Наказано вижити

Павуки в банці — ІІ

Кребс закінчував доповідати, коли в конференц-залі з'явився Лоренц, шеф прес-офісу ставки; радіостанція міністерства пропаганди перехопила повідомлення з Швеції: американці вийшли до Торгау, на Ельбі, захопивши, таким чином, значну територію, яка — згідно з Ялтинською декларацією — має бути під контролем росіян.

Гітлер не дослухав навіть повідомлення про те, що відбулася урочиста зустріч солдатів двох армій; він жив лише собою, своїми уявленнями, своєю раз і назавжди вигаданою схемою:

— Ось вам новий приклад того, що провидіння на нашому боці! Це початок бійки між росіянами і англо-американцями! Панове, німецький народ назве мене злочинцем і правильно зробить, якщо я сьогодні погоджусь на мир, в той час як завтра коаліція ворогів розвалиться! Хіба ви не бачите реальної можливості для того, щоб завтра, сьогодні, через годину почалася шалена битва між більшовиками і англосаксами тут, на землі Німеччини?!

Артур Аксман, новий фюрер гітлер-югенду, якого запросили на конференцію, — він тепер залишив свою штаб-квартиру на Адольф Гітлер Платц і розмістився з польовим штабом на Вільгельмштрасе, захищаючи від червоних ближні підступи до рейхсканцелярії, — ступив крок уперед і зачарованими, сяючими круглими очима потягнувся до Гітлера:

— Мій фюрер, героїчна молодь столиці віддана вам, як ніколи! Жоден росіянин не прорветься до рейхсканцелярії! Ми стоятимемо на смерть до того моменту, поки більшовики не поб'ються з англосаксами! У тому разі, якщо ви вирішите перенести свою ставку в Альпійський редут, я гарантую, що мої хлопці забезпечать прорив: вони готові загинути, але врятувати вас!

Гітлер лагідно посміхнувся Аксману й трохи занепокоєно подивився на Бормана. Той сухо сказав:

— Фюрер не сумнівається у відданості гітлер-югенду, Аксман, але нехай хлопчики все-таки живуть, а не гинуть, у цьому їхній обов'язок перед нацією: перемогти, зоставшись живими!

Гітлер кивнув, потамувавши зітхання…

…На наступній конференції змучений Кребс стомлено доповідав обстановку по всіх секторах оборони столиці. Він монотонно перелічував назви вулиць, де йшли бої, називав номери будинків, які захищалися дуже вперто.

— Я хочу, мій фюрер, — закінчив Кребс, — щоб ви нарешті вислухали коменданта Берліна генерала Вейдлінга: я вважаю, що не маю права відмовляти йому більше.

Вейдлінг, нервово покашлюючи, не дивлячись на Бормана й Геббельса, ніби вчепившись поглядом в обличчя Аксмана, сказав:

— Фюрер, битва за Берлін закінчилась. Доля столиці вирішена. Я беру на себе персональну відповідальність вивести вас з кільця живим, щоб ви могли продовжувати керівництво нацією в її боротьбі проти ворога з Альпійського редуту! Надії на прорив армії Венка марні, фюрер.

У бляклих, байдужих очах Гітлера не було нічого, крім апатії.

— Битва за Берлін увійде в історію цивілізації як поворотний момент боротьби, як диво, як врятування з неба, — тихо сказав він. — Це все, генерале, дякую вам.

…Вночі Борман запросив до себе нового лікаря Гітлера, пригостив айнціаном. Поклавши йому руку на коліно, спитав:

— Скажіть мені, старина, ви вірите, що ми виграємо битву за Берлін? Не бійтесь говорити правду, я її жду.

— Рейхслейтер, — відповів лікар, — коли тебе багато років привчають говорити те, що вважається правдою, хай це буде навіть справжнісінька брехня, в один день себе не переробиш…

— По-моєму, ви належали до тієї елітарної групи нашої співдружності, де завжди говорили правду одне одному…

Лікар похитав головою:

— Ви ж дуже добре знаєте, що ми говорили одне одному тільки ту правду, яка подобалася фюреру… А правда — це така штука, яка угодна лише одній субстанції: правді… Мя завжди були брехунами, рейхслейтер… Ні, я не вірю, що Берлін вистоїть…

