Наказано вижити

Ось як уміє працювати гестапо! — II

Мюллер довго вивчав останню шифровку, яку надіслав Штірліцу його Центр, малював хитромудрі геометричні фігури, що лякали його своєю безнадійною завершеністю, й кожного разу спотикався на вказівці Москви вийти на зв'язок не раніше, як через тиждень.

«Зараз дорога кожна година, — ще й ще раз казав він сам собі. — Як це вони дозволяють Штірліцу не гнати інформацію постійно? Кожна хвилина таїть у собі несподіваність, рука повинна бути на пульсі хворого, чому ж зв'язок перервано на сім днів? А може, вони роблять головну ставку на зв'язкового? І бояться зашкодити Штірліцу, коли примушуватимуть його до активності, яка завжди загрожує провалом? Припустімо, я сьогодні забираю Штірліца, викладаю йому всі шифровки, докази абсолютні, вимагаю від нього роботи на себе, він відмовляється; я можу застосувати такі тортури, що він погодиться або збожеволіє. А втім, швидше станеться друге. Ну гаразд, припустімо, він усе-таки зламається. І почне працювати на мене. Але ж він і зараз працює на мене, тільки втемну. Чому ж тоді я так рознервувався?»

Мюллер умів слухати свої думки, він чітко розрізняв інтонації, манеру вимовляти слова, тільки, як завжди, плутався в розділових знаках: не міг зрозуміти, де треба чути двокрапку, а де — тире.

Він раптом спіткнувся на слові «рознервувався»: боже, яке воно старе, останній раз він чув його від бабусі, вона часто казала всім, що в неї розладнана нервова система, а домашні сміялися: звідки в неграмотної старої такі вчені мовні звороти?

Мюллер спершу почув свій короткий смішок, а вже потім і відповідь самому собі: «Ти рознервувався тому, що наближається той день, коли Штірліц має їхати до Швейцарії, а ти досі не знаєш, як замотивувати те, що він туди не поїде. Тобі було ясно з самого початку, що відпускати його до нейтралів не можна, але ти дозволив собі таку розкіш і переніс на завтра те, що треба було зробити вже тиждень тому, ось чому ти так рознервувався. Обличчя Штірліца завжди стоїть у тебе перед очима, ти бачиш, як воно постаріло за цей тиждень, він став дідком, скроні сиві, очі в зморшках; він теж розуміє, що йде по тонкому канату між двома десятиповерховими будинками, а внизу стоїть мовчазний натовп і жадібно чекає тієї хвилини, коли він почне втрачати рівновагу, розмахуючи руками, силкуючись повернути її, потім, уже в падінні, він намагатиметься ухопити пальцями канат, але не зможе, і полетить униз, назустріч теплій товщі асфальту, і захлинеться криком, благанням, хрипом послати йому смерть зараз, негайно, поки він ще летить, — це не так страшно, в цьому є хоч якась надія, а тіло хряпнеться об землю, то надії вже не буде — віднині й навіки… Між іншим, замість слова «рознервувався» тепер кажуть «розхвилювався», це негарно, зміщення понять, підміна змісту… З другого боку, — все ще стомлено думав Мюллер, — чому цього разу Штірліц не назвав прізвища Бормана в зв'язку з Кребсом, а згадав лише моє? Я виділив йому цей вузол дуже чітко, він не міг не зрозуміти мене, чому ж він надіслав у їхній Центр таку обережну інформацію? А якщо він її розтягує? — заперечив собі Мюллер. — Він весь час вимагає повідомлень, куди й коли переведено гроші на його рахунки… З Дагмар все було зроблено чудово, шифровки від «неї» йтимуть такі, в яких ми зацікавлені; оця Марта, яка дублює Дагмар, навіть у чомусь на неї схожа, якби я встановив спостереження за нею в Швеції… Ні, мабуть, я рознервувався тому, — збагнув нарешті Мюллер, — що раз по раз згадую Париж, день перед вступом туди наших військ… Спроби властей бодай трохи стримати паніку, домогтися, щоб евакуація йшла організовано, розлетілися на друзки, коли наші танки підійшли до Парижа; ситуація стала некерованою… І тут, у нас, у Берліні, коли Жуков почне штурм, коли він перевалить через Одер і покотиться сюди, становище теж стане безконтрольним, і Штірліц може зникнути, а саме тоді він мені буде дуже потрібний, щоб підтримувати через нього контакт з його Центром, — перед тим як зникнути у Фленсбург, до підводників, якщо Борману не вдасться домовитися — в останній, момент — з червоними… Та й потім вінець мого задуму — головний удар по росіянах, я не зможу його завдати, якщо Штірліц зникне. Він просто не має права зникнути, бо тоді моя друга ставка — ставка на Захід — теж буде бита: там не приймають з порожніми руками, прагматики… Все, стоп, — зупинив себе Мюллер. — Ти розпускаєшся, а це нікуди не годиться. Запам'ятай: якщо в хвилину цілковитого хаосу людина може думати про порядок і дробити факти на ланки, які треба зібрати в ящичок, де складають дитячі фігурки з різнокольорових камінців, тільки тоді ця людина переможе. Якщо ж вона піддаватиметься емоціям, ілюзіям та іншим химерам, її просто зімне й роздавить… Складай фігурки з камінців, часу мало… Отже, перше: сьогодні моя бригада закладе міну й висадить у повітря будинок радиста Штірліца в Потсдамі… Нехай залишиться без зв'язку, нехай пошукає зв'язок, це завжди на користь справі, нехай рознервується. Друге: зараз же закрити «вікно» на кордоні. Третє: негайно погасити його цивільний паспорт з швейцарською візою… Четверте: Ганс… Для «Інтерполу» я спрацював Дагмар; Штірліца схоплять, якщо він усе-таки — чого на світі не буває — прорветься до нейтралів; тут, після того, як я вирішу з Гансом, Штірліц повинен потрапити до рук кримінальної поліції. Все, двері зачинено, ку-ку… Отак… А вже потім подивимось, як розвиватимуться події… І знову ти не до кінця відвертий з собою, Мюллер… Ти безперестану намагаєшся організувати все таким чином, щоб життя примусило тебе посадити Штірліца в камеру й сказати йому: «Дружище, текст, який ви надішлете в Центр, повинен звучати так: «Мюллер у свій час врятував мене від провалу і таким чином допоміг зірвати переговори Вольфа з Даллесом; зараз він пропонує співробітництво, але вимагає гарантій особистої безпеки в майбутньому». Ти хочеш бачити, як Штірліц складе цю шифровку, ти хочеш утішитися його приниженням, але найбільше ти ждеш зневажливої відмови з його Центру, бо саме ця зневажлива відмова дасть тобі силу перетворитися в згусток енергії, у концентрат волі, щоб перемогти обставини, вижити й почати все заново…»

