Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ дванадцятий. Тіні

Після першого випробування Морріґан мала нагоду ще декілька вільних місяців насолоджуватися літом у готелі «Девкаліон». За днями купання в залитому сонцем Жасминовому басейні йшли спокійні вечори навчання бальних танців, вечері з барбекю та довгі години відпочинку в Димовій залі, де можна було розслабитись у легких хмарах ванільного диму («щоб заспокоїти почуття і принести щасливі сни»). Якщо раптом її думки відлітали до маєтку Кроу, якщо вона іноді згадувала, як Бабуся ставала трохи лагіднішою влітку, або замислювалась, чи Айві вже народила дитину, її відразу повертала до реальності пропозиція Чарлі допомогти йому доглянути коней або протестувати на смак меню для нової вечірки Френка.

Іноді Дама Чанда, котра, як усім відомо, мала шість помічників («по одному на кожен день тижня, крім неділі», безтурботно пояснювала вона), потребувала допомоги Морріґан у виборі одягу на вечір. Разом вони поринали в тисячі різних суконь, туфель і прикрас у гардеробі сопрано (який був майже такий великий, як вестибюль готелю), щоб віднайти ідеальне поєднання для вечері і танців із чоловіком, якому Юпітер давав прізвисько «месьє Понеділок», прогулянки парком з «месьє Середою» або вечора в театрі з «високоповажним лордом Четвергом».

Життя в «Девкаліоні» приносило щось нове і цікаве кожного дня — наприклад, Кеджері викликав Службу надприродних явищ, аби прибрати надокучливого привида, який бродив крізь стіни п’ятого поверху. Кеджері сказав, що він не проти привидів, у принципі, доки в них не з’являються набридливі звички. Але цей постійно повертався, сказав він, — уже втретє вони викликали Службу надприродних явищ, і, незважаючи на те, що він ніколи не бачив примару на власні очі, історії та плітки про неї так лякали деяких гостей, що він був змушений переселяти їх на інші поверхи. Морріґан дозволили поспостерігати за екзорцизмом, але це було не таке дивовижне видовище, як вона собі уявляла. Вона сподівалася побачити, як привид вилітає з будівлі, але побачила лише спалювання шавлії та багато дивних танців, а потім працівник Служби надприродних явищ вручив Кеджері чек на чотириста п’ятдесят кредів і пішов собі.

А те, що цього літа Морріґан найбільше засмучувало — набагато більше, ніж екзорцизм, — це що вона дедалі рідше бачила Юпітера. Його завжди кудись викликала Ліга дослідників, або він мчав на якісь зустрічі, обіди та вечірки.

— Погані новини, Моґ. — Одного разу в четвер Юпітер з’їхав різьбленим мармуровим поруччям і приземлився у фойє, де Морріґан з Мартою згортали серветки у формі лебедів. Лебеді Марти виглядали ідеально, ніби готові злетіти один за одним у будь-який момент. Лебеді Морріґан мали вигляд сердитих голубів напідпитку. — Завтра я не зможу відвести вас із Готорном до торговельного центру. З’явились деякі плани.

— Знову?

Юпітер провів рукою по своєму яскраво-мідному волоссю, поспішно заправив сорочку в брюки й поправив підтяжки.

— На жаль, так, сестричко. Управління транспорту Невермура надіслало…

— Знову? — повторила Морріґан. УТН надсилало повідомлення і забирало Юпітера з «Девкаліона» все літо. Зазвичай їм потрібна була допомога лише з «шумами на Павутинній лінії» — хтозна, що воно таке, — але три тижні тому поїзд знову зійшов з рейок, цього разу двоє людей загинуло. Новина була на перших шпальтах весь тиждень, і в «Девкаліоні» всі невпинно пліткували про можливих винуватців і про те, що це взагалі може означати. Деякі з працівників впали в таку паніку, що Юпітеру довелося заборонити всім вживати слово Дивосміт.

— Я можу взяти Морріґан із собою, — запропонувала Марта. — Завтра в мене вільний вечір, і Чарлі забере мене… маю на увазі, містер Мак-Алістер… ну, він іде на ярмарок і попросив… я подумала, що могла б піти з ним. — Марта зашарілась.

Усі в «Девкаліоні» давно знали, що вони з Чарлі Мак-Алістером, готельним шофером, подобаються одне одному. Вони були єдині, хто все ще вважав це таємницею.

