Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ шістнадцятий. Iди за світлом

Слабко освітлені свічками обличчя оточили її щільним колом.

Морріґан хотілося закричати, втекти, покликати Готорна, але вона заціпеніла від жаху.

— Ми відьми Тринадцятого Шабашу. Ми бачили небачене. Ми голоси тих, хто мовчить. Ми відділимо сміливих від слабких.

Їх було семеро, але вони говорили одночасно. Серед них були молоді й старі, але на жодній не було гостроверхого чорного капелюха і в жодної не було бородавок на носі. Вони були вдягнені в чорні сукні з довгими рукавами і щільно застібнутими ґудзиками аж до шиї, волосся було міцно зав’язане на потилиці, а на їхні злі обличчя кидали тіні чорні сітчасті вуальки. Саме так, зрозуміла Морріґан, виглядають справжні відьми. Тепер вони вже не так подобалися дівчинці.

— Чого ви хочете? — Вона дивилася на кожну, боячись надовго відривати від них погляд.

— Перед днем Усіх Святих ти зустрінеш два страхи, — сказали вони хором. — Один побачиш, а в другий повіриш. Рятуйся втечею, якщо хочеш. Приймай виклик, якщо зможеш. Або йди за світлом і покладайся на удачу.

Одна з відьом подала Морріґан бірюзовий конверт. Усередині була записка:

Запрошуємо на Випробування Страхом.

Зараз ви можете повернутися назад і відмовитися від вступних випробувань до Товариства Дивообраних, якщо забажаєте.

Якщо ви продовжите, ми не беремо на себе відповідальності за наслідки.

Обирайте мудро.

— Випробування Страхом, — прошепотіла Морріґан. Вона не могла точно сказати, чи це для неї полегшення, чи вона ще більше нажахана. З одного боку, відьми явно не збиралися зварити її в казані й перетворити на тритона. А з іншого… як це називав Юпітер? Випробування Нервовим Зривом? Деякі кандидати так і не відновилися. Він був би нажаханий, якби дізнався, що Вища Рада Старійшин його знову проводить.

Морріґан ковтнула клубок у горлі. Тринадцятий Шабаш свердлив її холодними темними очима.

— Ми відьми, які визначать твою долю, — монотонно завели вони. — Ми знаємо про всі жахи й кошмари, які чекають на тебе. Вияви мудрість і повертайся, поки ще не пізно. А якщо маєш сміливість — відкрий ворота.

Ніби від раптового подуву вітру, свічки згасли, і відьми зникли.

У темряві з’явилися два вогники. Праворуч від Морріґан повернулась на місце драбина, освітлена вуличними ліхтарями з-під відчиненого люка вгорі. Піднявши голову, вона почула віддалені святкові звуки Чорної ходи, і понад усе їй захотілось повернутися туди.

— Готорне? — нерішуче покликала вона. — Ти там?

Але друг уже пішов. У Морріґан усередині все перевернулося. Він пішов шукати Фен? Чи вже був десь далеко, посеред власного Випробування Страхом?

Ліворуч від дівчинки, далеко в темряві, виднілася арка дерев’яних воріт. Над ними, ніби запрошуючи її досередини, тьмяно догорала одна-єдина свічка. Йди за світлом і покладайся на удачу.

Морріґан відчайдушно хотіла вибрати драбину.

Але як вона могла покинути змагання зараз? Вона подумала про Юпітера, інспектора Флінтлока, Готорна і готель «Девкаліон», а потім про Переслідувачів з Диму й Тіні, з якими їй доведеться знову зустрітися, якщо її виженуть із Невермура. Безперечно, навіть Випробування Страхом не могли бути настільки страшними.

Стиснувши руки в кулаки, Морріґан змусила себе відчинити ворота швидше, ніж вона могла би встигнути передумати.

Нічне повітря залоскотало їй шию. Вона знову була ззовні. Але не на алеї.

Понад пагорбами, вкритими зубчатими надгробними плитами, бетонними янголами та незграбними гробницями, світив повний місяць. На кам’яній арці над головою Морріґан було написано: «Цвинтар Морден».

То був не маскарадний віз із картонними надгробними плитами і деревами з пап’є-маше. То справжній цвинтар Морден… де б він не був.

І це було погано.

А ще гірше було те, що Морріґан знову була не сама.

З-під землі під її ногами почувся рев. Вона стояла на могилі, а в могилі був мрець, а в мерця була голова, і ця голова вилазила з-під мокрої землі зі слабкими скрипучими стогонами.

Морріґан заверещала. Намагаючись вивільнитися з багнюки, мрець схопив її коліно однією гнилою худою рукою. Вона впала і спробувала відповзти навкарачки, але рука міцно тримала її.

