Наказано вижити

Ось як уміє працювати гестапо! — III

— А що робитимемо з Рубенау? — спитав Штірліц, коли Мюллер повернувся від Кальтенбруннера і знову запросив його до себе в кабінет, обмінявшись з ад'ютантом Шольцом швидким усерозуміючим поглядом. — Нехай сидить? Його поїздку в Монтре, мабуть, треба відмінити?

— Чому? — здивувався Мюллер. — Якщо він готовий до роботи — відправляйте: в Базелі його приймуть мої хлопці із нашого консульства. Я вже попередив шифротелеграмою; обговоріть з ним зв'язок; запитайте Шелленберга, які завдання він дасть вашому єврею після того, як той зв'яжеться з Музі або зі своїми рабинами… Навіщо ж відміняти його поїздку? Це справа цікава, вона дає змогу зрозуміти, що на ділі задумав ваш шеф і мій друг… Я не вірю жодному його слову, він потайний, як дівчина в перехідному віці; Рубенау треба зробити підсадною качкою — нехай на нього кидаються нейтральні селезні, а ми подивимось, як на їхні пропозиції реагуватиме Шелленберг… Рубенау — фігура прикриття, це ясно, але що Шелленберг ним прикриває? Це мене цікавить по-справжньому.

— Коли я встигну обговорити зв'язки, проінформувати Шелленберга, відправити Рубенау?

— Після Лінца, Штірліц, після повернення в Берлін.

— Думаєте, я встигну повернутися? — похмуро посміхнувся Штірліц.

— Встигнете.

— Сумніваюсь.

— Що ж, тоді ваше щастя… В Лінці чудова весна; там буде значно тихше, ніж тут, вуличних боїв не передбачається.

— Як же я вас залишу самого? — зітхнув Штірліц. — Та я й сам — без вашої допомоги — не виберусь із м'ясорубки; в Лінці теж почнуть шукати людей нашої з вами професії.

— М'ясорубка, — повторив Мюллер. — Добре визначили те, що наближається.

— Коли я маю їхати? Скільки часу в мене лишилось? — запитав Штірліц, несподівано для себе вирішивши, що зараз, у Бабельсберзі, він переодягнеться, вийме з-під паркету паспорт на ім'я фінського інженера Парвалайнена, віджене машину до каналу, імітує аварію (нехай шукають на дні тіло) і піде на берег озера, у млин Пауля; старий помер два тижні тому, там тепер нікогісінько, а за будинком є підвал, про який ніхто не знає, бо Пауль копав його ночами, щоб ховати зайвину муки; там сухо; там можна прожити тиждень, і два, й три, а потім прийдуть наші; я візьму з собою консерви й галети, я недарма їх збирав, мені вистачить, та й потім від голоду вмирають тоді, коли кінчилася надія, коли повна безвихідь, коли настають холоди, а зараз почалося тепло, солов'ї співають — вони бомбувань не бояться, бо нічого в цьому не розуміють, думають, маленькі, що це такий грім… Так, я мушу вибратися звідси, в мене немає сили, я зірвуся, я відчуваю, що в Лінці на мене чекає пастка і ніхто не підійде до мене в ресторанчику «Цур пост» зі словами пароля; не треба брехати собі, це, зрештою, жалюгідно…»

Мюллер потер потилицю і сказав:

— Знову погода міняється… Часу у вас не залишилось. Вам взагалі не треба від мене їхати, Штірліц…

— А зібратися до від'їзду?

— Заїдете з моїми людьми по дорозі в Лінц. Заждіть, зараз я познайомлю з хлопцями, які вас супроводжуватимуть. Я не хочу ризикувати вами, дружище, не гнівайтесь… А Рубенау в підвалі, у вас є кілька годин, валяйте, розкажіть йому про те, що він повинен робити, зрештою я його відправлю сам, двох дівок з ним пущу — офіцерів нема, всі при ділі…

«Все. Кінець, — зрозумів Штірліц. — Я в кільці, мене тепер триматимуть плечима, мене затиснули… А я ж відчував, що наближається, тільки боявся собі в цьому признатися; ні, не те щоб боявся, а просто відтягував ту мить, коли признатися все одно довелося б… Даремно я не повірив відчуттю, ноно зараз точніше за розум; аналіз потрібен тим, хто стоїть на східному боці Одеру: наші мають право зараз аналізувати, тому що за ними перемога; а тут настав крах, усіма керує не розум, а тваринне почуття — вижити, вони втратили голову, метаються, і я не міг не настроїтись на їхню хвилю, правильно робив, що настроївся на неї — «серед рабів не можна бути вільним», але я дуже довго дозволяв собі таку розкіш не погоджуватися з самим собою, і настала розплата.

