Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ восьмий. Цікаве. Корисне. Добре

Уночі Морріґан щось розбудило. Якийсь звук, схожий на тріпотіння крил або шурхіт сторінок. Вона лежала, чекаючи, коли він повториться, але в кімнаті було тихо. Можливо, їй просто снилися птахи й книжки.

Вона заплющила очі і наказала собі впасти в глибокий сон без снів, але він не приходив. Клаптик неба, який було видно з вікна її спальні, змінював свій відтінок від найтемнішого чорного до передсвітанкового синього, зірки гаснули одна за одною.

Морріґан думала про рожевий корабель, розбитий ущент на підлозі в шахову клітинку, світло якого зникло назавжди. Марта казала, що це улюблена люстра Юпітера. Коли Морріґан лягала спати, Юпітер ще не повернувся з Управління транспорту. «Що він скаже, — думала вона, — коли побачить порожнечу там, де колись висіла його улюблена люстра?»

Якщо подумати логічно, Морріґан знала, що вона не відповідальна за падіння і блискучу смерть цієї гігантської конструкції — особливо враховуючи факт, що в той момент вона була поза кімнатою. Але вона не могла прогнати від себе думку, що скоїла жахливий злочин.

«Але цьому готелю має бути понад сто років, — подумала Морріґан. Вона перевернулась і збила подушку, обурюючись на свої ж звинувачення. — Старі речі ламаються!» Напевне, люстра висіла на несправних зношених дротах, або… або штукатурка почала обсипатись!

Морріґан сіла на ліжку і скинула ковдру, раптом зрозумівши, що вона зробить. Вона сама огляне місце, де все сталося. Побачить на власні очі, що це не її вина. А потім повернеться і спатиме, і житиме довго й щасливо. Кінець.

Звичайно, в холі було досить темно без яскравої люстри. У відділі консьєржа було порожньо. Бути тут, унизу, зовсім самій у такий час було трохи лячно. Її кроки відлунювали в порожнечі.

«Це було тупо», — подумала Морріґан, починаючи шкодувати. Тупа ідея. Безлад однаково давно прибрали, і хол настільки тьмяно освітлений, що з того місця, де вона стояла, діра в стелі здавалася просто безформною чорною плямою десь угорі — ніяких несправних дротів їй не було видно. Вона навіть не була впевнена, чи є вони там.

Морріґан уже була готова здатись і повернутися до ліжка, коли почула звук.

Музику. Дзижчання?

Так — там, у тіні, хтось був, хтось дзижчав.

Це була дивна коротенька мелодія. Яку вона невиразно впізнавала… віршик із дитячого садка або пісня, чута по радіо. Її серце забилося швидше.

— Агов? — тихо сказала вона — тобто збиралася сказати це тихо, але її голос відбився від стін і наповнив усе приміщення. Дзижчання зупинилося. — Хто там?

— Не бійся.

Вона повернулася туди, звідки почула голос. Це був чоловік — наполовину схований у тіні, він сидів зі схрещеними ногами, акуратно загорнувши куртку на колінах. Морріґан підступила ближче, намагаючись розгледіти його обличчя.

— Я просто чекаю, коли почне працювати стійка адміністратора, — сказав чоловік. — Мій поїзд сильно запізнився, тому я пропустив останню реєстрацію. Вибач, якщо я налякав тебе.

Вона знала цей голос. М’який і уривчастий, з твердими «Т» і чіткими «С».

— Чи ми не зустрічалися раніше? — спитала вона.

— Не думаю, — сказав він. — Я не тутешній. — Він нахилився вперед до неї, і його обличчя освітив промінь місячного світла.

— Містер Джонс? —У його обличчі не було нічого такого, що могло б запам’ятатися — попелясто-каштанове волосся, сірий костюм. Але вона впізнала його голос і, придивившись ближче, темні очі й тонкий шрам на одній брові. — Ви помічник Езри Сквола.

— Я — так, але невже це ви, міс Кроу? — Він зробив два швидкі кроки в її бік, відкривши рота від здивування. — Невже це справді можете бути ви? Вони говорили нам, що ви… — Він замовк, було видно, що йому незручно. — Що ви робите у Вільній Державі?

«Отож».