Їх було ще більше — Морріґан чула їх скрізь довкола, як вони піднімаються з могил. Вона відбивалася щосили, чіпляючись за траву, щоб звільнитись. Одним відчайдушним ривком вона вирвалася з руки зомбі, і його череп полетів через весь цвинтар. Вона стала на ноги, відчуваючи, як її охоплює огида, струсила з себе відірвану руку, яка все ще тримала її за коліно.

— Фу, гидота, — пробурмотіла вона, витираючи залишки блискучої сірої плоті з долонь.

Тепер їх були цілі десятки, вони накочувалися, ніби хвиля, і їхні білі голодні очі були зосереджені на Морріґан. Гнилі шкіра і м’язи звисали з їхніх кісток. На них було похоронне вбрання, потерте і злиняле з часом. Вони були зовсім не схожі на карнавальні костюми на Чорній ході, з майстерно порваним одягом і зеленим макіяжем. Це були живі мерці. І вони йшли до неї.

— Гггггггггггрррррррррр!

Крізь юрбу зомбі прорвався вогняний вихор із кучерявим волоссям і худими кінцівками, що махав кулаками й хрипко верещав. Мерці відступили якщо не зі страхом, то принаймні з легким здивуванням.

— Ось вам, мертві потвори!

Одяг Готорна був порваний, а в його волоссі заплуталися листочки й гілочки. Він тримав в обох руках палаючий смолоскип і щосили розмахував ним перед зомбі. Морріґан довелось ухилятися, щоб не отримати жаром в обличчя.

— Де ти був? — Вона ще ніколи в житті не була така рада когось побачити.

— Я? — перепитав Готорн. — Де ти була? Я кричав до тебе і спробував спуститись, а тоді на алеї стало темно і з’явилися ці відьми…

— Тринадцятий Шабаш, — сказала Морріґан. — Я теж їх бачила, і вони були жахливі, і вони сказали, що ми зустрінемо…

— По два страхи, я знаю. — Його очі були широкі, наче тарелі. Готорн глибоко вдихнув і замахав своїм смолоскипом туди-сюди, наче мечем. Шух, шух. Мерці вилазили з могил, наче пацюки з каналізації.

Морріґан здригнулась.

— Як ми виберемося?

— Гадки не маю. — Шух.

— Ну а як ти сюди потрапив?

— Не знаю. Я ніби спочатку був у тунелі, і з одного боку бачив Чорну ходу, а з іншого була лише ця свічка, і я знав, що, якщо повернусь на парад, — шух, шух, шух, — мене виженуть із випробувань, тож я просто…

— Пішов за світлом? — вигукнула Морріґан, хапаючи його за плече. — Готорне, свічка! Йди за світлом, ось що сказали відьми. Я пішла за свічкою крізь ворота, і…

— Вони наближаються! — відчайдушно заверещав Готорн, все ще махаючи. Шух, шух. — Біжімо за ним. — Шух.

— А як саме… обережно! — Морріґан пригнулася знову, і смолоскип пролетів над самісінькою її головою. — Де ти це взяв?

— Він висів біля склепу. Там, угорі, під… — Готорн зупинився, і його очі раптом засвітилися. Морріґан глянула туди, куди вів його погляд, — на мармурову гробницю, найбільшу на цвинтарі, на вершині пологого пагорба. — …під янголом. Статуя янгола над склепом… вона тримала свічку, точно.

Серце Морріґан підскочило, і в ньому змішалися почуття надії і страху, коли вони стрілою понеслися цвинтарем. Йди за світлом і покладайся на удачу. Янгол — хотілось би — був ключем! Якщо десь є вихід звідси, він повинен бути в цьому склепі. Вони або втечуть із цього кошмару, або потраплять у пастку у вишуканій мармуровій шкатулці з армією мерців, що прорвуться крізь двері.

Готорн біг попереду, смолоскипом звільняючи дорогу від нападників, наче дослідник, що пробирається крізь густі джунглі з мачете. Зомбі пригинались і спотикались, із жахом тікаючи від вогню.

У склепі на пагорбі був вогник — маленький миготливий вказівник, що кликав їх до себе. У них все мало вдатися! Гробниця була близько, так близько, вона була…

— Зачинена, — видихнув Готорн. Він кинув смолоскип, щосили тягнучи залізні двері. Морріґан теж спробувала, але двері не піддавалися навіть від їхніх спільних зусиль.

За ними зростав новий хор стогонів, почувся різкий скрип плоті й кісток нещасних жителів цвинтаря Морден, що підповзали по гравію все ближче до дітей. Готорн схопив смолоскип знову і, на свій переляк, махнув ним занадто енергійно. З останнім свистом у повітрі полум’я зникло.

«От і все, — подумала Морріґан. — Нам кінець».

У відчаї вона притулилася чолом до статуї над гробницею. Ангел глузливо дивився вниз, а в його пухкенькій руці був недопалок свічки.

Але… стоп.