— Усе гаразд, Марто. Вам із Чарлі буде чим зайнятися, — дурнувато всміхнувся Юпітер. — Ми скоро туди підемо, Моґ. Я обіцяю.

Морріґан намагалася приховати своє розчарування. Ярмарок Невермура був відомим фестивалем, що проходив кожного вечора п’ятниці протягом усього літа. Люди сходилися з усіх Семи районів, просто щоб побачити це дійство, і багато хто зупинявся в «Девкаліоні». Кожної п’ятниці в сутінкову пору гості прибували в каретах і поїздах і кожного суботнього ранку, під час сніданку, ділилися враженнями від захопливих історій, фотографій і покупок. Але половина літа вже минула, а Морріґан ще жодного разу ярмарку не відвідала.

— Наступного тижня? — з надією спитала вона.

— Наступного тижня. Обов’язково. — Він схопив свій зелений плащ і, відчинивши вхідні двері, зупинився, щоб озирнутися. — Ні, не наступного. У мене запланована поїздка до Флокса Другого. Жахливе королівство. Такі самі рої комах-кровопивців, що й у Флоксі Першому, але без його принад. — Він почухав руду бороду й безпомічно захихотів. — Ми щось придумаємо. О, наступного тижня Джек повернеться додому з музичного табору. Він буде тут до кінця літа. І ми всі зможемо піти — втрьох. Учотирьох — Готорн піде також.

Морріґан майже забула, що племінник Юпітера жив у «Девкаліоні», коли не був у пансіоні. Марта казала, що іноді він повертався додому на вихідні, але до цього часу його було не видно.

Юпітер повернувся, щоб забрати свою парасолю, зупинився і кинув на Морріґан дивний погляд:

— У тебе були погані сни останнім часом?

— Що? Ні, — поспішно сказала дівчинка, глянувши на Марту.

Покоївка раптом дуже захопилася підрахунком своїх лебедів і вдавала, що нічого не чує.

Юпітер помахав рукою над головою дівчинки, ніби зганяючи невидимих мух.

— Так, були. Вони літають навколо тебе. Що снилося?

— Нічого, — збрехала Морріґан.

— Випробувальний Показ, правда? Я казав тобі не хвилюватися через це.

— Я не хвилююсь.

— Ну гаразд, — повільно похитав головою Юпітер. — Мені справді дуже шкода щодо ярмарку, Моґґерс.

— Морріґан, — виправила вона, поправляючи комірець, який перекрутився. — Нічого страшного. Ми з Готорном знайдемо якесь інше заняття.

Юпітер кивнув, грайливо штурхнув руку Морріґан і пішов.

Наступного ранку в їдальні за столиком Морріґан сидів якийсь хлопець. У її кріслі. І їв її тости.

Він був вищий і старший за неї — напевно, йому було дванадцять чи тринадцять, і, незважаючи на те що його обличчя майже повністю сховалося за обкладинкою «Варти», над першою шпальтою виднілася верхівка густої чорної шевелюри. Гортаючи сторінки газети й попиваючи сік із червоного апельсина, він відхилився на спинку крісла, ніби це його місце.

Морріґан тихенько кахикнула. Хлопець не підводив очей від своєї газети. Вона трохи почекала і гучно кашлянула.

— Іди звідси, якщо хворієш, — наказав він і перегорнув наступну сторінку. Тонка коричнева рука потяглася по тост і знову зникла за газетою.

— Я не хворію, — відповіла вона, спантеличена його грубістю. — Гостям не дозволено тут бути. Ти загубився?

Він не звернув уваги на її запитання.

— Якщо ти не заразна, можеш тут залишитись. Але не розмовляй, поки я читаю.

— Я знаю, що можу тут залишитись. — Вона випросталася, щоб здаватися вищою. — Я тут живу. Ти сидиш у моєму кріслі.

Почувши це, хлопець нарешті повільно опустив свою газету, показавши довге обличчя і страшенно незадоволений погляд. Одна брова трохи вигнулася дугою, а кутики вуст сердито опустилися. Він дивився на Морріґан згори вниз.

Морріґан уже звикла до такої реакції незнайомих людей, тому його зневага здивувала її менше, ніж чорна шкіряна пов’язка на оці. Вона відразу впізнала шкільне фото в кабінеті Юпітера: Джон Арджуна Коррапаті.

