Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ дев’ятий. Прийом Дивообраних

— Зараз. Приготуйся стрибати.

Юпітер вирішив, що Морріґан могла б випробувати свій подарунок до дня народження на Парасольковій залізниці по дорозі до вечірки в саду. Головним недоліком Парасолькової залізниці було те, що вона ніколи не зупинялась і навіть не сповільнювала свій рух, щоб впустити або випустити пасажирів. З канату, що обвивав усе місто петлею, звисала залізна рамка і рухалася по колу. Потрібно було застрибнути на неї, коли вона пролітала повз платформу, зачепитися своєю парасолею за одне з металевих кілець, прикріплених до рамки, і сподіватися вижити, махаючи ногами в повітрі, доки не досягнеш місця призначення.

— Запам’ятай, Моґ, — сказав Юпітер, коли вони дивилися на рамку, яка, пройшовши коло, все швидше наближалася до них. — Коли прийде час спуститися, просто потягни за важіль, щоб відкрити парасольку. О, і коли будеш падати, постарайся потрапити туди, де земля м’якша, — мабуть, погані передчуття Морріґан відобразилися на її обличчі, тому що він додав: — З тобою все буде добре. На цій штуці я лише зламав ногу одного разу. Максимум два. Приготуйся… Вперед!

Вони стрибнули на залізницю, і Морріґан трималась за свою парасольку так міцно, що, здавалося, зараз розчавить її. Панічний жах, який вона відчувала, коли дивилася вниз на платформу, що наближалася, змило хвилею адреналіну, і вона з переможним вигуком стрибнула на залізницю. Юпітер широко всміхнувся і закинув голову, насолоджуючись поїздкою. Свіже весняне повітря пощипувало обличчя й очі Морріґан. Вони промчали повз «Девкаліон» і бруковані вулички Старого Міста і врешті зіскочили на своїй зупинці, якимось дивом приземлившись на ноги і не зламавши їх.

Університетська територія Товариства Дивообраних була оточена високими цегляними стінами. На вході стояла сувора охоронниця, яка перевіряла імена за списком, але вона відразу впізнала Юпітера і з усмішкою помахала їм, пропускаючи всередину.

Щось змінилося, коли вони пройшли крізь ворота. Було таке відчуття, ніби все стало трохи інакшим, навіть повітря. Морріґан глибоко вдихнула. Навколо витав запах жимолості й троянд, а сонячне проміння, що падало на її шкіру, стало теплішим. Дивно, подумала вона. З того боку воріт небо було далеко не блакитним, а замість квітів ще були тільки крихітні пуп’янки, що ледве натякали на прихід весни.

Юпітер сказав щось, що прозвучало як «то добре».

— Перепрошую, добре… що? — збентежено перепитала Морріґан.

— Тодобр: скорочення від Товариство Дивообраних — так ми його тут називаємо. Усередині стін Тодобру погода трохи більш…

— Трохи більш ніж що?

— Просто трохи більш. Більш ніж будь-де в Невермурі. Тодобр живе своїм особливим кліматом. Сьогодні трохи тепліше, трохи більш сонячно, трохи більш по-весняному. Нам пощастило. — Він зірвав пагін вишневого цвіту з гілки і встромив собі в петлю на піджаку. — Але це палиця з двома кінцями. Узимку тут трохи більш вітряно, трохи холодніше і трохи сумніше.

Дорогу, що вела до головної будівлі, оточували по боках гасові ліхтарі і два ряди прямих зсохлих чорних дерев, які так дивно виглядали серед усіх цих кольорових клумб і рожевих квітучих вишень.

— А як же ці? — запитала Морріґан, указуючи на дерева.

— Та ні, ці вже цілі Ери не цвітуть. Вогнецвіти — колись гарні, але зараз усі вимерли, і їх неможливо зрубати. Це хворе місце для садівників, тому нічого не кажи — ми всі просто робимо вигляд, що це дуже потворні статуї.

Наставники зі своїми кандидатами поспішали повз них, розмовляючи і сміючись, ніби йшли на чийсь день народження, а тим часом Морріґан перетворилась на великий клубок нервів.

Вона відчувала себе такою далекою від них, ніби йшла по Місяцю.

Усі п’ять поверхів головної будівлі університету, що була підписана на вказівнику як Дім Праудфутів, були збудовані з яскраво-червоної цегли та обвиті плющем. Сьогодні кандидатам не дозволялось заходити до будинку, але сади навколо були неймовірні. Був чудовий весняний день, навколо стояли люди в світлих лляних костюмах і сукнях пастельних кольорів. Юпітер дозволив Морріґан вибрати одяг для себе — чорну сукню зі срібними ґудзиками, яку Дама Чанда назвала «стильною, але недостатньо феєричною». Морріґан подумала, що в лимонно-жовтому костюмі Юпітера і його лавандових черевиках достатньо феєричності на двох.