Морріґан кліпнула. Вона побачила, що другою рукою янгол указує на землю в них під ногами. На свіжовідкриту могилу. Двометрову яму в землі.

Усередині Морріґан заворушився ще один, новий страх.

Готорн продовжував вимахувати згаслим смолоскипом на табун зомбі, але без вогню він зовсім не лякав їх. В останній відчайдушній спробі він кинув його в голову гарно вдягненому мерцю і влучив лише в його капелюх.

— Ще якісь ідеї?

— Тільки одна. — Морріґан узяла Готорна за руку і дивилася в бік могили, краєм ока слідкуючи за зомбі.

— Вона хороша?

— Так, — збрехала вона. Це була жахлива ідея. Справді кошмарна. Але це було все, що вона мала.

— Розкажеш мені її?

— Ні.

Морріґан стрибнула в могилу, тягнучи Готорна за собою вниз. Вона міцно зціпила зуби перед тим, як приземлитися в багнюку на дні, і зрозуміла, що зробила жахливу помилку і зараз її мозок з’їдять зомбі.

Але цього не сталося. Двоє друзів, здавалося, вічність із вереском падали крізь пітьму та холод. Коли вони нарешті приземлились, то відчули під собою м’яку вогку траву. Вони сиділи цілу хвилину, віддихуючись і дурнувато всміхаючись від полегшення.

— Звідки, — видихнув Готорн, — звідки ти знала, що треба так?

— Я не знала. Здогадалась.

— Добра здогадка.

Морріґан підвелась і струсила з себе пилюку. Вони були в саду на внутрішньому дворі, оточені шестиметровою огорожею. Серед листя миготіли маленькі золоті ліхтарики. В одному кінці двору спокійно хлюпотів ставок. У протилежному була яблуня, з якої на землю падали поцятковані червоні плоди. Ліворуч від них в огорожі була природна арка, що вела до темної, туманної стежки. Праворуч були трохи відчинені дерев’яні ворота, з-за яких бив промінь блідого, сріблястого світла.

— Де ми? — запитав Готорн.

Повітря було зовсім осіннє. Пахнуло дощем, димом і гниттям листя. Яблуками та воском. Місяць тут здавався яскравішим і жовтішим, ніж будь-де. Наче хтось узяв осінній вечір і підсилив у декілька разів. Усе було просто трохи… більше.

— Погода Тодобру, — пробурмотіла Морріґан. — Готорне, я думаю, ми в садах Товариства Дивообраних.

— Ох! — здивовано сказав він. — Тобто це все? Ми пройшли?

— Я не впевнена. Хіба ми не мали зустрітися з двома страхами?

Готорн скис.

— Я сподівався, що відьми рахуються.

Морріґан насупилась. Невже це справді могло бути так просто? Відьми були страшні, і вона ніколи б у житті не хотіла б ступити на цвинтар Морден знову, але, незважаючи на це… вона не розуміла, як хтось міг назвати це Випробуванням Нервовим Зривом. Можливо, в неї був вищий поріг страху, ніж у більшості.

У дворі було спокійно й безпечно. Морріґан не поспішала звідси йти. Можливо, хтось мав прибути, привітати їх і сказати, що вони пройшли до останнього випробування. «Можливо, — подумала Морріґан, — я просто трохи почекаю тут…»

Вона була розслаблена, наче вві сні, заспокоєна приємним хлюпотінням ставка. Здавалося, вода сама кликала її до себе, тягнучи за повідок.

І тоді вона побачила його. Золотий вогник на поверхні води. На камені в центрі ставка стояла самотня свічка, з якої у воду текли тоненькі цівки розплавленого воску. Вона розкрила рота, щоб покликати Готорна, аж тут…

— Морріґан, дивись! — крикнув він із протилежного кінця двору. — Я знайшов її! Я знайшов наступну свічку!

Морріґан побігла туди, де він стояв під деревом, указуючи на гілки. Надійно закріплений, прямо на верхівці найвищої гілки стояв недопалок свічки у калюжі розплавленого воску. Швидкі пошуки виявили третю згаслу свічку на клямці дерев’яних воріт, і четверту, що тонула у траві в тіні арки.

— І за якою ми повинні йти? — спитала Морріґан.

— Це очевидно, хіба ні? — сказав спантеличений Готорн.

— Ставок, — мовила Морріґан одночасно з Готорном, який заперечив:

— Яблуня.

— Ні, ставок, — наполягала вона. — Хіба ти не розумієш, що ми повинні стрибнути! Як можна йти за світлом, якщо воно застрягло на дереві?

— Вилізти на нього! Пф.

— І що, зламати ноги по дорозі вниз?

Як він узагалі міг подумати, що вони мали вибрати свічку на яблуні? Було очевидно: свічка на ставку правильна. Морріґан відчувала це десь глибоко всередині. Свічка кликала її.

