групою, котра давно і наполегливо боролася за вплив на державний департамент проти тих, хто блокувався навколо «Саллівена і Кромвелла» — адвокатської фірми Даллесів, зорієнтованої на вкрай праву концепцію Уолл-стріту.

Він розумів, що боротьба за сфери впливу в Німеччині, та й у Європі взагалі, вступила в останню, вирішальну фазу: компаньйони йому не простять, якщо він втратить свою посаду; ті нитки, що зв'язують його з німецькою промисловістю, які він так трепетно налагоджував і оберігав усі ці роки, просто-таки не мають права перейти в інші руки; це означатиме крах його життя, кар'єри, майбутнього.

Він розумів, що Рузвельт веде складну партію: президент узяв на себе сміливість довести американцям, що в світі цілком можуть співіснувати такі різні структури, як Захід з його вільним підприємництвом і більшовицька держава, побудована на приматі державного планування. Даллес розумів, чому Рузвельт з маніакальною наполегливістю добивався того, щоб Сталін прилетів у Касабланку на зустріч «Великої трійки» або ж — у крайньому разі — в Тегеран: тим самим Рузвельт доводив усім, хто підтримував його політику в банках і концернах, що діалог із Сталіним цілком можливий. Він, державний політик, звичайно, не потерпить, щоб його країну хоч якоюсь мірою третирували, але в ньому немає імперських амбіцій, і він уміє дотримуватися договірних зобов'язань.

Даллесу і тим, хто підтримував його концепцію — прямо протилежну концепції Рузвельта, — навесні сорок п'ятого було нелегко маневрувати: світ відкинув би відкрите розмежування з росіянами і сепаратний договір з рейхом; ще дуже свіжі були рани, ще трагічно пережите не стало пам'яттю. Хоч би швидше! Пам'ять можна коригувати, щось замовчати, щось переписати заново, щось піддати остракізму. Але головне завдання моменту полягає в тому, щоб утримати зайняті позиції.

Саме тому Даллес запросив на нараду Геверніца й Гюсмана, бо просто відмовити «Жозефу», який, очевидно, потрапив у скрутне становище, притиснутий росіянами, не можна, але й допомагати Радам, особливо в тому регіоні рейху, котрий становив для Даллеса надзвичайний інтерес (як-не-як мова йшла про картини й скульптури, загальна вартість яких обчислювалась майже в мільярд доларів), він не міг, не мав права.

Тому, вислухавши Гюсмана, який пропонував повідомити «Жозефа», що його прохання буде виконано, запитати про обставини, які примусили його погодитися передати таку шифрограму, але, звісна річ, нікому й нічого не передавати: починається безлад, одна радіограма потоне в купі інших — скільки їх зараз в ефірі. Даллес з ним не погодився, як і не погодився з Геверніцом, що запропонував організувати спостереження за квартирою людини, якій адресоване послання, і зробити так, щоб уряд конфедерації дізнався про цю людину, вжив заходів і виселив її з країни.

— Ні, — сказав Даллес, пихнувши солодким голландським тютюном, набитим у пряму англійську люльку, — ні, це не шлях. У Верхній Австрії накльовується, мабуть, щось неймовірно цікаве, але чи маємо ми право ризикувати? Допомагати російському резидентові в Лінці, що притиснув нашого агента? Ні, звичайно. Почати з ним гру? Заманливо. Але мені й так перепадає в Білому домі за той курс, який ми проводимо, і я не знаю, чим скінчиться вся та свистопляска, що почалася після провалу місії Вольфа… В мене є соломонове рішення: я думаю послати телеграму Доновану, а копію Державному секретареві з повідомленням про те, що сталося. Більше того, я зраджу сам себе і вимагатиму вказівок, що треба в цьому випадку зробити. Я певен, що наш запит викличе таку сварку у Вашінгтоні, яка триватиме не день і не два, а добрячий тиждень. І я не вірю, що Вашінгтон дасть нам вказівку виконати прохання «Жозефа»…

— Не «Жозефа», — виправив його Геверніц, — а того російського резидента, який сів йому на шию і заломив руки за спину…

— Все залежить від того, любий, як ми сформулюємо нашу телеграму. Якщо ми виведемо в лівий куток «Жозефа», якщо ми наголосимо на тому, що до нас звернувся з проханням офіцер СД, близький до Кальтенбруннера, ті люди, що стоять на спільних з нами позиціях, цілком можуть зажадати вичерппої інформації про нашого агента: чому він пішов на контакт з росіянами, чи немає за всім цим гри нацистів… Нам доведеться готувати у відповідь телеграму, а це не проста справа, потрібен час, питання серйозне, от вам іще один тиждень… А я сподіваюсь, що днів через п'ятнадцять усе скінчиться, будемо відкорковувати шампанське… Звичайно, бюрократія — жахлива, але в цьому випадку — хай живе бюрократія! Підождемо, зараз треба вміти виждати…