— І я не вірю, — стомлено погодився Борман. — І мене зараз найбільше непокоїть доля нещасних берлінців… Але допомогти їм по-справжньому зможе тільки одна людина, і звуть цю людину вашим ім'ям.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі ось що, — закривши очі долонею, стомлено провадив далі Борман. — Тільки ви знаєте, який укол треба зробити фюреру, щоб його воля, розум могли підкорятися іншій волі, зокрема моїй…

— Я давав клятву Гіппократа, рейхслейтер…

Борман перестав терти повіки, зітхнув:

— Та годі вам, справді… Тепер вас ніхто не примушує брехати… А ви все одно брешете… На кого потім звалите? Не на Гітлера ж… І не на мене… Ні він, ні я — у цей конкретний момент — вас до брехні не примушували. Треба зробити так, щоб фюрер легко піддавався виливу, лікарю… Зробивши так, ви виконаєте свій обов'язок перед нещасними німцями…

Розмова була важка, ватяна, але зрештою лікар пообіцяв посилити заспокійливий елемент в ін'єкціях. Більшого Борман не добивався, досить і цього.

У бункері йому тепер було погано: стіни давили, тиша приголомшувала, і він майже відчував свою приреченість.

Він зайшов до помічника Цандера, сказав, що, мабуть, через кілька днів треба буде готувати бригаду прориву для відходу на південь, в Альпи (і йому не відкривав правди, прирікаючи на загибель, тільки Мюллер знав усе). Потім зайшов у зал, де за довгим столом сиділи Бургдорф і Кребс. Перед кожним стояв прибор, дві відкорковані пляшки вермуту, Кребс пив мало — хворів на виразку шлунка, зате Бургдорф дудлив безперестану — видно, хотів захмеліти, але не міг.

Борман сів біля них. Служник эразу ж приніс йому прибор, пляшку айнціану — тут усі знали смаки рейхслейтера. Мовчки випивши, він побажав генералам приємного апетиту.

Бургдорф пирхнув:

— Дуже люб'язно з вашого боку…

— Ви чимось збентежені? — спитав Борман чемно.

— О, я збентежений багато чим, пане Борман! Я збентежений усім — так буде точніше! Я особливо збентежений з того часу, як, сівши в моє штабне крісло, я робив усе, щоб зблизити армію й партію! Друзі стали називати мене зрадником офіцерського стану, але я вірив — щиро вірив, — що мої вусилля відповідають вищим інтересам німців! А тепер я бачу, що мої намагання були не просто марні — вони були безглузді й наївні!

Кребс поклав долоню на руку Бургдорфа, але той сердито скинув її.

— Облиште мене, Ганс! — вигукнув він. — Людина мусить хоч раз у житті сказати те, що в неї наболіло! Через добу вже буде пізно! А в мене наболіло, ох, як наболіло! Наші молоді офіцери йшли на війну, сповнені віри в торжество справи! І що ж? Сотні тисяч загинули. А за що? За батьківщину? Майбутнє? За велич Німеччини?! Ні, дурниці! Вони загинули для того, щоб ви, пане Борман, жили в розкоші й панстві! В такій розкоші, яка не снилась навіть кайзерам! У такому панстві, якому могли б позаздрити феодали, — повна безконтрольність, нехтування інтересами нації, задушливе самозбагачення! Мільйони впали на полях битв в ім'я того, щоб ви, фюрери партії, набили свої кишені золотом, спекулюючи розмовами про духовне здоров'я нації! Ви набудували собі замків, набили їх краденими картинами й скульптурами, паразитуючи на горі німців! Ви зруйнували культуру Німеччини, ви розклали німецький народ, через вас він проіржавів зсередини! Для вас існувала тільки одна мораль: жити краще від усіх, владарювати над усіма, душити всіх і залякувати! І цю вашу провину перед нацією не можна спокутувати нічим, рейхслейтер! Нічим і ніколи!

Борман дивно посміхнувся, підняв чарку:

— Ваш спіч носив надто загальний характер… Коли хтось з моїх друзів і мріяв про те, щоб швидше розбагатіти, то мене ви в цьому звинуватити не можете!

— А ваші маєтки в Макленбурзі?! — не вгамовувався Бургдорф. — А ліси й поля, які ви купили у Верхній Баварії? А замок на озері Чімзеє?! Звідки все це у вас?!