— Ми не можемо залишатися тут усю ніч, — сказав Готорн. — Давай тягнути соломинки.

— У нас немає соломинок.

— Тоді камінь-ножиці-папір.

Морріґан роздратовано простогнала:

— Добре.

— Ви зовсім тупі? — пролунав голос із тіні.

Вони пішли на звук і побачили дівчинку, що сиділа на землі, притулившись до огорожі й випроставши ноги. Її довге густе волосся було заплетене у дві косички, і вона була вдягнена у халат, фланелеву піжаму і смугасті вовняні шкарпетки. Напевне, відьми з Тринадцятого Шабашу витягнули її прямо з ліжка.

Морріґан з неприємністю впізнала її.

— А що ти тут робиш?

— А як ти думаєш? — відповіла Каденс Блекберн, закочуючи очі. — Випробування Страхом. Як і ти.

Морріґан сердито глянула на неї.

— Ти шахрайка, Каденс.

— Ти… — Кислий вираз дівчинки трохи пом’якшав, і її обличчям пробігла тінь здивування. — Ти пам’ятаєш мене?

— Звісно, пам’ятаю, — сказала Морріґан, відчуваючи, як у ній наростає гнів. — Ти вкрала моє місце у Випробувальних Перегонах і мій квиток на секретну вечерю зі Старійшинами.

Каденс мовчки дивилася на неї з трохи відкритим ротом. Морріґан думала, що вона збирається вибачитись, але дівчинка вирішила покінчити з цим.

— Ну? Ти все одно тут, хіба ні?

— Сподіваюсь, вечеря була варта того, щоб шахраювати, — ображено сказала Морріґан. — Я так розумію, ви тепер найкращі подружки зі Старійшиною Квінн?

— Та ні. — Каденс підвелась і міцніше загорнулась у свій халат. Він був брудний, а в її волоссі застрягли гілочки й листя. Морріґан було цікаво, який був її перший страх і чи її теж переслідували зомбі… але вона не змогла змусити себе запитати про це. — Якщо хочеш знати, вона була відстійна. Ноель не могла заткнутися, говорячи про себе. Ніхто не міг вставити й слова. Старійшини ледве помітили, що я була там, — різко закінчила Каденс. Морріґан була здивована, що вона так говорить про свою подругу. Дівчинка підійшла до краю ставка. — У всякому разі, ви вже зрозуміли це, ідіоти?

— Зрозуміли що? — запитав Готорн.

— Ви не повинні вибирати одну й ту саму. — Каденс скривилася, наче це очевидно. — Усі інші просто бігли до арки або лізли дурнуватим деревом і все таке. Ви єдині два ідіоти, які вирішили тягнути соломинки.

— Інші? — повторив Готорн. — Скільки людей тут було?

— Безліч. Нас усіх сюди закидало, і всі божеволіють через одну зі свічок. Це частина перевірки. Ти маєш вибрати ту, до якої тебе тягне. Принаймні, — вона байдуже стенула плечима, — я так думаю.

— Чому ти тоді не пройшла далі, якщо така мудра? — запитав Готорн. — Ти боїшся?

Каденс перекривила його.

— Звісно, що я не боюсь. Я просто… ніхто ще не стрибав у ставок. Вони всі йшли до трьох інших. Я чекала…

Морріґан застогнала.

— Ох, звичайно, — ти чекала, щоб побачити, що станеться! Ти не хочеш стрибати першою, якщо там є щось погане. Ти шахрайка і боягузка. Що ж, мені все одно, я не боюся, — збрехала Морріґан. Вона ступила на край ставка, беручись за поділ своєї сукні, щоб зупинити тремтіння рук. — Готорне, — сказала вона, заплющуючи очі і сподіваючись, що голос звучить достатньо впевнено, — ти лізеш на дерево. Я стрибаю у воду.

— Ти впевнена, що ти не…

— На рахунок «три», — продовжила вона, перш ніж він договорив. — Один…

— Три! — крикнула Каденс і штовхнула Морріґан ззаду.

Морріґан плюхнулась обличчям у воду і тонула — вниз, вниз і вниз, доки в її легенях залишалося повітря. Вона здригалась і штовхала себе вгору, розплющивши очі в темній воді. Угорі не було ніякої свічки. Навколо пітьма. Її легені палали. Вона тонула, вона помирала, а тоді…

Рівна.

Темна.

Суха.

Земля.

Морріґан хапала ротом солодке, холодне повітря і глибоко вдихала його у свої порожні легені.

Земля була вибоїста і тверда. Дівчинка стала на коліна, а тоді звелась на ноги і, трохи похитуючись, відновила рівновагу.

Навколо було тихо. Її потилицю лоскотав прохолодний вітерець.

Морріґан побачила вуличний знак: вона була на розі вулиці Диякона і проспекту Мак-Ласкі. Над її головою світив єдиний ліхтар на порожній брукованій дорозі, яка раніше — коли це було, години тому? дні? — була заповнена гуляками в костюмах і дурнуватими маскарадними візками.