Квартет скрипалів грав на сходах широкої тераси над галявиною. У великому білому наметі був стіл із цілими горами тістечок з кремом, пирогів і високих желейних скульптур, що аж похитувались, але Морріґан не могла думати про їжу. Хвилювання гризло її зсередини.

Поки вони рухалися натовпом, Морріґан помічала, що люди озираються на них, і на їхніх обличчях були емоції від ввічливого здивування до повного шоку.

— Чому всі дивляться на нас?

— Вони дивляться на тебе, тому що ти зі мною. — Він радісно помахав двом жінкам, які витріщилися на них. — А на мене дивляться тому, що я дуже вродливий.

Більшість кандидатів розбилися на групки. Морріґан трималася поруч із Юпітером.

— Вони не кусаються, — сказав Юпітер, ніби читаючи її думки. — Ну, майже всі. Не наближайся до того хлопця з собачим лицем біля дерева. Можливо, йому ще не вкололи всі ін’єкції.

Біля одного з високих кущів папороті, які були розсаджені по всій галявині, справді тинявся хлопчик із собачою мордою. Також там були хлопець із удвічі довшими за норму руками й дівчинка з довжелезним блискучим чорним волоссям, заплетеним у коси, яке тяглося за нею на багато метрів.

— Не думаю, що це рік цікавих фізичних особливостей, на превеликий їхній жаль, — замислено сказав Юпітер. — Усі ще не відійшли від дівчинки з руками-молотами кілька років тому. Після її випуску на ремонт витратили багато коштів. Думаю, зараз вона професійно займається боротьбою.

Юпітер водив Морріґан садовими стежками, бурмочучи собі під ніс коментарі про всіх навколо.

— Без Чарльтон, — тихо сказав він, обережно кивнувши в бік чоловіка з довгим волоссям, у шкіряних штанах і піджаку зі складками. — Мерзенний чоловік. Тікай він нього, як від чуми.

Біля Беза Чарльтона стояла групка дівчат. Одна з них, що мала густе каштанове волосся і блискучу блакитну сукню, кинула погляд на Морріґан і прошепотіла щось друзям. Вони витріщилися на Морріґан, яка вичавила з себе усмішку, згадавши слова Дами Чанди про перші враження. Дівчата засміялись, але вона не могла зрозуміти, добре це чи погано.

Юпітер узяв дві склянки фіолетового пуншу в офіціанта, що пробігав повз, і вручив одну з них Морріґан. Вона зазирнула всередину і побачила, що там плавають рожеві штуки. Ні — вони там звиваються. У її склянці звивалися рожеві слизькі штуки.

— Вони й повинні звиватися, — сказав Юпітер, помітивши огиду на її обличчі. — Те, що звивається, — смачніше.

Морріґан, вагаючись, зробила перший ковток. Це було дуже смачно — вибух солодкого рожевого світла. Дівчинка саме збиралася це визнати, коли чоловік у шкіряних штанах наблизився до них. Він поплескав Юпітера по спині та поклав важку руку йому на плече.

— Норте! Норте, мій старий друже, — зневажливо посміхнувся він. — Зовсім з глузду з’їхав, Норте? Там Геміш розповів мені, що ти надав пропозицію дитині. Ліга дослідників тобі недоплачує? Чи ти вирішив відкласти свій компас і дозволити комусь іншому стати великим шукачем пригод? Вирішив жити спокійним життям, так?

Чоловік грубо зареготав у свою склянку бренді. Юпітер невдоволено скривився.

— Добридень, Безе, — сказав він з силуваною ввічливістю.

— Це вона, так? — Без покосився вниз, на Морріґан. — Перша кандидатка знаменитого Юпітера Норта. Це сколихне часописи.

Він чекав, що Юпітер представить його, але цього не сталося.

— Чарльтон. Без Чарльтон, — нарешті сказав чоловік. Він урочисто вказав на себе, очікуючи, що Морріґан його впізнає. Зрозумівши, що не дочекається й цього, Без скис. — Як тебе звуть, дівчинко?

Морріґан подивилась на Юпітера. Він кивнув.

— Морріґан Кроу.

— Виглядає трохи жалюгідно, чесно кажучи, Норте, — голосно прошепотів до Юпітера містер Чарльтон, не звертаючи уваги на дівчинку. Морріґан розсердилася. Вона що, мала ходити і постійно усміхатись як ідіотка? — Вона іноземка? Де ти її знайшов?