…Штірліц повернувся до себе в Бабельсберг із згарища невеличкого особняка в Потсдамі, де жив радист Лорх, побачив поліцейську машину біля своїх воріт, відчув порожню втому і зрозумів, що гра вступила в останню стадію. Він розумів, що втекти звідси не можна, всі дороги, мабуть, перекрито, так що іншого виходу, крім як вилізти з машини, зачинити двері і ввійти в будинок, назустріч своїй долі, в нього немає.

Так він і зробив.

…Два інспектори кримінальної поліції і фотограф розглядали труп Ганса. Хлопця вбили пострілом у скроню, половину черепа знесло.

Перевіривши документи Штірліца, за якими він жив тут, старший поліцейський запитав:

— Хто міг бути тут, крім вас, пане доктор Бользен?

— Ніхто, — відповів Штірліц. — Сліди є?

— Це вас не обходить, пане доктор Бользен, — відповів молодший поліцейський. — Займайтеся своїм народним підприємством імені Роберта Лея, не вчіть нас робити наше діло…

— Будинок куплено на ім'я доктора Бользена, а я — штандартенфюрер Штірліц.

Поліцейські перезирнулись.

— Можете подзвонити в РСХА і перевірити, — запропонував Штірліц.

Старший поліцейський відповів:

— У вас перерізано телефон і розбито апарат, тому ми подзвонимо в РСХА з нашого відділу кримінальної поліції, їдьмо.

У приміщенні районного кріпо пахло гашеним вапном, хлоркою й затхлістю; на стінах — старанно розклеєні плакати, випущені рейхсміністром пропаганди: «Берлін залишиться німецьким!», «Т-с-с-с! Ворог підслухує!», «Німецький рицар зламає російського вандала!». Постаті й обличчя солдатів на плакатах були неприродно здорові, мускулясті й багатозубі.

«Такого ходу я не міг собі уявити, — подумав Штірліц, коли його, шанобливо пропустивши вперед, ввели до невеличкого кабінету, освітленого тьмяною лампочкою. — І знову — чекати; мене ведуть за собою події, я безсилий у побудові своєї лінії, мені нав'язують ходи і не дають часу на обдумування своїх».