«Де Фен? — думала вона. — І де Готорн?»

На вулиці не було жодних ознак життя.

— Агов? — тихо покликала вона, боячись того, що може отримати у відповідь. Боячись того, що отримає тишу.

Але там було щось — легеньке тріпотіння.

Підводячи погляд, Морріґан побачила щось чорне, наче маленького кажана або великого нічного метелика. Спускаючись, воно покружляло у світлі ліхтаря, тремтячи від вітру, і приземлилося прямо на її ноги.

Чорний конверт із її іменем. Вона нахилилася, щоб підняти його.

Усередині була записка.

Ти провалилася.

Вони вже йдуть.

Забирайся.

Морріґан відчула, як м’язи в її ногах напружились, але чомусь не могла ними поворухнути. Вони вже йдуть. Ці слова лунали в голові.

Це кінець. Вона провалила Випробування Страхом. Вона виверталася від свого прокляття цілий рік, та воно таки наздогнало її.

Тишу порушило ревіння мисливського рога. Стукіт копит по бруківці. Записка випала з рук Морріґан, повільно кружляючи в повітрі, і приземлилася зворотним боком доверху. Там було тільки одне слово.

ТІКАЙ.

Але тікати не було куди. Переслідувачі з Диму й Тіні зненацька з’являлися скрізь навколо неї, виповзаючи з темряви, ковтаючи світло від ліхтаря над нею. Воно стискалося і ставало все тьмянішим…

Раптом десь на краю свідомості пролунав голос: «Тіні є тіні, міс Кроу. Вони хочуть бути темними».

— Світло, — тремтливим голосом прошепотіла Морріґан. — Залишайся у світлі.

Вона змусила себе відвести погляд від блискучих червоних очей Переслідувачів і повернутися вгору, до золотої лампи над головою. Вона потяглася вгору, хапаючись за металевий стовп ліхтаря, і почала лізти. Вона могла завалити випробування. Її могли вигнати з Невермура. Але вона не могла зараз здатися Переслідувачам. Не могла.

— Залишайся у світлі, — прошепотіла вона знову, почуваючись сильнішою. Вона перебирала руками.

Її нога послизнулась, але вона трималася за життя, обхопивши ліхтар ногами і тягнучись угору. Підбираючись ближче до світла. Ігноруючи завивання вовків унизу і звуки заряджання рушниць. Ближче до світла, ближче і ближче, одна рука за іншою, одна сходинка за іншою, до вершини драбини… драбини… до кола світла з діри вгорі. З каналізації, вище, вище, вище, на алею, і нарешті… нарешті… до безпеки.

Морріґан схилилася на стіну алеї, віддихуючись і дивлячись на вулицю вдалині. Вона була тут. Уся життєрадісність і барвистість Чорної ходи, ніби вона ніколи її не покидала. Переслідувачів з Диму й Тіні ніде не було видно. Її кошмар закінчився. Вона зітхнула і заплющила очі.

Це все було частиною Випробування Страхом. Вона відчула таке полегшення, що ледь не плакала.

— Мені не потрібні ноги, щоб битися з тобою! — почувся нестямний голос Готорна. Морріґан розплющила очі і побачила, як він вилазить із каналізації, використовуючи лише верхню частину тіла. — Повертайся сюди, боягузе! Я безногим буду битися з тобою!

— Готорне! — закричала Морріґан і підскочила, щоб допомогти йому вибратися з люка. — Готорне, це не по-справжньому. Випробування закінчилось. У тебе є ноги!

Готорн припинив розмахувати руками, але все ще важко дихав і крутив очима в усі боки, ніби шукаючи свого супротивника. За мить він подивився вниз і почав приходити до тями, обмацуючи свої ноги.

— У мене є… у мене є ноги! — закричав він, підстрибуючи і радісно сміючись. — Ха! У мене є ноги!

Морріґан сміялася теж.

— А ти думав, що з ними сталося?

— Дракон відкусив їх. — Він усміхався, але його обличчя все ще було блідим, а руки тремтіли, коли він пригладив волосся. — Велика потвора.

— То ти збирався… боротися з драконом? — з посмішкою запитала вона. — Безногим?

Раніше, ніж Готорн устиг відповісти, ніч знову стала темною і мовчазною, ніби всі звуки Чорної ходи хтось проковтнув. Ніби місяць зник із неба.

У темряві загорівся сірник, і раптом Морріґан і Готорн опинилися в оточенні закритих вуалей і освітлених свічками облич Тринадцятого Шабашу.

Готорн учепився нігтями їй в руку.

— Я думав, воно закінчилось… — прошепотів він.

— Я теж так думала, — прошепотіла вона у відповідь.

Тоді сім голосів заговорили як один.