— Не лізь.

— Містечко Нелізь? Ніколи не чув про таке. — Без нахилився поближче і з блиском в очах змовницьки зашепотів: — Воно в Республіці, так? Таємно провіз її сюди, правда? Давай, розкажи старому другові Безу.

— Так, — сказав Юпітер. — Містечко Нелізь у Республіці Нетвоєділо.

Без Чарльтон здушено й розчаровано захихотів.

— О, дуже дотепно. І який у неї дар?

— Це теж не твоя справа, — сказав Юпітер, м’яко вивільняючись із-під його руки.

— Тікаємо від відповіді, так? Гаразд, гаразд. Мені однаково. Ти мене знаєш, я не люблю тиснути. — Він зміряв Морріґан поглядом з голови до ніг. — Танцівниця? Ні, ноги недостатньо довгі. І не винахідниця, занадто порожній погляд. Можливо, якісь темні мистецтва. Чаклунка? Оракул?

— Ти ж наче сказав, що тобі однаково, — сказав Юпітер. Схоже, йому було нудно. — Де парад твоїх кандидатів? Великий улов цього року?

— Тільки вісім, Норте, тільки вісім. Троє дівчат, — сказав містер Чарльтон, махнувши рукою в бік зграйки, яка перед цим сміялася з Морріґан. Він шморгнув і зробив великий ковток бренді. — А хлопці десь поруч. Маленька групка, але серед них жодного невдахи. Цього року вибирали дуже прискіпливо. А ця — справжня зірка. Ноель Деверо. Не хочу забагато говорити, але — голос янгола. Ніколи не зустрічав сильнішої кандидатки. Вона буде першою, згадаєш мої слова.

Морріґан дивилась на дівчинку та її подруг. Гарненька і добре вдягнена Ноель без упину розмовляла, а всі інші дівчата жадібно ловили кожне слово. Вона трималася з гідністю і впевненістю, спокійно усміхаючись. Морріґан охопили заздрощі. Чому б Товариству Дивообраних не прийняти до себе когось такого, як Ноель Деверо?

— Вітаю, — ввічливо сказав Юпітер.

— Але ця, Норте, — продовжував містер Чарльтон, махнувши рукою в бік Морріґан. — Я не розумію. У чому її привабливість? Я маю на увазі, ці очі, Норте, ці жахливі чорні очі. Старійшини не вибирають тих, хто має такий підступний вигляд. Така згубить, перш ніж встигнеш…

Крижаний погляд Юпітера обірвав його, і він застиг з розкритим ротом.

— Добре подумайте над тим, що збираєтеся сказати, містере Чарльтоне, — мовив Юпітер тим низьким холодним голосом, який Морріґан до цього чула лише раз — у маєтку Кроу. Вона здригнулася.

Без Чарльтон закрив рота. Юпітер відступив убік, відводячи погляд від довговолосого чоловіка, і той поплентався геть. Він зітхнув і розгладив свій жовтий піджак, а потім поплескав Морріґан по плечу.

— Я ж казав тобі. Мерзенний чоловік. Не звертай уваги.

Морріґан пила пунш, а в її вухах усе ще дзвеніли слова містера Чарльтона. «Старійшини не вибирають тих, хто має такий підступний вигляд».

— Ми називаємо Беза Наставником спагеті, — пояснив Юпітер. Він продовжив водити Морріґан садом, махаючи людям навколо. — Він прочісує Вільну Державу кожного року в пошуках потенційних кандидатів і відправляє їх десятками на випробування, незважаючи на те, чи справді вони готові, просто щоб збільшити шанс потрапляння. Це як кидати пучок спагеті в стіну і сподіватися, що вціліє хоч одна паличка, розумієш?

— Це працює? — запитала Морріґан.

— Несправедливо часто. — Він відтягнув Морріґан ліворуч, щоб обминути групу галасливих підлітків, які намагалися привернути його увагу. — А, ось і молода Нен.

До них підійшла висока широкоплеча жінка й потиснула йому руку.

— Капітан Норт власною персоною! Були чутки, що ви обрали кандидата, та я їм не вірила. «Юпітер Норт? — казала я. — Не дочекаєтесь». Але ось вона, ваша кандидатка. Ну привіт, — вона всміхнулася Морріґан.

— Ненсі Доусон, познайомся з Морріґан Кроу, — Юпітер кивнув на Морріґан, і вона потиснула простягнуту руку Нен. Вона була молодша за Юпітера і мала щиру усмішку з ямочками, яка робила менш загрозливою її могутню постать.