Підожди, — сказав він собі, — не поспішай підписувати капітуляцію з тим, що називають «збіг обставин». У тебе заздалегідь продумані ходи, треба спробувати все, що тільки можна, треба бити на почуття, розрахунок, емоції — це може зараз пройти. Логіка — по-друге, а спершу я мушу ввернутися до почуття… І, крім того, не можна їхати, не зробивши все, щоб урятувати дітей оцього самого Рубенау, він — зламана людина, та хіба його діти винні в тому, що прийшов Гітлер? Чим більше добра намагається зробити людина, тим більше їй віддячиться; світ уміє дякувати за добро; це — закономірність, і чим швидше це збагнуть люди, тим краще стане їм жити…»

— Гаразд, — сказав Штірліц, — хай буде так, я розумію, що після загибелі бідолашного Ганса ви вправі повсякчас тривожитися за моє життя… З Рубенау я впораюсь швидко, але…

— Що «але»? — спитав Мюллер. Він не терпів, коли не говорили до кінця, Штірліц знав це і вмів цим користуватися.

— Та ні, пусте…

— Штірліц!

— У мене давно вже визріла цікава ідея, тільки…

— Валяйте вашу ідею — але швиденько! Тьма-тьмуща роботи… Неждано-негадано з Мюнхена сюди виїхала Єва Браун, дамочку тут ніхто не ждав, Кальтенбруннер доручив мені організувати охорону і зустріч її поїзда… Ну?

— Я думаю ось про що, — замислено сказав Штірліц, — чому б вам, особисто вам, групенфюреру, не спробувати налагодити свій, особистий зв'язок з Музі? Або з рабинами в Монтре? Чому ви завжди віддаєте ініціативу іншим?

Штірліц побачив, що Мюллер ждав чого завгодно, тільки не цих його слів.

— Стривайте, стривайте, — сказав він (був, мабуть, настроєний на щось інше, напружено зважував відповідь; до такого роду поворотів виявився непідготовлений). — Я не зовсім розумію: як це — прямий зв'язок з Музі? Я й Музі? Та ні, Штірліц, не витайте в емпіреях, хто розмовлятиме з гестапо-Мюллером?

— Який підлягає Гіммлеру, що послав обергрупенфюрера Вольфа до Даллеса… І обидва вони чудово почували себе за одним столом. А Вольф на три щаблини стоїть вище за вас в ієрархії рейху… Чому ви віддаєте Музі і рабинів Гіммлеру, Вольфу й Шелленбергу? Причому — цілком? Догнав — не догнав, а погнатися можна. Давайте спробуємо…

(Долю Рубенау Мюллер вирішив того дня, коли Штірліц почав з ним працювати. Йому було уготовано те саме, що й Дагмар, — смерть; після цього Мюллер організує таку інформацію від «Рубенау» — це зроблять його люди в бернській резидентурі, вони тільки чекають сигналу, — яку Штірліц негайно пожене на Москву. Там — як і в «Шведському варіанті» — навряд чи спокійно поставляться до організованих гестапо «новин»; головне — повсякчас лякати Кремль близькою можливістю компромісу між Гіммлером і Даллесом, і лякати не збоку, а через їхнього найсерйознішого агента, через Штірліца. При цьому знищення Рубенау закривало всі дороги для втечі Штірліца за кордон. А втім, куди ще можна втекти з рейху, як не в Стокгольм чи в Берн? Нікуди.

Але те, що запропонував зараз Штірліц, було таким несподіваним, що Мюллер здригнувся, збентежився, відчувши перспективу.)

— А що? — задумливо сказав Мюллер, і обличчя його на якусь мить перестало бути напруженим, зморшкуватим, похмурим, зробилося лагідним і зацікавленим. — Смілива ідея… Але де гарантія, що Рубенау не обдурить? — Обличчя його знову вкрилося зморшками. — Нам доповість, що рабини згодні поговорити зі мною віч-на-віч, а сам навіть побоїться при них назвати моє ім'я?

Штірліц похитав головою:

— Гарантія є… Ви ж знаєте, як він любить своїх дітей… Давайте зробимо так: викликайте його сюди, я вас йому відрекомендую — відкрито, навіщо темнити — і поставлю запитання в лоб: чи може він провести таку розмову в Монтре, чи ні?

