Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ вісімнадцятий. Майже веселі свята

Різдвяного ранку Морріґан прокинулась від аромату кориці, цитрусових і диму. У каміні радісно палахкотів вогонь, а з передньої спинки ліжка звисала панчоха, переповнена подарунками.

Вона перевернула її, і на коліна випали шоколадки, мандаринки та імбирні пряники, блискучий рожевий гранат, плетений шарф у вигляді лисиці, пара червоних рукавичок, фіолетово-золота бляшанка консервованих слив від Пакульського, маленька книжка з обкладинкою з тканини, що називалася «Чарівні казки Фіннеґана», колода сріблястих карт і дерев’яна щітка для волосся, на ручці якої була намальована балерина. І все це тільки для неї! Святий Миколай перевершив себе.

Морріґан натягла м’які вовняні рукавички і приклала їх собі до обличчя, згадуючи минуле Різдво, що було далеко не таким щасливим. Кроу ніколи не були щедрі на подарунки. Одного разу, колись давно, вона знайшла в собі сміливість запитати у Корвуса, чи могла б вона отримати сюрприз на Різдво того року, і, на її радість, він погодився. Після тижнів очікування вона вистрибнула з ліжка різдвяного ранку, щоб нарешті дізнатись, що їй залишили вночі, і знайшла конверт біля ніжки ліжка. Усередині був чек, де було детально розписано кожен цент, який того року Корвус витратив на компенсації Реєстратурі Проклятих Дітей від її імені.

Принаймні він не збрехав. Це був сюрприз.

Саме тоді, коли Морріґан здирала зубами золоту фольгу з шоколадної монети, двері відчинились і до кімнати вплив Джек із папірцем в одній руці й своєю панчохою в другій.

— Веселого Різдва! — сказала Морріґан. Вона майже додала: «А тепер повернись за двері й постукай», — але вирішила, що занадто сповнена різдвяного щастя, щоб звертати на це увагу.

— І тобі щасливої пори Йоль. — Джек гепнувся на її ліжко, вручив їй записку і зручно вмостився, висипаючи вміст своєї панчохи в купу. Він узяв імбирний пряник у вигляді собаки й відкусив голову. — Ну не зовсім щасливої, адже дядька Юпа викликали.

— Уранці на Різдво? — запитала Морріґан, читаючи записку.

Важливі справи у Ма Вей. Повернусь до ланчу. Візьми Моґ покататися на санях замість мене.

Ю.

— Що таке Ма Вей?

Джек проковтнув пряника.

— Одне з середніх королівств. Напевне, ще один мандрівник пропустив свій поїзд додому. Його завжди кличуть на Різдво, щоб допомогти якомусь ідіотові. Фу… ось, можеш забрати це. — Він дав Морріґан гранат зі своєї панчохи з виразом огиди на обличчі, а вона кинула йому пару мандаринок у відповідь.

— Ти не повинен брати мене кататися на санях. — Вона вкусила наступну шоколадку і стенула плечима. — У мене навіть немає саней.

— А це що таке, поні? — спитав Джек, киваючи в бік каміна.

Морріґан заглянула за спинку ліжка і побачила блискучі зелені сани із золотими дзвіночками. На ярлику було написано «Веселого Різдва, Моґ».

— Вау, — приголомшено видихнула вона. Ще ніколи в житті вона не отримувала стільки подарунків.

— У мене червоні, — сказав Джек, закочуючи очі. — Він вважає це веселим.

Юпітер не повернувся до ланчу або до вечері, натомість надіслав свої повідомлення з вибаченнями. Морріґан могла б бути розчарована його відсутністю, але була занадто заклопотана проведенням свого найкращого в житті Різдва.

Завдяки Королеві Йоль день почався з густого снігопаду. Джек і Морріґан знову провели весь ранок, катаючись на санях недалеко від пагорба Ґалбаллі, а тоді влаштували героїчну битву сніжками з сусідськими дітьми.