Так, це Джек.

Він згорнув газету і поклав її на коліна.

— Твоє крісло? Ти прожила тут якихось п’ять хвилин і вже присвоїла собі меблі? Я прожив тут п’ять років. Саме тут я завжди снідаю.

— Ти племінник Юпітера.

— Ти його кандидатка.

— Він розповідав про мене?

— Звичайно. — Хлопець рвучко розгорнув газету і знову сховав у неї обличчя.

— Я думала, до наступних вихідних ти не повернешся.

— Тебе дезінформували.

— Юпітер поїхав до Флокса Другого.

— Я в курсі.

— Як вийшло, що ти так рано приїхав?

Він тяжко зітхнув і відкинув газету.

— Дядько Юп не розповів мені, який у тебе талант. Я можу лише здогадуватися, що твій дар — це набридати людям, які намагаються читати.

Морріґан сіла навпроти нього.

— Ти ходиш до тієї школи Ґрейшмарклів для розумак, так?

— Школа Ґрейсмарк для обдарованих хлопців, — виправив він.

Морріґан глузливо посміхнулася. Вона знала справжню назву.

— Яка вона?

— Просто клас.

— Як вийшло, що ти не в Товаристві Дивообраних, як Юпітер? Ти пробував туди потрапити?

— Ні. — Юпітер знову взяв газету, запхав шматок тоста в рот, рвучко схопив свою наполовину повну чашку зі стола, з тупотом вийшов із кімнати й піднявся сходами.

Морріґан замислилася, яка в нього спальня, і де жили його батьки, і що сталося з його оком, і як так вийшло, що він не подав своєї кандидатури в Товариство Дивообраних, і як їй витримати це літо в його не дуже приємній компанії.

Відвоювавши улюблене крісло і тости, вона подумки пообіцяла собі прокинутися завтра раніше, щоб прийти сюди до того, як з’явиться Джек.

— Напевно, хтось забив його розжареною кочергою, — сказав Готорн того вечора, коли вони з Морріґан витягли ящик із настільними іграми в Димовій залі (того дня був трояндовий дим, рожевий і туманний — «щоб зробити характер солодшим»). — Або зарізав ножиком для відкривання листів. Або засунув йому під повіки плотоядних комах, і вони все вижерли. Щось типу того.

— Ох, — здригнулася Морріґан. — Хто на таке здатний?

— Хтось, хто мав причини його недолюблювати, — сказав Готорн. — Так що це міг бути будь-хто, з ним знайомий.

Готорн вишкірився, з тривогою вивчаючи вміст ящика, і запитав:

— Ми не будемо цього робити насправді, еге ж?

— Будемо, — сказала Морріґан, витягуючи різнокольорову коробку. Вона мала на меті гарно провести вечір, щоб, коли Юпітер запитає, вона могла чесно відповісти, що скасування обіцяної поїздки на ярмарок анітрохи не зіпсувало їй настрій. Анітрохи.

— «Веселі домогосподарки»? Ох, ну перестань… я з десяти років не грав у це.

Морріґан не звертала уваги на Готорна і почала розставляти фішки.

— Я буду місіс Фадлдамп, доброю бабусею. А ти можеш бути міс Фірсфейс, вічно невдоволеною кар’єристкою. Не надто сучасна гра, правда? Я ходитиму перша.

Вона кинула кубик, пересунула фішку, витягла картку з центру дошки і прочитала:

— «Ви виграли змагання з упорядкування квітів. Заберіть свій приз: вишиваний фартух — ідеальне вбрання для того, щоб готувати вечерю для вашого працьовитого чоловіка. Не забудьте освіжити свій макіяж і зробити гарну зачіску до того, як він повернеться додому». — Вона впустила картку і швиденько почала ховати фішки назад. — Добре, а чим тоді ти хочеш зайнятися?

— А як ти гадаєш? Звісно, ми підемо на ярмарок. Мій брат Гомер зібрався туди зі своєю компанією, і я впевнений, що він дозволить піти і нам, якщо ми пообіцяємо, що будемо робити вигляд, наче не знаємо його.

— Не можу. Мені заборонено виходити з готелю без Юпітера.

— Це що, правило? — запитав Готорн. — Він справді так сказав? Бо якщо не казав, що це правило, то, мабуть, це скоріше… пропозиція.

Морріґан зітхнула.

