Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ шостий. Світання

Морріґан перехопило подих, коли бурштинові очі кішки зміряли її поглядом з ніг до голови. Кішка відвернулась і відступила всередину будинку. Морріґан спробувала відступити, але Юпітер легенько підштовхнув її до входу. Вона в паніці підвела на нього очі. Це якийсь жарт? Він урятував її від Переслідувачів з Диму й Тіні, тільки щоб згодувати своїй гігантській кішці?

— Дуже смішно, — сказав Юпітер у спину кішці, яка пленталася попереду і вела їх довгим, вузьким, тьмяно освітленим коридором. — Сподіваюсь, ти приготувала мені сніданок, мій старий кошлатий звіре. Скільки в нас часу?

— Шість із половиною хвилин, — озвалася кішка. — Ти, як завжди, впорався до непристойності добре. Ти ж знімеш ці огидні чоботи, щоб не нанести грязюки в хол, правда?

Юпітер тримав руку на плечі Морріґан, скеровуючи її прямо вперед. У підсвічниках на стінах слабко горіли гасові лампи. Було важко щось побачити, але килим був помітно потертий і старий, а шпалери місцями відклеювались. У повітрі стояв слабкий запах вогкості. Вони підійшли до крутих дерев’яних сходів і почали підніматися.

— Це службовий вхід, для персоналу. Знаю, виглядає страшно і давно потребує ремонту, — сказав Юпітер, і Морріґан зрозуміла, що він говорить до неї. Як він зрозумів, про що вона думає? — Маєш якісь повідомлення, Фен?

Кішка обернулася до нього, коли вони дісталися до найвищого сходового майданчика з блискучими подвійними чорними дверима, і Морріґан була готова заприсягтися, що кішка закотила очі.

— Звідки мені знати? Я не твоя секретарка. Я сказала зніми ці чоботи. — Кішка підштовхнула двері великою сірою головою, і вони зайшли до найдивовижнішої кімнати, яку Морріґан бачила у своєму житті.

Хол готелю «Девкаліон» був просторий і світлий — що було несподіванкою після темного й пошарпаного службового входу (але не такою несподіванкою, як зустріч у дверях із гігантською кішкою, що вміє розмовляти). Підлога була вимощена білим та чорним мармуром, немов шахівниця, з великої рожевої люстри у формі вітрильника звисали краплі кристалів, що розливали кімнатою тепле світло. Скрізь стояли кімнатні дерева в горщиках і вишукані меблі. Величні сходи вилися запаморочливою спіраллю вздовж стін, вели вище й вище, аж до тринадцятого поверху (Морріґан стільки нарахувала).

— Не вказуй мені, що робити. Я плачу тобі зарплатню! — пробурчав Юпітер, але все ж зняв свої подорожні чоботи. Молодий хлопець підняв їх і простягнув Юпітерові пару начищених чорних черевиків, які той неохоче натягнув.

Персонал у рожевій та золотистій формі, проходячи повз них, вітався з Юпітером радісними «Доброго Світання, сер» або «Щасливої Нової Ери, капітане Норт».

— І тобі щасливої Нової Ери, Марто, — відповідав він. — Гарної Нової Ери, Чарлі. Доброго Світання всім! Швидше піднімайтеся на дах, а то все пропустите. Ви троє — ні, четверо — їдьте ліфтом. Так, ти теж, Марто, місця повно.

Коли невелика групка персоналу слухняно пішла слідом за Юпітером крізь широкий хол, Морріґан раптом зрозуміла — він не просто мешкає в готелі, він володіє ним. Усе це: мармурова підлога та люстра, слабко освітлена стійка консьєржа, величний рояль у кутку, осяйні сходи — все це належить йому. Ці люди працюють на Юпітера, навіть гігантська кішка, яка бурчить і сердиться на нього. Морріґан намагалася мати не дуже збентежений вигляд.

— Побачимось нагорі, — сказала кішка, застрибуючи на сходи. — Не гайте часу. — Вона переступала чотири сходинки за раз.

Юпітер обернувся до Морріґан.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він уже вдруге за день. — Чому я дозволяю Диво-кішці вказувати, що мені робити? Що ж, тут усе просто…

— Це не Диво-кішка, — перебила його Морріґан.

Юпітер різко видихнув і повернув голову в бік сходів, спостерігаючи, як кішка зникає високо в спіралі. Він прислухався, щоб упевнитися, що їх ніхто не чує, а тоді повернувся до Морріґан і прошепотів:

— Як це не Диво-кішка? Звісно, це вона.