Вони насилу дійшли до «Девкаліона» опівдні і якраз устигли на обід у головній їдальні. Довгі столі прогиналися під вагою глазурованої шинки, копчених фазанів і смажених гусей, тарілок товстих зелених проростків з беконом і каштанами, золотистої печеної картоплі з пастернаком у меді, а ще тарелей із товстими соковитими шматками сиру й калачами, яскравими червоними крабовими клешнями та блискучими устрицями на шматочках льоду.

Морріґан і Джек поставили собі за мету спробувати всього потроху (можливо, крім устриць), але обоє здались на половині шляху, щоб відпочити в Димовій залі (аромат перцевої м’яти — «щоб сприяти травленню»), оголосивши, що вони більше ніколи в житті не візьмуть до рота жодного шматочка їжі. Проте через п’ятнадцять хвилин Джек із почуттям обов’язку працював над переповненою мискою з трюфелями і двома фруктовими тістечками, а Морріґан знищувала м’які білі безе з вершками й чорницями.

Під час третьої подорожі Джека до їдальні, коли Морріґан лежала на кутовій софі і вдихала заспокійливі м’ятно-зелені пари, вона почула, як хтось заходить до зали.

— Не те щоб я не довіряв йому, — говорив чоловічий голос. — Він, напевне, знає, що робить. Цей хлопець геній.

Морріґан сонно розплющила очі. Крізь густі хвилі диму, що викочувався зі стін, вона змогла вирізнити дві фігури — елегантну Даму Чанду, на якій струменіло червоно-зелене вбрання, і жвавого Кеджері в його різдвяному кілті.

— Занадто розумний, на своє щастя, — погодилася Дама Чанда. — Але він теж може робити помилки, Рі-Рі. Він лише людина.

Морріґан мляво думала, чи повинна вона дати їм знати, що вони тут не самі. Вона саме збиралася прокашлятися, коли…

— Чому Морріґан? — спитав Кеджері. — З усіх кандидатів, яких він міг обрати, чому її? Де її дар?

— Вона чудова дівчинка…

— Звичайно, звичайно. Прекрасна крихітка. Перша серед дівчат. Але чому Юпітер думає, що вона призначена для Товариства Дивообраних?

— О, ти знаєш Юпітера, — сказала Дама Чанда. — Він завжди береться за справи, на які більше ніхто не наважився б. Він був перший, хто зійшов на Ахінейську гору, пам’ятаєш? І він поїхав до того заповненого тролями королівства, до якого ніхто з Ліги дослідників не торкнувся б і багатометровою жердиною.

Консьєрж пирснув сміхом.

— Ага, а тепер глянь на це місце. Воно було руїною, коли він знайшов його. Спочатку це стало його хобі, а тепер це найкращий готель у Невермурі, — поважно сказав він. — Але не можна зробити дитя своїм хобі.

— Не можна, — погодилась Дама Чанда. — Принаймні, якби в нього не вийшло з «Девкаліоном», нічого страшного б не сталося. Ти не можеш зробити боляче готелю.

Настала пауза. Морріґан заціпеніла і затримала дихання, на якусь мить злякавшись, що вони помітили її крізь хмари м’ятного диму.

Через деякий час Кеджері зітхнув.

— Я знаю, що ми не можемо втручатися, Чандо, але я хвилююся про бідолашну крихітку. Мені здається, він готує їй жахливе розчарування.

— І навіть гірше, — додала Дама Чанда загрозливим голосом. — Якщо Смердюк дізнається, що вона тут нелегально, подумай, чим ризикує Юпітер. Це зрада. Його можуть відправити у в’язницю, Кеджері. Його репутація, його кар’єра… будуть зруйновані. І не тільки вони, а й…

— «Девкаліон», — урочисто завершив Кеджері. — Якщо він не буде обережний, він втратить «Девкаліон». І куди тоді ми всі підемо?

Морріґан не була здивована, коли зрозуміла, що ходить коридорами «Девкаліона» посеред ночі, намагаючись позбутися болю в животі та поганих снів.