— Існують три правила. Я повинна була вивчити їх напам’ять. Перше: якщо двері замкнені і в мене немає ключа, мені не дозволено заходити. Друге: мені не можна покидати «Девкаліон» без Юпітера. Третє… я забула третє. Щось про південне крило. У будь-якому разі, це не має значення. Я не можу піти.

Готорн мав замислений вигляд.

— Тобто перше правило означає, що тобі дозволено заходити в будь-які відімкнені двері?

— Ну, мабуть.

Він підняв брови.

— Круто.

Наступну годину вони бігали вгору-вниз коридорами і смикали за ручки всі двері, випробувавши шість поверхів, доки їм не набридло. Здавалося, в усіх незамкнених кімнатах у «Девкаліоні» вони бували вже мільйон разів, але врешті-решт на сьомому поверсі західного крила, коли їм уже здавалося, що «Веселих домогосподарок» не уникнути, з’явилася надія.

— Це щось знайоме. — Морріґан посмикала ще одні двері, замкнені. Вони були не такі, як усі інші на цьому поверсі. Замість того щоб бути масивною і мідною, ручка цих дверей була зроблена зі срібла й прикрашена витонченими візерунками. На ній була крихітна опалова пташка з розправленими крилами. — Це схоже на… Ох. Ох! Зачекай тут.

Вона пробігла весь шлях до четвертого поверху і назад і повернулась, ледве дихаючи, але переможно махаючи своєю парасолькою.

Готорн нахилив голову.

— Очікується погана погода?

Срібний кінчик підійшов до замка. Морріґан покрутила парасолю і натиснула на ручку. Задоволено клацнувши, двері відчинились, і дівчинка усміхнулася.

— Я знала це.

— Як…

— Юпітер подарував мені її на день народження, — пояснила вона з дедалі більшим захопленням. — Мабуть, він знав, що так станеться! Мабуть, хотів, щоб я зрозуміла!

— Ага. — Готорн мав спантеличений вигляд. — Він здатний на щось таке божевільне.

Кімната була величезна, лунка й абсолютно порожня. Лише скляний ліхтар у центрі на підлозі. У ньому світилась єдина свічка, але достатньо яскрава, щоб кидати тепле золоте світло на всю кімнату.

— Дивно, — пробурмотів Готорн.

Це було ще слабко сказано. Морріґан була впевнена, що в порожній кімнаті на сьомому поверсі не повинно бути ввімкненого ліхтаря без нагляду. По-перше, це могло стати причиною пожежі. По-друге, це було моторошно.

Чим ближче вони підходили до ліхтаря, тим більшими й жахливішими ставали їхні тіні. Готорн розважав себе, зігнувши спину і вдаючи, що він зомбі. Для повного ефекту він гучно ревів. Човгаючи, він наблизився до джерела світла, і його тінь-зомбі на стіні позаду стала просто велетенською.

Потім сталось дещо дивне. Готорн зупинився. А тінь продовжувала рухатися. Вона пішла своєю зомбі-ходою вже без нього, незграбно перетнула дальню стіну і розчинилася в темряві.

— Страшно, — видихнула Морріґан.

— Дуже страшно, — погодився Готорн.

— Я хочу спробувати.

Вона зігнула долоню у формі змії. Тінь від неї віддалилася, покружляла стінами і ковзнула вниз, сердито розганяючи бідолашних тіней-кроликів, яких Готорн намагався їй протиставити.

Не дуже вдала спроба Морріґан зобразити кота перетворилася на лева, що з ревінням наздоганяв і з’їдав усіх цих кроликів. Готорн зробив пташку, але вона стала кажаном, яка напала на його ж тінь, ніби намагаючись видряпати йому очі.

Їхні витвори ставали все складнішими й детальнішими, бо вони старалися налякати одне одного. Це було зовсім не складно — здавалося, тіні самі намагалися бути такими страшними, наскільки можливо. Риба перетворювалась на акулу, на зграю акул, на вихор гігантських акул, у центрі якого стояли тіні Морріґан і Готорна. Це вселяло жах, лоскотало нерви, було просто неймовірно круто.

— Я… я зроблю… — сказав Готорн, старанно висолопивши язика і вигинаючи пальці в складні, незрозумілі форми, — …дракона.