За столом, таким же обшарпаним, як і цей кабінет, обставлений мишачими, умисне похмурими меблями й численними металевими жетонами, на яких було вибито довгі, безнадійні номери й літери, сидів маленький чоловік в окулярах з жерстяною, дуже старою оправою, не раз уже лагодженою, і щось швидко писав на великому аркуші паперу, бридко човгаючи ногою по паркету.

Підвівши очі на Штірліца, він розтулив свої синюваті тонкі губи, щось подібне до усмішки з'явилося на його обличчі, і він тихо сказав:

— Як усе негарно виходить, пане доктор Бользен…

— По-перше, хайль Гітлер! — так само тихо, дуже спокійно відповів Штірліц. — По-друге, я показав вашим співробітникам свої документи… З прізвищем сталося непорозуміння, я живу в особняку під іншим ім'ям — так було вирішено в оперативних інтересах, і, по-третє, будь ласка, подзвоніть бригадефюреру Шелленбергу.

— До такого керівника я ніколи не наважусь подзвонити, пане доктор Бользен… Якщо ви справді той, за кого себе видаєте, ми запитаємо РСХА в установленому порядку, я вам обіцяю… А поки що я попрошу вас відповісти на ряд запитань і написати докладне пояснення з приводу того, що сталося у вашому домі.

— Відповідати на запитання я вам не буду… а тим більше писати… Хочу вас попередити, що я мушу сьогодні ввечері виїхати у службове відрядження… Якщо мій виїзд затримається, відповідати доведеться вам…

— Не смійте погрожувати мені! — маленький очкастий чоловік трахнув долонею об стіл. — Ось! — Він тицьнув пальцем у папери, що лежали перед ним на столі. — Це сигнал про те, що скоїлося у вашому домі! До того як ви вийшли звідти! Саме тоді, коли ви там були, пролунав постріл! А потім ви поїхали! І ви хочете сказати, що я повинен стати перед вами по команді «струнко»?! Та хоч би ви були генералом! У нас усі рівні перед законом! Усі! У вашому домі загинув солдат! І ви повинні пояснити мені, як це сталося! А не захочете — відправляйтесь у камеру попереднього ув'язнення! Якщо ви справді той, за кого себе видаєте, вас знайдуть! Це якийсь там нещасний лісник чи сторож сидітиме, дожидаючись суду, а вас знайдуть швиденько!

І Штірліц раптом розсміявся. Він стояв у невеличкій кімнаті старшого інспектора кримінальної поліції і сміявся, бо тільки зараз по-справжньому усвідомив усю страшну, просто-таки неймовірну безглуздість становища, в якому опинився.

«Ні, — виправив себе він, все ще сміючись, — я не опинився. Мене поставили в таке становище, а я мушу повернути ситуацію на свою користь».

— Ви — мерзенне лайно! — стримуючи сміх, сказав Штірліц. — Маленьке, смердюче лайно! Вам не місце в поліції.

Він вигукнув образливі лайки, розуміючи, якого ворога в особі інспектора він тепер матиме; цього малого напевне не включили в гру, а з Гансом була гра, заздалегідь спланована; тепер ясно: малого грають втемну, і він зараз лютуватиме, почне справу, в якій звинувачуватиме мене за образу службової особи і неповагу до влади і закону, а папір, який хоч раз написаний у цьому проклятому рейху, не може зникнути, він тягтиме за собою інші папери, якщо тільки не включиться особисто Мюллер, а йому ой як не хочеться включатися. Зайві розмови. Зараз, напередодні краху, всі прямо-таки осатаніли у взаємній підозріливості, доносах, страху… Нічого, нехай, ще один доказ їхнього зв'язку не зашкодить, коли він зрозумів його, Штірліца, нехай бере відповідальність, нехай викручується…»

Маленький інспектор поліції підвівся з-за столу, і Штірліц побачив, який старий на ньому піджак (мабуть, удруге перелицьований), як старанно заштопана сорочка, як випрасуваний до шовкового блиску галстук.

— Граус! — крикнув інспектор тонким, зривистим голосом.

Вбігли підстаркуватий поліцейський і два інспектори, яких Штірліц бачив коло свого будинку; завмерли біля дверей.

— Відправте цього негідника в камеру! Він посмів образити імперську владу!

В холодній камері, по стінах якої повільно стікала вода, Штірліц, не скидаючи пальта, ліг на нари, пошкодувавши, що не надів сьогодні светра; скрутився калачиком, підтяг коліна до підборіддя, як у солодкому, нереальному вже дитинстві, й зразу ж заснув.