— Я… я просто… ну, взагалі-то… — Морріґан хотілося штовхнути себе. Як вона могла пояснити все, що сталося? Тепер він розповість про все її родині? Вона намагалась придумати яку-небудь відповідь, коли їй спало на думку дещо несподіване. — Зачекайте… а звідки ви знаєте про Вільну Державу?

Містер Джонс мав трохи присоромлений вигляд.

— Я зрозумів. Ви не видасте мою таємницю, а я — вашу. Домовились?

— Домовились. — Морріґан видихнула з полегшенням.

— Міс Кроу, не знаю, як ви тут опинились і як узагалі лишилися в живих, якщо кожна газета Республіки вчора повідомляла про вашу смерть. — Морріґан відвела погляд. Здавалося, містер Джонс відчув її дискомфорт і почав більш обережно добирати слова. — Але якими б не були ваші… обставини… я можу вас запевнити, що пропозиція мого начальника все ще чинна. Втратити саме вас як свою ученицю було величезним розчаруванням для містера Сквола. Величезним розчаруванням.

— Ох. Хм, дякую. Але в мене вже є наставник. Взагалі-то… я думала, ви жартували наді мною. У Великий День. Ви зникли, і…

— Жартував? — Він мав здивований і трохи ображений вигляд. — Ні в якому разі. Містер Сквол не жартує. Його пропозиція була справжня.

Морріґан була збентежена.

— Але я озирнулася — і вас уже не було.

— Ах. Так. Я маю перепросити за це. — Здається, йому справді було шкода. — Пробачте мені, я думав про містера Сквола. Якби я десь прохопився, що він пропонує вам стати його ученицею, на нього відразу накинулись би батьки, що хотіли б нав’язати йому своїх дітей. Тому він зробив анонімну пропозицію. Я планував повернутись і поговорити з вами, але Вечоріння стало неприємною несподіванкою для мене.

— Для мене також.

— Боюсь, я не дуже добре впорався. Я поважаю ваш вибір, але… Я впевнений, що містер Сквол буде в захваті, якщо ви передумаєте.

— Ох, — Морріґан не знала, що сказати. — Це… дуже мило з його боку.

Містер Сквол підняв руки вгору, усміхаючись.

— Що ви, я не хочу тиснути. Якщо ви всім задоволені, містер Сквол зрозуміє. Просто знайте, що ці двері завжди відчинені. — Він обережно згорнув свою куртку на одній руці і знову сів, умостившись у крісло. — А зараз, сподіваюсь, ви не проти, якщо я спитаю: чому, заради всього святого, ви блукаєте холом готелю «Девкаліон» у такий час?

У містері Джонсі було щось дуже знайоме, щось, що змушувало йому довіритись. Тому замість того, щоб придумати якусь історію, Морріґан розповіла сміховинну правду.

— Я прийшла подивитися на люстру, — вона вказала на стелю. — На те, що від неї залишилося.

— Боже мій, — сказав містер Джонс, вдивляючись туди, де раніше висів корабель. — Я відчував, що щось не так. Коли це сталося?

— Учора. Вона впала.

— Вона впала? — Він цокнув язиком. — Люстри просто так не падають. Не в цьому готелі точно.

— Але так і сталося, — Морріґан краєм ока слідкувала за містером Джонсом, намагаючись оцінити його реакцію. Намагаючись не звучати надто оптимістично. — Хіба що можливо — як ви гадаєте — хтось міг зробити це навмисно? Може, наприклад… хтось обрізав дроти, або…

— Ні, в жодному разі. Я думаю, вона випала.

Морріґан кліпнула.

— Випала?

— Так. Як зуб. Бачите оце? — Він указав угору, в темряву, і Морріґан примружилась. — Там… бачите слабеньке мерехтіння? Воно знову росте, щоб принести щось зовсім нове.

Тепер вона побачила. Крихітна цяточка світла, що розцвітала в темряві. Дівчинка не помітила її спершу, але тепер не було жодних сумнівів у тому, що тонка павутинка зі світла й кришталю, звиваючись, спускалася зі стелі. Їй відлягло від серця.

— Вона буде такою самою?

— Я так не думаю, — мрійливо відповів містер Джонс. — Я не фахівець у внутрішній роботі готелю «Девкаліон». Але я приїжджаю сюди вже багато років і можу впевнено сказати, що ніколи не бачив її в одному й тому ж вбранні двічі.