І раптом його незграбна тінь перетворилася на величезне чудовисько. Воно виросло на стіні, шумно змахнуло крилами і полетіло. Дракон ширяв над їхніми головами, кидався на них і вивергав чорне полум’я з жахливих щелеп. Готорн зробив тінь коня, і дракон спалив того дотла й жадібно проковтнув рештки.

Морріґан із Готорном заверещали, коли побачили, як тінь злетіла вниз і схопила тінь хлопчика за шкірку, а тоді скинула його. Їхні крики переросли у сміх.

— Думаю, щойно я виграв, — сказав Готорн із самовдоволеною усмішкою.

— По-перше, це не змагання, — сказала Морріґан. — А по-друге — це я виграю.

Вони сиділи на підлозі з ліхтарем між ними, і Морріґан заворушила пальцями.

Якщо Готорн думав, що він міг бути страшнішим, ніж найстрашніша жителька Джекалфакса, його чекала поразка.

— Я розповім тобі історію.

Вона згорнула руки у щось, що виглядало як людина.

— Одного разу маленький хлопчик самотньо йшов лісом.

Вона зробила високі дерева, що хиталися від вітру, і хлопчик-тінь слухняно закрокував поміж них.

— Його мати завжди казала йому, що не варто ходити лісом на самоті. У ньому жила відьма, і її улюбленою їжею були тости з м’ясом маленьких хлопчиків. Але хлопчик не послухався, тому що він любив збирати лісові ягоди.

Морріґан, напруживши пальці, скрутила постать, що, на її думку, була досить схожою на відьму. Її тінь зробила все інше, перетворившись на стару жінку моторошного вигляду з довгим носом і гостроверхим капелюхом. Тінь-відьма побігла за тінню-хлопчиком крізь дерева.

— Він думав, що знає ліс, але загубився і не міг знайти дороги назад. Він годинами ходив туди-сюди. Настала ніч, і ліс заполонила темрява.

Морріґан зробила сову, яка раптом злетіла вгору, струснувши гілля дерев. Хлопчик-тінь озирнувся через плече і затремтів, як і Готорн.

— Раптом ззаду він почув хрипкий голос. «Хто вештається моїм лісом? — кричала відьма. — Хто збирає мої ягоди?» Хлопчик спробував утекти, але відьма спіймала його за шарф і потягла до себе додому, до своєї дошки для різання, регочучи всю дорогу. — Морріґан дуже пишалася своїм відьмацьким реготом. — Як тільки вона підняла свій ніж у повітря, ніч пронизало виття.

Морріґан зробила тінь цуцика, яка вмить перетворилася на вовка, а тоді на зграю вовків. Вони з лютим гарчанням оточили відьму з хлопчиком. Вона не збиралася робити так багато, але тіні самі вирішували за себе, і в них це занадто добре вдавалося. Морріґан треба було повернути собі контроль, доки історія не втекла від неї.

— Нарешті, — сказала вона, швидко вигадавши закінчення, — хлопчик, м-м… почув, як його здалеку кличе мама. Вона приїхала врятувати його на своєму старому вірному коні на ім’я Сержант Цок, і… і хлопчик зрадів, коли побачив, як вони мчать учвал із пагорба!

Кінь-тінь Морріґан справді мчав учвал у бік хлопчика, відьми й вовків. Але мами не було. Тільки високий скелетоподібний чоловік тримав довгу чорну гвинтівку.

— Я не робила цього, — прошепотіла Морріґан, відчуваючи, як холодний страх піднімається їй до горла. Тіні самі розповідали свою історію.

За першим конем з’явився цілий табун, і на кожному сидів мисливець-тінь. Відьму-тінь і хлопчика-тінь поглинула темрява, а вовки ставали все більшими, оточуючи Морріґан і Готорна.

Дівчинка заверещала.

Вона побігла до дверей, а за нею Готорн, і тільки коли вони опинились у яскравому світлі коридора, Морріґан зрозуміла, що їх ніхто не переслідує.

— Що сталося? — спитав Готорн. — Починалося щось цікаве.

Вона похитала головою, тремтячи.

— Цього не мало статися. Переслідувачі з Диму й Тіні не повинні були з’явитися в історії.

— Переслідувачі з… чого?