— Дуже приємно, міс Кроу. Я хотіла б представити вам мого кандидата, Готорна, але він зник, як тільки ми сюди прийшли. Напевне, щось підпалює. — Нен закотила очі, але вигляд мала задоволений. — Створення проблем — це не його головний талант, але він посідає друге місце.

— А який його офіційний дар? — запитала Морріґан. Юпітер швидко кинув на неї погляд, і його очі трохи звузилися. Вона сказала тихіше: — Що? Це нетактовне запитання?

Нен засміялася.

— Нічого страшного. Я не переймаюся такими дурницями. — Вона випросталася. — З гордістю повідомляю вам, що Готорн Свіфт, на мою скромну думку, найкращий приборкувач драконів у молодшій лізі Невермура.

— Ага, звісно, — усміхнувся Юпітер. — Що ще? Хороший вибір кандидата для п’ятиразової чемпіонки з їзди на драконах Вільної Держави.

Нен завагалась, але лише на півсекунди.

— Колишньої чемпіонки, — виправила вона його. Вона постукала по своїй правій нозі, і Морріґан зі здивуванням почула, що там порожньо. — Я ще довго не братиму участі в змаганнях через оцю стару штуку.

— Це фальшива нога? — запитала Морріґан. Їй було важко стримати себе і не доторкнутися самій. Юпітер голосно кашлянув, але Нен не була збентежена.

— О так. Диво сучасної медицини та інженерії, що складається з кедрового дерева, дивії та заліза. — Вона підняла штанину і показала кінцівку з металу й деревини, що якимось чином, якимось дивом рухалась і функціонувала майже як справжня, ніби жива. — Стара добра Диво-інженерія, міс Кроу. Ви не повірите, що можуть робити в лікарні Товариства Дивообраних. Справжні чудотворці.

— А що сталося зі справжньою ногою?

— Її відкусив і проковтнув дракон мого противника на щорічному турнірі два літа тому. Потворне, зле створіння. — Вона зробила ковток рухливого пуншу. — Його дракон також був не дуже милим.

Морріґан з Юпітером засміялися.

— Але не варто вішати носа. — Обличчя Нен осяяла щира і світла усмішка. — Зараз я треную молодшу лігу. Це стабільна робота, і кращого учня, ніж молодий Свіфт, я просто не можу уявити. Він їздив верхи відтоді, як навчився ходити, і стане першокласним суперником, коли буде достатньо дорослим, щоб узяти участь у турнірі. Якщо в нього зникне бажання бути дурником усе життя.

Зненацька почувся дзвін, бо наставники навколо почали легенько стукати по обідках своїх склянок. Квартет перестав грати. Троє людей — або радше, як здалося Морріґан, чоловік, жінка і кошлатий буйвіл у жилеті — зібралися на балконі.

— Це наша найновіша Вища Рада Старійшин, — прошепотів Юпітер до Морріґан. — У кінці кожної Ери Товариство обирає трьох членів, які очолюють його і ведуть нас до наступної Ери. Це найкращі й наймудріші з нас усіх.

— Добре, але чому один з них — буй…

— Ш-ш-ш, слухай.

Коли одна зі Старійшин підійшла до мікрофона, усі замовкли. На голові в цієї худої сутулої жінки був непропорційно великий заквітчаний капелюх. На якусь секунду Морріґан захвилювалася, що він може потягти її через перила балкона вниз. Один зі Старійшин зробив крок уперед, щоб підтримати її, але вона відмахнулась від його рук і поважно прокашлялася.

— Як дехто з вас знає, — почала вона, — я Старійшина Ґреґорія Квінн. Поруч зі мною стоять Старійшина Гелікс Вонґ і Старійшина Еліот Саґа. — Вона вказала жестом спочатку на чоловіка, потім на буйвола. — Ми, Вища Рада Старійшин, вітаємо вас у Домі Праудфутів у цей важливий день. Я знаю, що для всіх вас, діти, це перший досвід перебування в Товаристві Дивообраних. І для більшості з вас він буде останнім.

Морріґан здригнулась від цих різких слів, і вона була не одна така. Кандидати навколо неї крадькома поглядали на своїх наставників, шукаючи підтримки. Невже вони так само нервувалися, як і вона? Морріґан у цьому сумнівалась. А що, як вона й справді тут востаннє? Юпітер ще не сказав, що буде, якщо вона завалить випробування.