— Ми відьми Тринадцятого Шабашу. Ебіґейл, Еміті, Стелла, Надін, Зоя, Розаріо, чарівна мати Нелл. (Це стара кажаниха, що робила вигляд, ніби впала.) Вас обрано, юний Свіфте і юна Кроу. Ви пройдете на Випробувальний Показ. Ваша відвага і сміливість під час страху добре послужили вам цієї геловмеської ночі. Тож із нашим благословенням ідіть без поспіху і насолоджуйтеся десятивідсотковою знижкою на казани в «Р».

Відьми вручили кожному ваучер на магічні товари і бірюзовий конверт, усередині якого було запрошення на останнє випробування, Випробувальний Показ, що мав відбутись у Тролезеї в п’яту суботу Зими Першої.

Тринадцятий Шабаш задмухнув свічки і зник. Звуки параду повільно поверталися, їхня гучність наростала, ніби хтось підкручував звук, і нарешті — нарешті — Випробування Страхом справді закінчилося.

Морріґан ледве відчувала ноги. Вона зробила це. Вона пройшла перші три випробування, як казав Юпітер. Тепер їй треба було лише довіритися своєму наставнику, що він зробить обіцяне: допоможе їй пройти Випробувальний Показ і прямо до Товариства.

У її голові це звучало так легко.

Хода закінчувалася саме тоді, коли вони повернулися, до великого розчарування Готорна. Вони із Морріґан пробивалися все рідшим натовпом, шукаючи Фенестру, якої ніде не було видно.

— Вона вб’є нас, — простогнала Морріґан. — Ходімо до Дивополітену, можливо, вона шукає нас там.

— Це не наша провина, правда? — спитав Готорн, пришвидшуючи ходу. — Не можу дочекатися тієї миті, коли розповім мамі про зомбі, вона буде так заздрити.

— Цікаво, чи Каденс таки покинула двір?

— Хто така Каденс?

— Дівчинка, яка штовхнула мене у ставок — це її ім’я, Каденс Блекберн. — Морріґан пригнулася, коли над її головою пролетів кажан, останній провісник Геловмесу. — Цікаво, чи вона таки стрибнула? Мабуть, усе ще там сидить, боягузка.

Готорн мав спантеличений вигляд.

— Про що ти говориш?

— Що сталося після того, як я пішла? Ти бачив, як вона стрибнула чи?..

— Хто стрибнув?

— Дуже смішно, Гото… уф!

Жінка в костюмі гарбуза врізалася в Морріґан, збила її з ніг і, не помітивши цього, промчала повз.

— Боже, як грубо, — сказав голос згори. — З вами все гаразд? Дозвольте допомогти вам.

Морріґан подивилася вгору, трохи здивована, і побачила чоловіка в сірому плащі зі сріблястим шарфом, обмотаним навколо шиї та половини обличчя. Він простягнув руку в рукавичці, але Готорн уже допоміг Морріґан підвестися з бруківки.

— Усе добре. Дякую.

— О, це ви, — сказав чоловік, опускаючи шарф і показуючи знайоме бліде обличчя та мрійливу усмішку. — Вітаю знов, міс Кроу.

— Містере Джонс! — сказала Морріґан, струшуючи пил з рук і штанів. — Що ви знову робите у Невермурі?

Він кліпнув.

— Просто провідую давніх друзів. Вони були на параді. Вирішив підтримати їх.

— Я не бачила вас у готелі «Девкаліон». Ви зупинилися в якомусь іншому місці?

Містер Джонс мав приголомшений вигляд.

— Та що ви, ні. Я б ніколи не зупинявся в якомусь іншому місці, крім «Девкаліона». На жаль, роботодавець не зміг відпустити мене надовго. Я тут лише на час вечірніх розваг.

— Такий довгий шлях заради одного вечора. Напевне, ви дуже любите Чорну ходу.

Він пирснув сміхом.

— Думаю, що так.

— Що ж… веселого Геловмесу. — Вона подивилась через плече в бік станції Дивополітену, але не побачила в натовпі пухнастих сірих вух Фен. — Ми маємо йти. Було дуже приємно…

— Ви тут зі своїм наставником?

— Ні, з другом. Це Готорн.

Містер Джонс повернувся до Готорна з дружелюбним кивком і оцінювально примружився.

— Як ваші справи?

Готорн спантеличено підвів на нього очі.

— Дякую. Тобто… вам теж. Тобто добре. Морріґан, нам треба йти, Фен буде дуже зла.

— Так. Було дуже приємно знову побачити вас, містере Джонс.

— Зачекайте, я збирався спитати вас, як проходять випробування до Товариства.

— Узагалі-то, добре! — Морріґан не могла стримати здивування. — Щойно закінчили одне з них — Випробування Страхом.

— І ви пройшли його?