Морріґан віддихалась і розповіла Готорну історію її одинадцятого дня народження. Як тільки вона почала, все вирвалося назовні — прокляття Вечоріння, і що вона мала померти, але прийшов Юпітер, і як за ними гналися Переслідувачі з Диму й Тіні, і як вони пройшли крізь Годинник, і як вона опинилася в готелі «Девкаліон», і що вона справді, справді не має дару і навіть не здогадується, що взагалі тут робить. Вона навіть розповіла йому найболючішу, найстрашнішу частину — про інспектора Флінтлока і що, коли вона не потрапить до Товариства, їй доведеться покинути Невермур і знову зустрітися з Переслідувачами.

Готорн мовчав, доки вона закінчила, і ще трохи після цього. Він мав приголомшений вигляд. Морріґан спостерігала за ним, кусаючи губу, хвилюючись, що сказала занадто багато. Можливо, вона мала пропустити той факт, що вона з Республіки і перебуває в Невермурі нелегально. І що проклята. І все інше також.

— Не ображайся, — нарешті сказав він, — але ця історія набагато краща, ніж та, що ти придумала.

Морріґан із глибоким свистом видихнула. Для Готорна було типовим сприймати всі дивні частини її життя як належне, а проте вона відчула глибоке полегшення.

— Готорне, ти повинен зберегти цю таємницю, — сказала вона. — Я не мала тобі розповідати. Якщо хтось дізнається — якщо інспектор Флінтлок…

Готорн підняв палець.

— Морріґан Кроу, — урочисто сказав він, — клянуся на мізинчиках зберегти твою таємницю і не розповідати жодній душі.

Морріґан підняла брову.

— На чому?

— На мізинчиках. — Він підсунув свій мізинець ближче до її обличчя. — Я ніколи в житті не порушував таких обіцянок. Ніколи.

Вона подала йому свій палець, і вони кивнули.

— А тепер, — сказав він, насупившись, — розкажи мені ще раз трохи про те, як ти пройшла крізь Годинник і як за тобою гналися переслідувачі з пістолетами, а ти керувала гігантським павуком.

Але Морріґан не встигла цього зробити, бо раптом помітила дві речі:

1. Вони залишили двері Жахливої Кімнати Жахів відчиненими.

2. Один із її тіней-вовків утік і тепер бродив коридором.

— Може, він вилиняв від світла, — простогнав Готорн, коли вони вже втретє обшукували кухню. Вони оглянули весь готель, але тінь-вовк вислизав від них. — Як усі інші.

— А раптом ні? А що, як він наткнеться на гостей? Вони будуть до смерті налякані, їхня родина засудить «Девкаліон», а Юпітер уб’є мене. Ми повинні знайти його раніше, ніж хтось побачить. — Морріґан не знала, як позбудеться вовка, якщо навіть упіймає його, але не могла про це думати зараз.

— Раніше, ніж хтось побачить що?

Це був голос, який вона найменше хотіла зараз чути. Джек стояв у кутку кухні, наливаючи собі склянку молока.

— Нічого, — швидко сказала вона. — Не твоя справа.

Він закотив своє здорове око.

— Якщо тут бродить щось, що до смерті лякає людей, це моя справа. Я не хочу спотикатися об мертві тіла по дорозі до ліжка. Що це?

— Ти не повіриш.

— Я спробую.

І вони все йому розповіли. Джек слухав із дедалі більшим роздратуванням.

— Заради всіх святих! Якщо ви вже зібралися залишити купку вовків-убивць у Залі Тіней, хоча б зачиніть ці кляті двері. Вони не просто так замкнені. Як ви взагалі туди потрапили?

— Я… ми… ну, я зрозуміла, що…

— Ні! — Джек підняв руку, щоб зупинити її. — Не роби мене співучасником. Юпітер страшенно розлютиться.

Хоч Морріґан і не хотілось цього визнавати, зустріти Джека було удачею, тому що він знав набагато більше про готель, ніж вона. Він провів їх до службової комірки і знайшов три ліхтарики.

— Так, нам потрібно розділитися. Я візьму східне крило, ти, — він указав на Готорна, — західне, а ти, Морріґан, — північне. Якщо знайдете вовка, світіть ліхтариком прямо на нього, намагаючись засліпити. Не дайте йому втекти, світіть, доки він зникне. Його не буде в таких місцях, як коридори або кухні, він буде в темніших, де можна сховатися серед інших тіней. Якщо ви заманите його в кімнату і зможете дотягтися до вмикача, натисніть і заповніть кімнату світлом. Якщо ні, ваш ліхтарик має впоратись. А тепер найважливіше — не припиняйте шукати, доки не знайдете його. Навіть якщо це триватиме всю ніч.