— А я й не знав, що армія теж стежить за нами, — знову посміхнувся Борман і, допивши айнціан, підвівся з-за столу, закінчивши: — Бажаю вам славно відпочити, друзі, день буде клопіткий, усього найкращого…

Коли в обложений Берлін прилетів літак фон Грейма й Ганни Рейч, коли льотчиця чудом посадила його на краю льотного поля, яке утримували загони гітлер-югенду й чорні СС, Борман не злякався. Ін'єкції лікаря зробили своє діло: Гітлер став абсолютно безвольний, флегматичний, і навіть у розмові з Ганною Рейч, до якої він завжди був небайдужий, очі його були сонні, хоч на обличчі ще лишилась усмішка, немов покладена вмілим гримером.

Борман тричі підступав до розмови про політичний заповіт, але Гітлер, здавалося, не розумів, про що говорить рейхслейтер, або ж пускав мимо вух.

І тільки перед спектаклем одруження Гітлера з Євою Браун, який поставив Геббельс, а підказав це йому Борман, фюрер мовчки простяг рейхслейтеру аркуші паперу:

— Якщо у вас є якісь міркування, можете запропонувати корективи.

Борман вибачився, попросив дозволу сісти, став вивчати «політичний заповіт вождя німецької нації».

— Фюрер, — сказав він, підвівши очі, в яких (він легко примусив себе зіграти) з'явилися сльози, — цей документ переживе століття… Але тут немає списку нового кабінету… Я гадаю, що конче потрібно саме тут назвати тих, кому ви повністю довіряєте… Тільки тоді політичний заповіт стане активною зброєю для продовження нашої великої боротьби…

— А я вважаю розумним не включати новий кабінет рейху в заповіт, — відповів Гітлер. — Це, мені здається, здрібнюватиме ідею.

— О ні, мій фюрер! Якраз навпаки! — із запалом заперечив Борман. — Це свідчитиме про те, що ви продовжуєте керувати битвою! Прагматизм у даному випадку буде виявом спокійної величі вашого духу…

— Добре, — стомлено погодився Гітлер, — вписуйте, кого вважаєте за потрібне, а я скажу фрейлейн Гертруді Юнге, щоб вона передрукувала все начисто… Але я не відкидаю можливості вильоту з Греймом і Ганною Рейч в Альпійський редут, Борман… Я весь час думаю про це: все-таки живим я зможу більше, як ви на це дивитесь?

Борман не міг підняти очей, вони б його видали: страшна була в них зараз ненависть до цього тремтячого напівтрупа, що жадібно й боягузливо чіплявся за життя…

— Мюллер, — сказав рейхслейтер, запросивши до себе групенфюрера, — ви повинні зробити так, щоб сьогодні ж по шведському або швейцарському радіо відкритим текстом передали повідомлення про переговори Гіммлера з Бернадотом і про пропозицію рейхсфюрера відкрити Західний фронт англо-американцям. Зможете?

— Ні, — відповів Мюллер. — Це треба було робити тиждень тому, коли вони базікали в Любеку з Бернадотом, зараз почався хаос, рейхслейтер…

— А де отой… Штірліц?

Мюллер підвів очі на Бормана — нічого не зміг прочитати на його кам'яному обличчі. Подумавши, він відповів:

— Виконує моє завдання.

— Яке?

— З його допомогою я хочу закласти великий фугас під Кремль.

Борман здивувався:

— Хочете перекинути його в російський тил?

— Так, — відповів Мюллер. — Тільки фугас у мене паперовий, страшніший за будь-який динаміт.

— Доручити б йому шведів…

— Він теж нічого не зможе… Не втішайте себе…

— Мене не влаштовує така відповідь. Та й вас самого вона теж не може влаштувати. Ми починаємо запізнюватись.

— Ми запізнилися, рейхслейтер, — сказав Мюллер. — Нам треба негайно йти звідси… Ви тут нічого з ним не доб'єтесь…

І Борман — мабуть, уперше в житті — відповів прямо, не криючись, і без постійної перестраховки, яка вимотує душу:

— Доб'юсь, бо я знаю його, Мюллер. Я доб'юсь, коли ви зробите те, про що я вас прошу.