— Мої вельмишановні колеги і я, — продовжувала Старійшина Квінн, — хочемо подякувати вам, молоді кандидати, за вашу сміливість, оптимізм і довіру. Для того щоб прийняти ті виклики, які вам доведеться прийняти, не маючи гарантії того, що ви врешті потрапите до Товариства… потрібно чимало відваги. Ми аплодуємо вам.

Вона зробила паузу, щоб променисто всміхнутися гостям і з ентузіазмом поплескати в долоні разом зі Старійшиною Вонґом, чоловіком із сивою бородою та кольоровими тату, що вкривали його руки й шию. Буйвіл, Старійшина Саґа, постукав у копита. У Морріґан пересохло в роті, і вона нервово ковтнула пуншу.

— Мені розповідали, що цього року наших кандидатів понад п’ятсот! Із такою кількістю талановитих молодих людей, я впевнена, ми знайдемо дев’ятьох нових членів Товариства, які вразять нас, якими ми будемо пишатися і яких ми запам’ятаємо до кінця життя.

Морріґан подивилась на Юпітера, але він захоплено дивився на стару леді.

Дев’ятьох? Вони приймали всього лише дев’ятьох нових членів? Із більш ніж п’ятисот? Юпітер забув повідомити цю маленьку деталь.

Вона втратила надію. Як вона може змагатися з Ноель, що має голос янгола, або Готорном, який їздить верхи на драконах відтоді, як став на ноги? Навіть хлопець із собачою мордою мав більше шансів, ніж вона. Він хоч щось умів! Морріґан не знала, чи вона щось уміє, але сильно підозрювала, що нічого.

— У прийдешні місяці вас будуть перевіряти — фізично і психологічно, — починаючи з Книжкового Випробування, що відбудеться наприкінці весни, — продовжила Старійшина Квінн. Вона суворо подивилася з-понад своїх окулярів. — Ми пропонуємо вам присвячувати час не тільки тому, щоб заводити нових друзів і створювати цінні союзи, а й підготовці до того, крізь що вам доведеться пройти. Можливість приєднатися до Товариства Дивообраних надається небагатьом. Серед наших членів — найкращі мислителі, лідери, артисти, дослідники, винахідники, науковці, чаклуни, художники й спортсмени Вільної Держави. Ми — особливі. Ми — видатні. І бувають часи, коли деяким із нас доводиться робити великі подвиги, щоб захистити ці Сім районів від тих, хто хоче нам зашкодити. Від тих, хто хоче забрати нашу свободу і наші життя.

У натовпі тут і там почулося бурмотіння. Хлопчик, що стояв поблизу, прошепотів: «Дивосміт», — і діти, що почули його, мали шокований вигляд.

«Знову Дивосміт», — подумала Морріґан. Ким або чим би воно не було, здавалося, примара Дивосміта охоплювала весь Невермур, і для того, щоб люди з жахом подумали про нього, навіть не треба було згадувати його імені. Мабуть, тому що Морріґан була чужинка у Вільній Державі, вона не могла позбутися думки, що це трохи нерозумно, особливо з огляду на те, що Юпітер казав: його тут не бачили вже понад сто років.

— Але, — вже веселіше продовжувала Старійшина Квінн, — те, що ви отримаєте, коли станете одними з нас, варте цих викликів. — Люди в саду засміялися на знак розуміння. Старійшина усміхнулась і почекала тиші, щоб говорити далі. — Діти, подивіться на своїх наставників. Подивіться навколо, на членів нашої родини Дивообраних і на своїх колег-кандидатів. У всіх вас є дещо спільне. Це щось, що робить вас особливими. Дар, який відрізняє вас від ваших однолітків, друзів. Навіть від вашої родини.

Морріґан ковтнула клубок у горлі. Сотні людей ловили кожне слово Старійшини Квінн. Але чомусь їй здавалося, що ця жінка говорить тільки до неї.

— Зі свого досвіду я знаю, що це може бути самотній шлях. Ох! Як би мені хотілося, щоб ми могли прийняти кожного з вас під наше крило. Але дев’ятьом із вас, хто приєднається до нас наприкінці року, можу пообіцяти можливість стати частиною чогось великого. Родину. Дружбу на все життя. З цього дня ви всі офіційні учасники випробувань у Групі 919 до Товариства Дивообраних. Це будуть довгі й тяжкі часи, але є ймовірність того, що на вас у кінці чекає щось прекрасне. Щасти вам.

Морріґан щосили аплодувала разом з усіма навколо. Родина. Спільнота. Дружба на все життя. Старійшина Квінн і Юпітер читали з тієї самої брошури? Чи вони зазирнули в її серце і прочитали список бажань, про який вона навіть не здогадувалася?