— Я бачила фото Диво-котів у газеті, і вони мають зовсім інакший вигляд. Шестеро таких котів запряжені в карету Президента Зимноморської Республіки. Вони чорні та блискучі. — Юпітер приклав пальця до губ, щоб вона замовкла, знову нервово озираючись на сходи. — Вони носять нашийники та великі кільця в носі і, безсумнівно, не вміють розмовляти.

— Дивись, щоб Фенестра тебе не почула, — прошипів він.

— Фенестра?

— Так! — обурено вигукнув Юпітер. — Знаєш, вона має ім’я. Не ображайся, але в тебе неймовірно викривлені уявлення про Диво-котів, тому краще залиш їх при собі, якщо хочеш мати тут чисту постільну білизну. Фен тут завідує господарством.

Морріґан не зводила з нього очей. У цей момент вона замислилась, чи варто було переноситись крізь Годинник у дивне місто, щоб жити в готелі з божевільним.

— Але як Диво-кішка може поратися по господарству?

— Я знаю, про що ти думаєш, — укотре сказав він. Вони підійшли до круглого ліфта зі скла й золота, що рухався по колу. Юпітер натиснув кнопку виклику. — У неї немає великих пальців на лапах. Як же вона витирає пилюку? Чесно кажучи, я сам довго над цим думав, але не настільки, щоб не спати ночами. І тобі не варто цим перейматись. Ага, ось і Кеджері.

Прибув ліфт, і, щойно його двері відчинилися, до них приєднався старий, але досить жвавий чоловік із скуйовдженим сніжно-білим волоссям. На ньому були рожеві брюки в шотландську клітинку, сірий піджак, а з його кишені стирчав рожевий носовичок із золотими літерами ГД.

— Морріґан, це містер Кеджері Бернс, мій консьєрж. Коли загубишся в готелі — а ти загубишся, — клич Кеджері. Думаю, він знає це місце краще, ніж я. Маєте якісь повідомлення? Мене довго не було, тож я трохи випав із виру останніх новин. — Юпітер пропустив усіх досередини, і двері ліфта зі свистом зачинилися.

Кеджері вручив йому стос записок.

— Так, сер, — шістнадцять від Ліги, чотири від Товариства і одна від міського голови.

— Чудово. Все добре йде?

— Як по маслу, сер, як по маслу. — Консьєрж говорив із нерозбірливим ірландським акцентом. — У четвер приходив джентльмен зі Служби паранормальних явищ стосовно привидів на п’ятому поверсі, я надіслав гроші їм на рахунок. Сьогодні Управління транспорту Невермура надіслало кур’єра — вони питали вашої поради, щось про шуми на Павутинній лінії. О, а ще в оранжереї хтось залишив чотирьох альпак — зробити оголошення на ресепшені?

— Альпаки! Треба ж. Вони мають щасливий вигляд?

— Прямо зараз жують тепличні орхідеї.

— Тоді це може трохи зачекати, доки ми закінчимо.

«Що закінчимо?» — подумала Морріґан.

— Кімната готова?

— Звісно, сер. Прибирання виконано. Меблі відполіровано. Усе свіже, як ромашки.

Ліфт підіймався угору, всередині змінювались номери поверхів, які вони проїжджали, і через скляні стіни було добре видно, як стрімко віддаляється від них дивовижний хол готелю. Морріґан стало недобре. Вона приклала руку до скла, щоб угамувати внутрішнє тремтіння. Марта, покоївка, з якою вітався Юпітер, підбадьорливо їй усміхнулася. Вона була молода, але виглядала дуже кмітливою та впевненою в собі, її русяве волосся було зібрано в акуратний пучок, а форма бездоганно випрасувана.

— Так завжди трапляється перші декілька разів, — доброзичливо прошепотіла вона й широко всміхнулася. Її очі теж випромінювали тепло та ласку. — Ти звикнеш.

— Парасольки готові? — спитав Юпітер, і працівники після секунди схвильованої метушні одночасно підняли парасольки у відповідь. — О, ледь не забув. З днем народження, Морріґан.

Він дістав довгий і тонкий коричневий паперовий згорток звідкись із глибин свого синього плаща, який усе ще був накинутий на її плечі. Морріґан обережно розгорнула його і витягла чорну блискучу парасольку зі срібною ручкою філігранної роботи. На кінчику була маленька пташка, вироблена з опалу. Дівчинка пробігла кінчиками пальців по крихітних переливчастих крильцях. Їй забракло слів. Вона ще ніколи не отримувала нічого настільки гарного.