— Червоні не вестимуть з вами переговорів, рейхслейтер…

— Ви помиляєтесь. Помічник Цандер зробив аналіз російської преси: вони піддавали остракізму всіх керівників рейху, крім мене. Розумієте? Я завжди був у тіні, я йшов слідом, у мене не було того задушливого почуття хвилинного лідерства, яке вирізняло Гіммлера й Герінга. Я йшов у тіні, і я піднявся до вершини. Про зраду Герінга вже знає Москва. Новина про пропозиції Гіммлера союзникам стала відома Сталіну. Зараз про це дізнається й Гітлер. Англо-американці невпинно котяться на схід. Сталін зав'яз у Берліні. Угоду про зону окупації порушено. Чого б Сталіну не дозволити мені повернути німців на захід? Заманливо, Мюллер, дуже заманливо!

Мюллер похитав головою, зітхнув:

— Я, мабуть, зможу зробити так, що одна з моїх радіостанцій засадить у відкритий ефір — по-шведськи, а чому б ні? — повідомлення про пропозицію Гіммлера. Важливо, щоб наші радіооператори в міністерстві пропаганди вчасно підхопили це повідомлення: мої передавачі не такі сильні, як ваші.

— Навіщо потрібна радіостанція Геббельса? У нас тут наймогутніший радіоцентр…

— Нехай повідомлення прийде збоку, такому більше вірять, невже не ясно? — зітхнув Мюллер. — Найвищий смак плітки в тому й полягає, що вона йде від чужих…

…Прочитавши перехоплене повідомлення «шведського радіо» про пропозицію Гіммлера, яке приніс Геббельс, Гітлер зблід, губа одвисла, і він тонко закричав:

— Ну це вже вершина безстидства! Він брудний зрадник, він свиня! Я міг ждати удару в спину від генералів, а тут Гіммлер! Де Фегеляйн? Доставити його сюди! Нехай розповість мені про зраду Гіммлера, дивлячись в очі! Він його посланник при ставці! Він приховував від мене правду, цей мерзенний сластолюбець, що одружився на нещасній сестрі фрейлейн Браун, щоб наблизитись до мене! Доставте його негайно!

Фегеляйна знайшли на одній з конспіративних квартир. Він готувався до втечі на північ. У бункер його не повели, а за рекомендацією Бормана обергрупенфюрера розстріляли в саду рейхсканцелярії.

Через півгодини після страти родича Гітлер наказав Грейму й Ганні Рейч негайно вилетіти з Берліна в Шлезвіг-Гольштейн, знайти там Гіммлера, заарештувати його і розстріляти без суду й слідства.

Після цього Борман подався в радіоцентр і послав шифровку грос-адміралу Деніцу, в якій відкрито звинуватив верховне командування вермахту в зраді: єдина реальна сила в Німеччині — штаб армії, його тепер треба ізолювати й остаточно пригнітити страхом — ніяких переговорів, ніхто не сміє навіть згадувати про мир, крім нього, Бормана; генералам уже відомо про арешт Герінга; зараз їм стане відомо про наказ фюрера знищити зрадника Гіммлера. Страх паралізує. Щоб дужче вдавити жах, треба зробити так, щоб дізналися про розправу над наймогутнішими людьми рейху, тоді в генералах ще більше виявиться їхня власна жалюгідність…

…Уночі фюрер мляво продиктував свій заповіт, який перед цим двічі переписав Борман. У кінці, після перелічення прізвищ нових міністрів, він додав кілька рядків, продиктованих йому рейхслейтером в останню хвилину.

«Минуло понад тридцять років з того часу, як у 1914 році я став добровольцем, щоб захистити рейх від нападу.

Всі ці три десятиріччя я був сповнений любові до моєї нації. Тільки ця любов керувала всіма моїми вчинками, думками, усім моїм життям зрештою… Ці три десятиріччя любові до нації і робота на її благо вимагали віддачі всіх моїх сил, усього здоров'я…

…Це брехня, начебто хтось у Німеччині 1939 року хотів війни.

Війну спровокували інтернаціоналісти єврейської національності або ті, хто їм служить.

Я зробив дуже багато для того, щоб провести в життя обмеження озброєнь і контроль над ним. Саме тому й були спроби покласти на мене відповідальність за війну. З того часу як я був добровольцем на полях світової битви, я ніколи не хотів нової війни — ні проти Англії, ні проти Америки. Минуть роки, але крізь руїни наших міст і пам'ятників проросте правда про всіх, тих, хто здійснював цей злочин: і це буде правда про міжнародне єврейство і про його прислужників.