— Звичайно, він відповість, що згоден! Він скаже, що до нестями любить мене і мріяв би записатися в СС, що ж іще він може відповісти?! — Мюллер задумливо зняв телефонну трубку, негнучким, наче олівець, пальцем набрав номер: — Алло, як у вас там з оточенням вокзалу? Гаразд, доповідайте весь час, як просувається поїзд фрейлейн Браун, я трохи затримаюсь… По дорозі не бомбили? Що? Де? Полотно відновили? Ясно… Зрозуміло… Наших людей піднято по тривозі? Добре, чекайте… — Він поклав трубку. — Англійці розбили залізничну колію, поїзд дамочки був за сорок кілометрів, пригнали полонених росіян, ремонтують дорогу… На щастя, це не по моєму відомству, тому що Кальтенбруннер сидітиме на транспортниках, у нас є люфт часу, валяйте далі…

— Далі валяти нема чого, ви ж не вірите Рубенау…

— Я не вірю жодному єврею, Штірліц. Я вірю тільки тому єврею, який мертвий. А втім, я так само ставлюсь до росіян, поляків і югославів…

— Ну, це все для доктора Геббельса, марнослів'я, — поморщився Штірліц. — Я людина діла — пропоную випробувати шанс… Накажіть відправити його дівчинку в швейцарське посольство, ви знаєте, як це можна зробити, нехай її відвезе туди дружина. А після цього влаштуйте їм тут зустріч: він, його дружина й син… І нехай вона скаже, що ви, особисто ви, групенфюрер Мюллер, врятували його дочку. А ви йому пообіцяйте, що відправите в посольство й хлопчика — після того, як він привезе вам листа від Музі чи рабинів, в якому буде пропозиція про особисту зустріч… Чому цей козир має брати Шелленберг? Чи Гіммлер? Чому не ви? Я взагалі на вашому місці сказав би Рубенау — і нехай він передасть це Музі, — що ви, саме ви, готові взагалі відпустити всіх в'язнів з таборів, а не тільки фінансистів та ювелірів. Ви тоді виграєте інтелектуалів, бо ви, а не хтось інший, ставитесь їхнім рятівником…

Мюллер замислено сказав:

— Хлопчисько — після того як він виріс тут, у гетто, без їжі й прогулянок — не зможе робити нових єврейчиків, а дівка — зможе, жінки — витриваліші, отже, торгуватимемо хлопчиком…

Штірліц знав, що Мюллер скаже саме так — вони завжди намагаються робити навпаки, нікому не вірять; він саме на це й сподівався, коли говорив, що в посольство треба відвезти дівчинку; Рубенау просить за хлопчика. «Як його звуть? Ага, Пауль, написав симфонію в сім років, бідолашний хлопчик; а в Мюллера справді немає часу, а то він прослухав би мою роботу з Рубенау в камері, він тоді не клюнув би на піддавок з дівчинкою; цікаво, хто ж з його людей вивчав нашу розмову в камері? Ах, коли б він зараз доручив мені з'їздити по жінку. Але він ніколи на це не піде, — сказав собі Ісаєв, — не треба гратися в піжмурки з долею, дивись їй прямо в очі…»

— А чому б усе-таки не спробувати? — задумливо спитав Мюллер. — Справді, чому?

Через дві години Рубенау сидів у кабінеті Мюллера, надривно плакав і при цьому посміхався крізь сльози; дружина його теж плакала, пригортаючи до грудей дочку, і повторювала, по-дитячому схлипуючи:

— Це все пан Мюллер! Ми повинні молитися за нього, Вальтер! Це він, його добре серце! Ти повинен відплатити йому таким добром, яке тільки можеш зробити, Вальтер! Це пан Мюллер, він сказав мені, він сказав…

— Заспокойтесь, — дерев'яно хихикнув Мюллер; обличчя наче маска, посмішка, вимушено покладена на губи, здавалася гримасою огиди. — Заспокойтесь… Я й вашу милу дівчинку залишив би там, у швейцарців, але ви, сподіваюсь, розумієте, як я ризикую, рятуючи хлопчика? Коли ваш чоловік приїде до Швейцарії нехай він знайде в телефонній книзі Лозанни адресу пана Розенцвейга — це мюнхенський адвокат; я, саме я, переправив його через кордон, щоб бідолаху не заарештували в тридцять восьмому, коли почалися гоніння… Спитайте його, скільки євреїв я врятував, спитайте… Рубенау, ви переконалися, що моя людина, розмовляючи в вами, анітрохи не обманювала вас?