Декілька хвилин вони мовчки стояли, спостерігаючи, як новонароджена люстра повільно росте, з’являючись із безпечного кокона на стелі, як дорослий зуб зі здорових рожевих ясен. Судячи з його вигляду, щоб досягти колишнього розміру гігантського корабля, люстрі потрібні були тижні, а може, й місяці, але Морріґан відчувала таке полегшення, що була готова чекати скільки завгодно. Вона намагалася вгадати, що виросте в кінці. Щось навіть краще, ніж корабель? Напевно, арахніпод!

Коли містер Джонс заговорив знову, його голос був лагідний і нерішучий, ніби він боявся образити її.

— Цей ваш наставник… Припускаю, він або вона пропонує вам вступити до Товариства Дивообраних?

— Звідки ви знаєте?

— Це було б логічно, — сказав він. — Існує не так багато причин забирати дитину до Невермура з Зимноморської Республіки. Чи можу я поставити нахабне запитання?

Морріґан напружилась. Вона знала, що він хоче запитати.

— Я не знаю, який мій дар, — тихо сказала вона. — Я навіть не впевнена, що він у мене є.

Він спохмурнів, виглядаючи спантеличеним.

— Але… щоб потрапити до Товариства Дивообраних…

— Я знаю.

— Ваш наставник обговорював з вами…

— Ні.

Містер Джонс стиснув губи.

— Вам не здається це дивним?

Морріґан підняла голову. Вона довго мовчки дивилась на маленький пагін світла, який упевнено спускався вниз.

— Так. Здається.

Того ранку рука Юпітера ще тільки зависла в повітрі, щоб постукати у двері спальні дівчинки, коли Морріґан рвучко їх відчинила, щоб привітатися з ним.

— Який мій дар? — запитала вона.

— І тобі доброго ранку.

— Доброго ранку, — сказала вона, відступаючи вбік, щоб впустити його. Вона вже давно чекала, роздумуючи над розмовою з містером Джонсом і міряючи спальню кроками. Штори були широко розкриті, і ранкове сонячне світло заливало приміщення крізь вікно, яке за ніч виросло з маленького квадратика в арку на всю стіну. Це було дивно — але не було найважливішим предметом розмови для Морріґан. — Який мій дар?

— Ти не проти, якщо я перехоплю якоїсь випічки? Я зголоднів.

Марта заходила десять хвилин тому і принесла тацю зі сніданком. Він стояв неторканий у кутку.

— Прошу, візьміть самі. Який мій дар?

Юпітер напхав рота випічкою, поки Морріґан спостерігала за ним і закипала.

— У мене його немає, правда? Тому що ви обрали не ту людину. Ви думали, що я хтось інша, хтось, хто має великий талант — це ж так працює, правда? Так потрапляєш до Товариства Дивообраних. Потрібно бути талановитою, як Дама Чанда. Потрібно бути в чомусь умілою. І ви думали, що я така, а зараз розумієте, що ні. Правда ж?

Юпітер ковтнув.

— Поки я не забув — цього ранку моя швачка прийде переробити твій гардероб. Який твій улюблений колір?

— Чорний. Я права, так?

— Чорний — це не колір.

— Юпітере! — простогнала вона.

— Ох, ну добре. — Він притулився до стіни і з’їхав на підлогу, простягнувши свої довгі ноги на килимі. — Якщо ти хочеш поговорити про нудні речі, ми будемо говорити про нудні речі.

Довге руде волосся Юпітера, посмуговане золотим сонячним промінням, було трохи заплутане й пухнасте. Вона ще ніколи не бачила його таким розпатланим. Він був босий і вдягнений у м’яту білу сорочку поверх синіх штанів із підтяжками, що неохайно звисали вниз. Морріґан згадала, що це одяг, у якому він був позавчора. Вона думала, чи він спав у цьому, чи зовсім не спав. Він заплющив очі, повернувшись до світла, і, здавалося, залюбки просидів би так весь день, впускаючи тепло до своїх кісток.

— Ось як це діє. Ти слухаєш?

«Нарешті», — подумала Морріґан. Відчуваючи полегшення і страх водночас, вона сіла на краєчок дерев’яного стільця, готуючись отримати якісь відповіді, навіть не дуже хороші.

— Слухаю.