Тільки за три дні перед початком німецько-польської війни я вніс пропозицію про мирне вирішення проблеми. Мій план виклали англійському послу в Берліні: міжнародний контроль, подібний до того, який було встановлено в Севрській області. Мій план відхилили без обговорення, тому що правляча кліка Англії хотіла війни, частково з міркувань комерції, частково під впливом пропаганди, яку тримав в своїх руках міжнародне єврейство.

Повна відповідальність за трагедію європейських народів, що пережили страхіття нинішньої війни в ім'я вигод фінансового капіталу, лежить цілком і повністю на євреях. Я ж зробив усе що міг, аби тільки мільйони дітей Європи арійського походження не голодували, мільйони чоловіків не гинули на полях битви, сотні тисяч жінок і немовлят не зазнавали насильства й бомбардування.

Після шести років війни, яку, незважаючи на всі відступи, одного чудового дня буде визнано найгероїчнішою боротьбою нації за своє існування, я не можу залишити місто, яке є столицею рейху. Через те що наші війська дуже нерішучі, щоб відбити атаки ворога, через те що опір було доручено організувати тим, у кого немає справжнього характеру, я поклав собі розділити свою долю з долею тих мільйонів, які вирішили захищати місто.

Я ні в якому разі не віддам себе до рук ворогів, які напевне приготували новий спектакль за сценарієм євреїв, щоб порадувати маси, що впали у стан істерії.

Я піду з життя добровільно в тому разі, коли зрозумію, що становище фюрера і рейхсканцелярії безнадійне. (Борман збагнув, що допущено помилку — сам Гітлер не може думати про себе в третій особі, але виправляти при людях не зважився.) Я умру з легким серцем, бо знаю, як багато добилися наші селяни й робітники, я умру з легким серцем, тому що бачу абсолютно унікальну відданість нашої молоді моїй справі. Я безмежно вдячний їм і заповідаю їм продовжувати боротьбу, наслідуючи ідеали великого Клаузевіца. Загибель на полях битв приведе в майбутньому до чудового відродження ідеалів націонал-соціалізму на базі єдності нашої нації.

Багато чоловіків і жінок вирішили зв'язати своє життя з моїм. Я дякую їм за це, але наказую їм не поділяти моєї долі, а продовжувати битву на фронтах. Я наказав командуючим арміями, флотом і авіацією зміцнювати у військах дух націонал-соціалізму, пояснюючи солдатам, що я — фюрер і творець руху — віддав перевагу смерті, а не капітуляції…

Перед смертю я виключаю з партії колишнього рейхсмаршала Германа Герінга, я відбираю в нього всі ті права, які було йому надано декретом 29 червня 1941 року й рішенням рейхстагу від 1 вересня 1939 року. На його місце я призначаю адмірала Деніца — президентом рейху й головнокомандуючим збройними силами.

Перед моєю смертю я виключаю з партії і знімаю з усіх посад, які він займав, колишнього рейхсфюрера СС і міністра внутрішніх справ Генріха Гіммлера. На його місце — рейхсфюрером СС — призначаю гаулейтера Карла Ханке, а міністром внутрішніх справ я призначаю гаулейтера Пауля Гіслера.

Крім акту нелояльності по відношенню до мене, Герінг і Гіммлер зганьбили нас, почавши секретні переговори з ворогом, не повідомивши про це мене, проти моєї волі. І, нарешті, в їхніх вчинках видно бажання узурпувати владу в рейху.

Бажаючи дати Німеччині уряд, складений з найбільш благородних людей, я, як фюрер нації, називаю членів нового кабінету:

Президент рейху — адмірал Деніц.

Канцлер — доктор Геббельс.

Міністр партії — Борман.

Міністр закордонних справ — Зейсс-Інкварт.

Міністр внутрішніх справ — гаулейтер Гіслер.

Міністр оборони — Деніц.

Головнокомандуючий армією — Шернер.

Головнокомандуючий флотом — Деніц.

Головнокомандуючий повітряним флотом — Грейм.

Рейхсфюрер СС — гаулейтер Ханке.

Міністр торгівлі — Функ.