Уперше за весь час Товариство Дивообраних здалося Морріґан справжнім.

Після оплесків більшість наставників і кандидатів повернулися до десертів. Юпітер нахилився до вуха Морріґан.

— Піду зустрінуся із давніми друзями, — сказав він. — А тобі варто піти знайти нових.

Він розвернув її і м’яко підштовхнув до групи дітей, що вешталися з іншого боку Дому Праудфутів.

«Ти можеш це зробити», — подумала Морріґан, підбадьорена обіцянками Старійшини Квінн. Родина. Спільнота. Дружба.

Вона підняла підборіддя й пішла до інших дітей, подумки репетируючи свої слова. Найкраще почати з жарту? Або спробувати більш прямий підхід? Може, просто сказати: «Мене звати Морріґан, хочеш бути моїм другом?» Люди справді так роблять?

На сходах Дому Праудфутів було повно дітей. Кандидатка Беза Чарльтона, Ноель, зверталася до пухкенької дівчинки з гарним обличчям і рожевими щічками.

— Так ти черниця, Анно? — казала Ноель.

— Ні, не черниця. Я живу з черницями — Сестрами Світла. — Щоки дівчинки ще більше порожевіли. — І я Ана, не Анна.

Ноель глянула на своїх друзів, ледве стримуючи сміх.

— Справжні черниці? Ті, що одягаються, як пінгвіни?

— Ні, ні, — Ана похитала головою, і навколо її обличчя затанцювали золоті кучері, що гарно спадали їй на плечі. Ноель смикнулась. Її рука потяглася до власного довгого блискучого волосся, кінчик якого вона почала гарячково намотувати на палець. — Зазвичай вони нормально вдягаються. Чорно-білий одяг призначений лише для недільної церкви.

— О, вони вдягаються, як пінгвіни, лише по неділях, — сказала Ноель. Вона засміялася, озираючись навколо, щоб побачити, кому ще це здалося кумедним. Деякі діти сміялися теж, а найголосніше — висока опецькувата дівчинка з темно-коричневою шкірою, що стояла поруч із нею. Вона просто заливалася реготом, прикриваючи рот обома руками, а її довге чорне волосся, заплетене в косички, впало на одне плече. — А решту днів вони просто носять дешеві потворні сукні, як у тебе? Пінгвіни подарували тобі цю сукню, коли ти стала черницею?

Ана зашарілася. Морріґан відчула співчуття і симпатію. Вона також намагалася знайти друзів? Вона підійшла до Ноель, як збиралася зробити Морріґан, просто для того, щоб її принизили перед купкою незнайомців? Шукати друзів — ризиковане заняття.

— Я не черниця, — наполягала Ана. Її підборіддя затремтіло. — Та й у цьому нема нічого поганого, — тихо додала вона.

Ноель схилила голову на один бік, удаючи симпатію.

— Але черниця так і сказала би, правда?

— Ох, замовкни, — різко обірвала її Морріґан.

Усі повернулися до неї, трохи здивовані. Для неї й самої це було трохи несподівано.

Ноель скривила губи.

— Що ти сказала?

— Ти почула, — сказала Морріґан, трохи підвищуючи голос. — Дай їй спокій.

— Ти теж із монастиря? — Ноель підняла брови, дивлячись на чорну сукню Морріґан. — Хіба у вас, пінгвінів, немає комендантської години? Чому б тобі не пошкандибати звідси геть? — Її подруга пирснула грубим сміхом.

Морріґан уже починала сумувати за старими часами у Джекалфаксі, коли лише її присутність наводила на всіх жах. Вона подумала про Юпітера, опустила плечі та сказала найнижчим і найхолоднішим голосом, на який тільки була здатна:

— Добре подумайте над тим, що збираєтеся сказати.

Тиша. А тоді…

— Ха! — Ноель вибухнула сміхом, а за нею її подруга та інші кандидати. Поки вони заходилися реготом, Морріґан зрозуміла, що стала вкрай нестрашною. Вона не знала, чи відчула радість, чи розчарування.

Сміх ущух. Ноель пильно дивилася на Морріґан. Ана тим часом скористалася нагодою і зникла. «Будь ласка», — подумала Морріґан, трохи ображена.

— Підслуховувати негарно. — Ноель поставила руки в боки. — Але я й не чекала від нелегалки хороших манер.

— Від кого?

— Мій наставник каже, що твій наставник таємно перевіз тебе до Вільної Держави. Він каже, що про тебе тут ніхто не чув, тому ти маєш бути з Республіки. Ти знаєш, що це незаконно? Ти повинна бути у в’язниці.