До ручки шнурком була прив’язана маленька записка.

Тобі це знадобиться.

Ю. Н.

— Д-дякую, — заїкаючись, сказала Морріґан, відчуваючи клубок у горлі. — Я ніколи… Ніхто ніколи…

Але перш ніж вона встигла закінчити, двері ліфта відчинились, і їх оглушило ревіння святкової юрби. У Морріґан було таке відчуття, ніби їй в очі потрапив різноколірний ураган.

На широкому пласкому даху просто неба роїлися сотні гостей, що галасували, сміялись і бурхливо танцювали, їхні радісні обличчя освітлювалися рядами торшерів і вогниками гірлянд. Величезний дракон-маріонетка витанцьовував посеред натовпу, його тримали з десяток людей унизу. Костюмовані акробати гойдалися і робили сальто на страшенно високих помостах. Над головами гостей крутилися кулі з дзеркальної мозаїки, які, здається, висіли в повітрі за допомогою магії і розповсюджували світло, схоже на калейдоскоп, яке було на всьому, що Морріґан тільки бачила. Повз неї, сміючись і доганяючи танцюючого дракона, пробіг якийсь старший хлопець.

У центрі всього пінився фонтан із рожевого шампанського і група музикантів у білих піджаках грала музику в стилі свінг. (Один із них, той, що грав на контрабасі, здавався великою яскраво-зеленою ящіркою, але Морріґан вирішила, що від виснаження в неї почались галюцинації.) Навіть Диво-кішка Фенестра, схоже, гарно проводила час — гралась із дзеркальною кулею і сердито зиркала на танцівників, які аж надто наближались до неї.

Морріґан відстала від супутників. Її очі були широко розплющені, а барабанні перетинки не витримували шуму. Вона подумки перераховувала всі ризики й небезпеки, яких могла б завдати цій вечірці, прийшовши сюди зі своїм прокляттям. Вона уявила завтрашні заголовки в газетах: акробат упав з помосту і зламав шию, і все через прокляту дитину; шампанське у фонтані перетворилося на отруйну кислоту, сотні гостей померли в муках.

Це було занадто. Спочатку Переслідувачі з Диму й Тіні, потім гігантський механічний павук, таємничий і туманний прикордонний контроль, а тепер оце… оця сміховинна вечірка. На даху готелю. У фантастичному таємному місті, яке розповзається на всі боки і про яке Морріґан ніколи не чула. Із божевільним рудим чоловіком та гігантським котом.

Ця нескінченна ніч обов’язково повинна була закінчитися тим, що хтось помре, навіть якщо не Морріґан.

— Юпітер! — вигукнув хтось. — Погляньте, це Юпітер Норт! Він тут!

Із пронизливими звуками саксофона музика обірвалася. Натовпом пробігло збуджене тремтіння.

— Тост! — заверещала якась жінка.

Усі інші підхопили її пропозицію зі свистом і оплесками, тупаючи ногами. Морріґан зачаровано спостерігала, як сотні осяйних облич повернулися до нього, ніби соняшники до сонця.

— Тост за Нову Еру, капітане Норт!

Юпітер зійшов на сцену для музикантів і підняв одну руку, простягнувши другу, щоб узяти келих шампанського з таці, яку підніс офіціант. Натовп стих.

— Друзі, шановні гості та моя люба девкаліонська родино, — його голос дзвенів у свіжому ранковому повітрі. — Ми вдосталь натанцювалися, набенкетувалися і напилися досхочу. Ми з ніжністю і тріумфом прощаємося зі Старою Ерою і зараз повинні сміливо ступити в Нову. Хай вона буде добра до нас і сповнена щастя. Хай принесе неочікувані пригоди.

— За неочікувані пригоди, — вторували йому гості всі як один, спорожняючи свої келихи з рожевим шампанським.

Юпітер усміхнувся прямо до Морріґан через весь натовп, і вона усміхнулась у відповідь, міцно тримаючи парасольку в руках. Цієї ночі для неї все було неочікуваною пригодою.

— А зараз, якщо ви достатньо відважні, запрошую вас приєднатися до мене в освяченій століттями традиції Світання в готелі «Девкаліон». — Він указав на схід. Далеко на обрії народжувалась яскрава лінія золотого світла. — Вимкніть ліхтарі. Настав світанок, і ми побачимо себе освяченими променями його світла.