Міністр сільського господарства — Баке.

Міністр юстиції — Тірак.

Міністр культури — доктор Шеєль.

Міністр пропаганди — доктор Науман.

Міністр фінансів — Шверін-Крозіг.

Міністр праці — доктор Хаупфауер.

Міністр постачання — Саур.

Вождь трудового фронту і міністр без портфеля — доктор Лей.

…Кілька чоловік — серед яких Мартін Борман, доктор Геббельс та ряд інших — разом зі своїми дружинами приєдналися до мене по своїй добрій волі, не бажаючи покидати столицю ні за яких обставин. Вони мають намір піти з життя разом зі мною. Але я вважаю, що питання боротьби нації становить щось більше, ніж їхнє бажання. Я переконаний, що мій дух після моєї смерті не залишить їх, а допомагатиме їм у всіх їхніх починаннях… Нехай вони завжди пам'ятають, що наше завдання, тобто консолідація націонал-соціалістської держави, являє собою завдання століть, які прийдуть, і тому майбутнє кожного індивіда має бути ретельно скоординовано з інтересами загального блага. Я прошу всіх німців, усіх націонал-соціалістів, чоловіків і жінок, усіх солдатів вермахту зберігати вірність — до останньої краплі крові — новому уряду та його президенту.

І — головне — я вимагаю від уряду й народу свято дотримуватись расових законів і всіма силами протистояти інтернаціональному єврейству.

Берлін, 29 квітня 1945 року, 4 години ранку.

Свідки: докторЙозеф Геббельс,

Мартін Борман,

Вільгельм Бургдорф,

Ганс Кребс».

…Гітлер, шаркаючи, обійшов усіх тих, кого Борман аапросив до конференц-залу, неквапливо, розгублено усміхаючись, зазирнув їм у вічі, потиснув кожному руку, повторюючи одне й те ж:

— Я вдячний вам за вірність, спасибі, прощайте…

Потім він підійшов до столу — там лежали ампули з отрутою. Він роздав їх секретаркам, усе ще розгублено всміхаючись.

Потім, згорбившись, злегка пританцьовуючи, він повільно рушив до дверей, що вели в його особисті покої. На порозі він зупинився, обвів усіх важким, каламутним поглядом, якось жалісно знизав плечима й спроквола, немов падаючи, залишив конференц-зал.

Усі з конференц-залу зразу ж перейшли до їдальні: там був накритий стіл. Завели патефон. Поставили платівку з музикою Вагнера. Після того як випили, хтось приніс іще платівки. Зашерхотіла голка, і — несподівано для всіх — полилася ніжна мелодія танго «Нінон».

Бургдорф підвівся, підійшов до секретарки Інгмар, запросив її на танець. Вслід за ним встали й інші. Хтось заспівав; вистрелив корок шампанського. Заступник начальника особистої охорони Гітлера зареготав, дивлячись на те, як штандартенфюрер Вайгель сипав сіль на плями, що залишилися на кітелі від розлитого шампанського. Сміх його був істеричний, він щось говорив, але слів розібрати не можна було. І раптом розчинилися двері — на порозі стояв Гітлер.

— Ви заважаєте мені спати! — вигукнув він тонким, зривистим голосом. — Припиніть, будь ласка, цю гидоту! Зараз усім потрібна тиша, хоч трохи тиші!

…Дізнавшись про це, Борман одразу ж попрямував у кімнати Геббельса. Той сидів у своєму маленькому кабінеті за столом і креслив хитромудрі кола, не в змозі зібратися з думками, хоч збирався написати свій заповіт — він справді був єдиний, хто вірив Гітлеру. А втім, Борману часом здавалося, що Геббельс так само, як і він, розумів усе, але не міг — через стосунки, що склалися в оточенні фюрера, — відверто признатися собі в тому, що крилося в нього на серці.