— Добре. А тепер не перебивай. — Він неохоче випростався і прокашлявся. — Щороку Товариство Дивообраних вибирає групу дітей, яка може до нас приєднатися. Будь-яка дитина з Вільної Держави може подати свою кандидатуру, якщо на перший день року вона має одинадцять років — ти саме встигла, молодець — і якщо її обере наставник, звичайно. Хитрість у тому, що… твоїм наставником не може бути будь-хто. Усе не так, як в інших школах і навчальних курсах, де хто завгодно, хто має більше грошей, ніж розуму, може заплатити за твоє навчання. Твій наставник обов’язково повинен бути членом Товариства Дивообраних. Старійшини дуже суворо до цього ставляться.

— Чому?

— Тому що вони гнилі сноби. Не перебивай. А тепер я буду відвертим, Моґ…

— Морріґан.

— …Я обрав тебе своєю кандидаткою, але це тільки початок. Тепер ти повинна скласти вступні іспити — ми називаємо їх випробуваннями. Усього їх чотири, і вони відбуваються протягом одного року. Випробування — це процес виключення, задуманий так, щоб відділити ідеальних кандидатів до Товариства від тих, хто… не такі ідеальні. Це все дуже елітарне і засноване на конкуренції, але це традиція, от і все.

— Які випробування? — спитала Морріґан, кусаючи нігті.

— Зараз розповім. Не перебивай. — Він піднявся і почав ходити по кімнаті. — Перші три різні кожного року. Є багато різних видів випробувань, і Старійшини люблять змінювати їх, щоб підігріти цікавість. Ми не знатимемо, що саме буде, доки нам не розкажуть. Деякі з них не такі вже й погані — Випробування Промовою, наприклад, досить зрозуміле. Тобі просто потрібно виступити перед публікою.

Морріґан ковтнула повітря. Нічого гіршого не придумаєш. Вона б радше ще раз зустріла Переслідувачів з Диму й Тіні.

— …А Випробування Полюванням на Скарби — це весело. Але не буду брехати і скажу, що деякі з них жахають. Дякуй, що вони скасували Випробування Страхом дві Ери тому, — він здригнувся. — Вони повинні були назвати це Випробуванням Нервовим Зривом — деякі кандидати так і не відновились. Але є ще й четверте випробування. Ти хвилюєшся саме через нього. Зазвичай його яскраво називають Випробувальним Показом, але, чесно кажучи, воно дуже просте. Одне й те саме щороку. Кожен кандидат, який пройшов перші три випробування, повинен постати перед Радою Старійшин і щось їм показати.

Морріґан спохмурніла.

— Щось?..

— Щось цікаве. І корисне. І хороше.

— Цікаве, і корисне, і хороше… маєте на увазі талант, так? — приготувалась вона. — Вони хочуть побачити талант.

Юпітер знизав плечима.

— Талант, навичка, щось унікальне… називай це як хочеш. Ми називаємо це даром. Дурнувата балачка Товариства Дивообраних, звісно: це не описує всієї чудесності й унікальності твого вміння, яке Старійшини вважатимуть достатньо надзвичайним, щоб нагородити тебе пожиттєвим місцем у найбільш елітній і престижній організації Вільної Держави. От і все.

Він усміхнувся крізь руду бороду, яку, очевидно, вважав чарівною і стильною.

— О, і це все? — У Морріґан вирвався короткий істеричний смішок. — Що ж, у мене його немає, так що…

— Немає того, про яке ти знаєш.

— А що знаєте ви? — її голос зривався. Він знущається з неї?

— Я знаю багато чого. Я дуже розумний. — Те, як він відходив від суті, було просто обурливо. — Серйозно, Моґ…

— Морріґан.

— … тобі не варто хвилюватися. Просто пройди перші три випробування. Випробувальний Показ — це моя проблема. Я подбаю про це.

Це все звучало… неможливо. Морріґан важко опустилася у своє крісло і глибоко й незадоволено зітхнула, як зітхає людина, у якої все набагато гірше, ніж вона передбачала. Вона кинула на Юпітера довгий косий погляд.

— А що, як я більше не хочу вступати до Товариства? А що, як я передумала?

Морріґан очікувала, що він буде шокований або ображений, але він тільки кивнув. Ніби знав, що вона скаже.

— Я знаю, це страшно, Морріґан, — тихо сказав він. — Товариство багато вимагає. Випробування — це страшно, але це тільки початок.

«Нічого собі, — подумала вона. — Усе стає ще гірше».