Морріґан не сподобалась ідея розділитися. Найменше їй хотілося бродити в темряві на самоті й шукати гігантську голодну тінь вовка, але що вона могла зробити? Те, що тінь утекла, було її провиною. Вона повинна знайти її.

Північне крило несподівано виявилося темним. Морріґан кралася чорними сходами й незачиненими кімнатами, бо, хоч і не була впевнена, чи тінь може її почути, не хотіла ризикувати. Було важко зрозуміти, що шукати в темряві. Як можна знайти тінь у тінях?

Після довгих, як їй здалося, довгих годин пошуків Морріґан була вже готова капітулювати, аж тут раптом почула якісь звуки з залитого місячним світом балкона вітальні на п’ятому поверсі. Хтось дивився в небо і тихо співав. Звук був приглушений, але, хоч Морріґан і не могла розібрати слів, вона впізнала мелодію. І чоловіка.

Вона розсунула тонкі білі штори і ступила на балкон, опинившись під блакитнуватим світлом повного місяця. Промінь від її ліхтарика впав на обличчя чоловіка.

— Містер Джонс?

Чоловік виринув зі своїх мрій.

— Міс Кроу! Вітаю вас знову.

— Ще один візит, — сказала Морріґан. — Бачу, ви часто буваєте в Невермурі.

— Так, іноді в мене тут справи. І я люблю бачитися з друзями. — Він трохи боязко всміхнувся, прикриваючи очі рукою. Морріґан опустила ліхтарик. — Не думаю, що це сподобається Зимноморській партії, але те, чого воно не знають, не зашкодить їм. Наша домовленість ще чинна, сподіваюсь? Ви не розкажете про мене?

— Поки ви не розкажете про мене. — Морріґан трохи тремтіла. Вечірній холодний вітер трохи кусався. — Що ви тут робите?

— О, я просто… шукав музичну залу. Я думав, вона десь недалеко від мого номера, але, здається, трохи загубився — «Девкаліон» ще збиває мене з пантелику, хоч я вже тут не перший рік. Я проходив повз це чарівне місце і не втримався, щоб не помріяти під зірками. — Його голос звучав тужливо. — Такий красивий вечір.

— Так. — Краєм ока Морріґан помітила якийсь рух у вітальні. Вона розсунула штори й посвітила ліхтариком навколо, але це були лише гілки маленького дерева в горщику, що хиталися від вітру з-за дверей. — Де ж воно? — прошепотіла вона.

— Ви щось шукаєте?

— Ну… так. Але, мабуть, ви не повірите, якщо розповім.

Він м’яко всміхнувся.

— Упевнений, що повірю.

Вона розповіла йому про Залу Тіней. Він тільки ледь підвів брову.

— А тоді одна з тіней, які я зробила, вискочила і тепер бігає по готелю, і я повинна знайти її, доки вона не налякає когось до смерті, через що Юпітер втратить свій бізнес і збанкрутує. Джек каже, що єдиний спосіб її вбити — це світити ліхтариком, доки вона зникне.

Містер Джонс не сміявся з неї, не назвав її брехухою, навіть анітрохи не здивувався.

— Ти сама створила цю тінь?

— Ніби так. Але частково вона… утворилася сама.

Він був дивно вражений цим.

— Гм-м. Це страшна тінь, кажеш?

— Вони всі страшні. Навіть якщо зробити якусь милу, як кошеня, вона перетвориться на тигра-людожера або щось таке. Вони намагаються бути страшними.

— Логічно.

Морріґан була здивована.

— Справді?

— Тіні є тіні, міс Кроу. — У його очах відбивалося місячне світло. — Вони хочуть бути темними.

Морріґан щосили водила ліхтариком по кімнаті, сподіваючись, що застане вовка зненацька, якщо він тут. Промінь почав блимати і потроху гаснути. Вона постукала по ліхтарику.

— Здається, батарея розряджається.

З останнім зблиском світло зникло. Вона застогнала.

— Сумніваюся, що це має значення, — сказав містер Джонс. — Міс Кроу, підозрюю, що ваш друг — той, хто розказав вам, як убити тінь…

— Він не мій друг.

