Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ двадцятий. Раптове зникнення

Біла снігова ковдра над Невермуром перетворилась на сіру жалюгідну ляпанину протягом кількох днів після Різдва. Дощ брязкотів у вікна готелю «Девкаліон», і святковий настрій швидко змінився на післясвяткову хандру, що наближала Морріґан до дня, якого вона боялась увесь рік, — Випробувального Показу.

Але, на превеликий подив, Випробувальний Показ став другою з її найбільших проблем.

Останні два дні після Різдва Морріґан зі страшною натугою намагалась зібратися з силами, аби розповісти Юпітерові про те, що дізналась про Езру Сквола і містера Джонса. Щоразу, коли дівчинка підходила до дверей його кабінету з наміром постукати, світлина зі Скволом, стиснута в її побілілому від напруги кулачку, вибивала її з колії та змушувала відступити.

Вона відчайдушно хотіла йому розповісти. Але як? Що взагалі вона могла б сказати? «Юпітере, ану вгадайте! Знаєте, найлихіша людина на світі вважає, з мене буде непогана лиха учениця. О, а ще він приходив до мене в гості в Невермурі місяцями. О, а ще місту загрожує небезпека, бо я не хотіла вам цього казати».

Найбільше Морріґан хотілося поговорити з Готорном. Якраз тоді, коли, як дівчинці здавалось, страшна правда мала вилізти нагору та вибухнути потоками розплавленої лави, її друг нарешті повернувся з Верховин.

— Ти впевнена? — спитав з нотками надії в голосі Готорн, скоса поглядаючи на світлину. — Це міг бути його дід.

Морріґан роздратовано застогнала та закотила очі приблизно в сотий раз за цей день. Вона майже зовсім не спала і, певно, вишкребла ходінням узад-уперед довгу лінію через усю кімнату (здавалося, що кімната вирішила познущатися і щоразу неначе все більше розсувала стіни, аби Морріґан проходила все більшу відстань).

— Кажу тобі, це він. Точно той самий чоловік. У нього той самий шрам, така ж родимка над губою, той самий ніс — усе те саме. Якщо це не містер Джонс, то я не Морріґан Кроу.

— Але нащо йому вдавати власного асистента?

— Можливо, через те, що з того самого дня сотню років тому, коли цей портрет був написаний, він ні на день не постарішав.

Морріґан видерла книжку у Готорна і тицьнула йому нею під самий ніс.

— Глянь-но. Ти ж бачив його на Геловмесі, просто подивись.

Готорн скривився, відсунув книжку і ще раз косо на неї глянув. Тоді глибоко видихнув і неохоче кивнув:

— Це він. Має бути він. Цей шрам…

— Отож-бо.

Він насупився:

— Але ж Дама Чанда сказала…

— …що його вигнали з Вільної Держави, я знаю, — перебила Морріґан. — І Кеджері сказав, що місто не впускає його за допомогою древньої магії.

— Точно. До того ж, як щодо всіх тих, хто сторожить кордони? Небесні Сили, Королівська рада чаклунства, Ліга надприродних явищ і таке інше? Ніхто повз усіх них не пробереться, навіть Дивосміт.

Морріґан упала в крісло, притискаючи подушку до грудей.

— Однак містер Джонс — Сквол — він був там, Готорне. Я бачила його. Ми обоє його бачили. Це взагалі безглуздя.

Якийсь час вони сиділи в тиші, вслухаючись у стукіт дощу за вікном. Вечоріло.

Готорн зітхнув:

— Я маю йти. Я пообіцяв Татові, що повернуся до сутінків. Завтра Випробувальний Показ, не забудь, — усміхнувся він. Ніби хтось із них міг якимось чином забути про останнє вступне випробування. Ніби Морріґан могла забути про день, який являвся їй у нічних жахіттях місяцями.

Готорн довго і серйозно дивився на подругу:

— Морріґан, гадаю, саме час…

— Я знаю, — тихо сказала вона і відвернулась до темряви за вікном. — Я маю сказати Юпітерові.

Морріґан невпевнено постукала у двері Юпітерового кабінету.

— Що? — гримнув голос, який не належав її наставнику.