І вперше за ті тижні, відколи повернувся із Швейцарії, він спав спокійно.

…Мюллер розраховував, що все станеться зовсім не так, як сталося.

Він вважав: Штірліц у поліцейському відділенні зажадає, щоб йому негайно дали змогу поговорити з Шелленбергом, і там це зроблять. Шелленберг негайно зв'яжеться з ним, з Мюллером. «Я подзвоню поліцейському інспекторові кріпо району Бабельсберг, вислухаю все, скажу, що виїжджаю на місце злочину, беру бригаду. Знаходять докази, які вже організували мої люди після того, як інспектори повезли Штірліца в поліцію. Даю при штандартенфюреру прочухана маленькому інспекторові. Прізвище Шріпс смішне, а ім'я звучне — Вернер. Дружина Доротея, троє дітей. Член НСДАП з липня 1944 року, вступив під час загальної істерії після замаху на фюрера. Нишком ходить до церкви, не інакше як правдоборець, утримує сім'ю брата Герберта, що загинув на Східному фронті, бідує. Вибачусь перед Штірліцом за тупу незграбність кріповця; ніби між іншим спитаю у своїх, чи не знайшли вони якихось важливих доказів у домі; а ті дадуть відповідь, що є підозрілі пальці на стіні кухні біля слідів крові, хоч не можна сказати твердо, що пальці ці залишено вже після пострілу, але все-таки треба уважно провести експертизу; я кладу відбитки на стіл, виймаю лупу, прошу інспектора переконатися в тому, що відбитки пальців доктора Бользена, якого він підозрює, зовсім не ідентичні з тими, що знайшли його, Мюллера, люди; однак інспектор викладає свої відбитки пальців Штірліца, порівнює обидві таблиці, хоче щось сказати, але я його перебиваю, забираю відбитки, зняті в кріпо з штандартенфюрера, встаю й забираю Штірліца з собою, а вже в машині запитую, навіщо було ліквідовувати Ганса? Якщо вже він заважав йому, то це можна було б зробити не дома». А тепер, після цього інциденту, просто ризиковано перетинати кордон, поїздка до Швейцарії на грані зрину: ці кріповці страшенні формалісти, напишуть рапорт Кальтенбруннеру про «злочин доктора Бользена», якому потурає Мюллер, тоді взагалі закордонний паспорт — на час розслідування принаймні — буде анульовано.

Мюллер думав, що така комбінація не насторожить Штірліца; загрозу його життю він замотивував під час першої їхньої розмови після повернення з Берна; віддав йому свого шофера; не дуже сердився, коли Штірліц, незважаючи на його наказ, обдурив хлопця і не повертався додому, працюючи з Дагмар Фрайтаг.

…Минала вже третя година після того, як Штірліца відвезли в поліцію, а дзвінка звідти досі не було. В секретаріаті Шелленберга тепер сиділа жінка гестапо, яка негайно про це повідомила б, якби навіть Красунчик вирішив помудрувати і не зв'язався б з ним відразу.

Через чотири години Мюллер зажадав точних даних від служби його особистого спостереження: номер машини, на якій повезли Штірліца (він раптом подумав, а чи не підмінили червоні поліцейських, але зразу ж зупинив себе: не можна панікувати, все-таки поки що ми тут господарі).

Номер машини був справжній. Описання шофера, фотографа, інспекторів Ульса й Ніренбаха збіглися абсолютно.

Через п'ять годин Мюллер зажадав від своїх, щоб було організовано сигнал доброзичливця від сусідів: «Незнайомці забрали славного доктора Бользена».

Через шість годин, після того вже, як сигнал зафіксували в РСХА, розписали на сектор гестапо, що займався безпекою офіцерів СС та їхніх родин, Мюллер виїхав у кріпо Бабельсберга, не подзвонивши туди заздалегідь.

Вернер Шріпс привітав Мюллера, як належить, гучним «Хайль Гітлер!» і поступився йому своїм місцем за столом, страшенно пополотнівши.

— Де наша людина? — запитав Мюллер.

— На Александерплац… Я тільки-но відправив його на Александерплац, групенфюрер…

— У тюрму кріпо?

— Так.

— У чому ви його звинувачуєте?

— Він образив представника влади, групенфюрер! Він дозволив собі непристойно і низько образити службову особу при виконанні нею імперських обов'язків.

— Імперські обов'язки виконує фюрер, а не ви!