— Що стається після випробувань?

Юпітер глибоко вдихнув повітря.

— Там усе не зовсім як у нормальній школі. У Товаристві Дивообраних учнів ніколи не балують. Люди думають, що члени Товариства мають абсолютну свободу, що коли отримуєш оцей маленький золотий значок, — він доторкнувся до літери Д у себе на вилозі, — для тебе все в житті піде як по маслу і ніщо ніколи не ставатиме тобі на заваді. І в якомусь розумінні вони праві — золоті зубці, без сумніву, відкривають двері. Повага, пригоди, слава. Заздалегідь зарезервовані місця в Дивополітені. Люди називають це Привілеєм Знака, — він закотив очі. — Але всередині Товариства від тебе очікують, що ти заслужиш цей привілей. Не лише у випробуваннях, не лише раз, а знову й знову, усім своїм життям. Доводячи, що ти гідна цього. Доводячи, що особлива.

Він зробив паузу і серйозно подивився на неї.

— У цьому й полягає різниця між Товариством Дивообраних і звичайними школами. Навіть коли навчання закінчується, ти залишаєшся частиною Товариства, а воно — частиною тебе. Назавжди, Моґ. Старійшини слідкуватимуть за тобою після твоїх шкільних років, у дорослому житті і далі.

Напевне, обличчя Морріґан відображало, наскільки непривабливо це все звучить, бо Юпітер поспішив пом’якшити удар.

— Але зараз я говорю про найгірші частини, Моґ, бо хочу, щоб ти розуміла повну картину. Дивись — Товариство Дивообраних є чимось більшим, ніж просто школа. Це родина. Родина, яка дбатиме про тебе й забезпечуватиме до кінця життя. Так, у тебе буде блискуча освіта, ти матимеш такі можливості і зв’язки, про які люди поза Товариством навіть не мріють. Але, що набагато важливіше, — ви будете об’єднані. Люди, які проходять із тобою ці чотири випробування і виходять з них переможцями… вони стають твоїми братами й сестрами. Людьми, які все життя будуть з тобою. Які ніколи тебе не відкинуть і будуть так само щиро дбати про тебе, як ти про них. Люди, які будуть готові віддати за тебе своє життя. — Юпітер швидко заморгав і витер обличчя боком долоні, відвертаючись від неї. Морріґан була вражена, коли зрозуміла, що він намагається прогнати сльози.

Вона ніколи не зустрічала нікого, хто мав би такі глибокі почуття до друзів. Мабуть, тому, що вона ніколи не мала друзів. Справжніх. (Іграшковий кролик Емметт не рахується.)

Постійна родина. Брати і сестри на все життя.

Тепер для неї це набуло якогось сенсу. Юпітер поводиться як король, ніби він оточений невидимою бульбашкою, яка захищає його від усього поганого. Він знає, що на світі є люди — десь там, — які люблять його. І завжди любитимуть. Незважаючи ні на що.

Це й була його пропозиція для неї. Він тримав те, чого вона найбільше на світі жадала, що було для неї як миска гарячого густого супу для голодного жебрака.

Раптом Морріґан загорілася бажанням. Вона захотіла потрапити до Товариства. Захотіла мати братів і сестер. Вона хотіла цього найбільше в житті.

— Як я можу перемогти?

— Тобі потрібно просто довіритись мені. Ти мені довіряєш? — Обличчя Юпітера було серйозне й відкрите. Морріґан не вагаючись кивнула. — Дозволь мені подбати про Випробувальний Показ. Я скажу, коли тобі варто почати хвилюватися. Обіцяю.

Було дивно так довіритися незнайомцю, якого вона зустріла два дні тому. Але чомусь їй було ще важче не довіритися. (Врешті-решт, він урятував її життя.)

Морріґан набрала повні груди повітря, перед тим як поставити запитання, якого вона так боялася.

— Юпітере. Мій талант… мій дар… це має якийсь стосунок до… ви знаєте.

Він насупився.

— Гм-м?

— Бути проклятою — це мій талант? Я вмію… псувати все?

Юпітер відкрив рота, ніби збираючись щось сказати, але потім різко закрив його. Здавалось, у своїй голові він провів коротку і жваву дискусію за ці тридцять секунд мовчання.

— Перед тим як я відповім на це запитання — так, я відповім на нього, не закочуй очі, — я розповім тобі про мій талант, — нарешті сказав він. — Я вмію бачити речі.