— … просто розважався. — Чоловік добродушно всміхнувся. — Скоріше за все, ваша тінь-негідниця вже зникла сама.

Морріґан насупилася.

— Звідки ви знаєте?

— Я вже багато років зупиняюсь у «Девкаліоні». Сподіваюся, за цей час я дізнався хоч трохи його таємниць. Наскільки я розумію, усе, що створюється в Залі Тіней, — не більше ніж ілюзія. Просто вистава. Вони не можуть нікому зашкодити.

— Ви впевнені?

— Цілком.

Морріґан відчула полегшення, а потім її охопила холодна лють. Вона справді щойно витратила мільярд годин, шукаючи ніщо?

— Джек. Я вб’ю його.

Містер Джонс пирснув сміхом.

— Шкода, що ви не можете надіслати справжнього вовка, щоб провчити його. А зараз, на жаль, мені час іти спати. Я виселяюся зранку. Добраніч, міс Кроу. І пам’ятайте — пропозиція мого начальника завжди чинна.

Його вже давно не було в кімнаті, коли Морріґан раптом зрозуміла, що не сказала йому, що тінь — вовк.

— Що ти… ти повинна була шукати в північному крилі!

У фойє, схожому на печеру і тьмяно освітленому, не було нікого, крім Джека, що ніжився в кріслі і читав книжку в тканинній обкладинці. Люстра — яка росла, повільно росла — слабко мерехтіла в нього над головою, все ще на ранній стадії свого розвитку. Джек посвітив ліхтариком Морріґан в обличчя, ледь не осліпивши її, коли вона з’явилася.

— Я там і шукала, ти, пацюче. — Морріґан озирнулася туди, звідки прийшла. — Це північне крило.

— Ні. — Він мав трохи переляканий вигляд. — Це східне. Його закрили на ремонт. Там небезпечно. Ти не повинна туди ходити ні в якому разі. Не вмієш читати?

Він указав на табличку, де було написано: «Ремонт. Небезпечно. Не ходити ні в якому разі». Морріґан пройшла прямо повз неї. «Отаке».

— Ну, це ти винен! — зашипіла вона. — Ти збрехав, Джеку. Нам зовсім не треба було бігати по всьому готелю й шукати того дурнуватого вовка.

— Ти там когось бачила? Фенестра вбила б…

— Кого цікавить східне крило? Ти знав, що тінь зникне сама, хіба ні? Ти брехун.

Джек зовсім не здавався винуватим.

— Я не винен, що ти така довірлива. Спробуй використовувати мозок наступного разу. — Він похмуро похитав головою, бурмочучи: — Не можу повірити, що мій дядько думає, ніби ти можеш вступити в Товариство Дивообраних. Навіть не здатна прочитати табличку.

— Ти заздриш? У цьому річ? — Морріґан кинула ліхтарик на підлогу. — Заздриш, що він обрав мене кандидатом, а не тебе?

Джек примружив очі.

— Що… ти що… заздрю? Тобі? Чого б це я тобі заздрив? У тебе навіть немає дару! Ти сама це сказала, біля Зали…

Морріґан обурено видихнула.

— Ти шпигував за нами!

У цей момент у фойє влетів Готорн, світячи ліхтариком собі в обличчя і маніякально сміючись:

— Му-ха-ха, я Готорн, убивця тіней, бійся мене, вовче-тіне, я твоя смерть.

— Ти запізнився, вбивце тіней, — сказала Морріґан, беручи його ліхтарик і кидаючи його в Джека. — Тінь уже мертва.

— Ох, — Готорн опустив плечі. — А я щойно придумав пісню перемоги на честь того, що я його знищив. Я збирався навчити вас танцю.

Морріґан повела його до ліфта із золота і скла, говорячи так голосно, щоб її слова лунали на все фойє.

— Можеш її переписати, щоб вона була про хитрого племінника Юпітера, який шпигує за людьми, бреше їм і робить так, що його всі ненавидять.

— Або про безталанну кандидатку Юпітера, яка занадто дурна, щоб розуміти, що таке тіні, і бігає готелем, як ідіотка, — сказав Джек, умощуючись знов у крісло зі своєю книжкою.

Морріґан натиснула кнопку свого поверху, все ще охоплена гнівом. Готорн щось мугикав, повертаючись до неї, коли двері зачинилися.

— Що римується з «хитрий племінник»?