— Пробачте, групенфюрер.

— Вам відомо, що ви затримали людину, яка і є при виконанні службового обов'язку?

— Мені відомо тільки те, що я затримав людину, яку запідозрили у вбивстві і котра до того ж образила службову особу.

Мюллер перебив його.

— Він просив вас подзвонити в РСХА?

— Так.

— Чому ви відмовилися виконати його прохання?

— Він вимагав, щоб я подзвонив бригадефюреру Шелленбергу! А я не маю права переступати щаблі службових сходів.

— І за те, що ви відмовили йому, він дозволив собі непристойні висловлювання на вашу адресу?

— Ні. Не тільки після цього. — Малий чоловічок в круглих окулярах рапортував тріумфуюче, страшенно себе жаліючи. — Я зажадав, щоб доктор Бользен написав пояснения про те, що сталося в його домі… Він відмовився і заявив, що по дасть мені з цього приводу ніяких пояснень… Тому я…

Мюллер знову перебив його:

— Він вам так нічого й не написав?

— Ні, групенфюрер!

— І не дав пояснень?

— Ні, групенфюрер!

— Покажіть мені копію звинувачувального висновку. І не смійте нікому й ніколи говорити про цей інцидент. Справу про вбивство в будинку Бользена я забираю з собою.

«Штірліц допоміг мені своєю поведінкою, — подумав Мюллер. — Він полегшив моє завдання. Я витягну його з-під трибуналу — а він може попасти під трибунал з жару, з полум'я, — і питання про Швейцарію відпаде саме по собі. Він почне метатися — мені тільки цього й треба, після метання він прийде до мене й виконуватиме всі ті умови гри, які я йому продиктую, — взамін за врятування».

Мюллер перебіг текст звинувачувального висновку, підписаного маленьким чоловічком Вернером Шріпсом і двома поліцейськими, що дали показання як свідки, попросив покликати інспекторів до кімнати й сказав:

— Усього того, про що ви тут написали, — не було. Ясно?

— Так, — тихо відповіли обидва інспектори, які приїжджали по Штірліца.

Мюллер звернувся до куцого Шріпса.

— Це було, — відповів той. — Я ніколи не відмовлюсь від своїх слів, групенфюрер.

Мюллер підвівся і, виходячи з кімнати, коротко кинув:

— Завтра о сьомій годині ранку будьте в приймальні PCXА.

…Через дві години Штірліца привели в кабінет Мюллера, той спитав:

— Поясніть — навіщо все це?

— Хотілося спати, — відповів Штірліц.

Мюллер потер обличчя м'ясистою п'ятірнею, похитав головою:

— А що? Це теж пояснення…

— Я стомився, груиенфюрер, я стомився від гри, в яку мене втягнуто, якої я не розумію, хоч як хочу зрозуміти, і, мабуть, не зрозумію до самого кінця.

— Добре, що в поліції ви не залишили пальців. На кухні, біля нещасного Ганса, є один відбиток не на вашу користь, хоч я допускаю, що ви не мали відношення до трагедії… Чому Шелленберг порушив умови гри? Навіщо він прибрав мого хлопця?

— Він не порушував. Це йому невигідно.

— А кому вигідно?

— Тому, хто не хоче пускати мене в Швейцарію, групенфюрер.

Мюллер знову відчув страх від того, як його вичисляв Штірліц, тому відповів нападаючи:

— Якого біса ви ображали отого куцого?! Навіщо?! Я викликав його сюди на сьому ранку! Ось, читайте його рапорт і звинувачувальний висновок! І подумайте про закони воєнного часу… Читайте, читайте! Про відбитки там є теж! Якщо я зможу вас відмити — відмию! А не зможу — нарікайте самі на себе!

«Головне — тримати його при собі, — думав Мюллер, — спостерігаючи паси, яких він уживатиме; готувати фінал; стеження за ним поставлено так, що він не втече, хоч яка в нього премудра голова; він — моя карта, і я зіграю цю карту єдино можливим способом…»

Різко й страшно задзвонив телефон: тепер у Мюллера стояв апарат прямого зв'язку зі ставкою:

— Мюллер!

— Це Борман. — Голос рейхслейтера був, як завжди, рівний, без усяких емоцій. — Мені негайно потрібен… той офіцер… я забув його прізвище… Привезіть його до мене…

— Кого ви маєте на увазі? — знову лякаючись чогось, запитав Мюллер.

— Того, який їздив на Захід.

— Шті…

— Так, — перебив Борман. — Я чекаю.