— Які речі?

— Справжні, — знизав плечима він. — Те, що вже сталося, те, що відбувається зараз. Почуття. Небезпеку. Те, що відбувається в Павутинні.

— Павутиння. Що це?

— Ах. Ну добре. — Морріґан майже бачила, як Юпітер подумки відступив назад, згадавши, як мало вона знає про його світ. — Павутиння — це невидима, невловна сіть, яка… гм-м. Уяви розлоге й витончене павутиння, яке вкриває всю державу, наче… ні. Знаєш що, забудь про Павутиння. Усе, що тобі варто знати, це те, що я бачу речі, яких інші люди не бачать.

— Таємниці?

Він усміхнувся.

— Іноді.

— Майбутнє?

— Ні. Я не ясновидець. Я Свідок. Так це називається. Я не бачу речей такими, якими вони будуть, а бачу їх такими, якими вони є.

Морріґан скептично на нього глянула.

— Хіба всі інші цього не вміють?

— Ти будеш здивована. — Він перетнув кімнату чотирма величезними кроками своїх худих довгих ніг і підняв усе ще гарячий чайник з таці для сніданку. — Ось. Опиши мені це.

— Це чайник.

— Ні. Розкажи мені все, що ти знаєш про цей чайник, просто подивившись на нього.

Морріґан насупила брови.

— Це зелений чайник. — Юпітер кивнув, чекаючи продовження. — Він м’ятно-зеленого кольору і повністю вкритий маленькими білими листочками. Має велику ручку і вигнутий носик. — Юпітер підняв брову. — У нього є… чашки і блюдця такого ж кольору…

— Добре. — Юпітер налив чаю з молоком у дві чашки і дав одну Морріґан. — Дуже добре. Думаю, ти перерахувала все, що могла побачити, тобто фактично нічого. Чи можу я спробувати?

— Прошу, — сказала Морріґан, кидаючи кубик цукру у свій чай. Він поставив чашку на тацю.

— Цю чашку виготовили на фабриці на Курному Перехресті — це легко сказати, тому що більша частина керамічних виробів у Вільній Державі випускається на Курному Перехресті, тому насправді це не рахується, але все одно я можу це побачити. Фабрика виготовила обмежену партію, і перший власник купив її шістдесят шість, ні, шістдесят сім років тому в чайній крамниці в торговельному районі Невермура. Більша частина її ранніх років трохи вицвіли, але вона пам’ятає фабрику і пам’ятає пані з торговельного району.

Морріґан скривилася.

— Як чашка може щось пам’ятати?

— Це не така пам’ять, як у мене чи в тебе. Це скоріше… як тобі пояснити? Бувають… події та моменти в минулому, які прив’язують себе до людей і речей і надовго лишаються з ними просто тому, що їм більше нема куди йти. Мабуть, зрештою вони поступово зникають, або відпадають, або просто помирають. Але деякі речі ніколи не зникають: особливо приємні спогади або особливо погані можуть залишитися назавжди. Ця чашка ввібрала в себе деякі хороші спогади. Вона належала старій пані, яка готувала в ній чай кожного дня, коли її сестра приходила навідати її. Вони дуже любили одна одну, ця пані і її сестра. Такі речі рідко зникають повністю.

Морріґан із підозрою глянула на нього.

— Ви не могли дізнатися про це все, просто глянувши на неї. Напевне, ви знали цю стару пані.

Юпітер кинув на неї вдавано роздратований погляд.

— Як ти гадаєш, скільки мені років? У будь-якому разі, зачекай, я не закінчив. Цього ранку цю чашку тримали в руках четверо різних людей — той, хто приготував чай, хто пересував візок, хто приніс її у твою кімнату і… о, і, звісно, я. Людина, яка приготувала чай, була через щось роздратована, а та, яка принесла його нагору, співала. Ця людина мала солодкий голос, я бачу вібрації…

Щодо цього він був правий — Марта співала «Пісню Світання». Але все-таки він міг зустріти її, коли вона піднімалася. Морріґан знизала плечима, відсьорбуючи чай.

— Ви могли все придумати. Звідки мені знати?

— Хороша думка, молодець. І вона повертає нас до того, що я збирався сказати. — Юпітер опустився на підлогу навпроти Морріґан, так що їхні обличчя опинилися на одному рівні. — Дозволь мені розповісти тобі про тебе, Морріґан Кроу.