Було вже за північ, коли вона помітила, що двері до кабінету Юпітера трохи відчинені. Вона зазирнула всередину. Він сидів у шкіряному кріслі біля вогню, а на столику поруч стояв і парував срібний чайник, а біля нього — дві маленькі розмальовані склянки. Він навіть не підвів погляду.

— Заходь, Моґ.

Юпітер налив м’ятного чаю, в якому кружляли зелені листочки, і кинув кубик цукру в склянку Морріґан. Він швиденько пробіг очима по її обличчю, коли вона сіла навпроти. Вона подумала, що він має втомлений вигляд.

— Ще один нічний кошмар, — це було не запитання. — Ти все ще хвилюєшся через Випробувальний Показ?

Морріґан ковтнула чаю і нічого не сказала. Вона вже звикла до того, що він завжди знає про такі речі.

Їй знову снився епічний провал. Але цього разу замість того, щоб закінчитися на моменті, коли глядачі починали глумитись і освистувати її, кошмар продовжився парадом розлючених слинявих тролів із кийками, які наповнювали Тролезей і, очевидно, збиралися забити Морріґан до смерті і закінчити її страждання.

— Випробування вже наступної неділі, — багатозначно сказала вона, сподіваючись, що він нарешті скаже, що вона повинна робити і як виступати.

Він зітхнув.

— Перестань так хвилюватися.

— Ви постійно це кажете.

— Все буде добре.

— І це теж.

— Бо це правда.

— Але в мене немає ніякого таланту! — сказала вона, випадково розливши чай на свою нічну сорочку. — Чому я взагалі беру участь у цих випробуваннях, якщо ніколи не зможу потрапити до Товариства? Я не можу їздити на драконах, або… або співати, наче янгол. Не можу нічого. — Морріґан відчула, що, як тільки вона почала розповідати про свої хвилювання вголос, уже не могла зупинитися. — А що, коли Смердюк дізнається, що я тут незаконно? Вони виженуть мене і посадять вас до в’язниці. Вони заберуть у вас «Девкаліон». Ваша… ваша репутація, кар’єра… — Слова застрягали в горлі Морріґан. — Ви не можете ризикувати цим усім тільки заради мене! А працівники? А Джек? Ви не зможете опікуватися ним, якщо будете у в’язниці. А як же… — Вона затнулася, не знаючи, що сказати.

Юпітер чекав, що вона продовжить, і багатозначно посміхався над своєю склянкою м’ятного чаю. Це ще сильніше розлютило Морріґан. Його взагалі хвилює те, чи потрапить вона до Товариства? Чи він просто так розважається? Чи Морріґан — просто його… хобі?

Ця думка перевернула щось усередині неї, наче тварина, що зачаїлася там, збиралася вирватись у неї з грудей. Вона опустила свою склянку. Брязнула об поверхню.

— Я хочу додому.

Ці темні важкі слова вирвалися з її вуст, перш ніж вона подумала про це. Вони зависли в повітрі.

— Додому?

— Назад до Джекалфакса, — уточнила вона, хоча знала, що Юпітер зрозумів, що саме вона мала на увазі. Він був спокійний. — Я хочу назад. Зараз. Сьогодні вночі. Я хочу сказати своїй родині, що жива. Я не хочу до Товариства Дивообраних, і я не… — Слова не виходили назовні, вона боролася з кожним звуком. — Я не хочу більше жити в готелі «Девкаліон».

Останнє було неправдою, але їй здалося, що буде простіше, якщо Юпітер так думатиме.

Морріґан любила «Девкаліон», але скільки б кімнат і зал у ньому не було, він не був достатньо великим, щоб вмістити в собі її дедалі більший страх перед Випробувальним Показом. Її тривога була наче монстр, наче привид, що бродив у стінах готелю, просочуючись у її кістки так глибоко, що вона ніколи більше не змогла б по-справжньому зігрітися.

Вона чекала, коли Юпітер щось скаже. Його обличчя було безпристрасним і настільки напруженим, аж їй здалося, що воно може тріснути, наче порцелянова маска. Він довго дивився на вогонь.

— Ну добре, — нарешті сказав він. — Ми зараз же поїдемо звідси.