— Так, пане Мюллер! Я переконався! Я готовий служити, як собака! Я звелю своїм друзям і онукам — якщо вони будуть — молити за вас бога і просити щастя вашим дітям…

Мюллер обернувся до жінки:

— Пані Рубенау, вас відвезуть на хорошу квартиру… Ви будете там у повній безпеці… Якщо тільки ваш чоловік не вважиться на нечесність…

Жінка вигукнула, пригорнувши до себе дочку:

— Він не посміє! Він зробить усе, добрий пане Мюллер!

— Усе може зробити бог, — відповів Мюллер. — Людина — раб обставин.

— Людина — не бог, — згідливо кивнув Рубенау. — Але я робитиму все, що тільки можна!

— Це — добре, — легко погодився Мюллер. — Але ж можна сказати, що зроблю все, і потім нічого не зробити… Заждіть, не перебивайте, дослухайте мене спочатку… Від вас шарахнуться, коли ви скажете, що я вас послав, я, не хтось там, а шеф гестапо…

Рубенау похитав головою:

— Там сидять розумні люди, пане Мюллер, вони знають, якщо й можна чогось добитися, то це тоді, коли маєш діло з хазяїном підприємства… А хто, як не ви, хазяїн підприємства?

— Хазяїн підприємства — рейхсфюрер Гіммлер, я — дрібнота, про яку дуже багато говорять… Я виконував те, що мені наказували, тому й став сивий у сорок п'ять років… А коли мене розітнуть після смерті, то побачать, що я жив із серцем, розірваним від жалості до людей…

І раптом Рубенау (Штірліц прямо-таки здивувався) спокійно зауважив:

— Це — для виступу з кафедри, в соборі, пане Мюллер. Коли ви так розмовлятимете з швейцарськими панами, вони вирішать, що я їх шельмував… Діло є діло, ви робили своє діло, і нема чого виправдовуватись, кожен ставить на свій інтерес, щоб добитися успіху…

…Коли жінку вивели, Мюллер вийняв пляшку горілки, налив чарку, дав Рубенау:

— Випийте.

— Я сп'янію, — сказав той. — Я розучився пити…

— Пора вчитися заново, — посміхнувся Мюллер. Рубенау випив, затулив долонею губи і почав судорожно, до сліз, кашляти.

Мюллер подивився на Штірліца, і дивна, пустотлива усмішка, не вдавана, а щира, з'явилася на його обличчі:

— Бач, як корчиться, — хмикнув він, — просто-таки пантоміма… Хочете горілки, Штірліц?

— Хочу.

Мюллер налив чарки, зразу ж солодко випив, підвівся з-за столу, й примостився на бильця крісла, в якому видів Рубенау.

— Послухайте мене уважно, — сказав він. — Мене не влаштують слова, від чийого імені вони не йшли б. Розумієте? Мене влаштує тільки документ. Ви повинні привезти документ, у якому ваші рабини чи сам Музі запропонують договір. Офіційний договір. Я звільню ваших євреїв, а ви звільняєте мене від будь-якої відповідальності, раз і назавжди, хоч би де це було. Зможете привезти такий договір?

Рубенау подивився на Мюллера кролячими очима й дуже тихо відповів:

— Не знаю…

Штірліц чекав, що Мюллер ударить його, кине на підлогу й почне топтати ногами, але групенфюрер поклав руку на плече Рубенау:

— Молодець. Коли б ти пообіцяв мені привезти такий документ одразу й без вагань, я вирішив би, що ти — невдячна людина… Ти відповів добре, я дякую тобі за чесність… Тепер скажи: ти, особисто ти, Рубенау, бачиш у цьому ділі хоч один шанс на удачу? Допускаєш думку, що рабини напишуть такого листа на моє ім'я?

— П'ять шансів із ста, — відповів Рубенау.

— Це багато, — сказав Мюллер. — Це серйозно. А можна щось зробити, аби збільшити кількість шансів?

— Можна, — озвався Штірліц.

Мюллер і Рубенау оглянулися на нього водночас.

— Можна, — повторив Штірліц. — Для цього треба сказати швейцарцям правду. А правда очевидна: Гіммлер не мав наміру відпускати заложників, він торгує ними тільки для того, щоб виграти час. Якщо пани в Монтре почнуть роздумувати, вичисляти можливість діалогу з групенфюрером Мюллером, тоді всі ув'язнені загинуть.