Він окинув поглядом її обличчя, зупиняючись то тут, то там і повертаючись назад. Він вивчав її обличчя, ніби то мапа, а він загублений у дикій пустелі і шукає дорогу додому.

— Що? — спитала вона, відхиляючись назад. — На що ви так дивитесь?

— Ота стрижка, — самовдоволено посміхнувся він. — Яку твоя мачуха зробила тобі минулого року.

— Як ви дізналися?..

— Ти ненавиділа її, правда ж? Вона була занадто коротка й сучасна, і ти так хотіла, щоб волосся відросло якомога швидше… але ти ненавиділа її з такою пристрастю, що вона все ще десь тут, я бачу її.

Морріґан провела рукою по своєму волоссю. Юпітер не міг ніяк побачити асиметричне каре, схоже на піксі, з зубчастими краями. Айві тоді наполягала, що Морріґан повинна змінити свою незграбну, нудну й немодну зачіску, яка була «непорозумінням». Вона справді ненавиділа цю стрижку, але волосся вже відросло. Тепер зачіска була незграбна й нудна знову і спадала на плечі.

— Знаєш, що ще я бачу? — широко всміхаючись, продовжив він і підняв її долоні, злегка потиснувши їх. — На твоїх пальцях я бачу сліди від уколів шпильок, які з’явилися, коли ти для помсти порізала її улюблену сукню, зшила шматки тканини й повісила їх у вітальні, як штори, — він заплющив очі, і з його грудей вирвався глибокий сміх. — До речі, це було блискуче.

Морріґан усміхнулася сама собі. Вона пишалася тими шторами.

— Добре. Я вірю вам. Ви бачите речі.

— Я бачу тебе, Морріґан Кроу. — Він нахилився вперед. — І ось що я тобі скажу: твоя мачуха була неправа.

— У чому? — спитала Морріґан, хоча сама вже знала відповідь. Щось усередині неї перевернулося.

— Вона казала, що ти прокляття. — Юпітер ковтнув і похитав головою. — Вона сказала це в гніві. Вона не хотіла цього.

— Звісно, що хотіла.

Він замовк, роздумуючи над цим.

— Можливо. Але це не означає, що то була правда. Це не означає, що вона була права.

Морріґан відчула, як її обличчя шаріється, і відвернулася, мимохіть потягнувшись по випічку з візка для сніданків. Вона відщипнула шматочок, але не їла.

— Забудьте про це.

— Це ти забудь, — сказав він. — Забудь цієї ж хвилини. Розумієш? Ти не прокляття.

— Так, гаразд. — Морріґан закотила очі й спробувала відвернутися, але Юпітер узяв її обличчя у свої руки і впевнено продовжив. — Ні, послухай. — Його широкі сині очі дивилися в її чорні. З нього виривався праведний гнів, як жар із тротуару влітку. — Ти питала мене, чи бути проклятою — це твій талант. Чи в тебе є вміння все руйнувати? Почуй мене, коли я скажу тобі це: ти ні для кого не прокляття, Морріґан Кроу. І ніколи не була. І, я думаю, ти весь час знала це.

Сльози запекли очі Морріґан, погрожуючи бризнути. Вона змусила себе поставити останнє запитання.

— Що буде, якщо я не пройду?

— Ти пройдеш.

— Але, скажімо, я не зможу — наполягала вона. — Що тоді? Я муситиму повернутись до Республіки? Вони будуть… будуть чекати на мене? — Морріґан знала: Юпітер зрозуміє, що вона має на увазі не свою родину, а Переслідувачів з Диму й Тіні. Коли вона заплющувала очі, вони все ще стояли перед нею — вогняні червоні очі в темних клубках мороку.

— Ти вступиш до Товариства Дивообраних, Моґ, — прошепотів Юпітер. — Я обіцяю тобі, що побачу, як це сталось. І не хочу більше ніколи чути жодного слова про дурниці з прокляттям. Пообіцяй мені.

Вона пообіцяла.

Вона повірила йому.

Вона почувалася впевненіше, знаючи, що він так непохитно стоїть на її боці.

Але все ж. Пізніше того дня, коли Морріґан намагалася порахувати всі питання, яких Юпітер уперто уникав, їй не вистачало пальців обох рук.