Один за одним гаснули ліхтарі та люстри. Вимкнулися гірлянди. Юпітер жестом покликав Морріґан, і вони підійшли до краю даху.

Невермур простягався на багато миль у всі напрямки. Морріґан уявила себе на кораблі, що йде океаном будинків, вулиць, людей і життя.

По потилиці вниз пробігли мурашки, сповнені жаху та хвилювань. «Я жива», — подумала вона, і ця думка була настільки безглуздою і прекрасною, що з неї вирвався нестримний сміх, порушуючи тишу навколо. Морріґан було байдуже. Вона відчула, як наповнюється радістю і відчайдушною сміливістю, яка може бути тільки в людини, що обвела смерть круг пальця.

«Це Нова Ера, — подумала вона, сама в це не вірячи. — І я жива».

Жінка зліва від Морріґан вилізла на балюстраду. Вона підняла поділ своєї довгої шовкової сукні та відкрила парасольку над головою. Усі навколо повторили за нею, і поручні заповнилися людьми, які стояли пліч-о-пліч, високо піднявши парасолі та дивлячись на сонце.

— Ступайте безстрашно! — крикнула жінка у вечірній шовковій сукні. І без вагань зістрибнула з даху та плавно спустилась повз усі тринадцять поверхів.

Морріґан злякано повернулась до Юпітера, але він мав напрочуд безтурботний вигляд. Вона готувалась почути знизу крики болю та гучний сплеск, але нічого такого не сталося. Жінка приземлилась, трохи прошкутильгала і видала переможний крик.

«Неможливо», — подумала Морріґан.

— Ступайте безстрашно! — закричав хтось інший, а потім і консьєрж Кеджері, і покоївка Марта.

— Ступайте безстрашно! — закричали всі, і повітря наповнилося хором з цих двох наелектризованих слів.

Вони зістрибували з поручнів одне за одним, доки Морріґан не побачила море парасоль унизу.

Тоді Юпітер, не озираючись, став на поруччя і відкрив свою парасолю. Хлопець, якого вона бачила раніше, виліз на балюстраду поруч із ним.

— Ступайте безстрашно! — крикнули обидва і зіскочили вниз.

Морріґан дивилась, як вони плавно летять. Здавалося, пройшло сто років, поки вони дісталися землі, але зрештою Юпітер із хлопцем безпечно приземлилися на ноги, сміючись і обіймаючись, поплескуючи один одного по спині. Потім він обернувся, щоб поглянути на неї.

Вона чекала, що Юпітер щось скаже, але він мовчав. Ніяких підбадьорливих слів. Ніяких умовлянь або запевнянь. Він просто дивився в очікуванні, що вона робитиме далі.

Морріґан відчувала поєднання паніки і піднесення. Це її другий шанс, початок нового життя, про яке вона ніколи не мріяла. Хіба вона збирається зруйнувати це все, зламавши свої кляті ноги? Або ще гірше — розбитися об землю? Вона обманула Смерть на Вечоріння лише для того, щоб дозволити їй здобути легку перемогу на Світанні?

Існував лише один шлях це перевірити.

Морріґан скинула з себе плащ Юпітера, який упав на підлогу. Вилізши на балюстраду, вона відкрила свою нову парасолю тремтячими руками. Не дивитися вниз, не дивитися вниз, не дивитися вниз. Здавалося, повітря стало прозорішим.

— Ступайте безстрашно, — прошепотіла Морріґан.

Потім вона заплющила очі.

І стрибнула.

Вітер підхопив її у свої обійми. Морріґан відчула сильний приплив адреналіну, поки падала на землю, від холодного вітру волосся обліпило її лице, але врешті вона приземлилася прямо на обидві ноги. Сила удару відбилась у її ногах і вона спіткнулася, але якимось дивом не впала.

Морріґан розплющила очі. Усі гості навколо неї святкували перемогу над силою тяжіння, з гучними сплесками стрибаючи у фонтан, від чого їхні святкові костюми промокали наскрізь. Тільки Юпітер стояв непорушно, дивлячись на Морріґан, і на його обличчі відбивалися гордість, полегшення й захоплення. Так на неї ще ніхто ніколи не дивився.

Вона підійшла до нього, вагаючись, чи обійняти його, чи штовхнути у фонтан. Зрештою не зробила нічого.

— Щасливої Нової Ери, — все, що спромоглася вимовити Морріґан.

А в голові у неї крутилася лиш одна думка: «Я жива».