— Вони мені можуть не повірити, — сказав Рубенау. — Вони ж знають, що тут у мене заложники — дружина й дівчинка…

— Ну, при потребі ми й хлопчика легко виймемо з посольства, це не проблема, — зауважив Мюллер. — Коли ми дізнаємося про вашу нещирість — а ми люди рукаті, дізнаємось, — ваш хлопчик повернеться до сестри й матері в гетто. Я не погрожую, ні, ви думаєте про інтерес своєї сім'ї, я — своєї. Що ж стосується того, повірять вони вам чи ні, то це можна прокоригувати: ми організуємо так, що вам повірять, ми допоможемо вам у Швейцарії. Ми допоможемо в тому, щоб там зрозуміти правду про… Словом, грунт буде розпушено… Я це зроблю через годину, туди піде повідомлення…

— Тоді шанси піднімуться ще більше, — сказав Рубенау. — Тоді моє завдання стане набагато легшим…

…Через три години, коли Рубенау повезли на вокзал і посадили в поїзд, а Штірліц пішов до радистів складати текст телеграми резидентурам гестапо в Базелі й Берні, Мюллер раптом з жахом подумав: все, що сталося, може бути диявольською грою Штірліца, який вирішив розбити його блок з Борманом; він зараз подзвонить рейхслейтеру від радистів і скаже, в якому поїзді відправлено Рубенау, і єврея на наступній же станції знімуть і відвезуть до Кальтенбруннера, і він там розповість усе; і тоді — кінець, Борман знищить його, Мюллера, ніякі пояснення не допоможуть…

Мюллер подзвонив у відділ оперативного радіозв'язку і попросив штурмбанфюрера Гешке (той якийсь час очолював референтуру групенфюрера у справах, пов'язаних з російською розвідувальною мережею в рейху; згодом його послали особистим представником шефа гестапо на ключовий пост — до зв'язківців, цілком надійний) простежити за тим, щоб Штірліц ні в якому разі не міг подзвонити в місто; потім зв'язався з відділом гестапо на транспорті й передав двом жінкам, що супроводжували пасажира в сьомому вагоні, купе першого класу, поспіхом зашифрований наказ: їхнього підопічного Рубенау треба отруїти (ампулу передадуть у Штутгарті на пероні); зробити це слід після того, як закінчиться прикордонна перевірка німецької охорони в Базелі; на столику, перед тим як жінки вийдуть з вагона, треба залишити залізничний квиток, на якому написати таке: «Передати доктору Бользену, народне підприємство імені Роберта Лея, Бабельсберг, Ягдштрасе, 7; каса 24, касир Лумке» (добре, що згадав ще одного мюнхенського головоріза, давно не використовував; раніше працював по крадіжках на транспорті, агент безцінний; дрібниць немає, все треба зберігати, накладаючи в діло заздалегідь); провідника необхідно проінструктувати, щоб дав показання швейцарській поліції, що в купе разом з убитим їхав чоловік років сорока п'яти, коректний інтелігент, сів у вагон у Берліні…

…Через годину до Мюллера ввели дружину Рубенау.

— Тільки візьміть себе в руки, я не терплю істерик, — сказав Мюллер. — Мушу повідомити вам трагічну новину: ваш чоловік загинув. І вбив його той чоловік, який сидів навпроти вас, он у тому кріслі. Його прізвище — Штірліц, він зник, ми його шукаємо.

Жінка впала, знепритомніла. Коли Мюллер дав їй нашатирю і привів до свідомості, звичайно, почалась істерика; а втім, він знав, як припинити жіночі істерики: вдарив кулаком по столу й закричав:

— Вам дороге життя дітей?! Чи ні?! Ну, відповідайте!

— Так, так, так, — судорожно зітхаючи, крізь сльози відповіла жінка. — Так, так, так…

— Тоді візьміть себе в руки й запам'ятайте, що я вам скажу… Ось паспорт для вас і для Євочки. — Він простяг жінці документи і конверт з п'ятьмастами франками. — Вас зараз посадять у поїзд, виїжджайте до Швейцарії. Ось вам фотографія того, хто вбив вашого чоловіка. В нього два прізвища: одне — Бользен, а друге — Штірліц. Тут же, — він вручив їй другий конверт, — додаток до фото: відбитки його пальців. Поки ваш маленький Пауль сидить тут, у посольстві, мовчіть. Але як тільки він буде з вами в Швейцарії, ідіть у поліцію й розповідайте їм усе. Абсолютно все. І починайте шукати вбивцю вашого чоловіка: він зараз може опинитися в Швейцарії. Відомстіть йому — за себе і за мене. Ясно? Але забудьте віднині моє ім'я. Якщо наважитесь запам'ятати — я вам не позаздрю.