Дівчинка штовхнула двері і побачила Фенестру, що розтягнулась на килимку перед каміном. Диво-кішка широко позіхнула і зосередила жовті сонні очиська на Морріґан.

— Чого тобі?

— Де він? Мені треба його побачити. Це терміново.

— Хто?

— Юпітер, — роздратовано сказала Морріґан .

— Нема його тут.

— Так, я зрозуміла. — Дівчинка вказала на пусту кімнату. — Де він? У Димовій залі? У їдальні? Фен, це важливо.

— Ні, його немає тут. Він не в готелі.

— Він що?!

— Він поїхав.

Серце Морріґан підскочило до самісінького горла.

— Куди поїхав?

— Не маю уявлення. — Вона стенула плечима і лизнула лапу.

— Коли повернеться?

— Не казав.

— Але ж… але ж завтра останнє випробування, — сказала Морріґан, і її голос затремтів. — Він повернеться до того часу, правда ж?

Фенестра перекотилась на інший бік і вчепилась кігтями в килимок. Потім мовчки почухала обидва вуха.

Морріґан раптом охопив жах. Коли Юпітер покидав «Девкаліон», інколи пропадав годинами, днями, інколи — тижнями. Морріґан ніколи не знала, коли він повернеться, ніхто не знав. І думка про те, що до Випробувального Показу він може не встигнути повернутися, не на жарт лякала дівчинку.

Він же пообіцяв їй. Пообіцяв.

«Так само, як пообіцяв показати ярмарок Невермур, — прошелестів голосок у її підсвідомості. — Згадай, чим це закінчилось».

Але тепер буде інакше, сказала собі Морріґан. Тепер її випробування. Велике, те саме, про яке він обіцяв подбати, те саме, про яке, за його словами, Морріґан узагалі не мала хвилюватися. І вона дуже постаралася взагалі не думати про нього. А тепер що? Сама вона не впорається. Вона навіть не знала, який має бути її талант.

— Фенестро, прошу тебе! — закричала Морріґан, і кішка вирячилась на неї. — Що це він робить? Куди поїхав?

— Він сказав, у нього важливі справи. Це все, що мені відомо.

Серце дівчинки зупинилось. Важливіші, ніж бути тут у найважливіший день її життя? Важливіші, ніж дотримання обіцянки?

Ноги Морріґан перестали слухатись. Охоплена раптовим переляком через своє скрутне становище, вона цілковито забула, нащо взагалі шукала Юпітера.

Вона сама по собі. Їй доведеться пройти через Випробувальний Показ без нього. Вона сама по собі.

Морріґан упала в крісло біля вогнища. Здавалось, тіло дівчинки наповнилось свинцем.

Фенестра зненацька встала і опинилась над кріслом, наблизивши величезну приплюснуту волохату морду до її обличчя.

— Він сказав, що буде з тобою на випробуванні?

— Так, але… — Сльози викотились із дівчачих очей.

— Він сказав, що подбає про нього?

— Так, але…

— Він пообіцяв, що все буде добре?

Гарячі сльози скотились по щоці.

— Так, але…

— Отже, вирішено. — Фен безтурботно кліпнула гігантськими бурштиновими очима і кивнула мордою. — Він буде з тобою на випробуванні. Він подбає про нього. Усе буде добре.

Морріґан засопіла і витерла носа рукавом сорочки. Вона замружилась і похитала головою.

— Звідки ти знаєш?

— Він мій друг. Я знаю свого друга.

Фенестра мовчала, і Морріґан вирішила, що кицька заснула. Потім дівчинка відчула теплий, вологий і шорсткий доторк котячого язика до правої щоки. Вона знову шморгнула носом, і велика сіра голова Фен лагідно притулилась до плеча дівчинки.

— Дякую, Фен, — тихо сказала Морріґан. Вона почула, як Фенестра тихо крокує до дверей самими подушечками лап.

— Фен?

— Га?

— Твоя слина пахне сардинами.

— Ну так, я ж кішка.

— Тепер і моє обличчя пахне сардинами.

— Мені начхати. Я ж кішка.

— Добраніч, Фен.

— Добраніч, Морріґан.