Про мудру приказку «не сотвори собі кумира» згадують тільки тоді, коли кумир зазнає поразки, і найбільше страждають при цьому саме ті, які поклали життя на те, щоб перетворити особу Адольфа Гітлера в фюрера, месію, кумира нації. Але зруйнувати те, що вони самі ж створили, страшенно важко, бо довелося б руйнувати самих себе, свою; духовну субстанцію, підкорену й роздавлену кумиром, якому добровільно було віддано своє право на думку і вчинок: без його дозволу думка і вчинок могли кваліфікуватися як державна зрада — навіть коли мова йшла про те, як краще організувати оборону, налагодити випуск воєнної продукції, скоригувати висловлювання пропагандистів НСДАП. Тільки він, кумир, є істина в останній інстанції. Тільки його думка являє собою абсолютну правду, тільки його слово може вважатися твердженням, усе замкнуто на одному, все підкорено одному, все визначається одним. Повна свобода від думок, свобода від прийняття рішень, солодке розтавання в чужій силі — тільки так і не інакше!

Борман сів на краєчок стільця, подивився на годинник і сказав:

— Йозеф, ми завжди грішили тим, що не говорили до кінця правди. Тепер ми позбавлені цього привілею. Ви розумієте, що коли завтра нам не вдасться звернутися до більшовиків від імені нового кабінету, — все буде скінчено?

— Провидіння не має права лишити нас у біді…

Борман зітхнув:

— Ех, любий Йозеф… Провидіння давно залишило нас… Ми борсаємося в брудній калюжі, мов цуценята. — Він хотів був сказати всю правду до кінця, але спинив себе: цей істерик готовий на все, він зовсім розтоптаний страхом, тому некерований у своєму фанатизмі. — Коли ми не допоможемо фюреру, німці ніколи не простять нам ганьби… Подумайте, що може скоїтись, коли сюди вдеруться більшовики й захоплять його живим…

— Що ви пропонуєте? — запитав Геббельс і став терти скроні довгими, тремтячими пальцями. — Що, Мартін?

— Те саме, про що думаєте ви: допомогти фюреру піти.

— Я цього не пропонував!

— Ви думаєте про це, Йозеф, ви думаєте. Як і я. Не брешіть же собі нарешті!

— Але це неможливо! — Геббельс заплакав. — Я не зможу собі цього простити!

— Добре, — сказав Борман. — Почекаємо ще кілька годин, а потім вирішимо.

Геббельс, схлипуючи, плакав, обличчя його скривилося, сльози на сірому обличчі свідчили про якусь глибоку, безнадійну хворобу, приховану в цій невеличкій людині з гарячковими круглими очима.

«Мабуть, у нього рак, — подумав Борман, підводячись. — Він не жилець, у ньому нема жадання продовжувати радість буття. Його не можна лишати самого. Якщо я вистрелю, він повинен бути біля мене, але так, щоб не пустив мені кулю в потилицю. Побачивши, як фюрер, корчачись, упаде, карлик може засадити в мене обойму… Я вбивав в ім'я ідеї, я знав цю роботу, я не здригнуся перед ділом, а він тільки виголошував свої промови… Нехай стоїть поряд. Нехай буде пов'язаний… Якщо перемир'я з червоними відбудеться, я не хочу бути Ремом, якого звинуватять у зраді…»

— До побачення, Йозеф, мені треба трохи попрацювати. Зустрінемося вранці у конференц-залі, якщо фюрер не зможе сам піти від нас до ранку. Повторюю, час скінчився. — І додав ніби щось незначне, але обов'язкове: — Нація нам цього не простить…

…Через півгодини Борман викликав до себе помічника Цандера.

— Це — письмові повноваження Деніцу на президентство в рейху, — сказав він, передаючи йому текст. — Якщо ви зрозумієте, що прорив через російські позиції неможливий, знищіть цей текст, підписаний Гітлером, хоча Мюллер говорив мені, що ви, Лоренц і майор Йоханнмайєр пройдете лінію бою, користуючись його маяками. Ви передасте текст заповіту Деніцу й зробите все для того, щоб Лоренца і Йоханнмайєра відтерти від адмірала — не вам казати, що Лоренц служить Геббельсу, а Йоханнмайєр небайдужий до генерального штабу. Це все. Бажаю вам удачі, мій друже, хай вам щастить!

…Перший раз у житті Борман не закінчив розмови з помічником неодмінним, як відправлення природної потреби організму, вигуком «Хайль Гітлер!». Спектакль закінчився, всі поспішали до гардероба по пальта, щоб першими вскочити в проїжджий автобус, поки ще не вистроїлася зла, довга черга з тих, хто щойно сміявся й плакав, об'єднаний воєдино тим, що розігрували на сцені загримовані лицедії…