Морріґан похолола. Вона незаконно перебувала у Вільній Державі? Вона не дурна… вона знала, що Юпітер зробив щось підозріле на кордоні, що обгортка від шоколаду і використана серветка точно не були її «документами».

Що означає «таємно перевіз»? Що тепер вони злочинці?

— Ти не знаєш, про що говориш, — переконливо скривилася Морріґан. — А твій наставник — мерзенний чоловік.

На якусь мить Ноель завагалась і часто закліпала.

— Це твій дар? Говорити пафосними словами? А я думала, що він у тому, щоб жахливо вдягатись і бути потворною, наче щур із каналізації. Очевидно, в тебе дуже добре виходить… Ай!

Величезна зелена желейна скульптура впала з неба прямо на голову Ноель. Липка зелена маса стікала по її обличчю, волоссю та блискучій сукні. Вона мала такий вигляд, ніби скупалася в радіоактивних нечистотах.

— Бажаєш десерту, Ноель? — спитав голос згори. З вікна на одній руці звисав хлопчик. Він тримав порожню тарілку в іншій руці й махав нею дітям унизу, радісно вишкірившись.

Ноель спалахнула гнівом. Вона важко дихала.

— Ти… я… ти ніколи не… ти в такій… тьху! Містере Чарльтон! — Вона рвонула до передніх сходів у пошуках свого наставника, а за нею інші діти, у тому числі її подруга, що досі хихотіла.

Хлопчик із глухим стукотом приземлився поруч із Морріґан. Він закинув голову, відгортаючи копицю густих каштанових кучерів з очей, і розгладив завеликий на нього джемпер — щось велике, блакитне і плетене з малюнком кота з блискітками. На голові кота була рожева стрічка, а на шиї — срібний дзвіночок. Морріґан стало цікаво, яка сила могла змусити його вдягти це.

— Мені теж сподобалося те, що ти робила. Знаєш, «добре подумайте над тим, що збираєтеся сказати» і все таке, — сказав він, відтворюючи її низький сердитий голос. — Але я вважаю, що єдина мова, яку розуміють деякі люди, — це мова несподіваної желейної атаки.

Вона не знала, як відповісти на цю незвичайну пораду. Хлопчик мудро кивнув, і деякий час вони стояли мовчки. Морріґан не могла перестати витріщатись на його джемпер.

— Подобається? — спитав він, опускаючи погляд на свої груди. — Ми з мамою побились об заклад, що я не вдягну цього сьогодні. Вона знайшла його в каталозі. Вона постійно купує мені їх, це називається Компанія Потворних Светрів. Це дуже кумедно.

— Що ти отримаєш?

— За що?

— Коли виграєш заклад.

— Я отримаю вдягання светра. — Він насупився, на мить набувши щиро збентеженого вигляду, а тоді його обличчя осяяла якась нова ідея. — Слухай, можеш мені допомогти з однією річчю?

Через двадцять хвилин вони повернулися на вечірку в саду, поглинуті розмовою, і разом котили важку дерев’яну бочку. Вони витягли її з безлюдного кутка майданчика, що був коло Дому Праудфутів на задній галявині.

«Цей хлопець досить сильний як для настільки худенького», — подумала Морріґан. Незважаючи на його тонкі руки й ноги, він узяв на себе більшу частину ваги.

— Це гарно, ага, — засапано говорив він. — Усі ці квіточки, статуї та все інше. Але кажу тобі: тут серйозна проблема з паразитами. Моя наставниця знає тутешнього садівника. У них є всі підряд. Миші, пацюки і навіть змії. А нещодавно сюди вторглися ропухи. Тільки Відділу чаклунства дозволено використовувати за тиждень так багато, каже садівник.

— Мені все одно, — сказала Морріґан, що теж засапалася від зусиль, тягнучи бочку вгору сходами повз приголомшених музикантів квартету. — Дім Праудфутів — це найгарніше місце з усіх, де я бувала. Крім «Девкаліона».

— Ти маєш запросити мене, — з ентузіазмом мовив він. Хлопець був просто в захопленні, коли дізнався, що Морріґан справді живе в готелі. — Ти замовляєш доставку до кімнати щодня? Я б замовляв кожнісінький день. Лобстер на сніданок і пудинг на вечерю. Вони залишають шоколадки тобі на подушці? Мій тато казав, що в усіх вишуканих готелях залишають шоколадки на подушках. Там справді є власна Димова зала? І карлик-вампір?

— Вампір-карлик, — виправила вона.

— Вау. Як ти гадаєш, я міг би прийти на цих вихідних?