— Тільки-но, — сказала Морріґан, широко всміхаючись. Раптом вона згадала той дивний момент, як почула голос містера Джонса в голові, коли до неї наближалися Переслідувачі. «Тіні є тіні, міс Кроу». Було б дуже дивно розповісти йому?

— Вітаю! — усміхнувся він. — Три пройдено, залишається одне. Ви маєте пишатися собою. Припускаю, ви вже знаєте свій дар?

Серце Морріґан підскочило. Її усмішка зникла, і вона саме збиралася визнати, що ні, взагалі-то не знає, аж тут…

— Морріґан, — багатозначно сказав Готорн. — Пудра для сверблячки.

— Вам варто йти, міс Кроу. Думаю, ваш друг дуже поспішає. Щасти вам на Випробувальному Показі. — Містер Джонс торкнувся свого капелюха. — Вам обом.

На превеликий подив Морріґан, Фен відмахнулася від їхніх поспішних пояснень і вибачень безтурботним ударом хвоста.

— Я знаю, знаю. Випробування Страхом. Юпітер казав.

— Ти знала? — спитав Готорн.

— Звичайно, знала. — Вона закотила очі. — А як ви гадаєте, чому я вдавала, що відволіклась, коли ви, маленькі негідники, тікали? А тепер поспішіть: якщо ми пропустимо останній поїзд, ви понесете мене додому.

Вони йшли за Фен задушливим нескінченним лабіринтом сходів і тунелів станції, коли Готорн нарешті повернувся до Морріґан.

— Хто цей дивак у сірому плащі?

— Містер Джонс, — сказала вона, знімаючи шарф і засовуючи його собі в кишеню. — Він не дивак, він милий.

— Він ставив мільярди запитань. Я думав, він ніколи не піде геть. Узагалі, звідки ти його знаєш?

— Він запропонував мені навчання в День пропозицій.

Брови Готорна підскочили.

— Ти отримала дві пропозиції? Я був щасливий отримати одну.

— Я отримала чотири, — сказала Морріґан червоніючи. І поспішила додати: — Але дві були фальшиві. Це був жарт чи щось таке.

Готорн замислився і мовчав усю дорогу до їхньої платформи. Вони втрьох бігли за останнім поїздом і заскочили всередину саме тоді, коли двері зачинялися.

— Ти вже знаєш його? — запитав він у Морріґан, коли вони всілися на два останніх місця. Фенестра сиділа поруч на задніх лапах, даруючи іншим пасажирам свій особливий погляд.

— Що? — Вона добре знала, що він має на увазі.

— Твій дар. Він має бути справді хорошим. Щоб отримати чотири пропозиції.

— Дві пропозиції, — виправила його вона, не зводячи погляду зі своїх черевиків. — І він не може бути настільки хорошим, якщо я навіть його не знаю.

Вони сиділи мовчки всі сім станцій, хоча Морріґан знала, що Готорн помирає від бажання поставити більше запитань. Коли вони вийшли в прохолодну ніч, він нарешті здався.

— Отже, — сказав він, легенько штовхаючи Морріґан ліктем, — з якої школи прийшов цей сірий дивак?

Морріґан спохмурніла.

— Він був не зі школи, а з компанії, що називається корпорація «Сквол». І не називай його так.

— Він хотів, щоб ти стала його ученицею, цей тип Джонс?

— Ні, — сказала Морріґан. — Це його бос подарував мені пропозицію. Езра Сквол.

— Езра Сквол, — повторив Готорн, примружуючись. — Десь я вже…

— Ви можете не відставати? — закричала Фен, що була далеко попереду. Вони наздогнали її. — Про що ви там позаду шепочетесь?

— Ні про що, — пирхнула Морріґан, а Готорн сказав:

— Езра Сквол.

— Езра Сквол? — Фен ледь не задихнулася. — Давно вже я не чула цих слів. Звідки ви знаєте ім’я Езри Сквола?

— Звідки ти знаєш Езру Сквола? — запитала Морріґан. — Це твій друг?

Фен мала глибоко ображений вигляд.

— Це має бути смішно? Ні, найбільший негідник на світі не мій друг, дуже дякую.

— Найбільший негідник на світі? — запитала Морріґан. — Що ти…

— Просто припини говорити про Езру Сквола, добре? — сказала Фенестра, стишуючи голос і роззираючись. Такою серйозною і схвильованою Морріґан її ще не бачила. — І це не смішно — жартувати про дружбу з Дивосмітом. Якщо хтось почує тебе…

— З… з Дивосмітом? — Морріґан зупинилася. — Езра Сквол — це Дивосміт?

— Я сказала припинити говорити про нього. — Фен повернула на проспект Волохокрильця, залишивши приголомшених Морріґан і Готорна стояти в тиші.

Тільки коли вони дійшли до кімнати Морріґан і вмостилися в ліжках (цього вечора це були два гамаки, що гойдалися поруч), друзі нарешті заговорили.