— Я запитаю в Юпітера. А що тут, до речі? Вона така важка.

Вони досягли верхньої сходинки і затягли бочку на її місце призначення — перила балкона.

Хлопчик прибрав волосся з очей і всміхнувся. Він відкрив бочку і, не кажучи ні слова, перевернув її через балкон. Десятки слизьких коричневих ропух вилилися з неї, наче потворний водоспад, і щедро розсипались по доріжках, несамовито квакаючи і стрибаючи під ногами гостей вечірки, які тепер верещали.

— Я ж казав. Серйозна проблема з паразитами.

Морріґан витріщилася на нього. Щойно вона допомогла протягти ропух на вечірку в саду. В неї вирвався трохи істеричний сміх. Напевно, це було не те перше враження, яке Дама Чанда мала на увазі.

У саду внизу панував безлад. Люди падали одне на одного, відчайдушно намагаючись втекти від ропух. Хтось кликав слуг. Чан із пуншем, як і стіл, перевернули, і з нього розлилася фіолетова рідина, заляпавши Старійшину Вонґа.

Морріґан із хлопчиком позадкували з місця злочину, а тоді кинулися бігти. Вони злетіли з балконних сходів і обминули Дім Праудфутів, ледве дихаючи від сміху.

— Це… — випалила Морріґан, хапаючись за боки, — це було…

— Знаменито. Я знаю. Як тебе звуть, до речі?

— Морріґан, — сказала вона, подаючи руку. — А як…

— Розважаєтесь? — поруч вигулькнув Юпітер, що безтурботно всміхався і не звертав уваги на потік слуг, які мчали повз нього з сачками й мітлами.

Морріґан винувато прикусила губу.

— Трохи.

Нен Доусон прибігла за ним.

— Капітане Норт, ви бачили… — Вона зупинилася, побачивши нового друга Морріґан, що безпорадно хихотів. — Готорн Свіфт!

Хлопчик покірно посміхнувся своїй наставниці.

— Вибач, Нен. — Судячи з інтонації, він зовсім не шкодував про зроблене. — Не міг пропустити таку чудову бочку ропух.

Додому вони їхали каретою і мовчали майже всю дорогу. Нарешті, коли вони повернули на проспект Вищий Клас, Юпітер заговорив.

— У тебе з’явився друг.

— Думаю, так.

— Ще щось цікаве?

Морріґан подумала якусь мить.

— Думаю, у мене з’явився і ворог.

— У мене не було справжніх ворогів до дванадцяти років, — вражено сказав він.

— Може, це мій дар?

Юпітер пирснув сміхом.

Замість того щоб відвезти їх на головний двір готелю «Девкаліон», карета зупинилася на початку проспекту Волохокрильця. Юпітер заплатив водієві, і вони з Морріґан рушили заплутаними вуличками до скромних дерев’яних дверей службового входу. Перед тим як відчинити двері, вона поклала долоню йому на руку.

— Я тут незаконно, так?

Юпітер прикусив губу.

— Трохи так.

— У мене ж… немає візи.

— Не зовсім.

— Не зовсім чи зовсім ні?

— Зовсім ні.

— Ох. — Якусь мить Морріґан думала, як поставити наступне запитання. — Якщо я не… якщо вони не пустять мене до, ну знаєш, до… до Товариства…

— Ну? — підбадьорював її Юпітер.

Вона глибоко вдихнула.

— Я зможу залишитися? Тут, у «Девкаліоні», з вами? — Коли Юпітер нічого не відповів, вона поспішила додати: — Не як гостя! Ви можете дати мені роботу. Вам навіть не треба буде платити мені або ще щось. Я могла б виконувати доручення Кеджері або чистити столове срібло для Фен.

Юпітер голосно засміявся з цієї ідеї, штовхаючи округлі дерев’яні двері й заходячи в освітлений коридор з його запахом вогкості.

— О, я впевнений, тобі дуже сподобається працювати на стару капризну Фен. Але, боюся, Спілці готельєрів Невермура не дуже сподобається дитяча праця.

— Обіцяйте, що подумаєте про це.

— Тільки якщо ти пообіцяєш перестати думати, що ти не потрапиш у Товариство.

— Але якщо я не потраплю…

— Ми поговоримо про це, коли буде привід.

Морріґан зітхнула. «Просто дайте мені пряму відповідь», — подумала вона. Але нічого не сказала.

Юпітер ішов коридором за Морріґан.

— А тепер розкажи мені більше про свого запасливого нового друга. Де, заради всіх Семи районів, він дістав бочку, повну ропух?