— Це може бути інший Сквол.

Морріґан пирхнула.

— Ага. Я впевнена, що навколо ходять десятки Скволів.

Вони мовчали декілька хвилин, а тоді…

— Я ідіотка, — тихо сказала Морріґан. — Містер Джонс розповів мені… він сказав, що Езра Сквол — це єдина жива людина, яка може контролювати дивію. Це і є воно, правда? Це і є Дивосміт.

— Думаю, так.

— Звичайно. Я така тупа. — Вона сіла і звісила ноги з гамака. — Чому тоді найбільший негідник, який будь-коли жив, захотів мене за ученицю? Він думає… — Вона ковтнула клубок у горлі. — Він думає, що я теж погана?

— А тепер ти справді тупа, — сказав Готорн, теж сідаючи. — У тебе б не вийшло бути поганою. Ти не для цього створена. Я міг би бути поганим. У мене прекрасний злий сміх. Мва-ха-ха-ха-ха-ха!

— Замовкни.

— Мва-хааааахаааа-ха-ха… — Він відкашлявся. — Ох, це зробило трохи боляче моєму горлу. Мва-ха-ха…

— Готорне, замовкни, — обірвала його Морріґан. — Ти… Ти думаєш, я можу бути…

— Що, поганою? Ти серйозно? — Він нахилився, щоб подивитися на неї. — Ні! Морріґан, звичайно ти не погана. Не сміши мене.

— Це пов’язане з прокляттям, я знаю. Вони праві.

— Хто?

— Усі. Мій батько. Айві. Реєстратура Проклятих Дітей — усі вони, вся Республіка! Я проклята, тож, мабуть…

— Але Юпітер казав, що прокляття не…

Морріґан не слухала.

— …мабуть, це воно робить мене поганою.

— Ти не погана!

— Тоді чому найбільший негідник на світі захотів узяти мене за ученицю?

Готорн якусь мить подумав, кусаючи губу, а тоді тихо сказав:

— Можливо, Юпітер знає.

— Юпітер. — Серце Морріґан забилося швидше. — То ти думаєш… думаєш, я маю розповісти йому?

Готорн насупився.

— Ну так. Так, звичайно, маєш. Ти повинна! Це ж Дивосміт.

— Але я ніколи його не бачила! — запротестувала Морріґан. — Я бачила тільки його помічника. Ти чув Даму Чанду і Кеджері — сам Дивосміт ніколи не зможе повернутися до Невермура. Місто його впустить.

— А якщо він знайде спосіб? — запитав Готорн. Морріґан побачила дедалі більший жах на обличчі друга. І вона ненавиділа себе за це. — Можливо, саме тому містер Джонс тут? Це серйозно, Морріґан.

— Я знаю, що це серйозно! — сказала вона, так сильно гойдачись у своєму гамаку, що ледь не випала з нього. — Ти чув, що сказала Фен? «Це не смішно — жартувати про дружбу з Дивосмітом». Що, як Юпітер подумає, що ми з Езрою Скволом — друзі? Що, як він не захоче більше бути моїм наставником? І що, як Смердюк дізнається… — Вона зупинилась, думаючи про інспектора Флінтлока. Ніби йому потрібна була ще якась причина, щоб відправити її з Невермура. — Готорне, якщо я не потраплю в Товариство, мене виженуть із Невермура. — «І Переслідувачі з Диму й Тіні чекатимуть», — подумала вона, але не могла змусити себе сказати це вголос.

Готорн був нажаханий.

— Ти справді думаєш, що… ти справді думаєш, що Юпітер міг би…

— Я не знаю, — чесно сказала Морріґан.

Юпітер обрав її, врятував і захищав, хоча вона була проклята. Але якщо найбільший негідник світу також обрав її… чи цього досить, щоб він передумав? Морріґан не хотіла перевіряти.

Готорн устав із ліжка і почав міряти кімнату кроками, нервово збуджений.

— Ми не можемо дати їм тебе вигнати. Я не дозволю. Але нам потрібен план. Наприклад, такий: якщо ти знову побачиш містера Джонса, ми все розповімо Юпітерові. Все. Якщо ні — просто зачекаємо, коли закінчиться останнє випробування, коли ми обоє будемо членами Товариства Дивообраних і ніхто не зможе вигнати тебе до Республіки. І тоді розповімо йому. Добре?

— Добре, — сказала Морріґан. Вона почувалася винною через те, що приховує від Юпітера таку велику, жахливу таємницю, а ще більше через те, що втягує в це Готорна, але було неймовірно приємно чути, як друг каже ми замість ти. Вона глибоко вдихнула. — Добре, гаразд. А до того часу…

— Я не розкажу жодній душі. — Готорн простяг свій мізинець на знак обіцянки, схвильовано, але впевнено, і Морріґан подала йому свій. — Обіцяю.